§ 1. Утворення Галицько-Волинської держави

На тлі поглиблення феодальної роздробленості й ослаблення Київської Русі внаслідок постійних вторгнень кочівників на її південно-західній околиці помітно виділяються Галицьке та Волинське князівства.

З початку свого утворення (друга половина XI ст.) і під час подальшого розвитку доля Галицького князівства, власне, нічим не відрізнялася від інших князівств єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого князем Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку своїх сусідів, після смерті Ростислава пережило роздробленість, однак рке в середині XII ст. воно знову об'єдналося і стало могутньою державою (з 1141 р. столиця — Галич, нині райцентр Івано-Франківської області). Кордони держави сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на Дунаї було засновано місто Новий Галич (нині м. Галац на території Румунії).

Північніше Галичини простягалися землі Волинського князівства (назва походить від м. Волиня, нині с. Грудек на території Польщі). Давнє суперництво між Галичем і Волинєм закінчилося наприкінці XII ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася зі смертю князя Володимира. Скориставшись цим, волинський князь Роман 1199 р. оволодів Галичем, об'єднав Галичину з Волинню і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни спершу був Галич, потім — Холм (тепер на території Польщі), а з 1272 р. — Львів.

Ставши правителем великої держави, Роман, насамперед, приборкав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити свій вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння, як на заході, так і на сході. Переможні походи його військ на Литву, Польщу, Угорщину, відбиття навали половецьких ко-

Сторінка 81:

Галицько-Волинська держава

81

чових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результаті чого все Подністров'я, в тому числі Київ, опинилося під його владою.

Відтоді й до другої половини XIV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель — від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа — "самодержцем усієї Русі". Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди докотилися і до стін Константинополя.

Період розквіту Галицько-Волинської землі часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 р. західноукраїнські землі опинилися в смузі князівсько-боярських міжусобиць. їх посилювала стара земельна аристократія, яка керувалась своїми власними інтересами, намагалась обмежити владу князя, мало дбаючи про зміцнення держави. Місцеві бояри не дозволили вдові загиблого князя правити країною від імені свого малолітнього сина Данила (йому на той час ще не виповнилося й трьох років). У справи держави стали втручатись сусідні країни, змагання галицьких та волинських князів за княжий престол фактично вилилось у громадянську війну. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили цей регіон. Над ним нависла загроза розпаду.

Галицьке боярство прагнуло відірвати Галичину від Волині й домагалось проголошення на князівському столі вигідних для себе кандидатів. У послабленні Галичини і Волині були зацікавлені також найближчі сусіди — Польща та Угорщина.

Місцева земельна аристократія, яка володіла значними територіями, поступово зосередила в своїх руках головні органи місцевого управління та влади. Вона фактично розпоряджалась князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. 1211 р. сини київського князя Ігоря Святославовича, що спільно управляли Галичиною, пішли на конфлікт з місцевим боярством, за допомогою якого вони утвердились тут після загибелі Романа у 1205 р. Бояри, покликавши на допомогу угорців, стратили Ігоревичів. У 1213 р. боярство офіційно проголосило князем малолітнього Дмитра Романовича, а фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів — боярин Владислав Кормильчич. Літопис свідчить, що бояри "Данила князем назвали, а самі землю тримали". У боротьбі з бо-

6 — 3-1237

Сторінка 82:

82

Лекція 4

ярством Данило спробував був спертися на віче, яке скликалось у 1213 і 1235 pp., однак реальної підтримки і допомоги так і не отримав.

У цей складний час руїни деякою опорою молодої ще династії Романовичів стала частина волинських бояр, які були зацікавлені у відновленні великої і сильної держави, не забуваючи при цьому і про власні інтереси. Рятуючись від боярських заворушень, Данило разом з матір'ю та братом Васильком перебував при дворі угорського короля, а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Затвердившись на Волині й діставши підтримку феодалів, князь Данило зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року відновив владу над Києвом. Розвиток подій сприяв зростанню могутньої Галицько-Волин-ської держави, але реформаторську діяльність Данила Галицького було перервано монголо-татарською навалою.

Данило Галицький змушений був визнати себе васалом хана, однак зумів зберегти за собою владу. Залежність Галицько-Волинської Русі від орди була меншою, ніж північно-східних князівств (в майбутньому — Московської держави). Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійснювались подушні переписи населення з метою обкладання його даниною. Однак галицько-волинські князі були зобов'язані під час військових походів орди надавати у розпорядження ханів свою рать, а також сплачувати татарщину.

Держава Данила Галицького була добре відома в Європі. Про неї, зокрема, згадується в англійській енциклопедії XIII ст., де Галичина ототожнюється з Руссю. Сусідні держави з тривогою та страхом спостерігали за її зростанням. Проти Данила Галицького виступила Угорщина в союзі з поляками і за підтримки місцевих бояр, однак 1245 р. у битві під Ярославом (нині місто у Польщі) Данило Галицький переміг коаліцію й остаточно поширив владу на весь регіон, відновивши Велике Галицько-Волинське князівство.

Ярославська битва стала важливою віхою в історії боротьби Пів-денно-Західної Русі за свою незалежність. Ліквідація боярської опозиції сприяла відновленню єдиної Галицько-Волинської Русі. Данило відбудовує ^Волинське князівство, зміцнює його кордони, відновлює добросусідські відносини з правителями сусідніх країн. Він підтримував контакти з Папою Римським Інокентієм IV, погодився на унію, прийняв від Папи королівську корону і в 1252 р. став першим українським королем. Підкреслюючи мудрість князя, літописець (може, трохи перебільшуючи) зазначав, що він — друга величина після біб-лійського Соломона.

Зрозуміло, що піднесення Галицько-Волинської держави, її воєнні та дипломатичні успіхи не могли не викликати тривоги й занепоко-

Сторінка 83:

Галицько-Волинська держава

83

єння монгольських ханів — правителів Золотої Орди. У 1245—1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, де домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство, визнав-, ши зверхність татарського хана. З переказів відомо, що хан Батий підніс Данилові келих кислого кумису, улюбленого напою монголо-татар, та порадив звикати до нього, бо, мовляв, "тепер ти один із нас".

Данило Галицький фактично став спадкоємцем усіх тих виключних прав, що належали раніше київським князям. Так, у 1246 р. Данило висуває на посаду київського митрополита власну кандидатуру — Кирила. Раніше це право належало виключно правителю великокнязівського престолу в Києві.

Таким чином, встановлення васальних відносин з золотоордин-ськими ханами не тільки не призвело до втрати політичної суверенності Галицько-Волинської держави, а навпаки, розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Щоб завоювати прихильність руського короля, угорський король Бела IV віддав свою дочку Константину за Данилового сина Лева (на його честь назвали місто Львів), а литовський князь Міндовг віддав дочку за іншого його сина — Шварна, який згодом (з 1267 р.) став першим уіфаїнсько-литовським князем.

Однак подальші історичні події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого нарощування її воєнно-політичної могутності. Його спадкоємці зберегли політичну цілісність князівства, хоча й суперничали за першість у ньому, однак продовжували батькову політичну лінію. Зокрема, син Данила Лев, підтримуючи лояльні стосунки з татарами та скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі та Угорщини, приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття з Мукачевим, де проживало українське населення.

У XIV ст. для Галицько-Волинської держави настали скрутні часи. Зміцнилась сусідня Польща, Угорщина відвоювала Закарпаття, з півночі загрожувала Литва. Крім того, порівняно молодий політико-те-риторіальний організм роз'їдала внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами. Так, обраний у 1325 р. на королівство у Галицько-Волинській землі Юрій-Болеслав, син мазовецького князя Тройдена, у своїх намаганнях обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки зіткнувся з серйозною опозицією феодалів, які не зупинились перед фізичним знищенням останнього князя держави (1340 р. його отруїли).

Після смерті Юрія-Болеслава Галичина ще деякий час зберігала свою незалежність. Заручившись підтримкою Папи Римського, польський король Казимир у 1344—1345 рр. розв'язав проти Галичини

Сторінка 84:

84

Лекція 4

воєнні дії та захопив деякі території. В результаті нового походу у 1349 р. Галицько-Волинську Русь захопили польські феодали, згодом ці землі забрав від Польщі під свою владу угорський король, а в 1387 р. Галичина була остаточно приєднана до польської корони. На Волині у 60-х роках XIV ст. утворився протекторат литовських князів.

Отже, Галицько-Волинська територіально-політична спільність була другою формою державності українського народу, що склалася після розпаду Київської Русі. За часів свого розквіту вона об'єднувала понад 90 відсотків українських земель. Зберігши державно-правові традиції Давньоруської держави, утворення розвивалося під політичним впливом суспільних відносин, характерних для середньовічної Європи. Яскравим свідченням цього були сильні економічні та політичні позиції боярства. З думкою боярської олігархії галицьким князям доводилося рахуватися навіть у міцні періоди свого владарювання. Зрештою, внаслідок дії внутрішніх і зовнішніх несприятливих факторів Галицько-Волинська Русь у другій половині XIV ст. фактично припиняє існувати як єдина держава.