§ 2. Державний лад

Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-президентська республіка. На той час Президент України був главою держави і главою виконавчої влади. Статус України як президентсько-парламентської республіки був закріплений Конституцією України 1996 р.

Україна є унітарною державою. Адміністративно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Сторінка 453:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

453

До складу України входять: Автонолша Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ і Севастополь.

Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається відповідними законами України. Так, статус Києва визначений Законом України "Про столицю України — місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р.

За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Конституційний лад України будується за принципом пріоритету прав і свобод людини і громадянина.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

За Конституцією України 1996 р. єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки. Вибори до Верховної Ради здійснюються на підставі Закону "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р. Верховна Рада правомочна розглядати й вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів виконавчої або судової влади.

Порядок роботи Верховної Ради України визначається її регламентом, прийнятим 27 липня 1994 року Верховна Рада України працює сесійно.

Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, який: веде засідання парламенту; організовує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, що виносяться на розгляд Верховної Ради.

Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85). Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.

Сторінка 454:

454

Лекція 18

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України є ланкою, що зв'язує законодавчу і виконавчу владу. Президентом України може бути громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два терміни підряд.

Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106). Президент України може бути усунутий з посади Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Очолює Кабінет Міністрів прем'єр-міністр України.

Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією України (ст. 116). Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання. За Конституцією Кабінет Міністрів України об'єднує і направляє роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Управління окремими областями і сферами життя республіки здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — державні комітети, відомства і слркби. Вони діють на підставі "Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України", затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 р. Центральний орган державної викоднавчої влади здійснює свою діяльність через підпорядковані йому обласні й районні відділи та управління.

7 липня 1997 р. Президент України підписав указ "Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи". Комісія мала виробити концепцію реформи, визначити організаційно-правові засади, стратегію й тактику її проведення, розробити конкретні механізми й терміни впровадження адміністративної реформи. Комісія мала також підготувати пропозиції щодо: структури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функціонального

Сторінка 455:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

455

принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок управління; запровадження дійової системи державного контролю; перебудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур; запровадження в Україні раціонального адміністративно-територіального поділу; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; експертної оцінки концепцій і проектів нормативно-правових актів, спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналізу діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її проведенні; розгляду пропозицій і програм наукового, матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної реформи.

Місцева влада і місцеве самоврядування. За роки незалежності кілька раз змінювалася концепція місцевої влади. У березні 1992 р. був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", за яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було призупинене 3 лютого 1994 р., коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих органів влади і самоврядування" і повернула владу на місцях Радам та їх виконкомам.

Після прийняття Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними органам виконавчої влади вищого рівня.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Конституцією України (ст. 119) і Законом України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за наданням Кабінету Міністрів України. Вони відповідальні перед Президентом Ук-

Сторінка 456:

456

Лекція 18

раїни і Кабінетом Міністрів України, підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Зокрема, це проявляється в тому, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції і законодавству України, можуть бути скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови. Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Обласна чи районна рада вправі висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації. На підставі резолюції недовіри Президент України приймає рішення (про відставку голови адміністрації чи продовження його повноважень) і дає обгрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові державної адміністрації висловили дві третини депутатів відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Крім того, повноваження голови місцевої адміністрації можуть бути припинені на інших підставах, наприклад, за власною ініціативою Президента України.

На відповідній території місцеві державні адміністрації забезпечують: виконання Конституції та законодавства України; законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони навколишнього середовища, програм національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин; підготовку й виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Окремий розділ Конституції України присвячений місцевому самоврядуванню. Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.

Основою місцевого самоврядування в Україні є територіальна громада — колектив жителів села, селища або міста. Місцеве самоврядування здійснюється в таких організаційних формах:

1) безпосередньо населенням — шляхом референдумів, виборів, зібрань і сходів жителів;

2) через виборні органи, якими є: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; виборні глави органів місцевого самоврядуван-

Сторінка 457:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

457

ня — сільські, селищні, міські голови (голови виконавчих органів відповідних рад); виборні районні й обласні ради, що представляють загальні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст.

Депутати виборних органів місцевого самоврядування обираються жителями села, селища, міста на підставі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки. На таких самих умовах обираються сільські, селищні й міські голови.

Голова районної і голова обласної ради обираються відповідною радою й очолюють виконавчий апарат ради.

До компетенції органів місцевого самоврядування належить: керування майном, що знаходиться в комунальній власності; затвердження програм соціально-економічного й культурного розвитку та контроль за їх виконанням; затвердження бюджету відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів; проведення місцевих референдумів і реалізація їх результатів; створення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій і установ.

Органам місцевого самоврядування можуть передаватися окремі повноваження виконавчої влади. їхнє виконання фінансується за рахунок Державного бюджету України. З цих питань органи місцевого самоврядування підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень приймають рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Конституцією України (ст. 143) і Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".

Місцеве самоврядування має різноманітні організаційно-правові форми. Зокрема, поряд з місцевими радами з ініціативи жителів можуть створюватися органи самоорганізації населення. їхній статус ви-

Сторінка 458:

458

Лекція 18

значається Конституцією України і Законом України "Про органи самоорганізації населення" від 11 липня 2001 р. Органи самоорганізації населення є однією з форм участі населення у вирішенні питань місцевого значення. До них належать: сільські і селищні комітети; вуличні і квартальні комітети; комітети мікрорайонів; будинкові комітети; комітети районів у містах.

З ініціативою про створення органу самоорганізації населення можуть виступити збори (конференція) жителів за місцем проживання, якщо в них брало участь (було представлено) не менше половини жителів відповідної території, які мають право голосу. Дозвіл на створення органу самоорганізації населення надає сільська, селищна, міська, районна у місті рада. Орган самоорганізації населення обов'язково має бути легалізований шляхом реєстрації (у такому випадку він одержує статус юридичної особи) чи повідомленням про створення (без статусу юридичної особи).

§ 3. Правоохоронні органи

Невід'ємною складовою частиною побудови демократичної правової держави є проведення судової реформи. У квітні 1992 р. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції.

У Конституції та Законі України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. закріплено основні положення організації і діяльності Конституційного Суду України. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію та зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Суб'єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Окремі громадяни мо-

Сторінка 459:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 pp.)

459

жуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Конституційного Суду обирається самими суддями зі свого складу шляхом таємного голосування на трирічний термін без права бути переобраним.

Організація, порядок діяльності та компетенція судів загальної юрисдикції визначалися Конституцією України, Законами України "Про судоустрій Української PCP" від 5 червня 1991 р., "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р., "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 р., "Про організацію судового самоврядування" від 2 лютого 1994 р. та ін.

Найбільш активним за роки незалежності було реформування арбітражних судів. У 1991 р. в Україні були скасовані арбітражні органи в системі центрального управління, а натомість створені єдині арбітражні суди, які мали розглядати всі господарські справи, що виникали між юридичними особами, державними та іншими організаціями.

У зв'язку з проведенням судової реформи 21 червня 2001 р. приймається Закон "Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд", за яким назва "арбітражний суд" була замінена на "господарський суд". Господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Вони складають єдину триланкову систему спеціалізованих судів, до якої входять місцеві господарські суди, апеляційні господарські суди, Вищий господарський суд України. До місцевих господарських судів відносяться господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції. Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції. Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.

У червні 2001 р. до Законів України "Про судоустрій України" і "Про статус суддів" було внесено істотні зміни. За Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" від 21 червня 2001 р. систему судів загальної юрисдикції складають міс-

Сторінка 460:

460

Лекція 18

цеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району міста, декількох районів чи району і міста одночасно. До місцевих судів за статусом прирівнюються військові суди гарнізонів і господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. До складу місцевого суду входить не менше трьох суддів. Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції, а також у зв'язку з нововиявленими обставинами, цивільні, господарські, адміністративні, карні й інші справи. У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення. Він також вивчає й узагальнює судову практику, здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. До них прирівнюються військові суди регіонів і Військово-Морських Сил.

Апеляційні суди складаються із суддів і народних засідателів. Судді апеляційних судів обираються Верховною Радою України безстроково або призначаються Президентом України в межах п'ятирічного терміну.

Народні засідателі цих судів обираються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами, на території яких знаходиться відповідний суд, терміном на п'ять років.

В апеляційному суді розпорядженням голови цього суду можуть затверджуватися судові палати, які очолюють заступники голови суду. Судові палати утворюються для розгляду справ в апеляційному порядку і для розгляду справ у першій інстанції.

Голова суду і заступники голови суду обираються загальними зборами відповідного суду зі складу суддів апеляційного суду відповідно до кількості судових палат. У випадку відсутності судових палат обирається тільки заступник голови суду.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, як суди першої інстанції по адміністративних, карних і цивільних справах, віднесених законом до їх підсудності, а також переглядають справи у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони також вивчають і узагальнюють судову практику та здійснюють інші повноваження, надані їм законом.

Здійснено реформу вищих спеціалізованих судів. У даний час до вищих спеціалізованих судів відноситься тільки Вищий господарський суд України. На стадії формування перебуває Вищий адміністратив-

Сторінка 461:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

461

ний суд України. Виші спеціалізовані суди повинні діяти як касаційна інстанція щодо рішень місцевих і апеляційних судів, а у випадках, передбачених законом, — як суди апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних судів, створених як суди першої інстанції, а також переглядають справи у зв'язку з нововиявленими обставинам. Крім цього, дані суди вивчають і узагальнюють судову практику, дають рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства.

Найвищим судовим органом України є Верховний Суд України. Судді Верховного Суду України обираються Верховною Радою України безстроково. Однією з головних задач Верховного Суду України є здійснення нагляду за судовою діяльністю судів республіки.

Верховний Суд України має такі повноваження: у межах своїх повноважень переглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції і справи у зв'язку з нововиявленими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією і законами України; вивчає й узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає роз'яснення судам з питань застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ; вирішує в межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних договорів України; здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Для організації роботи з розгляду і перегляду справ, не віднесених до підсудності вищих спеціалізованих судів, у Верховному Суді України діють судові палати. Судові палати Верховного Суду України також вивчають і узагальнюють судову практику, аналізують судову статистику і здійснюють інші повноваження, надані їм законом.

У складі Верховного Суду України утворюється Пленум Верховного Суду України. У засіданнях Пленуму беруть участь Генеральний прокурор України, Міністр юстиції України. Участь Генеральною прокурора в засіданнях є обов'язковою. Пленум Верховного Суду України розглядає питання, віднесені до повноважень Верховного Суду України Конституцією України і законами України; розглядає матеріали узагальнення судової практики і судової статистики і дає роз'яснення судам з питань застосування законодавства; затверджує чисельний і персональний склад судових палат, обирає Голову Верховного Суду України, його першого заступника, заступників Голови — голів судових палат, їхніх заступників і секретаря Пленуму тощо.

Проведенню судової реформи сприяли також закони "Про внесення змін до Закону України "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів Украї-

Сторінка 462:

462

Лекція 18

ни" від 21 червня 2001 р., "Про внесення змін до законів України "Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 21 червня 2001 р.

З 1998 р. в Україні діє Вища рада юстиції, статус і повноваження якої визначаються Конституцією України і Законом України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 р. Вища рада юстиції — колегіальний, незалежний орган, що відповідає за формування високопро-фесійного суддівського корпусу. До його відання відносяться: внесення подання про призначення суддів на посади та про звільнення їх з посад; прийняття рішень про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного виробництва щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; розгляд скарг на рішення про залучення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Закон визначає такий порядок її формування:

1) Верховна Рада, Президент, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вузів і наукових установ призначають по три члена Вищої ради юстиції;

2) всеукраїнська конференція працівників прокуратури призначає двох членів Вищої ради юстиції;

3) Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України входять у Вищу раду юстиції за посадою.

На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України віком від тридцяти п'яти до шістдесяти років, котрий проживає в Україні не менше десяти останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше десяти років.

Організує роботу Вищої ради юстиції і головує на його засіданнях Голова Вищої ради юстиції. Він обирається з членів Вищої ради юстиції терміном на три роки, без права переобрання, таємним голосуванням. Головою не може обиратися член Вищої ради юстиції, який входить до неї за посадою. Рішення Вищої ради юстиції вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини її конституційного складу.

Важливим органом у системі правоохоронних органів залишається прокуратура. Правовий статус прокуратури України визначається Конституцією України, Законом України "Про прокуратуру" від

Сторінка 463:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

463

5 листопада 1991 р., зі змінами, внесеними Законом України від 12 липня 2001 р.

Прокуратура України — це єдина система державних органів, що здійснюють прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів. Відповідно до Конституції України на прокуратуру України покладені такі повноваження: підтримка державного обвинувачення в суді, завдання прокурора — в обвинувальній промові обгрунтувати застосування до підсудного карного закону; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (підставою представництва в суді інтересів громадянина є нездатність останнього з поважних причин самостійно захистити свої порушені права, що заперечуються, а держави — наявність порушень чи погрози порушень державних інтересів); нагляд за дотриманням законів органами, що здійснюють оперативно-роз-шукову діяльність, дізнання, досудове слідство (до них відносяться: міліція, податкова міліція, органи безпеки України, митні органи, органи державного пожежного нагляду, органи прикордонної охорони й деякі інші); нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень по кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої волі громадян. Прокуратура зобов'язана здійснювати нагляд за дотриманням законів у слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового утримання, установах з виконання карних покарань, психіатричних лікарнях з суворим і посиленим наглядом.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за узгодженням з Верховною Радою України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що тягне за собою його відставку з посади. Термін повноважень Генерального прокурора України — 5 років.

Прокуратура України складає єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України; прокуратура Автономної Республіки Крим; прокуратури областей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних); міські, районні і міжрайонні прокуратури; спеціальні прокуратури (військові, екологічні, транспортні).

Подібно органам виконавчої влади, органи прокуратури побудовані за ієрархічним принципом. Усі нижчестоящі прокурори підпорядковуються вищестоящим і всі прокурори — Генеральному прокурору. Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі зі злочинністю всіх правоохоронних органів.

Сторінка 464:

464

Лекція 18

Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, що здійснюють охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю в Україні, є міліція. Правову основу її діяльності становить Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. У цьому Законі вперше комплексно регламентований правовий статус міліції, яка визначається як державний озброєний орган виконавчої влади, що захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшуко-ву, кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.

Вона складається з таких підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція охорони, спеціальна міліція. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. створена кримінальна міліція у справах неповнолітніх.

У своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р.

Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба безпеки України. її головне завдання — забезпечити державну безпеку України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Організація і діяльність Служби безпеки України регламентовані Законом України "Про Слркбу безпеки України" від 25 березня 1992 р.

Адвокатура не є державним органом, не входить до системи органів держави, її належність до системи правоохоронних органів пояснюється тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це добровільне професійне громадське об'єднання, що не залежить від органів держави.

Діяльність адвокатури регламентується Законом України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності адвокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання.

Сторінка 465:

Держава і право України на сучасному етапі (199і—2002 рр.)

465

§ 4. Правова система

Проголошення незалежності поставило перед Україною завдання щодо реформування правової системи. По-перше, необхідно було відмовитися від догм соціалістичного права, по-друге, в короткі терміни впровадити елементи так званого буржуазного права. Процес створення нового права розпочався у трьох напрямах: шляхом пристосування частини норм радянського права; прийняття нормативних актів у тих сферах відносин, що не врегульовані чинним законодавством; проведення широкомасштабної кодифікації права, при якій реформування зазнають усі галузі права.

Конституційне право. Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України. 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон України "Про внесення доповнень і змін в Конституцію". Розділ III було перейменовано на "Державний і територіальний устрій України", розділ V на "Органи законодавчої і виконавчої влади України", розділ VII на "Україна — незалежна держава". Стаття 68 проголосила Україну "незалежною демократичною правовою державою". Згідно з Основним Законом "Президент є глава держави і глава виконавчої влади України".

Ще в жовтні 1990 р. Верховна Рада утворила конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного Закону. Концепція нової Конституції була затверджена в червні 1991 р., і комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися Конституції багатьох демократичних держав світу, міжнародні конвенції та пакти. Враховувався історичний досвід конституційного будівництва в Україні. До жовтня 1993 р. було опрацьовано чотири варіанти проекту Основного Закону, однак через політичну кризу, що охопила владні структури, конституційний процес загальмувався.

Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.

У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд парламенту проект конституційного Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Проект містив конкретні пропозиції щодо розмежування законодавчої і виконавчої влади.

Верховна Рада повинна була віддати Президенту значну частину владних повноважень. 18 травня 1995 р. парламент після тривалих і болісних дискусій простою більшістю голосів прийняв Закон України

30 — 3-1237

Сторінка 466:

466

Лекція 18

"Про державну владу і місцеве самоврядування". Згідно з ним Президент став одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва й Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначити обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишилися обмежені повноваження: затвердження міського бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавались держадміністраціям. З прийняттям цього Закону Україна перетворилася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування" було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, потрібна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Враховуючи ситуацію, що склалася, Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 р. У статті 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалася із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію й діяльність державного апарату України.

На термін дії Конституційного договору обмежувалися права Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес.

Сторінка 467:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

467

У лютому 1996 р. конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.

Найгострішу дискусію викликали п'ять пунктів проекту: про розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. В ситуації, що склалася, Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л. Кучма підписав відповідний указ. Загроза розпуску Верховної Ради змусила народних депутатів в ніч з 27 на 28 червня 1996 р. прийняти Конституцію України.

Основний Закон складається з преамбули і п'ятнадцяти розділів: загальні засади; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; прокуратура; правосуддя; територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; місцеве самоврядування; Конституційний Суд України; внесення змін до Конституції України; прикінцеві положення; перехідні положення.

Прийняття Конституції України мало величезне історичне значення, оскільки була підведена юридична база під державність українського народу. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найдемократичніших у світі.

Подальшого розвитку в останні роки набув такий важливий інститут конституційного права, як громадянство. Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття і припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства, визначаються Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р.

Законодавство України про громадянство грунтується на таких принципах: єдиного громадянства; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливості автоматичного придбання громадянства України іноземцем або особою без громадянства внаслідок укладання шлюбу з громадянином України або придбання громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним з подррк-жя внаслідок розірвання шлюбу або припинення громадянства України одним з подрркжя; рівності перед законом громадян України незалежно від засад, порядку і часу придбання ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

30і

Сторінка 468:

468

Лекція 18

Громадянин і Українська держава мають взаємні права й обов'язки. Наприклад, громадянин України має право обирати і бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування. Поряд із цим він зобов'язаний нести військову слркбу відповідно до законів України. Українська держава має право притягти громадянина до юридичної відповідальності за невиконання конституційних обов'язків. Водночас держава повинна захищати своїх громадян. Громадянин України не може бути висланий за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, які знаходяться за її межами. Для захисту прав українських громадян, які проживають за кордоном, створюються консульські установи.

Порядок реалізації такого конституційного права, як право громадян на об'єднання в політичні партії та громадські організації, визначається Конституцією України, Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. і Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. Передбачено дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Організаційні й правові основи утворення та діяльності молодіжних і дитячих організацій, державні гарантії забезпечення їхньої діяльності визначені Законом України "Про молодіжні і дитячі організації" від 1 грудня 1998 р.

Право петиції, тобто звертання до державної влади, є одним з конституційних прав людини і громадянина. Порядок його реалізації передбачений в Законі України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. Кожний громадянин має право на звернення в органи державної влади і місцевого самоврядування, а також у недержавні інститути (об'єднання громадян, підприємства, установи, організації, засоби масової інформації) із зауваженнями, скаргою, пропозицією, що стосуються їхньої статутної діяльності, а також із заявою (клопотанням) щодо реалізації своїх прав і законних інтересів, скаргою про порушення цих прав і інтересів.

Велику увагу Українська держава приділяла і приділяє розвитку освіти. Правовий статус установ освіти визначається Законами України "Про освіту" (нова редакція від 23 березня 1996 р.) і "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 р. Установи освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності, громадянами.

Сторінка 469:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

469

Найбільш радикальним змінам за роки незалежності в Україні було піддане виборче право — важливий інститут конституційного права України.

Норми виборчого права закріплені третім розділом Конституції України, а також Законами України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р., "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 р., "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р.

Вибори народних депутатів України проводяться за змішаною системою розподілу депутатських мандатів. Суть її полягає в такому. Половина конституційного складу Верховної Ради — 225 депутатів — обирається в одномандатних округах. Уся територія країни поділяється на приблизно рівні за чисельністю виборців 225 округів, у кожному з яких обирається один депутат. Друга половина складу Верховної Ради визначається голосуванням у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Виборці голосують не за конкретну особу, а за виборчий список політичної партії (блоку). Мандати народних депутатів України розподіляються пропорційно числу голосів, поданих за список політичної партії (блоку). До розподілу мандатів допускаються тільки партії, що набрали не менше 4 відсотків голосів.

Права й обов'язки народного депутата, гарантії депутатської діяльності регулюються Конституцією України і Законом України "Про статус народного депутата України" (нова редакція від 22 березня 2001 р.).

Цивільне право. Реформування економічної системи в першу чергу забезпечується нормами цивільного законодавства. У період, що розглядається були прийняті закони України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р., "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р., "Про банкрутство" від 14 жовтня 1992 р., "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р., "Про авторське право і суміжні права" від 11 липня 2001 р. та ін.

Згідно з новим цивільним законодавством були внесені зміни до Цивільного кодексу України 1963 р.

11 липня 1995 р. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні терміни позовної давності. За новою редакцією загальний термін позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична чи юридична особа.

У 1993 р. було прийнято Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами є ряд цивільно-правових норм.

Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети й постанови Кабінету Міністрів України.

Сторінка 470:

470

Лекція 18

Всі ці зміни акумулював у собі новий Цивільний кодекс України, який було прийнято Верховною Радою у 2002 р.

Сімейне право. Основним нормативно-правовим актом у цій галузі права є Сімейний кодекс України (підписаний Президентом України 10 січня 2002 р., чинний з 1 січня 2003 р.). Він складається з 7 розділів, 292 статей, які: визначають поняття родини, коло регульованих відносин, здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов'язків, захист сімейних прав та інтересів; визначають умови і порядок укладання шлюбу, особисті немайнові права й обов'язки по-дружжя, право їх власності, права й обов'язки подрркжя по взаємному утриманню, шлюбний договір, порядок припинення шлюбу; встановлюють підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей, особисті немайнові права батьків і дітей, права батьків і дітей на майно, обов'язки батьків і дітей по взаємному утриманню (аліментні обов'язки); визначають порядок усиновлення, порядок встановлення опіки і піклування, права й обов'язки опікунів і попечителів, патронат над дітьми; визначають особисті немайнові права й обов'язки інших членів родини і родичів, обов'язки по утриманню інших членів родини і родичів; визначають порядок укладання і розірвання шлюбів громадян України з іноземцями і іноземців в Україні, порядок міжнародного усиновлення.

Новелою Сімейного кодексу є введення інституту патронату. Патронат — це виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, у родині іншої особи (патронатного вихователя) за плату. Патронат-ні відносини встановлюються договором між органом опіки й піклування і громадянином (патронатним вихователем). Цей договір вимагає згоди дитини, якщо вона досягла віку, коли може її висловити. Термін дії договору — до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається угодою між ним і органом опіки і піклування.

Трудове право. Перехід до ринкових відносин змусив законодавця звернути увагу на захист трудових прав працівників. 14 жовтня 1992 р. будр прийнято Закон "Про охорону праці". Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені зміни й доповнення, що стосувалися охорони праці. На соціальний захист населення спрямований Закон України "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку" від 16 грудня 1993 р. У розвиток положень Конституції України 14 січня 1998 р. прийняті Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, які визначають види, принципи та загальні правові, фінансові та організаційні

Сторінка 471:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

471

засади загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян України.

Подальший розвиток одержав інститут контракту. У березні 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 р. — Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника.

Державні гарантії права на відпустку встановив Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.

Важливе значення для врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів) має Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їхніх інтересів, та на власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також на організації власників.

Законодавство про охорону здоров'я і соціальний захист населення. Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у випадку повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Одним з елементів соціального захисту громадян є соціальне забезпечення.

Пенсія є основним видом соціального забезпечення непрацездатних громадян. Порядок призначення і виплати пенсій встановлені Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р.

Велику увагу держава приділяє державній підтримці багатодітних сімей. Правове регулювання цього виду соціального забезпечення здійснюється на підставі Закону України "Про державну допомогу родинам з дітьми" від 22 березня 2001 р. Закон визначає види державної допомоги родинам з дітьми та коло осіб, які мають право претендувати на отримання цієї допомоги.

На охорону здоров'я громадян України спрямовані Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р.

Аграрне право. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР вже закладалися основні положення аграрної реформи. Щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створити законодавчу та нормативну базу. У жовтні 1991 р. було затверджено концепцію роздержавлення і приватизації землі. Передбачалося, що

Сторінка 472:

472

Лекція 18

з 1992 р. колгоспи будуть перетворені у вільні господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

Виходячи з цієї концепції Верховна Рада приймає низку нормативних актів. 20 грудня 1991 р. було прийнято Закон "Про селянське (фермерське) господарство", який передбачав утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання організувати фермерське господарство. 30 січня 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про форми власності на землю", який проголосив, що поряд з державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю.

У березні 1992 р. було прийнято два протилежні за змістом акти: постанова Верховної Ради "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" і Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Якщо перший акт спрямовувався на прискорення аграрної реформи, то другий — гальмував її. Колгоспи і радгоспи під вивіскою "колективних" підприємств, як і раніше, залишалися єдино важливим у сільському господарстві елементом економічної структури. Згодом стало зрозуміло, що найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері є земельна реформа. У листопаді 1994 р. Президент видав указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". В ньому передбачалося розв'язання трьох основних проблем земельної реформи — приватизації, оцінки і ринку землі. В указі розмежовувалися форми власності і форми господарювання на землі.

Протягом 1996 р. було фактично завершено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про землю отримали майже всі колективні господарства. Другий етап земельної реформи передбачає передачу землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Складність земельної реформи потребує реалізації комплексу правових, економічних, технічних і організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринкових відносин, що полягають у паралельному функціонуванні тих, що вже існують, і нових господарських формувань.

Допомогти суспільству в переході до ринку землі має Указ Президента України "Про оренду землі" від 23 квітня 1997 р.

Вжиті заходи дали можливість запровадити економічні методи регулювання земельних відносин. З 2002 р. введено плату за землеко-

Сторінка 473:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 pp.)

473

ристування; розроблено механізм економічного стимулювання суб'єктів землекористування за діяльність, пов'язану з охороною земель та встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь; опрацьовані нормативні документи щодо організації та проведення земельних аукціонів в населених пунктах; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення.

25 жовтня 2001 р. був прийнятий новий Земельний кодекс України. Він містить 10 розділів, 212 статей у яких визначені завдання земельного законодавства і повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування в області земельних відносин, склад і призначення земель України. Земельний кодекс визначає: право власності, право користування землею, право земельного сервітуту, а також обмеження прав на землю; порядок придбання права власності й інших прав на землю; способи захисту прав на землю, порядок відшкодування збитків, завданих землекористувачам і власникам землі, а також порядок вирішення земельних спорів; порядок охорони та раціонального використання земель; систему заходів, спрямованих на здійснення положень земельного законодавства; перелік заходів, що можуть бути застосовані до порушників земельного законодавства.

Нині виникли можливості для формування в аграрному секторі нового земельного ладу, який базується на приватній власності на землю та інше сільськогосподарське майно і персональній відповідальності за результати праці.

Кримінальне право. Довгий час розвиток кримінального права відбувався, головним чином, за рахунок внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України.

У березні 1992 р. з Кримінального кодексу України були вилучені такі міри покарання, як заслання і вислання. 17 червня 1992 р. був прийнятий Закон України "Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення і Митного кодексу України". Зміни і доповнення стосувалися, головним чином, першого розділу Особливої частини КК. З метою посилення захисту конституційного ладу, територіальної цілісності України та громадської безпеки 24 грудня 1994 р. було прийнято Закон України "Про посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини проти держави". Встановлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові безпорядки. Були переглянуті склади державних зло-

Сторінка 474:

474

Лекція 18

чинів, різко скорочувалося застосування виключної міри покарання — смертної кари.

Виконуючи зобов'язання, які Україна взяла на себе при вступі до Ради Європи, з березня 1997 р. було введено мораторій на призупинення виконання смертних вироків. 22 квітня 2000 р. Верховна Рада скасувала смертну кару як вид кримінального покарання. Але найактуальнішим залишалося прийняття нового Кримінального кодексу України.

Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Він складається із Загальної й Особливої частин, які поділяються на розділи і статті (всього 447 статей).

Загальна частина Кримінального кодексу складається з 15 розділів. Вона визначає завдання Кримінального кодексу, підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину і покарання, види карних покарань, загальні засади призначення покарань і звільнення від них, особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх та інші загальні положення.

Особлива частина Кримінального кодексу складається з 20 розділів. Вона містить вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, і конкретні покарання за здійснення цих діянь. Кожен розділ Особливої частини Кримінального кодексу присвячений певній групі злочинів.

Новий Кримінальний кодекс України передбачає довічне ув'язнення за найбільш тяжкі злочини. Кодекс вводить кримінальну відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод громадянина, порушення недоторканності житла, неправомірне використання виборчих бюлетенів, неправильний підрахунок голосів, за порушення таємниці листування, телефонних розмов, перешкоджання законній діяльності профспілок, політичних партій і громадських організацій.

Новий КК єдиною підставою для притягнення до кримінальної відповідальності називає наявність складу злочину, закріпленого в кримінальному законодавстві, вводить принцип особистої відповідальності, посилює відповідальність за здійснення тяжких і особливо тяжких злочинів з одночасним застосуванням до осіб, які здійснили нетяжкі злочини, покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Під дію кодексу підпадають також навмисна безпідставна невиплата заробітної плати, пенсій, стипендій терміном більше місяця, зазіхання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних вірувань або виконання релігійних обрядів, а також порушення

Сторінка 475:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

475

недоторканності особистого життя — незаконний збір, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Кримінальній відповідальності також підлягають дії, що порушують права людини на отримання освіти, на безкоштовну медичну допомогу, на участь у страйках.

КК вводить нові види покарань, у тому числі арешт від 1 до 6 місяців, громадські роботи й обмеження свободи. Відповідно до останнього людина відбуває покарання у виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці.

Кодекс передбачає покарання у вигляді позбавлення волі від 1 до 15 років і вводить замість смертної кари довічне ув'язнення, що не застосовується до осіб до 18 років, осіб, яким більше 65 років і до жінок, які вчинили злочин під час вагітності.

Істотно обмежене застосування конфіскації майна, цей вид покарання нині застосовується тільки за здійснення тяжких і особливо тяжких корисливих злочинів, і тільки у випадках, обумовлених в Особливій частині кодексу.

КК України містить норми про відповідальність за здійснення терористичного акту і за створення злочинної організації. Разом з тим, кодекс містить "заохочувальну норму", відповідно до якої людина (крім організатора і керівника такої групи) може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно заявить про її створення чи про підготовку терористичного акта, або про те, що вона брала в цьому участь. КК України вводить кримінальну відповідальність за контрабанду історичних і культурних цінностей, сильнодіючих речовин.

Відповідальність за навмисне ухилення від сплати податків, зборів та інших платежів настає у тому випадку, якщо це призвело до ненадходження в бюджети коштів у значних (17 тисяч грн.), великих (51 тисяч грн.) і особливо великих розмірах. Прогресивною нормою є звільнення особи від кримінальної відповідальності, якщо такий злочин вчинено вперше і якщо до моменту пред'явлення обвинувачення податки були сплачені, а нанесений збиток відшкодований. Разом з тим, ця заохочувальна норма не поширюється на несплату податків в особливо великих розмірах.

Новацією Кодексу також є відповідальність за навмисне доведення підприємства до банкрутства, фіктивне банкрутство, незаконну приватизацію державного і комунального майна шляхом заниження його вартості або використання підроблених приватизаційних документів.

Сторінка 476:

476

Лекція 18

Уперше введена кримінальна відповідальність за такі злочини проти громадського порядку і моралі, як проституція, примушення до зайняття проституцією або втягування до неї. При цьому, якщо раніше передбачалася відповідальність за зґвалтування тільки жінки, то тепер передбачена кримінальна відповідальність за подібні дії і стосовно чоловіків.

3 КК вилучено норму про кримінальну відповідальність за образу або наклеп, тепер ці питання вирішуватимуться в цивільно-правовому порядку.

Процесуальне законодавство. Досить радикальні зміни були внесені до кримінально-процесуального законодавства. На посилення процесуальних гарантій громадян було спрямовано норми Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р.

Законом України "Про внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України" від 15 грудня 1992 р. Кримінально-проце-суальний кодекс України був доповнений рядом норм, які посилювали процесуальні гарантії громадян при зверненні їх до суду. Відтепер заарештований і його захисник мають право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на арешт. Розширенню прав підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист сприяв Закон України "Про внесення змін і доповнень до окремих статей КПК України" від 23 грудня 1993 р.

4 лютого 1994 р. було прийнято Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

Аналогічно кримінально-процесуальному розвивалося цивільно-процесуальне законодавство. Наближенню цивільного судочинства до загального типу цивільного процесу сприяє нова редакція ст. ЗО ЦПК України, за якою суд звільняється від збирання доказів за власною ініціативою. Він може тільки сприяти сторонам в наданні доказів до судового розгляду.

У зв'язку з прийняттям Закону України "Про прокуратуру" було скасовано прокурорський нагляд у цивільному судочинстві.

У зв'язку* з проведенням судової реформи до процесуального законодавства України внесено істотні доповнення, що знайшли відображення у законах України "Про внесення змін до Крт4мінально-про цесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р., "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р., "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. Проте нагальним залишається прийняття нових процесуальних кодексів: кримінально-процесуаль-

Сторінка 477:

Держава і право України на сучасному етапі (1991—2002 рр.)

477

ного, цивільно-ггроцесуального, господарського процесуального, адмі-ністратавно-процесуального.

* * *

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна наполегливо шукає власний історичний шлях. У державно-правовому будівництві є і здобутки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, однак не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зрушення відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування системи законодавства. За роки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 700 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і доповнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні. Нагальним є питання про ефективність чинного законодавства. Не втратила своєї актуальності й проблема загальної кодифікації права.

Сторінка 478:

висновки

Історичне минуле України, зокрема її держави і права, свідчить, що протягом віків ішла вперта боротьба народу за своє майбуття, створення національної державності. Відбувалася вона в надзвичайно складних, часто трагічних умовах. Доводилося протистояти не лише агресивним сусідам, які не раз намагалися запровадити на українських землях колоніальний чи напівколоніальний режим, а й боротися з внутрішніми чварами, непорозуміннями, бажаннями тих чи інших політичних діячів поставити власні амбіції над інтересами народу, української нації.

Основи майбутньої державності східних слов'ян було закладено в найдавніші часи. Вже наприкінці І тисячоліття до н. е. на землях сучасної України відбувалися події, що стали в майбутньому складовою і невід'ємною частиною державотворчих процесів. Територію України заселяли різноманітні племена, етнічні спільноти, народи. Тут також хвилями відбувалася інтенсивна міграція чисельних кочівників. Кожна з цих складових лишила помітний і неповторний слід в українській історії, зробила свій внесок в економічний, соціальний і культурний розвиток, справила відповідний політичний вплив, у тому числі й на формування ранньослов'янського етносу Середнього Придніпров'я.

Надзвичайно важливу роль у цьому відіграли перші державні утворення: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, Боспорське царство. Як рабовласницькі держави, вони виникли у ході розпаду первіснообщинного ладу й становлення класового суспільства. Незаперечним є й інше: процес формування державності у цей період паралельно спостерігається у всіх східних слов'ян. Закінчився він у X ст. н. е. утворенням ранньофеодальної держави Київська Русь. До того ж виникали та розвивалися сталі економічні та політичні зв'язки, йшло взаємне зближення та збагачення культур, тогочасних передових технічних надбань, поширення досвіду функціонування державних і правових інституцій.

Поява нового утворення — Давньоруської держави — стала переконливим і яскравим свідченням здобутків східних слов'ян. На основі племінних союзів у цей самий період формується давньоруська народність — нова, до цього часу небачена за розмірами етнічна група людей. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена

Сторінка 479:

Висновки

479

культура, достатньо налагоджені внутрішні економічні зв'язки тощо. Зберігаючи етнографічні регіональні особливості, заради свого майбуття спільнота йшла до бажаної мети консолідуючим шляхом. Як наслідок, традиції Київської Русі виявилися небачено життєздатними й міцними. Дійшовши до наших днів, вони, незважаючи на різні, насамперед політичні перепони, здобули якісно новий прояв у матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів, зміцненні міждержавних відносин у сфері економіки, науки, освіти тощо.

Утворення Давньоруської держави мало незаперечне значення для подальшого державно-правового розвитку не лише східнослов'янських народів. В її межах перші кроки в суспільно-політичному напрямку робили понад двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Північного Кавказу та Причорномор'я.

Що ж до класової суті, то Київська Русь була ранньофеодальною державою, а за формою — єдиним державним утворенням, на чолі якого стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління тут була десяткова система, що сформувалася в процесі розвитку військової демократії та виросла з дружинної організації. Зміцнення феодального ладу на Русі сприяло появі якісно нової системи управління — двірсько-вотчинної. Поряд із формуванням і розвитком Давньоруської держави паралельно йшов процес становлення її правових засад. Найважливішою законодавчою пам'яткою цього часу є "Руська Правда".

Як могутня держава середньовіччя Київська Русь істотно вплинула і на політичне життя країн Західної Європи, інших держав, з якими вона підтримувала дипломатичні та торговельні стосунки. Вирішальну роль на долю цих країн, особливо європейських, справила вона і в часи навали азіатських кочових орд, в першу чергу монголо-татар.

Протягом багатьох століть український народ плекав мрію про розбудову власної держави. Ця ідея особливого звучання набула після завершення процесу формування української народності (XIII — XIV ст.). Не випадково Данила Галицького сучасники називали "українським королем".

Державницькі консолідаційні прагнення найяскравіше проявились у XV і наступних століттях. У ході боротьби з колоніальними намірами Литви, а особливо Польщі та Кримського ханства, за підтримки останнього з боку султанської Туреччини, формувалась і на очах міцніла козацька військово-політична організація — Запорозька Січ. Саме вона залишилася в пам'яті народній як символ можливої української держави, взірець національної самосвідомості, демократії та державницької ідеї.

Сторінка 480:

480

У ході Національно-визвольної війни середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького вперше в історії українського народу було утворено Українську національну державу. Виборовши у жорстокому протистоянні з ворогом незалежність, вона посіла гідне місце серед європейських країн, одержала міжнародне визнання.

Однак доля була невблаганного до її народу. Разом зі смертю керманича настали тяжкі часи. Об'єктивні політичні й економічні обставини, несприятливі геополітичні умови не раз супроводжувалися підступництвом, а часто і зрадою національних інтересів. Старшино-шляхетські угрупування за підтримки своїх союзників (в першу чергу Росії, Польщі і Туреччини) розв'язали громадянську війну. Хаосом і анархією позначений цей трагічний період (друга половина XVII ст.), що увійшов в історію під назвою "Велика Руїна". Головним і вкрай негативним її наслідком став розподіл України на дві частини — Правобережну і Лівобережну, відповідно під владою Польщі та протекторатом Росії. Це стало початком розчленування єдиної держави, роз'єднання сили її народу, приниження, а в кінцевому підсумку — припинення боротьби за подальше об'єднання і зміцнення українських земель, їх державність.

Незважаючи на гірку долю, Українська козацька держава, яка існувала аж до 80-х рр. XVIII ст., — це неповторна і надзвичайно важлива історична епоха українського народу. Річ Посполита, Росія і Туреччина, не бажаючи того, змушені були рахуватися з тим фактом, що розтерзана, пригноблена, але не зломлена Україна і далі відігравала істотну роль у міжнародному житті, зберігала своєрідність демократичного державного устрою, а її народ — почуття патріотизму, гордості й любові до Вітчизни.

Розвивалася і зміцнювалася у цей період і самобутня українська правова система. Про розвиненість українського права свідчить низка оригінальних за формою та змістом кодифікаційних праць. Найвідо-мішою серед них є правова пам'ятка 1743 р. — "Права, за якими судиться малоросійський народ". Це, власне, проект першого кодексу українського права, який фактично був збірником чинного права в Україні до кінця XVIII ст.

Наприкінці XVIII ст. Східна Україна потрапила у повну залежність від Російської імперії. Така сама доля, після розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, дещо раніше спіткала і Західну Україну, що ввійшла до складу Австрійської, а пізніше — Австро-Угорської імперії. Втративши національну державність, Україна змушена була задовольнитися входженням своєї території до двох імперій на правах адміністративно-територіальних одиниць з напівколоніальною адміністрацією. Слабою втіхою стало збереження ще дов-

Сторінка 481:

Висновки

481

гай час української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певним чином, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода застосування їх та звичаєвого права в українських землях.

Аналіз суспільно-політичних процесів і права України в період утвердження та розвитку капіталізму (друга половина XIX ст.) свідчить, що державний лад і право на теренах України визначалися загальними для Росії та Австро-Угорщини буржуазними реформами. Головною з них, незважаючи на незавершеність та збереження численних пережитків кріпосництва, стала селянська (відповідно 1861 р. і 1848 р.). Будучи за своїм характером буржуазними, реформи підірвали монопольне право дворян на землю, спонукали до розвитку буржуазного землеволодіння, ліквідували особисту залежність селян від поміщиків, надали можливості для формування армії робочої сили, вкрай потрібної для розБитку капігалістичної економіки.

Загалом державно-правовий устрій українських земель у складі Російської імперії XIX ст. зазнав істотних змін. Консервація феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася урядом самодержавної Росії, призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного розвитку. Система органів державної адміністрації не була відповідним чином адаптована до буржуазних реформ 60—70 рр. І хоч самі вони були досить радикальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі вирізнялися непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Не поминули реформи і Україну, що втратила власну державність. На її території, окрім Правобережжя, встановилося земське самоврядування. Міська реформа (1870 р.) дозволила зробити це і ряду міст, в першу чергу великим — Києву, Одесі, Харкову, Катеринославу та ін. Певний крок уперед було зроблено і в організації судочинства.

Не менш упевнено почували себе тут і царський адміністративно-бюрократичний апарат — генерал-губернатори, губернатори, різного рівня чиновники тощо, які уособлювали державну владу на місцях. Сподівань на відновлення української державності не було жодних. Підтвердженням тому були намагання проведення в 80—90-х рр. контрреформ. їх сутність полягала у відмові від завоювань "великих реформ". Останні, з одного боку, йшли супротив реальних суспільно-політичних тенденцій і процесів і не могли зупинити їх, з іншого, вони ще більше загострювали протистояння у суспільстві, загрожували, за участю його значної частини, радикальними діями. Глибини, а, головне, наслідків вжитих у цьому випадку кроків, царському уряду передбачити до кінця не вдалося. У цей час посилюються буржуазні тенденції й у розвитку права.

Сторінка 482:

482

Терени Західної України у другій половині XIX ст. продовжувати перебувати під владою Австро-Угорської монархії. Під тиском різних обставин, зокрема європейського значення, в її державно-правовому режимі також відбувалися зміни буржуазного характеру. Тією чи іншою мірою вони позначалися і на українських землях — в Галичині, Північній Буковині й на Закарпатті.

Однак в обох випадках головним залишилось одне: ігнорування з боку обох імперій прагнення України до національного відродження та самовизначення. Це повною мірою і беззастережно позначалося на її державному устрої та праві.

На розвиток державно-правових інститутів обох монархій на початку XX ст., особливо Російської, помітно вплинули революційні події. Після небачених до цього заворушень 1905—1907 рр. російський царизм був змушений зробити деякі поступки —проголосити, хоча й обмежені, права та свободи. Змінилася дещо й імперська форма правління. Не пішовши шляхом подальшої демократизації суспільно-політичного життя, згодом усю міць державної машини Микола І і його уряд зосередили не лише на збереженні, а й на зміцненні самодержавних устоїв, включаючи й національне гноблення України. Так само діяли і правлячі кола Австро-Угорщини. Це, як з'ясувалося пізніше, було глибокою помилкою обох імперій. Перша світова війна, що розпочалася у 1914 р., швидкими темпами наблизила їх крах. Не внісши принципових змін до державного механізму і права, обидві монархії підписали собі смертний вирок. Наприкінці 1916 — на початку 1917 рр. тут виникла глибока революційна криза. В Україні з'явилася надія на отримання національної незалежності.

Боротьба за національну державність в Україні в буремні 1917— 1920 рр. відбувалася в кілька етапів в умовах громадянської війни та повоєнної інтервенції. Протягом першого етапу (березень 1917 — квітень 1918 рр.) національну революцію очолила Центральна Рада. Головним її здобутком стало проголошення (листопад 1917 р.) Української Народної Республіки (УНР). Другий етап (квітень—листопад 1918 р.) знаменний збройним переворотом за активної участі колишнього царського генерала Павла Скоропадського, встановленням воєнної диктатури під назвою Гетьманщини, окупацією України німецькими та австро-угорськими військами. Листопад 1918 р. увійшов в українську історію ще однією не менш відомою подією в національно-державницькому житті — проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Майже одночасно з цим на більшій частині території України відбулися процеси відродження УНР, пов'язані з Директорією. У січні 1919 р. була здійснена спроба об'єднання її з ЗУНР. Це був третій і, можливо, найтрагічніший етап на-

Сторінка 483:

Висновки

483

тонально-державного будівництва. Він закінчився поразкою. Дехто основну причину цього вбачає лише в "інтервенції Радянської Росії". На наш погляд, природа цього явища значно складніша. Має вона глибоке історичне коріння і перегукується, зокрема, з подіями другої половини XVII ст.

Наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був призупинений радянською владою. На більшій частині території України державне будівництво розпочалося на партійно-класовій основі. Західноукраїнські ж регіони були окуповані, а згодом і анексовані Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Вкотре відкрилася нова сторінка української історії.

20-ті, а особливо 30-ті роки стали періодом формування й зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного режиму. Перебуваючи у складі СРСР, Радянська Україна повною мірою відчула на собі його "здобутки і переваги", наочно переконалась, як може використовуватись державний механізм (як інструмент влади) у здійсненні абсолютного контролю над усіма сферами суспільного і політичного життя. При цьому, як слушно підкреслює більшість суспільствознавців і фахівців у галузі держави і права, перевага надавалася репресивно-каральним методам та формам забезпечення практичної реалізації сталінської політики у поєднанні з широким використанням соціальної міфології та популістських методів впливу на маси й особистість.

На практиці, зокрема в Україні, останнє знайшло прояв в утвердженні та функціонуванні розгалуженого бюрократичного апарату, зрощенні партійних структур з державними, військовими, господарськими органами і структурами, з верхівкою наукових, громадських, творчих організацій, засобів масової інформації тощо.

В результаті сформувалась система вождизму, за якої державний апарат різного рівня фактично підпорядковувався відповідним партійним лідерам і, насамперед, Сталіну. "Чистки" і "проціджування" у житті суспільства багато в чому стали звичайним явищем. Стосувалися вони не лише представників номенклатурних лав, а й часто простих людей. Практика переслідування людей, що мала місце у першій половині XVIII ст., лише за висловом "слово і діло", набагато більшого розмаху набула через два століття. Фундаментом диктатури стали репресивно-каральні органи. Все це значною мірою маскувалося соціальною і політичною демагогією, прийняттям таких демократичних за формою основоположних правових документів, як Конституція СРСР (1936 р.) та Конституція УРСР (1937 р.).

Жорсткість, якщо не жорстокість, політичного режиму створила передумови для успішного вирішення економічних проблем, зокрема форсованого зростання тяжкої промисловості, розв'язання деяких ін-

31*

Сторінка 484:

484

ших пріоритетних напрямів розвитку народного господарства. Цей період радянської дійсності ввійшов в історію під назвою сталінський "великий стрибок".

До вирішення цих та інших завдань, а також подальшого зміцнення авторитарного режиму, було пристосовано і законодавство, зокрема України.

Друга світова війна і, особливо, її складова і визначальна частина — Велика Вітчизняна, багато в чому стала рубіконом у долі мільйонів радянських людей. Епіцентром жорстокого протистояння нацистській Німеччині та її союзникам багато в чому стала Україна. Український народ разом з іншими народами Радянського Союзу відстоював у не-чуваному жорстокому двобої не сталінську деспотію, як дехто вважає, а передусім природне право на життя, незалежність і недоторканність рідної землі, майбутнє нації. Вдалося це зробити надзвичайно дорогою ціною — майже 10 млн людських життів. Мужність і стійкість громадян СРСР врятувала людство від нацистсько-фашистського поневолення, дозволила уберегти світ від коричневого варварства. У свідомості переважної частини радянських людей Велика Вітчизняна війна з гітлерівською Німеччиною та її союзниками стала найвищим моментом істини, національної жертовності, тріумфу та єднання.

Війна потребувала небаченої перебудови народного господарства України на воєнний лад, мобілізації всіх фізичних і духовних сил суспільства. У свою чергу, це вимагало зміни її державно-правових норм згідно з вимогами воєнного часу. Вони відбулися у руслі загальних воєнно-політичних заходів Радянської держави, спрямованих на розгром агресора. Реальним їх проявом стала поява й успішне функціонування військово-політичної системи на чолі з ДКО. У цей час відбулося відокремлення органів оперативного стратегічного керівництва в достатньо самостійні й авторитетні суб'єкти цієї ж системи. Склався і, безперечно, успішно діяв нормативно-правовий простір з різноманітними і гнучкими засобами стимулювання та примусу членів суспільства до виконання покладених на них в умовах воєнного часу функцій та обов'язків. На жаль, навіть під час війни сталінський режим залишився вірним собі: незаконні масові репресії не припинилися. Вони лише дещо видозмінилися й набули іншого політичного звучання.

Боротьба проти німецько-фашистських окупантів, у першу чергу в Західній Україні, ускладнювалася протистоянням між прибічниками радянської влади і українськими націоналістами в особі ОУН. Біда останньої полягала у визначенні себе як основного виразника національних інтересів, а головне — у вузьконаціональних намаганнях вибороти незалежність України за участю нацистів. При цьому забу-

Сторінка 485:

Висновки

485

вався світовий і вітчизняний історичний досвід: жоден народ за участю загарбників волю не здобув. Не випадково спроби створення української державності на засадах радикального націоналізму та ілюзорні намагання вождів різних течій ОУН заручитися у цьому випадку підтримкою ворога зазнали нищівного краху, викликали відверте несприйняття, у тому числі у власному середовищі.

Важливими політичними наслідками воєнного лихоліття стало возз'єднання етнічних українських земель у складі єдиної держави, міжнародне визнання ролі й значення українського народу в перемозі над нацизмом і фашизмом, як наслідок, участь України як одного з фундаторів у розбудові ООН тощо.

Основні напрями державно-правового розвитку в повоєнні роки практично не змінилися. Не справдилися і сподівання радянських людей на демократизацію суспільно-політичної ситуації в карїні. Навпаки, з часом спостерігалося ще більше посилення адміністративно-командних методів управління народним господарством, соціально-культурною сферою, зміцнення бюрократичного апарату не лише на місцях, айв армії, правоохоронних органах тощо.

Поряд із цим спостерігається й інший феномен: широкі трудящі маси, які у воєнне лихоліття, з подвоєним ентузіазмом, сумлінно, самосвідомо і творчо працювали на заводах, шахтах, фабриках, колгоспах, радгоспах тощо, зміцнюючи економічну і воєнну могутність держави. Шкода, що цей небачений ентузіазм сталінський режим використав не на користь і славу СРСР та його народів, а лише для задоволення власних амбіцій, девальвував моральні й духовні цінності, з часом заламав в кінцевому результаті стержень, на якому кріпились і міцніли всі попередні здобутки.

Процес десталінізації, початок якій було покладено на XX з'їзді партії, заклавши новий історичний період у розвитку держави і права, зокрема України, залишив по собі суперечливий і неоднозначний слід. З одного боку, це був курс на демократизацію державного і суспільно-політичного життя, з іншого — намагання зберегти основи командно-адміністративної системи. Обмежившись косметичними заходами, остання не лише збереглася, а й з часом ще більше зміцніла. Як наслідок, набравши, здавалося б, безповоротних обертів, ці тенденції призупинились, а потім взагалі згасли. Перемогу здобули партійно-державна номенклатура і бюрократичний апарат. Будівництво позаринкового соціалізму тривало. Останній відповідав не інтересам всього суспільства, потребам розвитку його продуктивних сил, насамкінець, об'єктивним законам цивілізації, а лише невеликої купки компартійно-державної еліти. "Науковий" висновок Третьої Програми партії про переростання з другої половини 50-х рр. дикта-

Сторінка 486:

486

тури ггролетаріату в загальнонародну державу за суттю і змістом багато в чому був утопією. Але, як не дивно, остання підкріплювалася відповідними державно-правовими актами.

У другій половині 60-х — на початку 80-х рр. держава і право України перебували під впливом незавершеності, непослідовності та суперечливості процесів, що йшли у всіх сферах суспільно-політичного і економічного життя Радянського Союзу. Час вимагав невідкладних заходів щодо глибокої демократизації життя суспільства, кардинальної перебудови функціонування народного господарства, посилення науково-технічного прогресу та ін. Однак правляча верхівка неодноразові розумні й виважені пропозиції з цього приводу залишила без уваги.

Україна, перебуваючи у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, залишалась політично, економічно та ідеологічно залежною від волі й бачення ситуації центру. Найменший непослух, навіть з боку її найвищих політичних і державних чиновників, суворо переслідувався, пробудження ж національної свідомості, особливо серед інтелігенції, трактувалося як буржуазний націоналізм і жорстоко придушувалося. Однак, незважаючи на ці та інші кроки, в суспільстві назрівала потреба радикального оновлення.

Епохальні історичні зміни в Україні відбулися на рубежі 80—90-х рр. Конкретним їх проявом стало проголошення у серпні 1991 р. незалежності нашої країни. Глибока соціально-економічна й політична криза, що давно зріла в суспільстві, завершилася зламом старої політичної системи, почалася демократизація суспільно-економічного та державно-правового ладу. Останнє насамперед виявилося в утвердженні гласності та політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного й політичного панування однієї політичної сили, проведенні перших демократичних за своєю сутністю виборів в органи державної влади. На жаль, згодом ці процеси не лише загальмувались, а й багато в чому призупинились.

Критично оцінюючи історичні події XX ст., слід підкреслити: вбачати у понад 70-літньому періоді існування радянської держави лише негатив, на наш погляд, є великою помилкою. За цей період, незважаючи на величезні економічні й соціальні труднощі, збройну агресію, інші негаразди, Радянський Союз, а, отже, й Україна, став однією з наймогутніших країн світу. До того ж у більшості капіталістичних держав, часто всупереч їх політичним режимам, у тому числі під впливом політичних і економічних процесів у СРСР (як позитивних, так і негативних), продовжували набирати силу і зміцнювалися демократично-правові інституції, напрацьовувалися засади

Сторінка 487:

Висновки

487

соціально-правового захисту громадян, створювалася й активно діяла конструктивна політична опозиція тощо. Не випадково при владі у багатьох провідних державах світу сьогодні перебувають лівоцент-ристські сили. І ще один факт: цивілізований світ знає, пам'ятає і вдячний тим, хто врятував його свого часу від нацистського рабства.

16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року — Акт проголошення її незалежності. Тим самим відкрилися широкі й реальні можливості для демократичного розвитку і розбудови держави. Однак протягом останнього десятиріччя через об'єктивні й суб'єктивні причини процес державотворення відбувається непросто. Головна особливість нинішнього політичного життя України полягає у надто повільному визріванні та становленні громадського суспільства, різкому протистоянні різних політичних сил, часто у непорозумінні між гілками влади, зокрема законодавчою і виконавчою. Все це ускладнює і гальмує становлення незалежної правової держави. Найважливішою основою у вирішенні зазначених та інших проблем має бути Конституція України. Однак уже зараз ряд її положень вимагає уточнень і доповнень. Разом з тим, саме на конституційному фундаменті мають відбуватися всі державотворчі процеси подальшої демократизації.

Сторінка 488:

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ В ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

VII—III ст. до н. е. — існування Скіфської держави

VII—V ст. до н. е. — заснування античних міст-держав у Північному

Причорномор'ї (Ольвія, Пантікапей, Феодосія та ін.) 483—480 рр. до н. е. — заснування Боспорського царства І—II ст. н. е. — перші писемні згадки античних авторів про слов'ян

(венедів) (Пліній Старший, Тацит та ін.) VI ст. — відомості про слов'ян-антів і склавинів (Прокопій Кесарій-

ський, Йордан та ін.) V—VII ст. — розселення східних слов'ян VI—VII ст. — поява міст у східних слов'ян

VI—VII ст. — формування державності у східних слов'ян. Перші східнослов'янські політичні об'єднання

VIII—IX ст. — об'єднання слов'янських князівств-земель у "союз союзів" — Русь з центром у Києві. Переростання придніпровського "союзу союзів" Русі в об'єднання "Руська земля"

882 р. — утворення держави Київська Русь

IX—XII ст. — епоха Київської Русі

911, 944, 971 рр. — русько-візантійські договори

988 р. — запровадження християнства на Русі як державної релігії

1016—1054 рр. — князювання Ярослава Мудрого

XI ст. (10—30-ті рр.) — "Правда Ярослава"

XI ст. (50—60-ті рр.) — "Правда Ярославичів"

1113 —1125 рр. — князювання Володимира Мономаха

1113 р. — Статут Володимира Мономаха

1185 р. — стосовно земель Київщини і Переяславщини вперше вживається назва "Україна" (в Іпатіївському літописі)

1199 р. — об'єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галичини і Волині в єдине Галицько-Волинське князівство

1223 р. — поразка руських дружин на р. Калка в битві з ординцями

1337—1240лрр. — нашестя орд Батия на Русь

1228—1264 рр. — князювання Данила Романовича

1324 р. — перші писемні згадки про дію на українських землях (Во-лодимир-Волинський) магдебурзького права

XIV ст. (початок) — заснування за дніпровськими порогами козацьких січей

1339 р. — надання м. Сянок (одному з перших в Україні) магдебурзького права

1340 р. — припинення існування Галицько-Волинського князівства

Сторінка 489:

Хронологія подій в історії держави і права України

489

1347 р. — Вислицький статут — кодекс законів, прийнятих польським королем Казимиром III для Малої Польщі. Дія статуту поширювалася на Галицьку Русь і Західну Україну

1385 р. — Кревська унія

1413 р. — Городельська унія

1433 р. — утворення Руського воєводства. Організація в українських землях земських і гродських судів

1434 р. — утворення Подільського воєводства. Поширення на Галичину та Західну Подолію "польського права"

1452 р. — приєднання до складу Великого князівства Литовського

Волинського князівства 1454 р. — Нешавські статути 1468 р. — Статут (Судебник) Казимира

1471 р. — ліквідація Київського князівства. Призначення в Києві литовського намісника

XV ст. (80-ті рр.) — виникнення в Україні братств — громадських організацій православних міщан

XV ст. (друга половина) — виникнення козацтва і заселення південно-східних окраїн України

XV ст. (кінець) — поширення на Україну фільваркової системи сільського господарства

1529 р. — Перший Литовський статут

XVI ст. (30-ті рр.) — виникнення Запорозької Січі

1543 р. — остаточне закріпачення українських селян польсько-литовськими феодалами

1556 р. — "Статті Магдебурзького права" Бартоломія Троїцького

1557 р. — "Устави на волоки" Сигізмунда II Августа і волочна поміра 1566 р. — Другий Литовський статут

1569 р. — Люблінська унія. Об'єднання Польщі та Литви в єдину державу — Річ Посполиту. Приєднання до Польщі Підляшшя, Київщини, Волині, Брацлавщини

1572 р. — формування козацького реєстрового війська

1588 р. — Третій Литовський статут

1590 р. — прийняття польським сеймом ухвали "Порядок щодо ни-

зовців й України" 1591—1593 рр. — повстання "виписчиків" під керівництвом К. Ко-

синського

1594—1596 рр. — повстання під проводом С. Наливайка 1596 р. — Брестська унія

Сторінка 490:

490

1616—1622 рр. — гетьманство П. Сагайдачного XVII ст. (20-ті рр.) — полковий поділ України

1634 р. — укладення між Москвою і Річчю Посполитою Полянів-ського мирного договору, відповідно до якого до Речі Посполитої відходили Смоленщина і Чернігово-Сіверщина

1637—1638 рр. — селянсько-козацьке повстання під проводом Я. Остряниці

1648—1657 рр. — національно-визвольна війна українського народу

проти польсько-шляхетського панування 1648 р. (30 січня) — обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська

Запорозького

1648 р. (лютий) — союзний договір Б. Хмельницького з кримським ханом

1648 р. (5—6 травня) — перемога повстанців під Жовтими Водами 1648 р. (16 травня) — розгром польсько-шляхетських військ під Корсунем. Проголошення Б. Хмельницького гетьманом усієї України

1648 р. (червень) — "Статут про устрій Війська Запорозького"

1648 р. (13 вересня) — перемога Б. Хмельницького під Пилявцями

1649 р. (17 квітня) — перше російське посольство в Україні (Чигирин)

1649 р. (5—6 серпня) — розгром польсько-шляхетських військ під Зборовом

1649 р. (8 серпня) — Зборівський мирний договір

1650 р. (лютий—березень) — повстання козаків на чолі з Худолієм на Запоріжжі

1650 р. (вересень) — договір про союз Молдавії з Україною

1651 р. (лютий) — Земський собор у Москві. Рішення Собору про згоду прийняти Україну під протекторат Росії

1651 р. (18—30 червня) — битва під Берестечком. Поразка української повстанської армії

1651 р. (18 вересня) — Білоцерківський мирний договір 1652—1702 рр. — існування Чортомлинської Січі

1652 р. (22—23 травня) — перемога армії Б. Хмельницького під Батогом

1653 р. (1 жовтня) — рішення Земського собору в Москві про прийняття України "під високу руку" та оголошення війни Польщі

1654 р. (8 січня) — Переяславська рада. Прийняття рішення про перехід України під протекторат Росії

1654 р. (березень) — переговори в Москві про встановлення правового статусу України під протекцією Росії. Березневі статті

Сторінка 491:

Хронологія подій в історії держави і права України

491

1654—1667 рр. — війна Російської держави зі шляхетською Польщею 1657 р. (27 липня) — смерть Б. Хмельницького 1657 —1659 рр. — гетьманство І. Виговського

1657—1658 рр. — народні повстання під проводом М. Пушкаря і

Я. Барабаша в Лівобережній Україні 1659—1663 рр. — гетьманство Ю. Хмельницького 1659 р. — Переяславські статті Ю. Хмельницького і царського уряду 1663—1722 рр. — діяльність Малоросійського приказу 1667 р. — Андрусівське перемир'я між Російською державою і Польщею 1669 р. — Глухівські статті Д. Многогрішного

1685 р. — підпорядкування православної Київської митрополії Московському патріарху

1686 р. — "Вічний мир" між Росією і Польщею

1687 р. — Коломацькі статті

1701 р. — Універсал гетьмана І. Мазепи зі шведським королем Карлом XII

1708 р. (жовтень) — грамота Петра І запорожцям

1709 р. — зруйнування Петром І Запорозької Січі

1709 р. — призначення царським урядом свого резидента при гетьманському уряді

1709 р. — Полтавська битва

1710 р. (27 червня) — обрання в Бендерах гетьманом П. Орлика 1710 р. — "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська" 1712 р. — Конституція Української держави П. Орлика

1716 р. — "Краткое изображение процессов или судебных тяжб" 1722—1727 рр. — Перша Малоросійська колегія 1728 р. (22 серпня) — "Рішучі (конфірмовані) пункти" 1734 р. — утворення Нової Січі на р. Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя

1734 р. — ліквідація гетьманства. Створення "Правління гетьманського уряду"

1734—1750 рр. — діяльність "Правління гетьманського уряду" на

Лівобережній Україні 1734 р. — "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1744—1745 рр. — рух опришків (О. Довбуш)

1747 р. — царський маніфест "О бытии в Малороссии гетьману по

прежним правам и обыкновениям" 1750—1764 рр. — гетьманство К. Розумовського

Сторінка 492:

492

1754 p. — відміна внутрішніх митних кордонів між Україною і Росією 1760 р. — Універсал гетьмана К. Розумовського про обмеження переходів селян на Лівобережжі 1764 р. — збірник В. Кондратьева "Книга, Статут и прочие права малороссийские"

1764 p. — утворення Другої Малоросійської колегії

1765—1775 pp. — П. Калнишевський — останній кошовий Запорозької (Нової) Січі

1765 р. — маніфест Катерини II про ліквідацію козацьких полків у Слобідській Україні. Створення Слобідсько-Української губернії

1767 р. — "Эстракт малороссийских прав"

1768 p. — повстання на Правобережній Україні (М. Залізняк) 1775 р. — царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі 1775 р. — введення в Україні "Установлення про губернії" 1775 р. — утворення Задунайської Січі

1781 р. — поділ Лівобережної України на намісництва 1781 р. — ліквідація полково-сотенного поділу України 1783 p. (1 травня) — указ Катерини II про заборону переходів селян в Лівобережній Україні. Юридичне закріпачення селян

1785 р. — "Жалувана грамота" Катерини II дворянству. Зрівняння в правах української старшини з російським дворянством

1786 р. — "Эстракт из указов, инструкций и учреждений Правительствующего Сената"

1795 р. — третій поділ Польщі. Приєднання до Російської імперії Західної Волині та Західної Білорусії

1796 р. — поширення загальноросійського адміністративного устрою на територію України. Утворення губерній та генерал-губернаторств

1802 p. (27 лютого) — царський указ про поділ Малоросійської губернії на Чернігівську і Полтавську

1802 р. (31 липня) — царський указ про обмеження купівлі кріпосних селян для промислових підприємств

1802 р. (8 жовтня) — царський указ про реорганізацію Новоросійської губернії та утворення трьох губерній: Катеринославської, Таврійської і Миколаївської

1807 р. (27 липня) — указ уряду про відкриття друкарень при губернських управліннях (у Києві, Житомирі, Кам'янець-Поділь-ському, Харкові, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Херсоні, Сімферополі)

1807 р. — "Зібрання Малоросійських прав". Заснування комерційних судів

Сторінка 493:

Хронологія подій в історії держави і права України

493

1811 р. —- з міністерства внутрішніх справ виокремлено міністерство поліції

1811 р. — "Ухвала про загальне становлення міністерств" 1813—1835 рр. — антикріпосницький селянський рух (У. Карме-лкж)

1817 р. (6 квітня) — царський указ про організацію військових поселень у Зміївському і Вовчанському повітах Слобідсько-Україн-ської губернії

1819 р. — антикріпосницький виступ військових поселенців у Чугуєві 1822 р. (11 травня) — царський указ про створення з Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній Новоросійського генерал-губернаторства 1825—1855 рр. — царювання Миколи І

1826 р. (10 червня) — затвердження Миколою І Статуту про цензуру 1826 р. (З липня) — указ Миколи І про створення в імперській канцелярії Третього Відділення — органу політичного розшуку і слідства

1831 р. — скасування в Україні дії Литовського статуту 1837 р. — "Звід місцевих законів західних губерній". Реформа графа Кисельова

1840—1842 рр. — введення на території України "Зводу законів Російської імперії"

1843 р. (2 квітня) — скасування кріпосного права в імперії Габсбургів 1845 р. — Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845—1848 рр. — укази Миколи І щодо селянства

1847 р. (8 листопада) — указ царського уряду, згідно з яким селянам дозволялося викуповувати землю в разі продажу поміщицьких маєтків на публічних торгах

1847—1848 рр. — запровадження в Лівобережній Україні "Інвентарних правил"

1848 р. (18 квітня) — виникнення першої української політичної організації — Головної руської ради (Львів)

1848 р. (26 липня) — ліквідація іфіпосного права на Буковині

1861 р. (19 лютого) — затвердження Олександром II Маніфесту та "Загального положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селянська реформа

1862 р. (25 грудня) — Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губерній

1864 р. (1 січня) — ухвалення царським урядом положення про земські установи. Проведення земської реформи. Створення в Україні 6 губернських і понад 60 повітових земств. (Реформа поширю-

Сторінка 494:

494

валася тільки на Лівобережжя й Південні губернії України. У Правобережній Україні земський устрій введено у 1911 р.)

1864 р. (6 серпня) — затвердження царем положення про військо-окружні управління, згідно з якими в країні створювалося 10, а згодом 15 військових прикордонних і внутрішніх округів (у тому числі Київський, Одеський і Харківський)

1864 р. (20 листопада) — затвердження російським імператором судових статутів. Судова реформа, введення буржуазного судочинства, створення судових палат, окружних судів і мирових судових дільниць

1866 р. (18 січня) — ухвалення закону про реорганізацію громадського управління державними селянами і передачу їх у відання загальних губернських та повітових, а також місцевих у селянських справах установ

1867 р. — положення про Корпус жандармів

1870 р. (16 червня) — ухвалення царським урядом рішення про проведення реформи системи міського самоврядування (Міське положення)

1874 р. — військова реформа

1880—1883 рр. — реорганізація центрального апарату політичної поліції. Скасування Третього Відділення Власної їх імператорської величності канцелярії. Управління поліцією в імперії зосереджено в міністерстві внутрішніх справ. Затверджено положення "Про влаштування секретної поліції в імперії"

1881 р. (14 серпня) — Положення про заходи з охорони державного порядку та державного спокою

1881 р. (грудень) — закон про обов'язковий викуп селян

1882—1897 рр. — фабричне законодавство

1889 р. (7 липня) — вилучення політичних справ із відання суду присяжних

1889 р. — проведення в Росії судово-адміністративної реформи на основі затвердження 12 липня 1889 р. закону про судово-адмі-ністративну реформу

1890 р. — земська контрреформа

1894—1917 рр. — правління імператора Миколи II 1900 р. (29 січня) — створення першої на східноукраїнських землях української політичної організації — революційної української партії (РУП): Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Ру-сов (м. Харків)

1903 р. — Кримінальне уложення. Закон "Про повітову поліцейську варту"

Сторінка 495:

Хронологія подій в історії держави і права України

495

1905 р. (серпень) — урядовий маніфест "Про утворення Державної Думи"

1905 р. (жовтень—грудень) — створення в Україні Рад робітничих депутатів

1905 р. (жовтень) — царський маніфест "Про удосконалення державного ладу"

1905 р. (29 грудня) — затвердження імператором подання міністерства юстиції про посилення штатів судових установ, згідно з яким, зокрема в судових палатах Києва, Одеси та Харкова, вводилися посади слідчих з с особливо важливих справ

1906 р. (23 квітня) — нова редакція основних державних законів 1906 р. (27 квітня—8 липня) — діяльність Першої Державної думи 1906 р. (19 серпня) — царський указ про створення воєнно-польових судів

1906 р. (листопад) — царський указ про вільний вихід селян із селянської громади

1907 р. — Положення про охоронні відділення

1907 р. (20 лютого—3 червня) —діяльність Другої Державної думи 1907 р. (З червня) — державний переворот. Царський маніфест про

розпуск Державної думи. Зміна виборчого закону. 1907 (1 листопада) —1912 (3 червня) рр. — діяльність Третьої Державної думи

1910 р. (червень) — закон про право закріплення землі в приватну власність і про вихід на хутори та відруби

1911 р. — поширення на Правобережній Україні земських установ

1912 (15 листопада) —1917 (25 лютого) рр. — діяльність Четвертої Державної думи

1915 р. (1 травня) — реорганізація у Відні Головної української ради у Загальну українську раду, яка мала репрезентувати всі національні політичні сили (галицькі, наддніпрянські, буковинські) у боротьбі за самостійність України. Перше засідання ЗУР відбулося 5 травня

1917 р. (27 лютого) — перемога Лютневої революції в Петрограді 1917 р. (березень) — створення у промислових центрах України Рад

робітничих і солдатських депутатів 1917 р. (2—10 березня) — утворення Української Центральної Ради 1917 р. (З—4 березня) — ліквідація в Україні органів царської влади 1917 р. (З—5 березня) — Перша конференція Рад Донбасу (Бах-

мут), на якій були представлені 48 Рад 1917 р. (6—8 квітня) — проведення у Києві Всеукраїнського Національного Конгресу

Сторінка 496:

496

1917 р. (8 квітня) — перші загальні збори (сесія) Центральної Ради 1917 р. (25 квітня—6 травня) — І обласний з'їзд Рад робітничих і

селянських депутатів Донецько-Криворізького басейну (Харків) 1917 р. (5—8 травня) — І Всеукраїнський військовий з'їзд 1917 р. (28 травня—2 червня) — І Всеукраїнський селянський з'їзд 1917 р. (10 червня) — Перший Універсал Центральної ради 1917 р. (15 червня) — утворення Генерального Секретаріату Центральної ради

1917 р. (З липня) — Другий Універсал Центральної ради

1917 р. (11 —14 липня) — Український робітничий з'їзд, висловився за підтримку Центральної Ради та Генерального Секретаріату

1917 р. (16 липня) — затвердження Малою радою Статуту Генерального Секретаріату

1917 р. (7 листопада) — Третій Універсал Центральної ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР)

1917 р. (11—25 листопада) — постанова Малої Ради про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки

1917 р. (2 грудня) — ухвалення малою Радою закону про утворення Генерального суду УНР

1917 р. (З грудня) — прийняття Рад наркомом "Маніфесту до українського народу" з ультимативними вимогами до Української Ради

1917 р. (5 грудня) — відповідь Генерального Секретаріату на ультиматум Раднаркому

1917 р. (9 грудня) — закони УНР про державні кошти УНР, про Головну скарбницю та Державний банк

1917 р. (11 —12 грудня) — І Всеукраїнський з'їзд Рад. Проголошення Української радянської республіки (м. Харків)

1917 р. (17 грудня) — утворення радянського уряду України — Народного Секретаріату

1918 р. (З січня) — Закон Малої Ради "Про утворення добровільного війська (армії)"

1918 р. (4 січня) — постанова Народного Секретаріату України про запровадження Народного суду

1918 р. (11 січня) — Четвертий Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності УНР. Закон УНР про національно-персональну автономію

1918 р. (20 січня) — Декрет Народного Секретаріату про організацію Червоного козацтва

1918 р. (23 січня) — Положення про ревтрибунали

Сторінка 497:

Хронологія подій в історії держави і права України

497

1918 р. (27 січня) — скасування Народним Секретаріатом посад губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради

1918 р. (ЗО січня) — Закон УНР про землю

1918 р. (9 лютого) — укладення між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією Брестського миру

1918 р. (лютий—березень) — окупація України австро-німецькими військами

1918 р. (2 березня) — Закон УНР про громадянство

1918 р. (початок березня) — реформа органів виконавчої влади УНР. Перетворення Генерального Секретаріату в Раду Міністрів

1918 р. (6 березня) — Закон Малої Ради про адміністративно-територіальний устрій УНР (поділ на землі)

1918 р. (12 березня) — затвердження Малою Радою державним гербом УНР ' Володимирова тризуба"

1918 р. (17—19 березня) — II Всеукраїнський з'їзд Рад у Катеринославі. Обрання ВУЦВК. "Тимчасове положення про соціалізацію землі"

1918 р. (29 квітня) — затвердження Центральною Радою Конституції УНР

1918 р. (29 квітня) — державний переворот в Україні. Перехід влади до гетьмана П. Скоропадського. "Грамота до Всього Українського народу" і "Закони про тимчасовий державний устрій України"

1918 р. (21 травня) — Закон "Про організацію судово-військових

установ та їх компетенції" 1918 р. (1 липня) — Закон про українське громадянство 1918 р. (8 липня) — Закон "Про Державний Сенат". Тимчасовий закон "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства"

1918 р. (9 липня) — скасування Закону Центральної ради про національно-персональну автономію 1918 р. (24 липня) — Закон про загальний військовий обов'язок 1918 р. (1 серпня) — закони Української гетьманської держави "Про політично-правове становище службовців військового відомства" , "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування за межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України" 1918 р. (5 вересня) — Закон про вибори до земств. Куріальна система 1918 р. (вересень) — ухвалення Радою Міністрів плану реорганізації української армії

32 — 3-1237

Сторінка 498:

498

1918 p. (18 жовтня) — обрання Української Народної Ради як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині

1918 р. (22 жовтня) — Грамота гетьмана П. Скоропадського про федерацію з Росією

1918 р. (9 листопада) — утворення Державного Секретаріату — першого уряду ЗУНР

1918 (13 листопада) — прийняття Українською Національною Радою тимчасового Основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії

1918 р. (13—14 листопада) — таємна нарада Українського національного союзу у Білій Церкві. Створення Директорії

1918 р. (16 листопада) — "Тимчасовий закон про адміністрацію За-хідно-Української Народної Республіки"

1918 р. (28 листопада) — створення більшовиками Тимчасового робітничо-селянського уряду України

1918 р. (кінець листопада) — Декрет "Про організацію влади на місцях". Створення ревкомів і комітетів бідноти

1918 р. (З грудня) — Декрет "Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії"

1918 р. (14 грудня) — підписання у Фастові Передвступного договору між Українською Національною Радою і Директорією УНР про об'єднання

1918 р. (14 грудня) — зречення влади гетьманом П. Скоропадським. Перехід влади в Україні до Директорії УНР

1918 р. (27 грудня) — Положення про Робітничо-Селянську Червону Армію України

1919 р. (11 січня) — Декрет УСРР "Про порядок націоналізації підприємств"

1919 р. (22 січня) — Акт соборності (злуки) України. Возз'єднання

західних і східних земель. 1919 р. (22 січня) — Декрет УСРР "Про націоналізацію банків" 1919 р. (29 січня) — перетворення Тимчасового робітничо-селянського уряду України на Раду Народних Комісарів 1919 р. (8 лютого) — Постанова Раднаркому УСРР "Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління" 1919 р. (19 лютого) — Декрет Раднаркому УСРР про суд 1919 р. (20 лютого) — Тимчасове положення про народні суди і революційний трибунал УСРР 1919 р. (березень) — Декрет УСРР "Про скасування спадкування" 1919 р. (6 березня) — відкриття III Всеукраїнського з'їзду Рад (Харків)

Сторінка 499:

Хронологія подій в історії держави і права України

499

1919 р. (10 березня) — прийняття Конституції УСРР 1919 р. (кінець березня) — угода між Вищою радою народного господарства РСФРР та Радою народного господарства України про проведення єдиної економічної політики 1919 р. (26 травня) — Декрет "Про соціалістичний землеустрій та

про перехідні заходи до соціалістичного землекористування ' 1919 р. (кінець травня) — створення Верховного ревтрибуналу УСРР 1919 р. (30 травня) — Положення про Всеукраїнську та місцеві надзвичайні комісії

1919 р. (1 червня) — Декрет ВЦВК "Про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти світового імперіалізму"

1919 р. (З червня) — Інструкція Наркомату юстиції УСРР "Про судочинство '

1919 р. (2 грудня) — Декларація між УНР і Польщею про відмову

УНР від Галичини на користь Польщі 1919 р. (11 грудня) — об'єднане засідання Президії ВУЦВК і Рад-

наркому УСРР у Москві. Створення Всеукрревкому 1919 р. (22 грудня) — затвердження Всеукрревкомом Тимчасового

положення "Про організацію радянської влади на Україні"

1919 р. (кінець) —1920 р. (початок) — відновлення радянської влади в Україні

1920 р. (27 січня) — Постанова Всеукрревкому "Про об'єднання діяльності УСРР та РСФРР"

1920 р. (5 лютого) — Закон про землю

1920 р. (друга половина лютого) — складення повноважень Всеукрревкомом. Відновлення ВУЦВК та Раднаркому УСРР.

1920 р. (21—23 квітня) — Варшавський договір між УНР та Польщею

1920 р. (16 травня) — відкриття у Харкові IV Всеукраїнського з'їзду Рад

1920 р. (8 липня) — створення у Тернополі тимчасового радянського уряду Східної Галичини — Шавлицького ревкому. Проголошення Галицької радянської соціалістичної республіки

1920 р. (4 серпня) — введення в дію на території України "Керівних начал з кримінального права РСФРР'

1920 р. (26 жовтня) — Положення Раднаркому УСРР про народний суд

1920 р. (28 грудня) — Договір про військовий і господарський союз між Російською Федерацією і Україною

1921 р. (18 березня) — Ризький договір між Польщею та Радянською Росією

12

Сторінка 500:

500

1921 p. (27 березня) — Постанова ВУЦВК "Про заміну продовольчої розверстки натуральним податком"

1922 р. (березень) — скасування Української надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і службовими злочинами. Утворення при НКВС Державного політичного управління

1922 р. (28 червня) — Положення про прокурорський нагляд

1922 р. (2 жовтня) — Положення про адвокатуру

1922 р. (16 грудня) — Положення про судовий устрій УСРР

1922 р. (30 грудня) — І Всесоюзний з'їзд Рад. Утворення Союзу PCP. 1922—1927 pp. — кодифікація права. Створення кодексів та інших

комплектних законодавчих актів України.

1923 р. (2 липня) — Декрет ВУЦВК "Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку (трес-

1924 р. (31 січня) — затвердження II з'їздом Рад Союзу СРСР Основного Закону (Конституції) СРСР

1924 р. (12 жовтня) — Постанова ВУЦВК "Про утворення Автономної Молдавської СРР"

1925 р. (травень) — Постанова IX Всеукраїнського з'їзду Рад про зміну Конституції УСРР

1925 р. (червень) — адміністративно-територіальна реформа в Україні

1925 р. (16 листопада) — Декрет ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про комітети незаможних селян УСРР"

1928 р. (4 липня) — Положення про державні промислові трести УСРР

1929 р. (6 лютого) — Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про авторське право"

1929 р. (7—15 травня) — XI Всеукраїнський з'їзд Рад. Прийняття нової Конституції УСРР

1929—1930 pp. — здійснення політики "великого стрибка" в розвитку країни. Колективізація і розкуркулення. Форсування темпів індустріалізації

1930 p. (ЗО січня) — Постанова ЦВК і Раднаркому СРСР про кредитну реформу

1930 p. (1 лютого) — Постанова ЦВК і РНК СРСР "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством"

1930 р. (весна) — судовий процес над членами "Спілки визволення України"

1930 р. (2 серпня) — Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління"

Сторінка 501:

Хронологія подій в історії держави і права України

501

1931 р. (25 лютого—4 березня) — XII Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові

1932 р. (лютий) — Постанова ВУЦВК про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: район — область — центр

1932 р. (травень) — ліквідація міжрайонних судів і встановлення нової судової системи: народний суд — обласний суд — Верховний Суд УСРР

1932 р. (7 серпня) — Закон СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності"

1933 р. — утворення Прокуратури СРСР

1933 —1934 рр. — посилення ролі Верховного Суду СРСР щодо верховних судів союзних республік. Централізація судової системи

1934 р. (7 квітня) — Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про реорганізацію народних комісаріатів та центральних установ УСРР"

1934 р. (липень) — доповнення Кримінального кодексу УСРР статтями про зраду Батьківщини

1934 р. (1 грудня) — постанова ЦВК СРСР "Про виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти"

1935 р. (15—22 січня) — XIII Всеукраїнський з'їзд Рад

1937 р. (25—30 січня) — Надзвичайний XIV з'їзд Рад України. Затвердження нової Конституції України

1939 р. (15 березня) — проголошення незалежності Карпатської України

1939 р. (23 серпня) — радянсько-німецький акт про ненапад 1939 р. (1 вересня) — початок другої світової війни 1939 р. (28 вересня) — радянсько-німецький договір "Про дрркбу і кордони"

1939 р. (25—26 жовтня) — проголошення у Львові Народними зборами Західної України встановлення радянської влади

1939 р. (1 листопада) — Закон про включення Західної України до складу УРСР

1940 р. (2 серпня) — включення Бессарабії та Північної України до складу СРСР

1941 р. (22 червня) — початок Великої Вітчизняної війни. Указ "Про воєнний стан"

1941 р. (30 червня) — утворення Державного Комітету Оборони (ДКО) СРСР

Сторінка 502:

502

1941 p. (6 липня) — Указ "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, що викликають тривогу серед населення"

1944 р. (12 травня, 2 червня) — постанови ДКО СРСР про депортацію з Криму до Середньої Азії понад 200 тисяч кримських татар

1944 р. (8 вересня— 28 жовтня) — визволення Закарпатської України

1944 р. (26 листопада) — Перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України з радянською Україною і включення її до складу УРСР

1945 р. (26 червня) — Україна стала членом ООН

1945 р. (29 червня) — офіційна угода між СРСР і Чехословаччиною

про возз'єднання Закарпатської України з УРСР 1945 р. (4 вересня) — скасування ДКО та його органів на місцях

1945 р. (вересень) — скасування юрисдикції воєнних трибуналів

1946 р. (22 січня) — створення Закарпатської області

1946 р. (березень) — перетворення Раднаркому УРСР на Раду Міністрів УРСР

1947 р. (14 грудня) — постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП (б) про грошову реформу. Скасування карткової системи

1953 р. (5 березня) — смерть Й. Сталіна

1953 р. (осінь) — ліквідація трибуналів військ МВС, "особливих нарад", інших позасудових органів

1954 р. (19 лютого) — Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Україні Криму

1955 р. (24 травня) — Положення про прокурорський нагляд в СРСР

1956 р. (14—25 червня) — XX з'їзд КПРС. Початок "хрущовської відлиги"

1956 р. (30 червня) — Постанова ЦК КПРС "Про подолання культу

особи та його наслідків" 1956 р. (липень) — Закон про державні пенсії

1958 р. (25 грудня) —Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік

1959—1964 pp. — кодифікація загальносоюзного і республіканського

законодавства 1960 р. (30 червня) — Закон УРСР про судоустрій

1960 р. (28 грудня) — Кримінально-процесуальний кодекс УРСР

1961 р. (8 грудня) — Основи цивільного судочинства Союзу PCP і союзних республік

Сторінка 503:

Хронологія подій в історії держави і права України

503

1963 р. (липень) — Цивільний процесуальний кодекс VPCP

1964 р. (14 жовтня) — Пленум ЦК КПРС. Звільнення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК.

1969 p. (20 червня) — Кодекс VPCP про шлюб та сім'ю 1969 р. (11 липня) — Основи виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік

1969 р. (13 грудня) — Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік

1970 р. (8 липня) — Земельний кодекс VPCP

1970 p. (15 липня) — Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про працю

1970 р. (23 грудня) — Виправно-трудовий кодекс VPCP

1971 p. (10 грудня) — Кодекс законів про працю УРСР

1972 р. (9 червня) — Водний кодекс УРСР

1972 р. (9 липня) — Основи законодавства Союзу PCP і союзних

республік про надра 1978 р. (19—20 квітня) — прийняття нової Конституції УРСР 1980 р. (25 червня) — закони УРСР "Про охорону атмосферного

повітря" та "Про охорону і використання тваринного світу 1980 р. (13 жовтня) — Основи законодавства Союзу PCP і союзних

республік про адміністративні правопорушення 1983 р. (30 червня) — Житловий кодекс УРСР

1985 р. (11 березня) -<— позачерговий Пленум ЦК КПРС. Початок радикальних політичних і економічних зрушень в СРСР

1987 р. (30 червня) — Закон СРСР про державне підприємництво (об'єднання)

1988 р. (червень) — XIX Всесоюзна конференція КПРС

1989 р. (25 травня) — відкриття І З'їзду народних депутатів СРСР 1989 р. (8—9 вересня) — Установчий з'їзд Народного Руху України 1989 р. (28 жовтня) — Закон УРСР "Про мови в Українській PCP" 1989 p. (20 червня) — Закон "Про статус суддів в СРСР"

1989 р. (13 листопада) — Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про судоустрій

1990 р. (28 лютого) — Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю

1990 р. (березень) — вибори до Верховної Ради України і місцевих Рад

1990 р. (15 березня) — обрання М. Горбачова Президентом СРСР 1990 р. (9 квітня) — Закон СРСР "Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР"

Сторінка 504:

504

1990 p. (26 квітня) — Закон СРСР "Про розмежування повноважень між Союзом PCP і суб'єктами федерації"

1990 р. (16 липня) — Декларація про державний суверенітет України

1990 р. (З серпня) — Закон УРСР "Про економічну самостійність Української PCP"

1990 p. (18 вересня) — Закон України "Про інвестиційну діяльність"

1990 р. (7 грудня) — Закон УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української PCP та місцеве самоврядування"

1990 р. (20 грудня) — Закон УРСР "Про міліцію"

1991 р. (7 лютого) — закони УРСР "Про власність", "Про підприємства"

1991 p. (1 березня) — закони У PCP "Про зайнятість населення", "Про

основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" 1991 р. (17 березня) — Декрет "Про довірчі товариства" 1991 р. (20 березня) — Закон УРСР "Про Кабінет Міністрів СРСР" 1991 р. (27 березня) — Закон УРСР "Про підприємства в Україні" 1991 р. (травень) — Основи цивільного законодавства Союзу PCP і

союзних республік 1991 р. (травень—липень) — реформування структури вищої законодавчої влади України. Запровадження поста Президента 1991 р. — Основи іфимінального законодавства Союзу PCP і союзних республік

1991 р. (З липня) — Закон України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми"

1991 р. (19—24 серпня) — спроба державного перевороту в СРСР

1991 р. (24 серпня) — проголошення Верховною Радою УРСР "Акта

про незалежність України" 1991 р. (8 жовтня) — Закон про громадянство України 1991 р. (5 листопада) — Закон України про соціальне забезпечення 1991 p. (1 грудня) — референдум про незалежність України, вибори Президента України. Першим Президентом було обрано Л. М. Кравчука

1991 р. (7—8 грудня) — утворення Співдрркності Незалежних Держав (СНД). Юридичне оформлення розпаду СРСР

1991 (кінець) —1992 (початок) pp. — дипломатичне визнання іноземними державами незалежності України

1992 р. (4 лютого) — Закон України "Про авторське право і суміжні права"

1992 р. (квітень) — ухвалення Верховною Радою України "Концепції судово-правової реформи"

Сторінка 505:

Хронологія подій в історії держави і права України

505

1995 р. (8 червня) — підписання Президентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради України О. Морозом Конституційного договору

1996 р. (28 червня) — прийняття Верховною Радою України нової Конституції України

1999 р. (1 жовтня—14 листопада) — вибори Президента України. Президентом обрано Л. Д. Кучму

2000 р. (16 квітня) — відбувся всеукраїнський референдум за народною ініціативою

2001 р. (5 квітня) — Закон України "Про політичні партії"

2001 р. (грудень) — проведення Всеукраїнського перепису населення

2002 р. (31 березня) — вибори до Верховної Ради України і місцевих Рад

Сторінка 506:

ЛІТЕРАТУРА

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991.

2. Апанович 0. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.

— К., 1992.

3. Арбунов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. — M., 1989.

4. Баран В., Козак А,, Терпиловсъкий P. Походження слов'ян. — К., 1991.

5. Блаватский В. Д Пантикапей. Очерки истории столицы Боспора. —

M., 1964.

6. Брайчевський M. Антський період в історії східних слов'ян. — К., 1952.

7. Брайчевський М. Антське царство: Конспект історії України. Нова

концепція // Старожитності. — 1991. — № 4—5.

8. Брайчевський М. Київська Русь: Конспект історії України. Нова концепція // Старожитності. — 1991. — № 6.

9. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968.

10. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. — К., 1993.

11. Відомості Верховної Ради СРСР. — 1956. — № 9. — Ст. 193.

12. Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст. 14.

13. Відомості Верховної Ради СРСР. — 1962. — № 40. — Ст. 412.

14. Відомості Верховної Ради УРСР. — 1960. — № 23. — Ст. 176.

15. Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 2. — Статті 14, 15.

16. Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 35. — Ст. 416.

17. Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 23. — Ст. 118.

18. Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. — Ростов-на-Дону, 1995.

19. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. — К., 1994.

20. Воронов А. А. Боспор Киммерийский. — M., 1983.

21. Голобуїркий В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.

22. Грушевський М. Історія України-Руси: У 10-ти т. — К., 1991.

23. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні. Лівобережжя // Пам'ятки України. — 1990. — № 2.

24. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. — К., 1992.

25. Довженко Р. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 pp. // Архіви України. — 1970. — № 3.

26. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. — Львів, 1991.

27. Досягнення Радянської України за 40 років: Статистичний збірник. — К., 1957.

Сторінка 507:

Література

507

28. Арагоманов M. П. Пропащий час: Українці під Московським царством // Пам'ятки України. — 1990. — № 4; 1991. — № 4.

29. Древнерусские княжеские уставы XI—XV вв. / Под ред. В. Щапова. — М., 1976.

30. Аядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII століття. — К., 1959.

31. Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. — M., 1982.

32. Зайцев А. Відновлення органів Радянської влади на Україні після вигнання фашистських загарбників // Радянське право. — 1978. — № 5.

33. Законодательные и административно-правовые акты военного времени. — М., 1943.

34. Законодательство Древней Руси. — М., 1984.

35. Залізняк А. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

36. Зібрання постанов УРСР. — 1956. — № 10. — Ст. 99.

37. Зібрання постанов УРСР. — 1965. — № 11.

38. История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б. М. Бабий. — К., 1976.

39. История государства и права Украинской ССР: В 3-х т. — К., 1987.

40. Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

41. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під заг. ред. В. А. Смо-лія. — К., 1996.

42. Історія України / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1997.

43. Історія Української PCP: У 8-ми т. — К., 1978.

44. Історія України: Хрестоматія. — К., 1996.

45. Котляр М. Формування Давньоруської держави: Історичні зошити. - К., 1993.

46. Крип'якевич І. Історія українського війська. — Львів, 1936.

47. КугутякН. Галичина: Сторінки історії. — Івано-Франківськ, 1993.

48. Кульчицький В. С. Державний лад і право в Галичині. — Львів, 1966.

49. Кульчицький В. С. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування (1772—1918) // Проблеми правознавства. — 1971. — Вип. 19.

50. Кульчицький В., Наапюк М., Тищик Б. З історії української державності. — Львів, 1992.

51. Кульчицький В. С, Наспгюк M. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

Сторінка 508:

508

52. Курицын В. М. Советский государственный аппарат в период Великой Отечественной войны // Советское государство и право. — 1985. - № 5.

53. Літопис Самовидця. — К., 1971.

54. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995.

55. Мавродин В. В., Фроянов И. Я. "Старці" градские на Руси в X в.: Восточная Европа в древности и в средневековье. — М., 1978.

56. Мельник А. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах. — К., 1997.

57. Мицик Ю. Як козаки воювали. — Дніпропетровськ, 1990.

58. Мордвінцев В. Російське самодержавство і Українська православна церква в кінці XVII—XVIII ст. — К., 1997.

59. Мрига В. Українська радянська держава в Великій Вітчизняній війні // Радянське право. — 1970. — № 5.

60. Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999.

61. Нагаєвський І. Історія української держави XX століття. — Львів, 1993.

62. Народы нашей страны в "Истории" Геродота: тексты, перевод, комментарий. — М., 1982.

63. Настюк М. И. Аппарат колониального управления Буковиной в период владычества Австро-Венгерской монархии // Вести. Львов, ун-та Сер. Юрид. — 1983. — Вып. 22.

64. Національні процеси в Україні: Документа і матеріали. — К., 1997.

65. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. — К., 1996.

66. Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини. — К., 1995.

67. Петров Г. Й. Советский государственный аппарат в годы Великой Отечественной войны // Правоведение. — 1975. — № 3.

68. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К., 1993.

69. Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во втор. пол. XVIII в. — К., 1988.

70. Пьянков А. Происхождение общественного и государственного строя Древней Руси. — Минск, 1960.

71. Радянська Україна. — 1947 р. — 28 грудня.

72. Рапов О. Княжеские владения на Руси в X — первой половине XIII в. - М., 1977.

73. Ричка В. Еволюція державної влади і шляхи розвитку церковної організації у Київській Русі / / Історичні дослідження Вітчизняної історії. — Вип. 15. — К., 1989.

Сторінка 509:

Література

509

74. Ричка В. М. Шлюб і подружнє життя у Київській Русі // Український історичний журнал. — 1992. — № 1.

75. Сборник законов СССР, Указов Президиума Верховного Совета СССР. - 1938-1958. - Ст. 544.

76. Свердлов М. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — Л., 1983.

77. Свердлов М. От Закона Русского к Русской Правде. — М., 1988.

78. Седов В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1979.

79. Серггйчук В. Іменем Війська Запорозького. — К., 1991.

80. Смолій В., Ричка В. Київська Русь: Становлення та шляхи історичного розвитку // Нариси вітчизняної історії. — 1997. — № 10.

81. Смолій В., Ричка В. Угоди гетьманського уряду України з Московською державою / / Український історичний журнал. — 1994. — № 4—6.

82. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. — К., 1995.

83. Смолій В. Українська козацька держава // Історія України. — 1996. — № 4.

84. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941 — 1945 гг.: Документы и материалы: В 3-х т. — К., 1985.

85. Советское право в период Великой Отечественной войны: В 2-х ч. — М., 1948.

86. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова // Статута Великого князівства Литовського: У 3-х т. — Одеса, 2002. — Т. 1.

87. Стерчо П. Карпато-Українська держава. — Торонто, 1965.

88. Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000.

89. Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996.

90. Тихомиров Н. Пособие для изучения Русской Правды. — М., 1963.

91. Ткач А. Право України. — К., 1992.

92. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.

93. Українське державотворення: Словник-довідник. — К., 1997.

94. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К., 1997.

95. Хрестоматія з історії держави та права України / За ред. А. С. Чай-ковського. — К., 2003.

96. Чайковський А. С, Щербак М. Г. За законом і над законом. — К., 1996.

Сторінка 510:

510

97. Чубатий M Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права. — Мюнхен, 1976.

98. Швидько Г. К. Історія держави і права України (X — початок XIX ст.): Навч. посібник. — Дніпропетровськ, 1998.

99. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. — К., 1999.

100. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина XV — середина XVII ст.). — К., 2000.

101. Щетинин Б. В. Победа советского общественного и государственного строя в Великой Отечественной войне. — М., 1970.

102. Юшков С. Русская Правда: Происхождение, источники, ее значение. — М., 1950.

103. Яворницъкий А. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. — К., 1991.

104. Яворницъкий Д. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. — Львів, 1990—1992.

105. Яковлев А. Україно-московські договори в XVII—XVIII віках // Український історичний журнал. — 1993. — № 4—10.

Сторінка 511:

ЗМІСТ

Передмова............................................. З

Лекція 1. Стародавні держави на території Північного

Причорномор'я (XI ст. до н. е. — VI ст. н. е.)............... 13

Лекція 2. Ранньофеодальна держава Київська Русь

(VI — початок XIII ст.)................................ 31

Лекція 3. Джерела та основні риси права Київської Русі........... 61

Лекція 4. Галицько-Волинська держава........................ 80

Лекція 5. Литовсько-Руська держава.......................... 94

Лекція 6. Правове становище України у складі

Речі Посполитої......................................126

Лекція 7. Запорозька Січ..................................158

Лекція 8. Козацько-гетьманська держава (середина XVII —

кінець XVIII ст.).....................................169

Лекція 9. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських

землях (друга половина XVII — XVIII ст.)..................207

Лекція 10. Державність та право на українських землях

у складі Російської імперії (XIX — початок XX ст.)............224

Лекція 11. Суспільно-політичний устрій і право Галичини,

Буковини та Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії à (XIX - початок XX стЛ................................ 247 »

Лекція 12. Держава і право України у 1917—1920 рр.............261

Лекція 13. Радянська державність в Україні 1920—30-х рр.........310

Лекція 14. Радянська правова система в Україні

(1920 - 30-ті pp.)...................................328

Лекція 15. Державність і право на західноукраїнських

землях у міжвоєнний період (1918 —1939 pp.)...............347

Лекція 16. Держава і право України в роки другої світової

війни (вересень 1939 — вересень 1945 pp.).................371

Лекція 17. Радянська державність та право в Україні

(1945—1991 pp.)....................................426

Лекція 18. Держава і право України на сучасному

етапі (1991—2002 pp.)................................447

Висновки..............................................478

Хронологія..............................................488

Література.............................................506

Сторінка 512:

Навчальне видання

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Підручник

За редакцією А. С. Чайковського доктора історичних наук, професора

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

Редактор ОТ. Пазюк Комп'ютерний набір Л.М. Сисоєва Комп'ютерна верстка Т.М. Виноградова Художнє оформлення М.П. Черненко

Підписано до друку 19.05.2003. Формат 60х90/іб. Папір офсетний № 1. Гарн. Ьагигекі. Друк о4>сетний. Умови, друк. арк. 31,0. Обл.-вид. арк. 31,0. Наклад 12000 (1-й завод 1—4000) прим. Зам. №3-1237 Ціна договірна.

Оригінал-макет виготовлено комп'ютерним центром СІЇ "Юрінком Інтер"

(Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)

З питань придбання літератури звертатися до видавництва "Юрінком Інтер" за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6; тел. [phone]

Віддруковано в ЗАТ "Віпол" ДК № 15 03151, м. Київ, вул. Волинська, 60