§ 1. Східна Галичина та Західна Волинь

Претензії Польщі, яка щойно відновила державність, на західноукраїнські землі грунтувалися на аргументах про входження останніх до складу Речі Посполитої з середини XIV ст. до другої половини XVIII ст. та наявність на цих землях значної польської меншини, яка займала тут панівне становище. Водночас міжнародні договори 1919—1921 рр. ані формально, ані фактично не визнавали Західну Україну складовою частиною Польської держави. За останньою визнавалося право лише тимчасової військової окупації західноукраїнських земель, що в 1919 р. стала фактом після ліквідації військовими заходами Західноукраїнської Народної Республіки. Так, Сен-Жер-менським мирним договором (ст. 91) від 28 червня 1919 р. державний суверенітет Східної Галичини закріплювався за Антантою. Ризький мирний договір (1921 р.) між Польщею з одного боку та радянськими Росією і Україною — з іншого, визнаючи право першої на управління західноукраїнськими землями, передбачав розв'язання проблеми на основі вільного волевиявлення всіх народів, що їх населяли. Формально ці міжнародні акти передбачали надання Східній

Сторінка 348:

348

Лекція 15

Галичині автономної адміністрації та мали забезпечити національні права українців, у тому числі й на використання рідної мови, яка мала стати мовою освіти. Права українців, як однієї з національних меншин Польщі, крім того, гарантувалися 108 і 109 артикулами польської Конституції від 17 березня 1921 р. та мали забезпечуватися Лігою Націй, статут якої визначав цю міжнародну організацію як "гарант миру і безпеки народів".

Однак подібна ситуація не влаштовувала польський уряд. Його домагання задовольнило рішення Ради послів країн Антанти в Парижі 14 березня 1923 р., що узаконювало анексію Західної України Польщею. Офіційний протест Радянської України, масове невизнання і несприйняття цього акту українцями Галичини не зупинили польську владу. Тут встановлюється режим жорстоких заборон, терору і насилля.

Влада в Галичині перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, на місцях — до урядових комісарів. Разом з окупаційними військами з'явилися жандармерія, поліція, інші силові й адміністративні структури. Запроваджується дія надзвичайних судів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ Галичини звільненню підлягали всі ті, хто відмовлявся від присяги на вірність Польській державі.

Політика польської влади визначалася, перш за все, намаганням колонізації українців. Це стало основною складовою шовіністичних великодержавних заходів польського уряду. З іншого боку, Польща не могла не враховувати міжнародних гарантій, що їх мала Західна Україна до березня 1923 р. Саме цими обставинами обумовлювалися заходи, що призвели до^ офіційного перейменування Галичини на Східну Малопольщу і фактичного зникнення з офіційної польської лексики терміну "український" і штучного вжитку термінів "русинський", "руський". Одночасно україномовна преса в обов'язковому порядку стає двомовною, а видання, що висвітлювали становище українців в умовах польської окупації, взагалі закриваються. Важливим і ефективним заходом колонізації стало переселення з виділенням землі площею по 45 га в Галичину та Західну Волинь або наданням там адміністративних і поліційних посад так званих осадників. Цей захід, що здійснювався на підставі закону, схваленого сеймом у грудні 1920 р., по-перше, зміцнював польську національну меншину (до 1938 р. з Польщі було переселено 200 тисяч поляків у сільську місцевість і 100 тисяч до західноукраїнських міст і містечок) і, по-друге, загострював економічну ситуацію в перенаселених аграрних районах та унеможливлював обіймання адміністративних посад українцями.

Сторінка 349:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

349

Наплив польських переселенців, не змінюючи докорінно етнічний склад населення, водночас ставав важливим чинником колонізації Польщею Західної України.

Найпослідовнішою була польська влада у ліквідації органів крайового і місцевого самоврядування Галичини. Так, постановою польського уряду від ЗО січня 1920 р. законодавчо заборонялася можливість скликання Крайового сейму та формування його виконавчого органу — Крайового виділу. Цією самою постановою ліквідовувалися самоврядні повітові ради та їх виконкоми-виділи. Повноваження повітових органів передавалися старостам. Заборонялася дія й громадських сільських рад, функції яких передавалися комісарам, що їх призначав уряд.

Важливо, що польська Конституція 1921 р., визначаючи жорстко централізовану систему законодавчої й виконавчої влади, унеможливлювала для Західної України реалізацію територіально-автономних прав. Такі положення суперечили згадуваним раніше артикулам тієї ж Конституції і не відповідали положенням Сен-Жерменського договору, який, зокрема, передбачав, що "її (Галичини. — Авт.) етнографічні умови вимагають автономного режиму". Тому певний рівень автономного управління в Західній Україні польська влада все-таки змушена була передбачити. Це було зроблено законом про воєводське самоврядування, схваленим сеймом 26 вересня 1922 р. Дія його поширювалася на три галицькі (Львівське, Станіславське, Тернопільське), а з часом на два північно-західні (Волинське й Поліське) воєводства. На такі адміністративні одиниці ще в 1920 р. було поділено й так звану Східну Малопольщу, або Польщу "Б" (на відміну від корінної Польщі "А", тобто власне Польщі).

Закон про воєводське самоврядування передбачав створення у воєводствах законодавчих сеймиків, що мали складатися з двох секцій — української і польської, з рівним числом делегатів. Виконавчими органами сеймиків мали стати виділи (комітети), сформовані з делегатів — чотирьох українців і чотирьох поляків на чолі з воєводою. Виділи також поділялись на дві національні секції, але воєводи, як і староста в повітах, призначались із поляків. До компетенції сеймиків та їх виконавчих комітетів належав нагляд над адміністрацією нижчих органів самоврядування, шкільні справи (за винятком вищої школи), віросповідання та інші менш важливі питання. Як представник уряду в краї, воєвода міг призупинити дію будь-якого рішення сеймику або рішення воєводського виділу.

На практиці окремі статті закону про воєводське самоврядування виявилися лише деклараціями. Передусім це стосувалося статті 21,

Сторінка 350:

350

Лекція 15

яка, на фоні тотальної полонізації Галичини і Західної Волині через ліквідацію органів місцевого самоврядування, мовні заборони, запровадження інституту осадників та інше забороняла органам держави та воєводського управління проводити колонізацію земель, масово розселяти українців. Не була реалізована й обіцянка (ст. 24 закону) відкрити український університет. Тим самим закон про воєводське самоврядування, що мав забезпечити певну автономію українців, у дію в повному обсязі так і не вступив.

Проте законом від 31 липня 1924 р. українська мова вилучається з використання у всіх державних і самоврядних органах та установах Галичини. Нею дозволялося спілкуватися лише усно, хоч на Холмщині й Підляшші, а згодом і в Західній Волині, і це було заборонено. Жителям Полісся забороняється вживати самоназву "українець" чи "білорус". Для визначення останніх польська влада запроваджує термін "тутешній".

Потреба створювати хоча б якусь ілюзію про забезпечення автономного управління на західноукраїнських землях відпала після державного перевороту 1926 р. Його результатом було відновлення авторитарного режиму Ю. Пілсудського. Полонізація Галичини та Волині набуває активних форм — війська і поліція розганяють демонстрації у містах і втихомирюють села, закриваються практично всі українські освітньо-культурні та господарсько-економічні організації. Дії владних структур в західноукраїнських землях набули ознак заходів, якими, по-перше, досягалась ліквідація національної та релігійної ідентичності українців, по-друге, ліквідовувалися будь-які можливості для збереження й відродження ними державницьких традицій.

Об'єктом особливої уваги стала українська церква — як православна, так і греко-католицька, що залишалась не лише осередком збереження національних традицій і звичаїв, а й чи не єдиною офіційно визнаною структурою, що послуговувалася виключно українською мовою. Намагаючись зламати патріотизм греко-католицького духовенства, польська влада з другої половини 20-х рр. вдалась до масових поліційних і судових репресій. Приводом ставало наприклад, оформленняі,священиками українською мовою реєстрації про народження дітей, запис прізвища в українській транскрипції (наприклад, Левицький замість Лєвіцкі). За такі дії притягали до кримінальної відповідальності, інкримінуючи фальсифікацію документів. Покаранням було тюремне ув'язнення.

Не менш рішучим був тиск на православну церкву, яка з 1922 р. була поставлена під повний контроль уряду. З метою активізації процесу переходу православних в римо-католицизм здійснюється спроба

Сторінка 351:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

351

розчинити вищу православну ієрархію висвяченими на православних єпископів кількома поляками. Спроба була невдалою, і влада вкотре застосовує терористичні акції проти православного населення. Як наслідок, з 389 православних церков, що функціонували в 1914 р., на 1939 р. залишилася тільки 51 церква. 149 храмів було передано ри-мо-католикам, а 189 — зруйновано. Від повного знищення православну церкву в Польщі врятували активні протести її та греко-като-лицьких ієрархів, безкомпромісна позиція українських послів у польському сеймі та дипломатичний демарш Радянського Союзу, який нагадав польському уряду ризькі зобов'язання 1921 р. Очевидно, ці протести та міжнародні події 1938 —1939 рр., що окреслили контури справжньої небезпеки для Польщі, а не надуманої "української загрози", змусили уряд припинити насильства.

Окрім ліквідації національної ідентичності українців, було важливо вихолостити, знищити будь-які інституції, що були проявами навіть не національної державності, а всього лише місцевого самоврядування. Якнайкраще цьому відповідав закон від 23 березня 1933 р. про волосну та повітову самоуправу. Ним у Галичині скасовувалися всі права, що їх мали самостійні сільські громади, а їх функції, усталені більш ніж столітнім досвідом, передавалися волосним громадам, що існували раніше лише на землях колишньої Російської імперії. До участі в їх роботі допускалися лише ті, хто володів польською мовою (письмово й усно) та присягав на вірність польській державі. Очолювати таку громаду мав війт, що, як і бургомістр у містах, призначався старостою. Останній фактично і формально був представником польського уряду в повіті, оскільки його призначав на посаду міністр внутрішніх справ Польщі. Разом з тим, староста підпорядковувався воєводі, якого за поданням міністра внутрішніх справ призначав на посаду президент. Апарат управління в повітах та воєводствах складався з секторів і відділів. Основними серед них були відділи безпеки та адміністративний відділ. Останній, зокрема, нарівні з органами суду і прокуратури здійснював адміністративно-кримінальні функції, зокрема мав право накладати штрафи розміром до 3 тисяч злотих та засуджувати до тюремного ув'язнення терміном до 3 місяців. Так, тільки в 1937 р. у Львівському воєводстві адміністративними відділами було засуджено майже 95 тисяч чоловік. Воєводам і старостам, крім того, підпорядковувався поліційний апарат, що структурно розділявся на місцях на комісаріати та постерунки (дільниці).

Особливим засобом морально-психологічного та своєрідного карального тиску на українське суспільство стали заходи пацифікації, що їх застосовувала польська влада з 16 вересня 1930 р. Пацифікація

Сторінка 352:

352

Лекція 15

мала обмежити опозиційні впливи, в першу чергу українські, зміцнити авторитарну державу. Польський сейм і сенат були розпушені, з оголошенням початку нової виборчої кампанії уряд провів масові репресії. Військові підрозділи та поліція нападали на українські села й містечка, схоплювали активістів українського життя, в тому числі жінок, жорстоко їх били, часто зі смертельними наслідками, й ув'язнювали у військову тюрму в Бересті. Руйнувалися читальні й кооперативи, майно їх розграбовувалося. Були закриті приватні українські гімназії в Рогатині й Дрогобичі, державна — в Тернополі, заборонено діяльність української молодіжної організації "Пласт". Багато судових процесів закінчувалися тяжкими вироками.

Небачені за розмірами і жорстокістю репресії викликали активний опір українського суспільства, що набув європейського звучання, але не знайшов підтримки міжнародних організацій. Фактично без реакції залишилося звернення глави греко-католицької церкви до Ва-тикану, подання українських послів і сенаторів до новообраного парламенту. А на петицію українських парламентарів до Ліги Націй ЗО січня 1932 р. надійшла відповідь, що "Польща не веде супроти українців політики переслідування та насильства, а погроми українського населення спричинені українською революційною акцією". Схоже, Ліга Націй за підказкою офіційної Польщі вказувала на активізацію діяльності радикальних організацій, зокрема українських націоналістів, що дійсно чинили опір політиці санації, а потім — пацифіїсації.

Одночасно з .пацифікацією проходила парламентська виборна кампанія. Небувалий терор, зловживання і фальсифікації, ув'язнення провідних українських діячів і кандидатів, заборона проведення виборчих віч та конфіскація передвиборних матеріалів мали відстрашити виборців від списків українських політичних партій і організацій. Тому за наслідками виборів український блок у сеймі мав лише 21 мандат, а в сенаті — 4 мандати (проти відповідно 48 і 11 за наслідками парламентських виборів 1928 р.).

Головним наслідком політики пацифікації стала можливість, що її отримала влада, спираючись на цілком передбачуваний парламент, зміцнювати режим, який все більше набував ознак тоталітарного. Свідченням цього було проведення змін до Конституції, які вступили в дію з червня 1935 р.

Компетенція і склад парламенту тепер звужувалися, частина його повноважень переходила до уряду. Списки кандидатів у посли тепер визначали спеціальні виборчі колегії, де адміністративний чинник ставав домінуючим. Для українців це означало, що їх можливість ба-

Сторінка 353:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період 353

23 — 3-1237

дотуватися до парламенту повністю визначалася органами польської влади на місцях.

У сформованому за результатами виборів у вересні 1935 р. парламенті українців представляли 19 послів у сеймі і 5 — у сенаті. Показово, що українські посли вперше підтримали уряд, проголосувавши за бюджет та військові законопроекти. Така позиція українських парламентарів сприяла певній нормалізації українсько-польських стосунків, що виявилося в прийнятті сеймом закону про амністію, який стосувався й ув'язнених українців.

Проте процес цей був нетривалим. На місцях практично кожний воєвода, староста, шеф повітової поліції або начальник місцевого постерунку проводили власну політику, змагаючись у виявах шовінізму. На арену політичного життя виходить польська вулиця, влаштовуючи напади на українські установи у Львові й погроми українського населення по всій Галичині, а особливо на Холмщині та Підляшші. Поліція втручається практично у всі сфери життя громадян. Вона, постійно тримаючи в полі зору активних у національних проявах українців, переслідує їх, наприклад, за передплату українських газет, за навчання дітей у приватних українських школах, за участь у роботі українських товариств найневиннішого характеру, наприклад, агрономічних, за визнання себе за національністю українцем тощо. Восени 1938 р. Корпус Охорони Прикордоння (КОП) провів другу пацифікацію. Призначені для поліційного нагляду, зорганізовані на військовий лад і озброєні відділи КОП влаштували масові терористичні акції проти українського населення.

Така політика польської влади не могла не викликати радикально-негативного ставлення українців до режиму. Інтереси Західноукраїнської Народної Республіки, ліквідованої військовими засобами Польської держави, представляє сформований в серпні 1920 р. у Відні екзильний (емігрантський) уряд на чолі з Є. Петрушевичем. Метою його діяльності було відновлення дипломатичними засобами незалежності ЗУНР. Виходячи з цього, емігрантський уряд визначив юридично неспроможним підписаний у квітні 1920 р. представниками С. Петлюри та Ю. Пілсудського Варшавський договір між УНР і Польщею, згідно з яким, зокрема, українська сторона офіційно визнавала анексію Польщею західноукраїнських земель. Також неприйнятним для уряду Є. Петрушевича оголошувався і Ризький мирний договір 1921 р. Екзильний уряд припинив свою діяльність на наступний день після передачі Радою послів країн Антанти західноукраїнських земель до складу Польщі.

Сторінка 354:

354

Лекція 15

Час від часу у Львові збиралися на наради члени колишньої Української Національної Ради — вищого законодавчого органу ЗУНР — як правило, під головуванням авторитетного глави греко-католицької церкви митрополита А. Шептицького. Можливості наради в умовах окупації були обмеженими, але завжди ставали визначними політичними виступами, свідченням чого є заява від 14 лютого 1920 р., яку підтримали всі західноукраїнські політичні партії, про захист самостійності Галичини, Північної Буковини і Підкарпатської України (Закарпаття).

Крім того, українські політичні партії Галичини стають важливим осередком опору окупації, створивши Міжпартійну Раду (голова — К. Студинський, секретар — В. Бачинський). До її складу ввійшли Трудова, Радикальна, Соціал-демократична та Християнсько-суспільна партії. Консолідуючи різні суспільні верстви галичан, вони закликали бойкотувати заходи окупаційної влади. Таку акцію було проведено з приводу перепису 30 вересня 1921 р. населення Галичини, виборів 5 листопада до польського сейму та 12 листопада 1922 р. до польського сенату. Українська акція бойкоту парламентських виборів спричинила нову хвилю масових репресій властей, в тому числі й перетворення Львівського польсько-українського університету, яким він був з часів Австро-Угорщини, на чисто польський з ліквідацією українських кафедр. У відповідь українські наукові кола Львова утворюють Тайний український університет.

З моменту остаточної анексії Східної Галичини та Західної Волині в 1923 р. у західноукраїнському суспільстві відбувається значне перегрупування політичних сил, що застосовують тактику, продиктовану новими умовами. Розпадається Міжпартійна Рада й окремі партії, зокрема Трудова, в якій національно-демократичні традиції були най-сильнішими. На її основі формуються три політичні групи: "незалежників", що відкидали будь-яку можливість співробітництва з польською владою і виступали за зміцнення зв'язків з Радянською Україною; схильних до "органічної праці", яка дозволила б досягти компромісу з владою і домогтися автономії в складі Польщі; прихильників "народної (народової) роботи", які, відкидаючи радянофіль-ство та ідею автономії в складі Польщі, єдиновірний шлях до національного визволення і відродження української держави бачили в опорі на власні сили.

Протягом 1925 р. ці політичні течії формують Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — широкий національний рух без деяких ознак партії (реєстру та партійних квитків), однак з чіткою національно-демократично орієнтованою програмою та

Сторінка 355:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період 355

23»

партійною дисципліною. УНДО стала провідною серед українських політичних організацій силою, підпорядкувавши освітні й господарські установи, пресу, в тому числі щоденну газету "Діло" і тижневик "Свобода".

Радикальна партія після об'єднання з волинськими соціалістами-революціонерами утворила Українську соціалістично-радиісальну партію (УСРП), що з квітня 1931 р. увійшла до складу Другого Соцін-терну. Якщо соціалісти-радикали чітко визначали в програмі національно-державні пріоритети, то малочисельні Українська соціалістична та Українська соціал-демократична партії, що орієнтувались на нечисленний український міський пролетаріат, не були особливо активними у захисті національно-державних інтересів українців, більше схиляючись до ідей комунізму та інтернаціоналізму, залишаючись, принаймні до 1932—1933 років, на позиціях радянофільства.

Анексія 1923 р. вплинула і на тактику українських політичних сил, які, відмовившись від політики бойкоту польського парламенту, вступають у парламентську боротьбу з 1928 р., коли відбулися другі в умовах польської окупації парламентські вибори. Українські виборці голосували на них за списки різних партій і об'єднань, оскільки створити єдиний блок останні не змогли. Важливим наслідком виборів стало формування з українських послів сейму і сенаторів національних парламентських структур. Так, парламентарі від УНДО утворили Українську парламентську репрезентацію (УПР), а від УСПР — Парламентський клуб. Уже на першому засіданні сейму вони зробили спільну програмну державницького характеру заяву про те, що українські посли і сенатори стоять на позиції української державності й соборності всіх українських земель і що їх метою буде здійснення цього найвищого права українського народу. Такі заяви стануть програмними для УПР та інших українських парламентських структур наступних скликань.

За непримиримо ворожого ставлення польської парламентської більшості й неможливості змінити політику держави та впливати на законодавство українські парламентарі широко використовували парламентську трибуну. Так, вони вносили сотні депутатських протестів і запитів, інформували громадську думку в Польщі і за кордоном про становище українців. УПР брала участь у роботі міжпарламентських утворень в Європі, міжнародних організацій, конгресів національних меншин тощо, фактично надаючи українському питанню міжнародного звучання.

На жаль, подібна парламентська практика бажаних для західноукраїнського суспільства наслідків не давала. Нетривалі періоди по-

Сторінка 356:

356

Лекція 15

тепління польсько-українських стосунків змінювалися заходами державного терору проти корінного населення Східної Галичини та Західної Волині. Так сталося, наприклад, у 1938 р., коли кількамісячна "нормалізація" восени цього ж року переросла фактично у другу пацифікацію, що її було проведено у Львові, на Холмщині й Підляшші.

Визвольна діяльність державних емігрантських органів ЗУНР, українських політичних партій та їх парламентських структур опиралась на масовий, часто стихійний рух української націоналістично орієнтованої громадськості Східної Галичини та Західної Волині. Про його масштаби свідчить кількість репресованих — уже в 1919—1920 рр. за даними Міжнародного Червоного Хреста через польські тюрми і концтабори пройшло близько 70 тисяч українців. Організовані та стихійні акти опору і саботажу цього періоду контролюються військовим представництвом емігрантського уряду ЗУНР, що опиралося на старшин Української Галицької армії. В 1920 р. організатори та учасники цих акцій формують у Празі Українську Військову Організацію (УВО), що мала стати своєрідними збройними силами емігрантських урядів ЗУНР та УНР на чолі з Є. Коновальцем, крім того, УВО разом з представниками Трудової і Радикальної партії формують у Львові Політичну Колегію, що й бере на себе функції керівного осередку опору в Східній Галичині. Завданням УВО стає таємна підготовка ветеранів УГА та інтернованих українців у Чехословаччині до антипольського повстання та організація терористичних операцій, спрямованих на дестабілізацію польського окупаційного режиму. "Терор, — зазначалось в програмі УВО, — буде не тільки нашим засобом самооборони, а й агітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих, без уваги на те, хочуть вони цього чи ні. А тоді напевне прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опіку, знищить до тла загарбницький характер ворогів. Тоді український народ заживе вільно у своїй власній хаті".

Протягом 1921 —1922 рр. масовим явищем стають підпали маєтків польської знаті та осадників, державних установ, диверсії на засобах залізничного та телеграфного сполучення, вибухи в поліційних дільницях, замахи на польських державних урядовців, в тому числі на львівського воєводу С. Грабовського та першого маршала Польщі Ю. Пілсудського. Політичний процес над виконавцем останнього замаху надав широкого розголосу діяльності УВО не тільки в Польщі, а й за кордоном, що цілком відповідало її програмним засадам.

Виступи УВО заохочують патріотично налаштовану молодь шукати способів включитись у національно-визвольну боротьбу. Ідеологом такої молоді стає Д. Донцов — автор роботи "Націоналізм" (1925 р.),

Сторінка 357:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період 357

що стала важливим чинником формування світогляду західноукраїнської молоді. Замість гасел "всесвітнього братерства" та "спільності інтересів селянсько-робітничих мас усієї Росії" він пропонує український націоналізм, який вважає витвором українського духу і традиції і який здатний згуртувати націю у визвольній боротьбі.

Саме ці впливи (практика УВО та теорія Д. Донцова) призвели до утворення кількох молодіжних організацій, що ні ідеологічно, ні за програмами не відрізнялись одна від одної. Першою з таких стає Група української національної молоді, що вже на осінь 1922 р. консолідувалась із середовища інтернованих у Чехословаччині молодих галичан. Ідеологічно Група стає на засади самостійництва, відкидаючи будь-яку можливість порозуміння з Польщею чи Радянським Союзом, оскільки, на їхню думку, обидві держави окупували Україну. Там само, але головним чином серед емігрантів з Наддніпрянщини, 12 листопада 1925 р. формується Легія українських націоналістів, що виходили з необхідності підтримки визвольної боротьби українців, виразником якої вважали С. Петлюру. Ідеологічна та програмова спорідненість обумовили об'єднання цих структур, що призвело до утворення в липні 1927 р. Союзу організацій українських націоналістів на чолі з М. Сціборським.

Консолідація патріотично налаштованої учнівської та студентської молоді Східної Галичини завершилась утворенням у 1926 р. Союзу української націоналістичної молоді, організатором якої став С. Охрі-мович, а головою — Й. Боднарович. Як ідеологічні організації, групи Союзу вели культурно-просвітницьку роботу, перш за все поширювали на селі націоналістичну ідеологію.

Об'єднавчий процес завершується у січні 1929 р., коли вище названі Групи і Союзи разом з УВО утворюють Організацію українських націоналістів (ОУН) на чолі з Є. Коновальцем. Визначивши метою забезпечення українцям належного місця серед інших державницьких народів світу та створення Української самостійної соборної держави, ОУН заявила про категоричне невизнання "всіх тих міжнародних актів, умов та установ, що стан українського державного розірвання сотворили і закріпили". Соціально-економічна програма передбачала захист приватної власності, визначала її пріоритети. Не підлягали приватизації лише галузі, від яких залежали саме існування та оборона держави.

Особливу увагу ОУН зосереджувала на пропагандистській роботі в умовах підпілля. Але своїм першим і безпосереднім завданням Організація українських націоналістів вважала боротьбу проти польського режиму і, перш за все, проти колонізації українських земель. Ця

Сторінка 358:

358

Лекція 15

боротьба проводилась засобами терору, найбільше піднесення якого припадає на 1930—1934 рр. Масовим стає нищення будинків, майна і сільськогосподарського збіжжя колоністів-осадників, здійснювалися напади на пошту і банки (всього шість за вказаний час), завдяки чому націоналістичне ггідпілля одержувало певне фінансове забезпечення.

Бойовики ОУН, крім того, здійснили понад 60 замахів на польських урядовців, головним чином на тих, які брали безпосередню участь у репресіях. їх жертвами стали Т. Голувко — відомий польський патріот, який вів складну гру з українськими легальними партіями; Е. Чеховський — комісар львівської поліції, Б. Перацький — польський міністр внутрішніх справ, якого було вбито 15 червня 1934 р. на очах польської столиці. Жертвою став і радянський консул у Львові О. Майлов.

Польська реакція на ці акції була неоднозначною. Під час процесу над бойовиками ОУН польська громадськість змушена була визнати (зокрема в заяві польських народовців), що "український народ, який протягом сотень років не має своєї державності, ... його русифікують, полонізують, роздирають, а він живе".

Офіційна реакція була іншою. Уже на третій день після вбивства Б. Перацького декретом президента Польщі було створено концентраційний табір у Березі Кортуській для українців, запідозрених в участі, та учасників антипольських виступів. А вже у вересні 1934 р. у спеціальній заяві до Ліги Націй Польща відмовилася від всіх своїх попередніх зобов'язань щодо забезпечення прав української національної меншини. На кінець цього ж року в концтаборі було вже 200 в'язнів, із них 120 — українські націоналісти. Число останніх напередодні другої світової війни тут сягає 5 тисяч чоловік.

Таким чином, державно-правовий статус Східної Галичини та Західної Волині визначався жорсткими засобами окупаційної влади, що мали забезпечити колонізацію краю. Така політика наштовхнулася на радикальне несприйняття корінним населенням, яке активно захищало свої державницькі інтереси. Але позбавлення від польського режиму обумовить не ця боротьба, не внутрішні чинники, а обставини міжнародного характеру, що сформувалися радянсько-німецьким пактом (його таємними протоколами) про розподіл сфери впливу в Європі та юридично закріпиться знову ж таки радянсько-німецьким договором про Дрркбу і кордони від 28 вересня 1939 р.

Сторінка 359:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

359