Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
курсач / Конкурс проводився у номінаціях- проза, поезія (секція літератур.doc
Скачиваний:
30
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
1.08 Mб
Скачать

Моїй Україні

Мою Вкраїну, кров’ю вмиту і святу,

Що вже воскресла знов на полі бою,

Як матір-богородицю оту

У дальний путь я заберу з собою.

Не раз страждала й сльози ти лила

Та не корилась – знову піднімалась,

До краплі, до останньої жила ,

Зламатись мусила – та не зламалась.

Тебе хотіли в рабство завести ,

Забрати все – і мову й голос ,

Розшматувать хотіли нелюди –

А ти жила, ростила в полі колос.

Своїм синам давала розум, силу ,

Навчала праці і своїх пісень,

Вони летіли в світ, їм обрізали крила,

Та вони вірили у світлий день.

І він настав – жаданий час свободи,

Ми твердо стоїмо на отчій цій землі,

Вона ж благословля на подвиг – працю

Во ім’я сущих і прийдешніх поколінь.

Нещодавно мені довелося бути далеко від рідної землі .Чомусь пригадалися слова Лесі Українки: „У рідному краю навіть дим солодкий та коханий”. . Я поглянула на небо і побачила, як летіли лелеки, і знов заговорило моє серце… забилося від нестерпного бажання полетіти в рідні краї, торкнутися рідної землі, поглянути на рідне небо- неньки України, так народилася поезія

Дорога до любові

Весною знову прилетять лелеки

І сядуть у долині край села.

Втомилися - дорога ж бо далека,

Що в рідний край їх знову привела.

Бо знає навіть і мала пташина,

Тому й вертається у рідний край –

Що наймиліша – рідна Батьківщина,

Де б ти не був – її не забувай.

І хай вітри шалені чи бурани

Збивають з ніг, лютують – не біда,

Бо знов твої Тараси й Роксолани

Злітаються, як птахи до гнізда.

В чужих краях не наше світить сонце,

Не наша мова й звичаї чужі,

І мальви не заглянуть у віконце,

І споришу немає на межі.

Тому повторюю я безупинно,

Як клятву, як молитву, знов і знов:

"Я так люблю тебе, моя Вкраїно,

Прийми мою подяку і любов”

Моє село

Моє село, колиско світанкова,

Дитинства недочитаний роман.

Любові першої листок кленовий

Що з вітром полетів. Мій талісман.

З тобою в серці я іду по світу,

До тебе лину, як досвітня мла,

Я знаю-ти без мене можеш жити,

А я прожить без тебе не змогла б

Не можу без весни і зерносіву,

Без пісні солов’їної в гаю.

Тобі належить розум мій і сила.

Все, що взяла від тебе, віддаю

До 350-річчя селища Чорнобай

Прекрасний Чорнобай весняної пори,

Коли цвітуть каштани край дороги

І площу прикрашають прапори

На честь ясного свята Перемоги.

А влітку – весь у квітах з краю в край,

Стоїть, красується, дощами вмитий.

Люблю тебе, мій рідний Чорнобай,

Бо як тебе такого не любити?

Тут кожна вулиця – як пам’ять поколінь:

Шмига, Шевченка, Гоголя і Баха

Війною спалений, піднявся ти з руїн,

Щоб у майбутнє линуть вільним птахом.

Твоя історія – це радість і журба,

Здобутки й втрати, розпач і надія...

Про все вам розповість стара верба –

Ота, що в самім центрі зеленіє.

Тобі сьогодні – триста п'ятдесят!

Моя маленька рідна батьківщино!

Тож, з ювілеєм! І нехай тобі

Лише у снах свистять шаблі і кулі,

А та стріла, що у твоїм гербі

Нагадує про славні дні минулі.

2.2. Творчість Духа - безсмертна

Слава і шана української поезі, її високий духовний лет,виняткова місія національного пророка, гідність і честь, священне почуття обов’язку-ось той моральний кодекс, за яким жив Кобзар та його послідовники-сподвижники.

Саме про них мої слова:

***

Глибока ніч, а в темній комірчині,

Як зірка в небі, блимає свіча,

А біля неї не одну годину

Сидить над аркушем малий хлопчак.

Малює чорнобривці і калину,

І синє небо, й дівчину в вінку...

Малює рідну неньку – Україну –

Таку прекрасну й скривджену таку.

Минуть роки – і він уже на волі

Своє дитинство згадує щораз.

В його віршах – і радощі і болі,

Його життя – для нас дороговказ.

Ти так любив, Тарасе, Україну,

Садок вишневий і сосновий бір,

Ти знав – козацька слава не загине,

А ми її примножимо, повір!

***

„Кобзар” – це скарб для нашого народу,

Минулого буття народний жар,

Який приніс нам радість, насолоду,

Любові й віри невмирущий дар.

Величний дар Шевченкового серця,

Що Україну славив в засланні.

В солдатських муштрах по усіх фортецях

На чужині складав свої вірші.

А серцем все на Україну линув,

Бо там народ знедолений страждав.

Він батьківщину рідну не покинув –

На Україну вороття шукав.

І став для нас Шевченко заповітом,

Безсмертним, як саме людське життя.

Ми будем славить перед цілим світом

Живе й святе Шевченкове ім’я!

***