§ 5. Ліквідація Запорозької Січі

У жовтні 1708 р. разом з гетьманом І. Мазепою на бік шведів перейшов великий загін запорожців, очолюваний кошовим отаманом Костем Гордієнком. Петро І наказав зруйнувати Січ. Чимало козаків, які не пішли з кошовим, змушені були тікати від помсти жорстокого царя. Частина з них направилась до Бендер до П. Орлика, інші — вниз по Дніпру до річки Кам'янки, де згодом й оселились (нині це село Козацьке Херсонської області). У 1711 р. запорожці змушені були переселитися ще нижче по Дніпру — в Олешківську Січ під протекторат кримського хана. їм заборонялося будувати укріплення і озброюватися гарматами. Після смерті Петра І козаки залишили Олешки, але лише у 1734 р. одержали царський дозвіл на будівництво Нової (Покровської) Січі поблизу сучасного Нікополя. Тут вони несли сторожову службу як підлеглі київського генерал-губернатора. Але Січ з її демократичними традиціями не вписувалась у структуру самодержавної Росії. У червні 1775 р. Катерина II наказала своєму генералу Текелі захопити і знищити Січ. За наказом кошового П. Кал-нишевського козаки не чинили опору. Кошового разом зі старшиною заслали до Соловецького монастиря. Частина козаків прийняла турецьке підданство і оселилася на Дунаї. Ті, що залишилися на території України, створили між Бугом і Дністром Бузьке козацьке військо. У 1828 р. задунайські козаки переселилися на Кубань, згодом сюди перейшло і Бузьке військо, яке одержало нову назву — Чорноморське.

З серпня 1775 р. Катерина II повідомляла "вірних і любих" підданих, що "немає тепер більше Запорозької Січі з її політичним спотворенням, значить, і козаків цього імені". Але її сподівання не справдилися. Запорозька Січ і хоробрі козаки ніколи не зникали з народної пам'яті.

* * *

Протягом століття Запорозька Січ виступала гарантом існування української державності. Однак антикозацька політика російського керівництва, інші, часто суб'єктивні, причини призвели до того, що в другій половині XVIII ст. Січ не могла вже захистити не лише українську державність, а навіть саму себе. Вона стала анахронізмом у системі централізованих державних установ Російської імперії і була знищена.

Сторінка 169:

Лекція 8

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

§ 1. Розбудова української національної держави (1648—1654 рр.)

Після підписання Люблінської унії (1569 р.) українські землі зі складу Великого князівсіва Литовського перейшли до Польщі. На них поширились адміністративно-територіальний поділ, органи влади та управління феодальної польської держави. Не лише українські селяни, а й міщани, козаки і феодали відчули національний та релігійний гніт нової державної влади, і тому будь-який антипольський виступ знаходив широку підтримку серед усіх верств українського населення. За допомогою військової сили, а також обіцянок козацькій старшині зрівняти її у правах зі шляхтою, полякам довгий час вдавалося придушувати ці селянсько-козацькі виступи. Тож коли у січні 1648 р. на Запорожжі знову повстали козаки, польський уряд не вжив відповідних заходів. Але вже в травні того ж року, після козацьких перемог під Жовтими водами і Корсунем, поляки зрозуміли, що це повстання не вдасться придушити малою кров'ю та обіцянками.

Налякані розмахом повстання, польські поміщики та представники влади почали тікати з українських земель. У результаті склалася ситуація, коли величезна територія залишилася без державної організації. Якби у Речі Посполитій до влади допускалися православні українські феодали, то вони б могли зайняти посади старост та підстарост і стара державна машина продовжувала б діяти. Але таких поміщиків були одиниці. Ті ж українці, які полонізувалися, прийняли уніатство чи католицизм, тікали разом з поляками. Організатором нової місцевої влади стала козацька старшина, яка мала лише один зразок державного будівництва — Запорозьку Січ.

Починаючи повстання, навіть його керівник Богдан Хмельницький навряд чи думав про створення незалежної української держави. Судячи з його перших листів до польського короля, спочатку він хотів

Сторінка 170:

170

Лекція 8

створити автономне князівство з центром у Києві, в якому посади чиновників мала займати українська православна шляхта, а на Запорозькій Січі козаки знову б отримали право обирати ватажків. Але вже на початку 1649 р. гетьман повідомив комісарам польського короля про свій намір створити незалежну українську державу.

Багаторічне функціонування Запорозької Січі було, власне, підготовчим етапом формування Української козацької держави. Там пройшли перший вишкіл державотворення Б. Хмельницький і його найближчі соратники, там було закладено основу майбутньої армії — козацьке військо, звідти черпала молода держава талановитих воєначальників, адміністраторів і дипломатів.

Уже з першого року національно-визвольної війни Україна мала всі необхідні державні ознаки: територію, органи публічної влади, по-літико-адміністративний устрій, армію, суд, систему оподаткування, міжнародне визнання. Основним завданням молодої козацької держави була боротьба проти Польщі за національне і релігійне визволення українського народу. На першому етапі існування держави інтереси всіх верств українського суспільства співпадали. Після звільнення більшості української території від польських феодалів їх місце зайняли українські поміщики. З'явилися протиріччя між ними та широкими селянськими масами, і все відчутніше почала виявлятись інша притаманна державі функція — тримати в покорі маси феодально залежних селян і міських низів.

Коротко зупинимось на основних елементах української козацької держави. За основу органів публічної влади було взято систему управління реєстровим козацтвом. Вона складалася з трьох урядів: генерального, полкового та сотенного. Найвищим органом управління, як і на Запорозькій Січі, була загальна військова рада, на якій обирали гетьмана та генеральну старшину, вирішували найважливіші питання ведення війни. У зв'язку з тим, що такі ради збиралися рідко, функції загального керівництва здійснював генеральний уряд — гетьман та його найближчі помічники (генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний), які складали раду генеральної старшини при гетьмані. Влада генерального уряду поширювалася на всю звільнену від поляків територію України.

Главою України був гетьман, який уособлював верховну адміністративну, військову, політичну і судову владу. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. В Україні гетьманами здавна називали обраних демократичним шляхом ватажків козацького війська. Офіційного характеру це звання набуло після 1576 р., коли

Сторінка 171:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

171

польський король Стефан Баторій дав Запорозькому війську "Конституцію і привілеї" і вперше назвав Є. Ружинського "Гетьманом Запорозьким" та надав йому ознаки влади — клейноди. З того часу гетьманська влада в Україні виходила з двох джерел — козацького обрання і королівського призначення, що не завжди співпадало.

У Речі Посполитій існували дві вищі військові посади: "гетьман коронний" та його заступник "гетьман польний". В офіційних польських документах того періоду козацького ватажка здебільшого називали не гетьманом, а "старшим Війська Запорозького".

У січні 1648 р. на Запорозькій Січі Б. Хмельницького було обрано гетьманом — головнокомандувачем повсталих козаків. У травні того ж року, після битви під Корсунем, повстанці, разом з іншими трофеями, отримали булаву та бунчуки обох польських гетьманів. Козаки вручили ці клейноди Богдану Хмельницькому і проголосили його гетьманом усієї визволеної України. Згодом його як главу України визнав і польський король, що було зафіксовано у Зборівському договорі (1649 р.). Проте на першому етапі національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще залишався васалом польського короля і підписував документи як "Гетман войска его королевской милости запороз-ского". Згодом його як главу України визнали також правителі сусідніх держав.

Територія Української держави у роки національно-визвольної війни не була чітко визначеною. Після перемог вона збільшувалась, а після поразок — навпаки, зменшувалась. За Зборівським договором повстанці одержали право на керівництво трьома воєводствами — Київським, Чернігівським та Брацлавським, звідки виводилися польські війська і там встановлювалась козацька адміністрація. Після поразки повстанців під Берестечком (1651 р.) було підписано Білоцерківський договір, який обмежував козацьку територію лише Київським воєводством. Кордон з Польщею Б. Хмельницький планував провести по Віслі. Площа звільнених українських земель складала близько 200 тисяч кв. км. Гетьман називав її по-старому — Русь, Руська земля. Вся ця територія ділилася на полки, кількість яких змінювалася, а ті, в свою чергу — на сотні. За Зборівським договором мало бути 16 полків та 272 сотні. Слід зазначити, що полковий поділ з'явився на нашій території ще у 20-ті роки XVII ст. Тоді він визначав територію, де дислокувався полк реєстрових козаків. Після початку повстання полки та сотні включали в себе все населення, яке проживало на цій території і на яке поширювалася влада генерального, полкового та сотенного урядів. Запорозька Січ була автономною адміністративно-територіальною одиницею.

Сторінка 172:

172

Лекція 8

Кількість українського козачого війська також постійно змінювалася. За Зборівським договором гетьману дозволялося мати постійне реєстрове військо із 40 тисяч козаків; Білоцерківський договір зменшував цю кількість наполовину; за Московською угодою з Росією кількість реєстрових козаків становила 60 тисяч. А насправді в роки національно-визвольної війни чисельність української армії перевищувала 300 тисяч. Це була одна з найскладніших проблем, що стояли перед керівниками повстання. З одного боку, вони були зацікавлені в існуванні великої армії для боротьби з поляками, а з іншого — всі ці озброєні люди вважали себе козаками і після війни не хотіли повертатися до селянської праці. Постійно утримувати таке величезне військо Україна не могла. Вже у ході війни періодично виникали заворушення та повстання селянсько-козацьких мас, незадоволених результатами угод з поляками, особливо Білоцерківської. На чорній раді в урочищі Маслів Став гетьман зумів переконати повстанців, що це була лише тимчасова умова.

Для утримання такої армії потрібні були величезні кошти. Тому вже під час національно-визвольної війни було налагоджено систему збору податків. Гроші, що раніше надходили до казни Речі Посполитої, тепер отримувала військова скарбниця. Учасники повстання від податків звільнялися і це було ще одним стимулом до активної участі селян у повстанні.

Важливо зазначити про ще одну важливу складову української держави, що зароджувалась у ході національно-визвольної війни. Це ідеологія української національної державності, яку сприйняли не лише козацька старшина і шляхта, а й широкі народні маси. Важливу роль у цьому процесі відіграла православна церква України, яка разом з усім українським народом пережила тяжкий період гонінь і переслідувань з боку поляків-католиків. Загальнонародне визнання цієї ідеології сприяло єдності та взаєморозумінню між усіма прошарками українського суспільства.

Формування української держави в роки війни мало протилежні тенденції. З одного боку — це демократизм і виборність усіх органів публічної влади, а з іншого — намагання Б. Хмельницького створити сильну одноосібну владу на різних рівнях управління від гетьмана до сотника, адже успішне ведення військових дій було можливе лише за умови суворої дисципліни. І це було виправдано в роки війни. Але усування широких козацьких мас від управління державою, підбір керівних кадрів за принципом сватовства і кумовства згодом призвели до того, що рядове козацтво досить спокійно спостерігало за обмеженням автономних прав України у складі Російської імперії.

Сторінка 173:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 173

Несприятливі умови не дозволили завершити процес формування української держави, про що свідчать недиференційованість органів публічної влади (тобто виконання ними адміністративних, військових і судових функцій, що було необхідно в роки війни, але залишилось і в повоєнні роки); відсутність стабільної території, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету польського короля. Так, у Києві в роки національно-визвольної війни короля представляв православний польський урядовець Адам Кисіль. Але в цьому була не вина, а біда української козацької старшини, яка будувала свою молоду державу в несприятливих зовнішніх і внутрішніх умовах, без відповідної підготовки й досвіду.

У роки національно-визвольної війни сталися великі зміни в структурі українського суспільства. Налякані розмахом повстання польські урядовці, феодали та католицькі священики втекли з території України. Стара польська державна машина була зламана і на зміну прийшла нова козацька держава, створення якої почалося вже у перші місяці повстання. Після втечі феодалів селянство, основна маса населення, відчуло себе вільним. Зі зброєю в руках воно відвоювало особисту свободу і право вільно розпоряджатися землею у воєнні та перші післявоєнні роки. Але привілейованим станом тогочасного суспільства було козацтво, яке одержало великі права і повноваження: звільнення від податків, участь у політичному житті держави, володіння основним національним багатством — землею, вільне заняття промислами. Слід зазначити, що козацтво було неоднорідною суспільною масою. Верхній прошарок становила старшина, яка використовувала своє службове становище для особистого збагачення. Вона зосереджувала у своїх руках земельні багатства та організовувала там багатогалузеві господарства, де використовувала згодом працю залежних селян. У воєнні та перші післявоєнні роки старшина одержувала від гетьмана та царя великі земельні наділи, проте тримала це в таємниці, щоб не викликати обурення серед селян. У роки визвольної війни широкі права здобуло міщанство, склад якого теж був неоднорідним. Після війни міські верхи часто конфліктували з козацькою старшиною на грунті господарських протиріч.