Розділ 2. Інтимна лірика як духовний феномен

2.1. Поетична історія кохання

Світ збудований на любові та коханні. Вони, як вітер: не бачиш, але відчуваєш…Кожен із нас не зможе жити без цих почуттів, адже вони є складовою нашого життя.

Мої вірші саме про кохання. Загалом пишу про те, що турбує, що трунить душу. Іноді залишаю сльози на аркуші білого паперу, адже неможливо писати без емоцій. Мої вірші про того, хто довгий час живе в моєму серці, хто зачарував мене своєю красою, але не зміг відповісти взаємністю:

Я і досі тебе не забула…

Придивляюсь до темних ночей.

Твою сутність я ще не збагнула,

Тож тону у блакиті очей.

Знову вранці тебе зустрічаю –

Ти повз мене гордо ідеш.

Так, я й досі, напевно, кохаю,

Тож, чекаю, що ти підійдеш...

У моїх віршах часто є опис природи, який асоціюється з моїм настроєм. Адже весна – це пробудження почуттів, щось нове і незбагненне:

Сади молочно ще цвістимуть,

І вічним буде зорепад з небес.

І разом двоє тут ітимуть

В веснянім мареві чудес.

Сади збентежено цвістимуть,

Духмяний несучи привіт.

І разом двоє тут ітимуть,

Де осипався білий цвіт…

Саме весна приносить мені спогади про минуле, про те, що вже не повернути:

Коли тебе немає, сумно на душі...

Весна ж несе всі спогади про тебе.

Для тебе я складала ці вірші,

А ти уже, мабуть, забув про мене...

Саме навесні я побачила ту людину, якій хотіла віддати всю себе, всі свої почуття та душу. Та все не так просто…Хоча ця людина є для мене найкращою в цілому світі:

Там, де ти проходиш, розквітають квіти,

Оживають трави, і щаслива я.

Від свого кохання маю я згоріти:

Вічна і безмежна ця любов моя.

В одинокій тиші вітер нам співає,

Вже чекає вечір тихо темноти.

І пелюстка в небо біла відлітає –

Серцем відчуваю, що мій ангел – ти...

Кохання – це самопожертва, самовіддача. Хто сказав, що все буває просто? Хто сказав, що кохання не існує? Напевно, той, хто зневірився в собі і перестав мріяти…Припинив боротися за те, на що має повне право: на кохання.

Промінь сонця засліплює очі.

І впізнати воліє вона,

Хто між білих дерев їй шепоче,

Що залишиться знову одна?

Тиха тінь на смуглявій алеї,

Кроки чутно самотні в пітьмі...

Вірне серце ще б`ється у неї ,

Що колись дарувала тобі!

Допомогти в скрутній ситуації, покращити настрій зможе лише кохана людина. Її очі зігріють навіть в найлютіший мороз, а посмішка перетворить звичайну траву на квіти:

Твоїх очей чарівную росу

Я бачити чомусь завжди хотіла.

Ніколи не забуду їх красу,

Яку завжди я берегти уміла.

Я прагнула б забути серед ночі

Тих уст солодких рідкісний корал,

Та й уві сні я бачу твої очі

І почуття, загублені між трав!

Часто ми ображаємо коханих, не сподіваючись на те, що образа завдасть їм болю. Ми стримуємо себе, не зупиняючи кохану людину словами «Стій!», «Не йди!», «Почекай!». Потім жалкуємо, так і не зізнавшись їй у тому, як сильно кохаємо:

І знову сльози на моїх очах:

Твої образи розривають душу.

Несу я відчай на своїх плечах

І навіть згадувать тебе не мушу…

Не закричиш: «Не йди!», «Пробач мене!»...

Твій погляд проводжатиме до ранку.

Тоді вже не пробачу я тебе

І попрощаюсь на світанку.

Почуття закоханих у моїх віршах неоднозначні. Я часто плачу , коли пишу вірші, адже в них я вкладаю всю себе! Я втілюю свою любов в усе, що знаю і бережу:

Сонця промінь ловлю я грайливий,

І здається мені на мить,

Що на небі є ангел білий:

Він з блакиті до мене летить.

Заспівало моє серденько –

Я впізнала знайоме обличчя,

Це кохання моє тихенько

За собою в дорогу кличе.

Сколихнулась душа дівоча,

Подивилась у небеса:

З білим ангелом зустрічі хоче...

То чому ж забриніла сльоза?

На створення віршів мене надихають емоції, почуття, а найчастіше розпач і сльози. Коли немає кому сказати про свої переживання ,я переношу їх на папір, аби кожен з вас зміг по-своєму насолодитись моєю поезією.

Моє перше кохання ввірвалося в моє життя несподівано, як вітер. Саме тоді я вже точно знала, що це саме те почуття, про яке я мріяла…Ми не гуляли по осінньому парку, а просто дивились одне одному в вічі, і цього було досить, щоб закохатися:

І ми колись були дітьми,

За руки взявшись, мріяли про небо.

Хотіли мчати ввись тоді,

Хоча було від нас воно далеко.

Ти дарував мені осіннє листя,

А я раділа, хоч дитиною була.

Із горобини сплів мені намисто,

Куди поділась та пора?

Усі заздрили нам. А ми, рішуче взявшись за руки, сміялись і нікого не помічали. Бо то було наше справжнє перше кохання:

Перше кохання – це поклик душі.

Це перші квіти, цілунки, вірші.

Перше кохання – це смуток і жаль,

Сльози гарячі й холодна печаль.

Перше кохання – це радість в очах,

Стукіт коліс у нестримних серцях.

Перше кохання – це спогад буття,

Це перша квітка на клумбі життя.

Та пройшов час, я подорослішала. І знову закохалась. Моє кохання переповнює мене. Тому я знову пишу поезію закоханого серця:

Так багато квітів можу я зірвати,

Можу доторкнутись ніжних пелюсток.

Тільки любу квітку досі над усе кохаю,

Ту єдину квітку серед всіх квіток.

Кохання – терпляче й милосердне. Воно не ображається і не шукає зла. Воно не радіє неправді, а радіє щирості й веде до світла. Я бажаю, аби і в вашому серці жило кохання і зігрівало своїм теплом:

Мене чарує вранішня зоря.

Давай навіки будемо з тобою,

Бо, може, це для нас остання вже весна…

Тож, подаруй поезію, навіяну весною.