§ 2. Державний лад

У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Волзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян, котрий допомагав воєводі в управлінні й заміщав його в разі необхідності. У переважній більшості ці чиновники підбиралися зі шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Наприклад, до складу Руського воєводства входили Львівська, Галицька, Перемишлянська, Сянокська і Холмська землі. Вони очолювалися старостами. їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти. До кінця XVIII ст. у гмінах збиралися сільські сходи для вирішення загальних справ.

Слід зазначити, що чиновницький апарат шляхетської Речі Посполитої був недостатньо розвинутий, незважаючи на наявність численних урядників. Шляхта уважно пильнувала за тим, щоб король не створив вірного йому, розгалуженого чиновницького апарату. Адже в Польщі через сваволю і всевладдя магнатів та шляхти королівська влада в середині століття (та й пізніше) так і не змогла зміцнитися. Абсолютної монархії тут не існувало ніколи. Щодо закріпаченого населення функції державної адміністрації виконували феодали.

Для задоволення шляхетських амбіцій земські урядники призначалися тільки зі шляхетського середовища, причому не тільки у воєводствах і землях, а й у повітах і навіть волостях. Оскільки посади воєвод і старост наприкінці XVII — на початку XVIII ст. перетворилися в довічні, а інколи й спадкові, то земські урядники розглядали ці посади лише як джерело доходу. Функції ж, пов'язані з посадою, покладали на чиновників, яких самі ж і призначали — підстаросту, бурграфа, міського суддю. У XVII ст. була навіть встановлена певна ієрархія посад — підкоморія, старости, хорунжого, земського судді, стільника, чашника, підсудка, підстільного, підчашника, ловчого, військового, писаря, мечника. Відтоді підвищення за посадою здійснювалося відповідно до цієї ієрархії.

Досить широко застосовувалася практика продажу посад. Стали предметом купівлі-продажу й офіцерські звання. Посади продавав король, хоча робили це і вищі сановники двору.

Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійснювали король і станово-представницький орган — сейм, що складався з сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посольської палати

Сторінка 218:

218

Лекція 9

("посольськой ізби"). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.

У посольську палату кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів): великі воєводства — по шість, менші — по чотири-п'ять, землі звичайно по два — виключно шляхтичів. Обирали цих послів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях. Наприкінці XVII—XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків.

Земські сеймики розглядали різні питання й у зв'язку з цим по-різному називалися. Найважливішими були ті, які скликалися перед вальним (загальнодержавним) сеймом. їх скликав король, посилаючи делегата з королівським листом, в якому були викладені підстави для скликання сейму. Заслухавши листа й обравши до сейму послів, сеймик складав їм свою інструкцію-наказ. Він містив вказівки щодо позиції з питань, винесених на сейм. Інколи послам надавали свободу дій, що називалася "правомочністю". Потім збиралися посли сеймиків і магнати усього воєводства або провінції, узгоджуючи свою позицію на вальному сеймі. Окремо скликалися воєводами елекційні сеймики, на яких висувалися кандидати на управлінські й судові посади.

По закінченні засідань вального сейму скликалися реляційні сеймики, на яких звітували посли про виконання ними посольських функцій.

З другої половини XVII ст. значення вального сейму падає головним чином через нескінченні дискусії і так звану "вільну заборону" ("ліберум вето"), що могла застосовуватися з боку будь-якого посла, внаслідок чого сейм досить часто не міг ухвалити рішення. З кінця XVI ст. (1582 р.) по 1762 р. були розпущені, не прийнявши рішень, 53 сейми (40 відсотків). "Ліберум вето" у вальному сеймі було скасовано: в 1764 р. — щодо економічних питань, 1791 р. — в цілому.

Саме тому почало зростати значення земських сеймиків. На їх сесії виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі економічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), створювали воєводські скарбові суди та ін.

Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Приймаючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відраховувалася певна їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план старост і воєвод,

Сторінка 219:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

219

призначали деяких вищих командирів у війську (ротмістрів), стали відати наборами солдатів.

Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі й на західноукраїнських землях, з'явився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського органу влади — конфедерація — об'єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим органом була вальна (загальна) рада.

Конфедерації створювалися як для підтримки короля, так і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Діяльність конфедерацій, незважаючи на формальну заборону їх сеймом у 1717 р., була наслідком слабкості королівської і взагалі державної влади.

Північна Буковина в середині XVII—XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе "господарем землі Молдавії". Воєвода управляв за допомогою апарату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді та призначав усіх нижчестоящих суддів-вор-ників; логофет — державний канцлер; паркалаб — комендант фортець і укріплень та ін. Двірська знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.

В адміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи; Буковина — на Чернівецьку і Сучавську округи. Чернівецьку очолював староста, Сучавську — паркалаб (Сучава була укріпленим містом) . їхніми помічниками були логофети і ватамани. Округи поділялися на околи з намісниками на чолі, околи — на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани.

Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з населення податків.

Міста Молдавії мали своє самоврядування, однак його контролювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду в складі 6—12 каргарів-бюргерів і начальника міста — шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.

Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Воно мало свою систему управління.

Сторінка 220:

220

Лекція 9

В Угорщині, як і в Польщі, главою держави був король. Щоправда, влада його була значно ширшою. Він особисто вирішував питання, що стосувались іноземних, військових, фінансових справ, вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою — як по чоловічій, так і по жіночій лінії (закон 1723 р.).

Станово-представницьким органом були Державні збори, що складалися з двох палат — табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній — по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Тут само засідали представники відсутніх магнатів, середні чиновники, судді та ін. Тобто збори не були "чистим" становим органом. Окремої палати міст не було.

Збори обговорювали й ухвалювали закони, затверджували податки, набір рекрутів та ін. У сфері вищого управління діяли двірська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.

Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи наділялися всією повнотою влади у сфері управління.

Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником — наджупаном. Центром комітата було укріплене місто.

Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сеймики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців комітату. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. Компетенція комітатських сеймиків (їх ще називали дворянськими зборами) визначалася так: вирішувати всі справи, що підпадали під категорію "провінціальне управління комітатів". У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші правові норми. Рішення ухвалювалися більшістю голосів.

В Угорщині сеймики такого всевладдя, як у Польщі, не мали. Вони, зокрема," не могли вирішувати фінансових, військових, церковних проблем Комітатські сеймики скликалися приблизно двічі на рік.

При наджупанах діяли так звані комітатські комісії — колегіальні органи управління і різні чиновники, в тому числі заступники з різних питань — алішпани.

У XVIII ст. комітати були поділені на округи на чолі з фесолгабі-рами, а округи — на райони або циркули. В кожному окрузі налічувалося 2-3 циркули. На чолі стояв начальник, який вважався заступ-

Сторінка 221:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

221

ником фесолгабіра. Останній був не тільки адміністратором-управлін-цем, а й вершив суд в окрузі.

В Угорщині були королівські міста, міста, які користувалися самоврядуванням (виборний муніципалітет, міська рада, міський голова — біро, або бургомістр) та сільські містечка, що перебували під владою феодалів.

Села (общини) також були державними, такими, що підпорядковувалися скарбниці, і приватновласницькими. Але навіть останні мали певне самоврядування. На чолі общини стояв сільський староста, який обирався населенням із запропонованих поміщиком кандидатів. Він же вершив суд з виборними присяжними. Селяни обирали й письмоводителя — нотаря.

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберігалися сільські общини, організація яких базувалася на волоському праві (тобто звичаєвому молдавському праві). їхніми органами були сільські збори і сільське правління на чолі зі старостою (конезем). Група таких сіл об'єднувалася під владою війта (войди).

§ 3. Суд

У часи польського панування, втім, як і угорського та молдавсько-турецького, суди на західноукраїнських землях мали чітко виражений становий характер.

У Польщі шляхетськими судами першої інстанції були:

1. Гродський суд, або замковий. Суд чинив одноособово намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, канцелярію вів писар. Цей суд розглядав кримінальні справи, причому всіх вільних людей.

2. Підкоморський суд. Діяв у кожному повіті, розглядав земельні спори.

3. Земський суд, або шляхетський трибунал (суддя, підсудок і писар). Розглядав в основному цивільні справи шляхти, діяв у кожному повіті, обирався шляхтою.

Скарги на рішення цих судів розглядалися коронним трибуналом (заснований у 1578 р., збирався двічі на рік у Любліні, для Великої Польщі — у Петркові). У трибуналі засідали представники шляхти (27 осіб), які обиралися на сеймиках, і депутати від духовенства (6 осіб).

Був ще асесорський суд, який засідав під головуванням канцлера (апеляційна інстанція для королівських міст), маршалковські суди.

Сторінка 222:

222

Лекція 9

Під час своїх засідань Сейм також міг вирішувати судові справи як перша й апеляційна інстанція.

У період, коли королівський престол був вакантним, шляхта створювала так звані "каптурові" суди (каптур — капюшон, у цих капюшонах засідали судді)-

Судові справи у приватновласницьких містах і селах розглядали так звані домініальні, або вотчинні, суди, тобто суди поміщиків, у королівських маєтках і малих державних містах — суди старост.

У містах з магдебурзьким правом діяв міський суд — лавники на чолі з війтом.

На Буковині судові органи були становими. Кожний стан мав свої окремі суди і судочинство. Для селян суддею був ворник, для бояр та резешів — староста або справник, для духовенства — єпископ. На їхні рішення можна було апелювати до воєводи, який розглядав судові справи за участі бояр. Після програшу справи у воєводи винний мусив сплачувати судові витрати в подвійному розмірі й часто карався ще й биттям батогами. В Угорщині (і на Закарпатті) судовими органами були:

а) верховні суди — королівська курія, яка складалася з палати семи (апеляційна інстанція) і королівської палати — для дворян; суд таверника і персоналія — особливі центральні суди для міст і міщан. Апеляційною інстанцією для них був суд персоналія (при королівській палаті);

б) районні палати (голова, п'ять-шість звичайних і кілька надзвичайних засідателів);

в) комітатські суди (дворянські) з секціями з цивільних і кримінальних справ;

г) міські суди. Справи тут розглядали міські ради. Апеляції подавали в суд таверника, а потім — суд персоналія;

д) сільський суд (у справах кріпаків), сільський голова (староста) , управитель феодала, інколи сам феодал.

Існували і земські суди, які складалися з управителя маєтка, представника комітатської влади, алішпана і запрошених сусідів-феодалів. Навіть у XVII ст. в їхньому складі ще зустрічаються засідателі. Земський суд був апеляційним органом щодо рішень сільського старости, ради містечка, а також суду управителя.

Право. У феодальній Польщі джерелами права, що діяли і на західноукраїнських землях у XVII—XVIII ст., були звичаї, пристосовані до умов середньовічного станового суспільства, нормативні акти Литви і Польщі, в тому числі привілеї, які видавалися групам осіб або ці-

Сторінка 223:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

223

лим станам, містам тощо (розподілялися на жалувані, пільгові й охоронні), постанови, статути, ордонанси тощо.

Важливим джерелом права було магдебурзьке право. У другій половині XVII—XVIII ст. були здійснені перші переклади збірників магдебурзького права українською мовою. Однак найважливішим джерелом права були Литовські статути.

На Закарпатті діяли закони короля і Державних зборів, королівські грамоти та ін. У XVI ст. королівські закони й декрети були кодифіковані (закони аж до 1830 р. писали латинською мовою; до 1572 р. вони існували в рукописному вигляді. Саме в цьому році з'явився перший надрукований закон). У 1584 р. з'явилася перша систематизація законів, наступні — у 1628, 1653, 1668 та 1696 рр.

У 1619 р. з'явився перший свого роду процесуальний кодекс, в якому був підсумований порядок і спосіб судочинства. Доповнили його в 1699 р. В Угорщині і на Закарпатті діяли норми звичаєвого права, неабияке значення мала й судова практика, зокрема верховних судів. На неї посилалися нижчестоящі суди. У 1723 р. були навіть зібрані й видані рішення верховних судів.

Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїнських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст. збігався з процесом розпаду державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розподілу західноукраїнських земель між агресивними сусідами — Австро-Угорською та Російською імперіями — процес формування української нації, об'єднання українських земель у межах національної держави затягнувся на сторіччя.

Сторінка 224:

Лекція 10

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії (XIX - початок XX ст.)