3.2. «Ця поема, здавалось, не вічна...»

Слова. Важко сказати, коли ми перестали сприймати їх як матеріальні одиниці інформації. Неможливо визначити, як давно ми почали вкладати в них глибинно символічну суть. Лейтмотив поезії досить багатогранний: насамперед, це непереборна відданість ідеї, підсвідома, жертовна, можливо, навіть подекуди доведена до абсурду, але в той же час і вагання, що робить неможливим сказати нарешті ті самі наболілі, ті самі вистраждані слова.

Поезія написана досить мало розповсюдженою строфою – п’ятивіршем. На мою думку, саме ця строфа дає змогу розкрити неосяжну варіативність ритму на настроїв.

Варто зазначити, що найпоширенішою в світовій поезії строфою є катрен [6, 91]. П’ятивірш у європейській поезії зустрічається вкрай рідко. Відомий літературознавець В.Є. Холшевніков називає п’ятивірш «перехідною

формою», «неврівноваженою строфою». На його думку, така строфа «справляє враження слабкого ритмічного зламу». Водночас він стверджує, що «злам…виокремлює, підкреслює рядки, а отже, і зміст їх слів» [7, 209]. Якщо ми застосуємо цей підхід до вірша «Ця поема, здавалось, не вічна…», то побачимо, що ритмічний злам у строфах виник внаслідок «зайвих» четвертих рядків, які порушують класичну форму катрена з перехресним римуванням.

Саме ці рядки мають найбільший емоційний наголос. У першій строфі ефект підсилюється алітерацією звуку «в», який нібито розриває рядок на шматки:

Вона рве свій ув’язнений відчай

Натомість у другій строфі наявний асонанс «і»:

Утікаючи знову від суті,

Недоказані і недочуті

Повторення звуку «і» робить рядок протяжним та імітує поступове затухання, зникнення звуку.

***

Ця поема, здавалось, не вічна.

Їй не вирвать життя із тенет.

Затуливши од мороку вічі,

Вона рве свій ув’язнений відчай

І наївно крокує вперед.

Ця поема, здавалось, забута.

Їй так хочеться жить. Та дарма.

Утікаючи знову від суті,

Недоказані і недочуті,

Закурличуть у вирій слова.

3.3. Пасьянс

Відомо, що сонет – це дуже «строга» форма. Шекспірівський сонет, який спочатку сприймався як відхилення від класичної форми, зараз вже теж вважається класичним. Його головна риса – два останні рядки, що римуються між собою, що надає сонету чіткості і лаконічності. Але що робити, коли чіткого висновку у вірші немає, тому що він неможливий?

У моєму сонеті людина розмірковує над своїм майбутнім, яке ще не визначене. Її охоплюють сумніви, хід її думок схожий з картковим пасьянсом, що може передбачати майбутнє, але ніколи не дає чіткої відповіді. Тому два останні рядки в моєму сонеті не створюють «сонетний замок», а римуються с

передостаннім катреном, продовжують його, роблять сонет незавершеним. І ця незавершеність є відображенням нашого непередбачуваного життя.

Пасьянс

Мій світ завмер під тягарем чекання,

Ввібрав у себе чотирнадцять слів,

Вони спливають у моїм пізнанні,

Де зародок надії зціпенів.

Всі карти вже розкриті і вже ясно:

Крокую в безвість, хоч лечу на мед.

Лише одна не сходиться з пасьянсом,

Лише одна і ось оцей сонет.

Хтось пише, що життя таке прекрасне,

Для когось це лиш площина зневір.

І, наче, все так просто, та не зразу

Чомусь лягають строфи на папір.