- •Isbn 966-7613-44-5
- •Isbn 966-7613-44-5
- •Розділ і вступ до цивільного права
- •§ 1. Дихотомія "приватне право — публічне право" як підґрунтя характеристики становища приватної особи у суспільстві
- •§ 2. Джерела приватного права
- •§ 3. Співвідношення приватного і цивільного права
- •§ 4. Цивілістика
- •Глава 2 Європейські системи приватного права
- •§ 2. Критерії класифікації
- •§ 3. Європейські традиції приватного права
- •§ 4. Європейські родини приватного права
- •§ 5. Традиція приватного права в Україні
- •§ 1. Особливості формування цивільного права в Україні.
- •§ 2. Становлення традиції цивільного права в Україні
- •§ 3. Радянське цивільне право в Україні
- •3.1. Цивільний кодекс усрр 1922 р.
- •§ 4.Трансформація концепції цивільного права наприкінці XX ст.
- •§ 5. Створення цк України
- •Глава 4 Цивільнеправо як галузь українського права
- •§ 2. Сучасне розуміння предмету цивільного права України
- •§ 3. Метод цивільно-правового регулювання
- •§ 4. Засади цивільного права
- •§ 5. Функції цивільного права
- •§ 6. Структура (система) цивільного права
- •Глава 5
- •§ 2. Акти цивільного законодавства України
- •§ 3. Договори
- •§ 4. Звичаї
- •§ 5. Міжнародні договори
- •§ 6. Прогалини цивільного права (законодавства) та способи їхнього подолання
- •Розділii загальні положення
- •§ 2. Загальна характеристика суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин
- •§ 3. Зміст цивільного правовідношення
- •§ 4. Види цивільних правовідносин
- •§ 5. Юридичні факти і цивільні правовідносини
- •Глава 7 Фізичні особи ж суб'єкти цивільного права
- •§ 2. Правоздатність фізичних осіб
- •§ 3. Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи
- •§ 4. Ім'я фізичної особи
- •§ 5. Місце проживання фізичної особи
- •§ 6. Поняття та елементи дієздатності фізичної особи
- •§ 7. Диференціація дієздатності фізичної особи
- •§ 8. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною
- •§ 9. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою
- •§ 10. Акти цивільного стану
- •§11. Фізична особа як підприємець
- •§ 12. Опіка та піклування
- •Глава 8 юридичні особи
- •§ 2. Суть юридичної особи
- •§ 3. ІІравосуб'єктність юридичної особи
- •§ 4. Класифікація юридичних осіб
- •§ 5. Види (форми) юридичних осіб приватного права
- •§ 6. Виникнення та припинення юридичних осіб
- •Глава 9
- •§ 2. Цивільна правоздатність держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах
- •§ 3. Реалізація цивільної дієздатності держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах
- •§ 4. Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад
- •Глава 10
- •§ 2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин).
- •§ 3. Цінні папери як об'єкти цивільних правовідносин
- •§ 5. Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав
- •§ 6. Інформація як об'єкт цивільних прав
- •§ 7. Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав
- •§ 8. Інші об'єкти цивільних прав
- •Глава 11
- •§ 2. Здійснення цивільних прав
- •§ 3. Межі здійснення цивільних прав
- •§ 4. Виконання цивільних обов'язків
- •§ 5. Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів
- •§ 6. Захист цивільних прав та інтересів судом
- •§ 7. Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку
- •§ 8. Захист цивільних прав та інтересів нотаріусом
- •§ 9. Самозахист цивільних прав та інтересів
- •§ 10. Строки і терміни реалізації та захисту цивільних прав
- •§ 11. Строки захисту цивільних прав.
- •Глава 12 Правочини
- •§ 2. Види правочинів
- •§ 3. Форми правочинів
- •§ 4. Тлумачення змісту правочину
- •§ 5. Відмова від правочину
- •§ 6. Недійсність правочинів
- •§ 7. Правові наслідки недійсності правочнну
- •§ 8. Окремі види недійсних нравочинів
- •§ 2. Підстави виникнення та види представництва.
- •§ 2. Підстави виникнення та види представництва
- •§ 3. Склад правовідносин представництва
- •§ 4. Передоручення
- •§ 5. Представництво за довіреністю
- •§ 6. Представництво з перевищенням повноважень
- •§ 7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб
- •Глава 14
- •§ 2. Поняття власності і права власності
- •§ 3. Зміст права власності
- •§ 5. Право господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності
- •Глава 15
- •§ 2. Первісні (первинні) способи набуття права власності
- •§ 3. Вторинні (похідні) способи набуття права власності
- •§ 4. Припинення права власності
- •Глава 16 Види права власності
- •§ 2. Види права власності за суб'єктом
- •§ 3. Види права власності залежно від числа власників (індивідуальна та спільна власність)
- •4.1. Особливості права власності на землю (земельну ділянку)
- •Глава 17 Захист права власності
- •§ 2. Віндикаційний позов
- •§ 3. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння
- •§ 4. Визнання права власності
- •§ 5. Інші засоби захисту права власності.
- •Глава 18 Суміжні речоиі права
- •§ 2. Права на чужі речі.
- •§ 3. Сервітути
- •§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
- •§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)
- •§ 6. Володіння і право володіння чужим майном
- •Глава 19 Право інтелектуальної власності
- •§ 2. Право інтелектуальної власності як вид речового права
- •§ 3. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелектуальної власності
- •§ 4. Зміст права інтелектуальної власності
- •§ 5. Здійснення права інтелектуальної власності
- •§ 6. Захист права інтелектуальної власності
- •Розділ IV зобов'язальне право
- •§ 2. Види зобов'язань і система зобов'язального права
- •§ 3. Елементи зобов'язань
- •§ 4. Підстави виникнення зобов'язань
- •§ 5. Зміна зобов'язань.
- •§ 6. Припинення зобов'язань
- •§ 7. Виконання зобов'язань
- •Глава 21
- •§ 2. Класифікація засобів забезпечення виконання зобов'язань
- •§ 3. Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань
- •3.1. Застава
- •§ 4. Зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань
- •Глава 22
- •§ 2. Підстава цивільно-правової відповідальності
- •§ 3. Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'язань
- •§ 4. Форми цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов'язань
- •§ 5. Підстави звільнення від відповідальності
- •Глава 23
- •§ 2. Види договорів
- •§ 3. Категорія господарського (підприємницького) договору
- •§ 4. Зміст (умови) договору
- •§ 5. Укладення, зміна та розірвання договорів
- •Глава 24
- •§ 2. Договір роздрібної купівлі-продажу
- •§ 3. Договір поставки
- •§ 4. Договір контрактації сільськогосподарської продукції
- •§ 5. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу
- •§ 6. Договір міни
- •Глава 25
- •§ 2. Договір ренти
- •§ 3. Договір довічного утримання (догляду)
- •Глава 26
- •§ 2. Особливості договору оренди державного та комунального майна
- •§ 3. Договір прокату
- •§ 4. Договір найму (оренди) земельної ділянки
- •§ 5. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди
- •§ 6. Договір найму транспортного засобу
- •§ 7. Договір лізингу
- •§ 8. Договір найму житла
- •§ 9. Договір позички
- •§ 10. Договір концесії
- •Глава 27 Договори про виконання робіт
- •§ 1. Договір підряду. § 2. Договір побутового підряду. § 3. Договір будівельного підряду.
- •§ 4. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт.
- •§ 5. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно- конструкторських та технологічних робіт.
- •§ 2. Договір побутового підряду
- •§ 3. Договір будівельного підряду
- •§ 4. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт
- •§ 5. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт
- •Глава 28 Договори про надання послуг
- •§ 2. Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу
- •§ 3. Договір транспортного експедирування
- •§ 4. Договір зберігання
- •§ 5. Договір страхування
- •§ 6. Договір доручення
- •§ 7. Агентський договір
- •§ 8. Договір комісії
- •§ 9. Договір консигнації
- •§ 10. Договір управління майном
- •Глава 29
- •§ 2. Кредитний договір
- •§ 3. Договір банківського рахунка
- •§ 4. Договір банківського вкладу
- •§ 5. Договір факторингу
- •§ 1. Готівкові розрахунки.
- •§ 2. Безготівкові розрахунки.
- •§ 1. Готівкові розрахунки
- •§ 2. Безготівкові розрахунки
- •Глава 31
- •§ 2. Договір комерційної концесії
- •§ 3. Спільна діяльність
- •Розділ VI недоговірні зобов'язання
- •§ 1. Публічна обіцянка винагороди
- •§ 2. Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення
- •§ 3. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи
- •§ 4. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи
- •Глава 33 Відшкодування шкоди
- •§ 2. Особливості відшкодування шкоди різних форм
- •§ 3. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю
- •§ 4. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
- •Глава 34 Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави
- •Розділ VII спадкове право
- •§ 2. Поняття спадкування і права на спадкування
- •§ 3. Види спадкування
- •§ 4. Об'єкти спадкування
- •§ 5. Відкриття спадщини
- •§ 6. Особливі випадки спадкування
- •Глава 36 Спадкування за заповітом
- •§ 2. Зміст заповіту
- •§ 3. Форма заповіту
- •§ 4. Недійсність заповіту
- •§ 5. Виконання заповіту
- •Глава 37 Спадкування за законом
- •§ 2. Черги спадкування за законом
- •§ 3. Спадкування за правом представлення
- •§ 4. Особливості спадкування усиновленими та усиновлювачами
- •§ 5. Розмір частки спадкоємців за законом
- •Глава 38
- •§ 2. Відмова від прийняття спадщини
- •§ 3. Спадкова трансмісія
- •§ 4. Відумерлість спадщини
- •§ 5. Поділ і перерозподіл спадщини
- •§ 6. Відповідальність за боргами спадкодавця
- •§ 7. Охорона спадкового майна та управління ним
- •§ 8. Оформлення права на спадщину
- •Глава 39 Спадковий договір
- •§ 2. Сторони спадкового договору
- •§ 3. Зміст спадкового договору
- •§ 4. Зміна і припинення спадкового договору
- •Глава 1
- •1Див : Луць в.Контракти у підприємницькій діяльності. - к., і 999- — с. 174- 175; Цивільне право України. - Кн. 2. - к , 1999. - с. 358-359.
§ 8. Окремі види недійсних нравочинів
8.1. Правочини з дефектами суб'єктного складу
Цивільна дієздатність (гіравочиноздатність) осіб, що не досягли 14 років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (ч. І ст. 31 ЦК). Виходячи з цього, ч. 1 ст. 221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них — тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном.
Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і^_пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню: правочин вважається схваленим, якшо батьки (усиновлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.
У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи, правочини, вчинені нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним необхідно:
щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла 14 років;
щоб правочин виходив за межідрібного побутового;
щоб було відсутнє схвалення дій малолітнього з боку осіб, вказаних у ч. 1 ст. 221 ЦК.
Наслідки визнання договору, вчиненого малолітнім, недійсним відрізняються залежно від того, хто є його контрагентом, — особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.
Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або опікуну малолітнього все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. У свою чергу, батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.
Поверненням у первісний стан відносини сторін вичерпуються у випадку, якщо дієздатна особа доведе, що не знала про вік другої сторони. Проте якщо буде встановлено, що у момент вчинення правочину дієздатна особа знала або могла знати про вік другої сторони, вона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину.
Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, ст. 221 ЦК передбачає двосторонню реституцію: кожна зі сторін правочину зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. При цьому наявність чи відсутність вини самого малолітнього, його батьків (усиновлювачів) або опікуна до уваги не береться — досить самого факту укладення та виконання такого правочину. Але вина батьків (усиновлювачів) або опікуна набуває юридичного значення в тому разі, коли повернення майна неможливе. Толі відшкодування вартості майна, переданого за правочином одним малолітнім іншому, провадиться батьками (усинов- лювачами) або опікуном, якщо суд встановить, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було його предметом, сприяла винна поведінка цих осіб.
Якщо неповнолітня особа вчинила правочин з малолітньою особою, то має місце двостороння реституція, але з можливістю субсидіарного залучення до участі у відшкодуванні збитків батьків (усиновлювачів) або піклувальника (ч. З ст. 222 ЦК).
На вимогу заінтересованої сторони правочин, вчинений малолітнім, може бути визнаний судом дійсним за умови, що він вчинений на користь малолітнього. Вимоги про визнання такого ірлкомину дійсним можуть пред'являти батьки (усиновлювачі), опікуни особи, що не досягла 14 років, або дієздатна сторона прлвочину.
Особи у віці від 14 до 18 років можуть укладати правочини, за .пальним правилом, лише зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) лГю піклувальника. Проте будь-який укладений неповнолітніми иравочин може набути юридичного значення у випадку активного або пасивного схвалення його батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітнього (ст. 221 ЦК).
Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усинов- новачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, і підставою для визнання судом такого прагючину недійсним за позовом заінтересовані« осіб (батьків, усиновлювача, піклувальника). У випадку, якщо такий позов не пред'явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.
У разі визнання недійсним правочину, укладеного між неповнолітніми, настає двостороння реституція: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник залучаються до субсидіарної відповідальності. Це означає, що вони зобов'язані відшкодувати завдані таким правочином збитки, якщо їхня винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.
Якщо контрагентом неповнолітнього у правочині була повнолітня особа, то у випадку визнання правочину недійсним настає двостороння реституція: сторони повертаються у стан, який існував до правочину. Крім того, якщо друга сторона правочину знала або мала знати про вік неповнолітнього і про відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника на здійснення правочину, то вона зобов'язана відшкодувати неповнолітньому збитки або втрату його майна.
Дія ст. 222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річного віку.
Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності тільки зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (ст. 223 ЦК).
Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а, отже, для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це.
Суд може визнати іакин иравочин недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов:
иравочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;
відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину.
У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні
наслідки, передбачені ст. 216 ЦК.
Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Цс від її імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст. 226 ЦК).
Разом з тим, правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, або шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного), або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (ст. 221 ЦК).
Суд може визнати юридичну силу будь-якого правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, за умов, що: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.
Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою чергу, опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка. Проте у випадку, коли опікун доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дііі.
Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. ГІри цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК).
Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Стаття 227 ЦК, що регулює відповідні правовідносини, продовжує традицію обмеження так званих "позастатутних правочинів", передбачених ст. 50 ЦК 1963 р. Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визначаються її статутом або загалі,ним положенням про юридичні особи певного виду. Гіравочини, вчинені за цими межами, визнавалися і іедійсними.
Разом з тим, ст. 227 ЦК переноси і ь обмеження у іншу площину. Ге пер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочипу або правочинів певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліиензійнии правочин). може бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність вини учасників правочину значення не має.
Однією зі сторін такого недійсного правочипу завжди є юридична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція, Додаткові наслідки визнання безліиен- зійного правочину недійсним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензій- ним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення в оману може бути лише свідомим.
8.2. Правочини з дефектами волі
Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, за якого людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явиш не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення цивільних прав і обов'язків.
Стан, за якого особа не усвідомлює сгюїх дій, може мати одну з З форм вияву:
вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює те, що відбувається, але водночас не може керувати своїми діями);
інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може керувати ними);
змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними).
Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх лій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тошо.
Такий прапочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, котра у момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.
Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч. 2 ст. 225 ЦК передбачає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так і інші докази, котрі підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в стані, за якого особа не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на основні і додаткові. Основним наслідком є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (ст. 23 ЦК).
Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.
Помилка — не спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце.
Як роз'ясняв Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", під помилкою треба розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якої за обставинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним.
Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.
Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка і вого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб 1 ото.
Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція. Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їхньої вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилишся (проявила недбальство), то вона зобов'язана відшкодувати іругій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій стороні, що помилилася, завдані їй збитки.
Обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав га обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Крім того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їхнє існування. Отже, для визнання правочину недійсним байдуже, чи здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей) або ж виражаються у бездіяльності (навмисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.
Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція. Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК, котра встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку зі вчиненням цього правочину (ст.ст. 22, 23 ЦК).
ГІравочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася не вільно. Насильство — це психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому не обов'язково, щоб насильство здійснювалося іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну школу, що завдані у зв'язку з вчиненням цього право- чину (ст.ст. 22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.
Правочин, укладений особою під впливом тяжких для неї обставин на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст. 233 ЦК).
Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність 2 умов:
І ) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, але і становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо);
2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює 2 моменти: об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквіва- лентність передачі майна (наприклад, квартира продана за половину її реальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Чи був ініціатором такого правочину сам потерпілий, чи друга сторона правочину, значення не має.
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. Додаткові наслідки полягають в тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст. 22', 23 ЦК).
8.3. Правочини з дефектами форми
Згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми
правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо "простої" письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом не передбачений наслідок у вигляді визнання правочину недійсним у разі недодержання письмової форми.
Але порушення простої письмової скорми все ж таки тягне певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може ґрунтуватися на письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших аналогічних доказах.
Для деяких видів прнвочинів спеціальним законом може перед- оачатися недійсність у разі недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК гіравочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (неустоііка, порука, застава та ін.), вчинений і і недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Отже для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте із цього правила, у свою чергу, існує виняток. Якщо такий гіравочин укладений усно, і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такті гіравочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнула в усній формі. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав ного повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Але суд згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) під- і всрджують наявність між ними правовідносин та свої права і обов'язки у цих правовідносинах.
Стаття 219 та 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів.
При цьому розрізняються:
порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;
порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього правочину (договору).
У разі недотримання обов'язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіту, довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми, довіреності, яка видається в порядку передоручення тощо), такий правочин є нікчемним.
Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішенням. Частина 2 ст. 219 ЦК передбачає, що суд може визнати такий правочин дійсним за таких умов: а) якщо буде встановлено, шо він відповідав справжній волі особи, яка ііого вчинила; б) якщо нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним суд також має перевірити, чи підлягав цей правочин нотаріальному посвідченню і чи не містить цей правочин якихось умов, що суперечать закону (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").
Недодержання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: сторона договору повертає іншій стороні усе отримане за таким договором, а у разі неможливості повернути отримане у натурі — відшкодовує його вартість у грошовій формі (ч. 1 ст. 216 ЦК).
Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домовленість підтверджу«: гься письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч. 2 ст. 220 ЦК). У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрвне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення.
При визнанні договору дійсним суд має перевірити, чи підтягає цей договір нотаріальному [(освідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить цей договір протиправних умов (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").
8.4. ІІравочини з дефектами змісту та порядку укладення
Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії вчиняються не в її інтересах, що суперечить самій суті представництва (ст. 237 ЦК).
Умовами задоволення такого позову с: І) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва (це випливає з ч. 2 ст. 232 ЦК, де йдеться про "довірителя", тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на шкоду довірителю.
Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (ст.ст. 22, 23 ЦК).
Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб.
Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держаки, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину. Проте з формулювання, яке вона містить: "правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення..." можна зробити висновок, що вина має враховуватися. Вона виявляється у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такай правочин. При цьому немає значення, чи такий намір був у однієї сторони право- чину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, в чому конкретно проявлялалася спрямованість правочпну на порушення публічного порядку.
Варто звернути увагу на зміну в підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за "антисоціальним" правочином у доход держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, який визнаний недійсним внаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (ст. 216 ЦК).
Ознаками фіктивного правочину (ч. І ст. 234 ЦК) є: І) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто, має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фіктивне дарування майна—- без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін зовнішньо завжди є законним, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.
Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках виносить рішення тільки про визнання такого правочину недійсним без застосування інших наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст. 22, 23, 216 ЦК.
Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тут завжди має місце укладення 2 правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин з видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).
Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не створює.
Реальним (прихованим) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, якип сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами щодо гіравочину, якиІ! вони мали на увазі. Якщо правочин, Який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (ст. 216 ЦК).
Правочини, які можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування: опікун, зокрема, не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст 71 ЦК).
Якщо один зі вказаних вище правочинів буде укладений без дозволу органу опіки та піклування, він вважається нікчемним, після чого настає двостороння реституція.
На вимогу заінтересованої особи такий правочин -може бути визнаний судом дійсним, якшо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування; 2) звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, який дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування.
Додаткова література:
Безклубии І.Л. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми. Монографія. — К,, 2005 (378 с.).
Жеков В.І. Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Одеса, 2006 (20 с.).
Жеков В.І. Порушення моральних засад суспільства як підстава визнання правочину недійсним // Суспільство. Держава. Право. — Вип. 4. — Цивільне право. — Одеса, 2005. — С. 26—30.
Жеков В.І. Правочини, шо порушують публічний порядок: до характеристики складу // Науковий часопис "Університетські наукові записки". — 2005. - № 3. - С. 129-132.
Кучер В. Особливості визначення правочину таким, що порушує публічний порядок // Право України. -- 2003. — № 12. — С. 106-ПО.
Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление. (Очерки теории, фи- юсофии и психологии права). Душанбе, 1983 (256 е.).
Фролов В.Д. Цивільний кодекс України: Правові наслідки \ кладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 4. (.168-188.
Хатшок Н.С. Заперечні угоди та їх правові наслідки. Автореферат дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2003 (20 с.).
Хатшок Н.С. Умови дійсності угод // Держава і право. — Вип. і 1. - К., 2001. - С. 283-289.
(0. Хатпюк Н. Юридична природа фіктивних та удаваних право- чинів // Право України. - 2004. - № 4. — С. 37—41.
Глава ІЗ Представництво
§ і. Поняття представництва.