§ 3. Система правових норм Київської Русі

Право власності. В "Руській Правді" немає спеціального терміна для позначення права власності. Однак статті 13 —14 скороченої редакції свідчать, що існувало розмежування права власності та права володіння. Ці статті визначають порядок повернення власником майна, яке знаходилось у володінні іншої особи. Пізніше законодавець доповнює цю норму (ст. 44 розш. ред.1), визнаючи неправомірність такого володіння і вимагаючи від того, у кого знайдено чуже майно, не тільки повернути його законному власникові, а й сплатити компенсацію за користування.

Переважна більшість статей "Руської Правди" захищає приватну власність феодалів на нерухоме і рухоме майно та на землю. Вже у "Правді Ярослава" знаходимо статті, де йдеться про право власності на нерухоме майно, про різний розмір штрафу залежно від цінності вкраденого. А в розширеній редакції розмір штрафу визначається вже залежно від того, де саме вчинено злочин (наприклад, тварин викрадено з поля чи із закритого приміщення (статті 41—42 розш. ред.).

Багато уваги в "Руській Правді" приділяється закріпленню та захисту права власності феодалів на землю. Індивідуальна земельна власність виникла в Київській Русі лише в другій половині XI ст. У "Руській Правді", складеній за часів Ярослава близько 1037 р., ще не йдеться про такий тип власності. В "Правді Ярославичів" вже знаходимо свідчення про існування особистого землеволодіння, однак тільки князівського. Наприклад, встановлювався високий штраф за псування межі та знищення перетеса (межового знака), нанесеного на

1 Розш. ред. — розширена редакція "Руської Правди".

Сторінка 73:

Джерела та основні риси права Київської Русі

73

дерево (ст. 34), за пошкодження князівської борті (ст. 32). У розширеній редакції з'являються норми, що регулюють боярське землеволодіння й ведення боярами власного господарства. Розширена редакція захищає приватну власність у разі, якщо на неї вчинено замах. Наприклад, накладався високий штраф у 12 гривень за знищення знака власності на бортних деревах (ст. 71 розш. ред.).

Земельна власність феодалів існувала в різних формах (князівський домен, боярська й монастирська вотчина, земля громади), різними були й джерела її отримання: позики, освоєння вільних земель, роздача князем землі за службу, згодом — пряме захоплення її у сусідів, переважно у вільних общинників ("окняження", "обоярення"). Вотчинники привласнювали ліси, мисливські угіддя тощо. "Руська Правда" узаконювала такі дії феодалів (статті 67 і 70 розш. ред.).

Зобов'язальне право. Поступовий розвиток приватної власності сприяв розвитку зобов'язального права. "Правда Ярослава" згадує зобов'язання із спричиненої шкоди: особа, яка зіпсувала чужу зброю або одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі. Розширена "Правда", наприклад, фіксує зобов'язання за договором (статті 54— 55); зобов'язання закупа виконувати польові роботи або сплачувати вартість завданого господареві збитку, якщо в цьому винен закуп (статті 57—58). Договори (ряди) заключалися, як правило, в усній формі на торзі у присутності свідків або митника. Про письмові договори "Руська Правда" не згадує. Поширеними були договори купів-лі-продажу майна (статті 37—39 розш. ред.), челяді (ст. 16 кор. ред.1), а також договори позики, що охоплювали кредитні операції з грішми, продуктами, майном, про банкрутство тощо (статті 48, 51 — 54 розш. ред).

Юридичне закріплення приватної власності на майно і землю об'єктивно вимагало врегулювання питань спадку, що знайшло втілення в нормах спадкового права. Вже договір з Візантією 911 р. свідчить про досить високий рівень цього права в Київському князівстві: тоді існувало успадкування не тільки за звичаєм, а й за заповітом. Стаття 92 розширеної "Правди" теж встановлює обидві форми спадку — за заповітом і за законом (остання форма стосується виключно дітей). Успадкування відбувалось виключно по чоловічій лінії. Дочки не визнавались спадкоємцями, бо в разі заміжжя майно переходило б до іншої родини. Якщо у померлого не було синів, його майно успадковували брати. Однак уже розширена "Правда" закріплювала передачу

1 Кор. ред. — коротка редакція "Руської Правди".

Сторінка 74:

74

Лекція З

майна померлого смерда, який не мав синів, у власність князя (ст. 90 розш. ред.), хоч і з деякими уточненнями. Якщо у смерда залишались доньки, вони теж отримували частку спадку, але тільки в тому випадку, якщо були неодруженими Майно померлих бояр і дружинників, які не мали синів, дочки успадковували без обмежень (ст. 91 розш. ред.). Згодом ця норма поширилася на біле духовенство і ремісників. Все це свідчило про утвердження принципу феодального права як права привілею.

Розширена "Правда" є свідченням того, що у спадковому праві панував мінорат. Батьківський двір без заповіту за законом переходив до молодшого сина (ст. 100). До досягнення спадкоємцями повноліття спадком розпоряджалась мати (ст. 101). Жінка-вдова одержувала частку майна, яке заповідати могла тільки дітям. Якщо мати виходила заміж удруге, то над неповнолітнім спадкоємцем та його майном встановлювалась опіка найближчих родичів. Якщо з вини опікуна завдавалася шкода майну, він зобов'язувався відшкодовувати збитки. По досягненні повноліття спадкоємцями майно з-під опіки переходило у їх розпорядження.

Шлюбно-сімейне право. Формування норм шлюбно-сімейного права у Київській Русі відбувалося на основі взаємодії місцевих правових звичаїв і християнських, що були привнесені церквою. їх узаконення відбулося в середині XI ст. Норми шлюбно-сімейного права свідчили про високе становище жінки у давньоруському суспільстві. Якщо за римським та старонімецьким правом жінка завжди перебувала під опікою чоловіка і не була дієздатною, то згідно з "Руською Правдою" вона мала рівні з чоловіком права (ст. 88) — "хто убиєть жену, то тим же судом судити, яко же і мужа". До того ж норма поширювалась не лише на дрркину, а взагалі на жінок. Це пояснюється тим, що до прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом. Відомо, що в масовій свідомості слов'ян, особливо полян, панувало шанобливе, сакральне ставлення до жінки, беззастережно визнавався її авторитет у суспільстві. Залишилось таке ставлення дб неї і в добу Київської Русі. Стаття 94 розширеної редакції свідчить про існування окремої власності дружини і чоловіка та особливих прав дітей на успадкування. Для того, щоб на законних підставах розірвати шлюб і створити нову сім'ю, чоловік мав бути добре забезпеченою людиною. Залишаючи дрркину без достатніх на те причин, він повинен був виплатити їй значну матеріальну компенсацію, а також сплатити штраф на користь церкви. Розміри цих відрахувань залежали від соціального статусу подрркжя.

Сторінка 75:

Джерела та основні риси права Київської Русі

75

Із запровадженням християнства шлюб і сім'я стали об'єктом особливої уваги з боку церкви. Зокрема, "Устав князя Володимира" надавав церкві повноваження для вирішення таких питань, як розлучення, порушення подружньої вірності, перелюбство, тяжби про спадок тощо. У поглядах на шлюб та подружнє життя церква керувалася нормами християнської моралі, які повинні були укорінити в свідомості людей поняття святості шлюбу, його непорушності, подрркньої вірності та любові. Відповідно до вироблених церквою вимог канонічного права заборонялося брати шлюб людям, близьким за ступенем споріднення до шостого коліна. Крім того, двом братам чи сестрам не дозволялося одрркуватися з особами, що були дітьми одних батьків.

Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій. Порушники цієї настанови підлягали суворому покаранню. Так, зв'язок руської жінки з іновірцями карався насильницьким пострижениям у черниці та грошовим штрафом на користь митрополита (ст. 19 розширеної редакції "Уставу Володимира"). Феодально-корпоративний устрій давньоруського суспільства унеможливлював шлюби між людьми, що належали до різних соціальних станів. Щоправда, у законодавчих кодексах Київської Русі не зафіксовано правові норми, які б чинили перепони для подібних шлюбів, однак церква відмовлялась освячувати їх. У випадку, коли такий шлюб неформально укладався, селянка чи холопка ставала наложницею — "меншицею" або "другою" дрркиною феодала. Чоловікові ж призначалася кара, зокрема штраф на користь митрополита. Багатоженство теж не було популярним на Русі. Церква захищала права першої дрркини, другу ж постригали в черниці.

Злочини та покарання. "Руська Правда" містила багато статей, які свідчили про достатній рівень розвитку кримінального права. Однак не існувало різниці між кримінальним правопорушенням та цивільно-правовим, а поняття злочину взагалі було відсутнє. Будь-яке завдання потерпілому матеріальних або моральних збитків визначалося як "образа" (ст. 15 кор. ред.). Існували лише такі поняття, як спроба образи і дійсна образа. Разом з тим розрізняли об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину: злочин (наприклад убивство) був вчинений навмисно чи випадково, у стані афекту чи під час бійки тощо (статті 6, 7 і 54 розш. ред.).

Об'єктами злочину, перш за все, виступали влада, особа, майно, звичаї. Суб'єктом злочину міг бути будь-хто, крім холопа і челядина, які перебували в повній власності господарів. Останні несли матеріальну відповідальність за протиправні дії своїх слуг.

Сторінка 76:

76

Лекція З

У "Руській Правді" зустрічається й такий термін, як "співучасть", наприклад, у здійсненні крадіжки (ст. 40 кор. ред.; статті 42—43 розш. ред.). Норма передбачала однакову відповідальність для всіх осіб, ідо вчинили крадіжку.

Особливо тяжким злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на владу князя й порушення договорів сюзеренітету—васалітету. До винних застосовувалися досить суворі міри покарання, які визначав князь, він також здійснював суд. Як свідчать літописні джерела, за подібні злочини застосовувалась навіть смертна кара. Однак треба зауважити, що Русь аж до монгольської навали (чи не єдина середньовічна держава) не знала юридично санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них.

Тяжкими злочинами також були посягання на інтереси церкви і християнську мораль, зокрема, шляхом дотримання язичницьких обрядів. До них відносилися: церковна татьба (крадіжка церковного майна), розриття могил, нищення хрестів, моління в гаях, біля води, чародійство тощо. "Руська Правда" не згадує про ці види злочинів, однак вони знайшли відображення в церковних уставах князів Володимира і Ярослава. В цих документах також йдеться про злочинні дії ченців, попів і попівен (блуд, пияцтво, порушення межі своїх приходів під час виконання обрядів, зв'язок з іновірцями чи особами, відлученими від церкви).

Найтяжчими злочинами проти особи було вбивство, розбій (статті 1, 19—27 кор. ред., статті 1—8, 11—18, ст. 7 розш. ред). Як свідчить аналіз статей "Руської Правди", посягання на життя феодала було об'єктом особливої уваги законодавства: передбачалась відповідальність за завдання побоїв, поранення, каліцтво (статті 3—5 кор. ред.); за образу особи шляхом застосування сили (ст. 10 кор. ред; статті 24, 67 розш. ред.).

Багато уваги приділялось і майновим злочинам. Відомі такі їх види, як таємне викрадення, пошкодження, незаконне користування чужим майном; викрадення хліба, худоби, птиці, сільськогосподарських продуктів. За певний вид майна і залежно від місця вчинення злочину накладалися відповідні штрафи (статті 13, 37, 40 кор. ред.; статті 34, 40, 42, 43, 45 розш. ред.). Злочином вважалося самовільне користування чужим конем, привласнення загублених коней, зброї, одежі (статті 33—34, 83—84 розш. ред.). Встановлювалась відповідальність за крадіжку чужого холопа та приховування збіглих (ст. 32 розш. ред.). Будь-яке грошове стягнення поділялося на дві частини: одна вносилася на користь князя (держави), а друга, як компенсація за спричинений збиток — потерпілій стороні.

Сторінка 77:

Джерела та основні раси права Київської Русі

77

До злочинів проти сім'ї та моральності відносилися: розпуста, зґвалтування боярських дрркин і дочок, групове зґвалтування, укладення шлюбу між близькими родичами, багатоженство, співжиття з черницею, кума з кумою, народження позашлюбної дитини, співжиття з сестрами або з братами. Злочином вважалося сексуальне збочення — скотолозтво. Світське право не мало норм, які охороняли б сім'ю від злочинних посягань. Вони знайшли втілення в церковних уставах Володимира та Ярослава.

У Давньоруській державі загальна система покарань була досить простою і відносно м'якою. Проте аналіз норм права засвідчує, що з розвитком феодалізму спостерігалася дедалі виразніша залежність кваліфікації злочинів і визначення покарань від соціального стану як потерпілого, так і звинуваченого, а також різний підхід до захисту інтересів феодала і феодально залежного населення (статті 19, 22, 25, 29 кор. ред., статті 1, 3, 78, 88 розш. ред. тощо). Метою покарання було відшкодування збитків.

Найдавнішою формою покарання була помста потерпілих або його родичів (кровна помста) (ст. 1 розш. ред.). Після смерті Ярослава Мудрого його сини разом з боярами, зібравшись на з'їзд, відмінили кровну помсту, замінивши її грошовою вирою (ст. 2 розш. ред.).

Вищою мірою покарання в "Руській Правді" були поток і пограбування, коли майно правопорушника конфісковувалося, а його разом із сім'єю виганяли за межі общини або обертали на рабів. Такий вид покарання застосовувався до тих, хто вчинив підпал, розбій та конокрадство (статті 7, 35, 45, 83 розш. ред.).

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була вира — грошовий штраф (40 гривень) на користь князя за вбивство вільної людини. Подвійна вира стягувалась за вбивство княжих слуг (статті 19, 22 кор. ред., ст. З розш. ред.). Розширеною редакцією передбачалась і так звана "дика вира" — виплата членами верві (общини) за вбивство, вчинене на її території, у випадку, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати (ст. 4). Родичам убитого виплачувалась грошова компенсація — "головщина", що дорівнювала розміру вири. За покалічення та вбивство жінки встановлювалася "полувира" (статті 27, 89 розш. ред.). Поширеним видом покарання була "продажа" — грошовий штраф, що стягувався на користь князя за майнові злочини та злочини проти особи. Це була чітко фіксована сума: вища "продажа" — 12 гривень, звичайна — 1—3 гривні.

За злочини проти сім'ї та моральності давньоруське законодавство, на відміну від візантійського (наприклад, візантійських законодавчих зводів "Еклога" (VIII ст.) та "Прохірон" (IX ст.), в яких за

Сторінка 78:

78

Лекція З

певні порушення передбачалася смертна кара чи покалічення), застосовувало систему покарань у вигляді грошових штрафів на користь єпископа (ст. 2 "Уставу" князя Ярослава). Наприклад, у Візантії одружений чоловік за перелюбство отримував для "напучення" 12 ударів палицею, незалежно від соціального походження та матеріального становища; за зв'язок із заміжньою жінкою чоловікам відрізали носи. У Київській Русі покарання за подібні вчинки не були такими суворими. Стаття 8 розширеної редакції "Уставу" князя Ярослава забороняла митрополиту стягувати штраф за подружню невірність чоловіка. У пам'ятках канонічного походження є також свідчення, що на порушника цієї церковної настанови накладалися піст і єпитимія. За скотолозтво у Візантії оскопляли, а у Київській Русі за ст. 21 розширеної редакції "Уставу" князя Ярослава таке саме збочення каралося штрафом у 12 гривень на користь єпископа і оголошенням єпитимії. Інші прояви сексуальної розбещеності або збочень також каралися накладенням єпитимій.

Недосконалість державного механізму і відсутність гострих соціальних протиріч у Київській Русі визначали специфіку судочинства в державі, якому були притаманні риси демократичності. На той час панував обвинувачувально-змагальний процес, хоч у суді в першу чергу захищалися інтереси верхівки давньоруського суспільства. Для судового процесу була характерною активна участь у ньому осіб, зацікавлених у розв'язанні конфлікту. Суд виконував функції посередника між позивачем і відповідачем. Судовий процес розпочинався за заявою позивача.

Існували особливі форми так званого досудового процесу, який передбачав встановлення відносин між потерпілим (майбутнім позивачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями про заклик, звід, гоніння по сліду. Наприклад, у випадку крадіжки майна потерпілий оголошував про це (робив "заклик") на торгу, описуючи вкрадену річ. Якщо після оголошення протягом трьох днів вкрадене у когось знаходили, то той вважався відповідачем і був зобов'язаний повернути вкрадене, сплативши певну суму штрафу (статті 32 і 34 розш. ред). Правилами зводу регулювався порядок встановлення осіб, які привласнили чуже майно, і передбачалося повернення вкраденого власникові (статті 35, 39 розш. ред.). "Гоніння по сліду" — це розшук злочинця по слідах, які той залишив. Виконавець цієї процедури міг розраховувати на допомогу з боку влади, але якщо на суді було доведено невинність затриманого, "гонець по сліду" зобов'язаний був відшкодувати затриманому збитки. Коли слід приводив на територію якоїсь верві

Сторінка 79:

Джерела та основні риси права Київської Русі

79

(сільської общини) і там губився, то верв зобов'язана була або знайти злодія, або відшкодувати вартість вкраденого (ст. 77 розш. ред.).

Доказом вини підозрюваного у вчиненні злочину були свідчення видоків — свідків злочину (ст. 38 розш. ред.) та послухів, якими були тільки вільні люди. Важливим вважався доказ, отриманий через суд божий, до якого відносилися ордалії — випробування водою, розпеченим залізом тощо (статті 21, 22, 48, 49, 85—87, 115 розш. ред.).

"Руська Правда" визначає два види судової клятви — для позивача і для відповідача. Позивач давав клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48 розш. ред.), відповідач — так звану очищувальну клятву (клявся іменем Бога, що він говорить правду) (статті 49 і 115 розш. ред.).

Спірна справа вирішувалась шляхом "судового поєдинку". У статтях "Руської Правди' про це згадок немає, однак окремі повідомлення арабських джерел X ст., а також руські законодавчі пам'ятки XI— XII ст. свідчать, що це був один з поширених видів доказу. Суть його полягала в єдиноборстві протилежних сторін. Вигравав справу переможець поєдинку.

* * *

Характеристика джерел та основних рис права Київської Русі дає всі підстави стверджувати про його прогресивність порівняно з тогочасним західноєвропейським правом, що, зокрема, виявилося у ставленні до смертної кари та до жінки в середньовічному суспільстві.

Еволюція давньоруського феодального права була безпосередньо пов'язана з поширенням та поглибленням феодальних відносин. Першоджерелом права в Київській Русі був звичай. Законотворча діяльність за тих часів здійснювалася у формі княжих та церковних уставів (статутів), договорів князів між собою, з народом, мЬкнародних договорів, що базувалися на нормах звичаєвого права. Княжі устави й уроки — це постанови князів на доповнення або зміну звичаєвого права, які спочатку були лише князівськими розпорядженнями і тільки з розширенням меж князівської компетенції почали відноситися до пам'яток законодавчої князівської творчості. Роль князя досить часто зводилася до ролі простого кодифікатора діючих на той час народних правових звичаїв. Більшість уставів та уроків були зібрані в "Руській Правді", що є найповнішою та найважливішою пам'яткою давньоруського права. Це перше на Русі законодавче зведення дало початок розвитку ранньофеодального писаного права як права привілею. Завдяки "Руській Правді" ми маємо уявлення про соціальну структуру давньоруського суспільства, організацію господарського життя, розвиток та захист приватної власності.

Сторінка 80:

Лекція 4 Галицько-Волинська держава