§ 1. Виникнення козацтва

Козацтво — унікальне явище у всій світовій історії, найяскравіший спалах в історії України, доба найбільшого напруження сил нашого народу. У цей час особливо проявились світлі й темні сторони української національної вдачі. Тому інтерес до нього завжди був і залишається не лише серед істориків, а й серед усього суспільства. Слід зазначити, що намагаючись піднятися вище романтичних поглядів і національних симпатій, українські дослідники в цілому змогли дати об'єктивну наукову оцінку цього явища.

Козацтво виникло в результаті історичних умов, у яких проживав український народ на рубежі XV—XVI ст. Питання походження козацтва давно хвилювало як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. Деякі з них ішли, за словами В. Антоновича, "стежкою філології", відшукуючи подібність у звучанні слів. Польські історики П. Пясець-кий і В. Коховський виводили назву козаків від слова "коза": мовляв, вони були такі швидкі, як кози. Козацький літописець Г. Грабянка вважав, що козаки були потомками хозар. У зв'язку з тим, що козаків у XVIII ст. в офіційних документах називали ще "черкасами", автор "Истории Малой России" Д. Бантиш-Каменський виводив козаків від черкесів, що переселилися з Кавказу на Україну. Вже у XVII ст. деякі письменники і науковці, як, наприклад, французький інженер Боп-лан, були переконані, що козаки — це частина місцевого населення, проте навіть у XIX ст. серед істориків не було єдиної точки зору щодо їх походження.

На початку XX ст. ясність у вирішення цього питання вніс М. Гру-шевський, який синтезував і розвинув погляди різних істориків. На його думку, козаччина є старим побутовим явищем, що викликане було сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була результатом постійної боротьби осілого хліборобського народу з кочовиками. Як окрема суспільна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалося на рубежі XVI—

Сторінка 159:

Запорозька Січ

159

XVII ст. Через постійні татарські набіги населення південної Київщини і Черкащини змушено було переселятись на Волинь і Поділля. Великі природні простори виявилися майже незаселеними. Ця багата земля, на якій не було чиновників і феодалів, притягувала до себе людей сміливих і активних. Захищаючись від татар, вони засвоїли всі способи степової боротьби і від оборони вже переходили до наступу, нападаючи на невеликі татарські загони, каравани татарських чи турецьких купців. Життя серед постійної небезпеки змушувало їх об'єднуватися і виробляти правила співжиття, керуючись лише здоровим глуздом. Таких людей називали козаками. Козак — слово тюркського походження. В одних словниках воно трактується як "варта", "караул"; в інших — як "вільна, незалежна людина".

Перша письмова згадка про козаків відноситься до 1499 р.: у Привілеї великого литовського князя Олександра місту Києву зазначалося, що міщани повинні брати мито з козаків за рибну ловлю.

Козаки почали об'єднуватися у великі загони і будувати укріплені поселення, перші з яких знаходилися на островах Хортиця та Тома-ківському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу. Д. Дорошенко вважав першим організатором козацтва черкаського старосту Остапа Дашкевича, який жив на початку XVI ст. Його справу продовжили Хмельницький староста Предслав Лянскоронський та князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію та народні пісні під іменем Байди.

Перші дерев'яні фортеці, які козаки будували з лози, називались "січі". Вони стали прототипом справжньої Запорозької Січі, яка виникла трохи згодом, але вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а нижче порогів, подалі від контролю і втручання представників королівської адміністрації. Туди сходилися селяни, що втекли від своїх феодалів, міщани, які не могли розплатитися з боргами, злочинці, які тікали від судового переслідування, шляхтичі, священики і монахи. Там знаходили притулок люди різних національностей: українці, литовці, поляки, росіяни, греки та інші.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Там селилися лише чоловіки, жінок туди не пускали ні під яким приводом. Козаки виробляли своєрідні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов постійної бойової готовності, їх неписані закони діяли краще, ніж писане законодавство в деяких країнах. Вони не визнавали влади королівської адміністрації. Козаки жили в куренях, плетених із хмизу

Сторінка 160:

160

Лекція 7

і вкритих від дощу кінськими шкурами. Постійна небезпека і суворе життя виробили в них своєрідну шкалу цінностей: презирство до багатства, втіх та розкоші. Найбільшим багатством вважалася воля. Лише відбиті у ворога коні та коштовна зброя могли бути прикрасами козака. П. Куліш писав, що тут, далеко від усього шляхетського, склалося козацьке братство, де усі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Запорожжя було центром усього козацтва і тому все козацьке військо, де б воно не знаходилось, називало себе Запорозьким.

Територія Січі була поділена на 38 січових куренів за територіальною ознакою (Канівський, Корсунський, Переяславський тощо). їх очолювали курінні отамани. Територія на правому і лівому берегах Дніпра біля Запорозької Січі ділилася на 5—10 адміністративних одиниць, які називалися паланками. Там козаки займалися господарством, там само знаходилися хутори, на яких жили з сім'ями одружені козаки. Коли надходив сигнал про початок військового походу, вони з'являлися на Запорозьку Січ. Очолювали паланки полковники.

У мирний час на Січі знаходилося 5—б тисяч козаків. Вони займалися господарськими роботами, полюванням, рибальством, солеварінням. Велике значення для Січі мала торгівля, адже козаки не могли виробляти всі потрібні для життя речі. Тому туди постійно приїжджали купці.

Значна частина козаків проживала з сім'ями у своїх хуторах і містах. Так, у Каневі 1600 р. проживало 960 міщан і 1300 козаків з родинами. Як і січовики, міські та хутірські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Крім того, до короля постійно йшли скарги від кримських татар та турків. У 1568 р. Сигізмунд II Август надіслав козакам грамоту, заборонивши чинити напади на турків і татар. Це була перша офіційна спроба польської влади вплинути на козаків. Влітку 1572 р., як уже згадувалося, король дозволив коронному гетьману Юрію Язловецькому взяти на державну військову службу 300 козаків. Гетьман доручив цю справу шляхтичеві Яну Ба-довському, який мав маєток у Білій Церкві. Козаки були внесені до списку-реєстру, звідки й отримали назву "реєстрових". Цей загін проіснував недовго: у 1575 р. Я. Бадовський помер і з того часу немає звісток про його козаків. Але сама організація козаків за королівським наказом, виведення їх з-під юрисдикції старост, мали велике значення для подальшої історії України, для розвитку самої козаччини як окремого військово-шляхетного стану з імунітетом від місцевих королівських урядовців.

Сторінка 161:

Запорозька Січ

161

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чоловік, на початку XVII ст. реєстр складав рке 6 тисяч, але основна козацька маса лишилася поза ним.

На межі XVI—XVII ст. у козаків з'являється певна майнова диференціація: з одного боку — заможні козаки, що мали своє господарство, пасіки, хутори, ставки і лише на час великих військових походів з'являлися на Січі; з іншого боку — запорожці, які нічого не мали. Таким чином, на території України було три групи козаків: 1) заможні козаки, які мали своє господарство і лояльно ставились до влади; 2) козацька "чернь", яка знаходилась в опозиції до влади і готова була взяти участь у будь-якій авантюрі; 3) привілейоване реєстрове козацтво, яке складало незначну частину козаків.

Слід зазначити про непослідовність політики польського уряду, який під час воєн закликав усіх бажаючих вступати до реєстрового козацтва. Це була велика принада для селян, які прагнули вирватися з кріпацької неволі. Вони тисячами записувались до реєстру, але після закінчення війни кількість реєстровців різко зменшувалась. Колишні селяни не хотіли повертатися до своїх поміщиків і поповнювали ряди запорозької "черні". Тож коли в кінці XVI ст. вибухнули великі антифеодальні повстання під керівництвом К. Косинського (1591—1593 рр.) та С. Наливайка (1594—1596 рр.), найактивнішу участь у них взяло козацтво.

Обидва ці виступи були придушені. К. Косинський був убитий за нез'ясованих обставин, а С. Наливайка прилюдно стратили у Варшаві.

У ході цих повстань з'явилась нова форма антифеодальної боротьби — "покозачення". Цей рух набрав широкого розмаху на початку XVII ст. Усе населення певного району проголошувало себе вільними козаками і запроваджувало місцеві органи самоврядування. Так, у 1604 р. жителі міста Корсуня відмовилися виконувати феодальні повинності на користь старости Яна Даниловича. Аналогічний виступ відбувся у 1607 р. у Брацлаві. У відповідь на це уряд Речі Посполитої позбавив Корсунь і Брацлав магдебурзького права. Не менш бурхливими були виступи міщан в Острі (1604 р.) та Хмільнику (1606 р.). В інструкції короля Сигізмунда III від 10 січня 1616 р. було зазначено, що кількість "покозачених" на Правобережжі становила 40 тисяч чоловік. У постанові сейму восени того ж року зазначалося, що "по-козачені (або "непослушні", як називали їх в офіційних документах) ні магістратів, ні старост, ні гетьманів не слухають, самі встановлюють собі право, самі обирають урядників і ватажків, і якби створюють іншу республіку". Цей документ засвідчує, що населення Украї-

11 —3-1237

Сторінка 162:

162

Лекція 7

ни прагнуло створити на всій території держави такі самі порядки, що існували на Запорожжі.

Наступні десятиліття були позначені селянсько-козацькими виступами під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), Павла Бута (Павлкжа), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1637— 1638 рр.), в яких активну участь брало реєстрове козацтво. Після придушення останнього повстання було підписано "Ординацію Війська Запорізького" згідно з якою старшину мав призначати король, а реєстр не міг перевищувати шести тисяч козаків.