§ 2. Суспільний устрій

Київська? Русь була ранньофеодальною державою. Класичне визначення феодалізму як соціального ладу передбачає, по-перше, наявність одноосібної власності виробника на знаряддя праці та її результати, по-друге, особисту залежність від феодала. Безпосередній виробник (селянин) мав клаптик землі, наділений йому власником (феодалом або державою), а також обійстя, хату, реманент, худобу. За користування землею він зобов'язаний був відбувати повинності на користь феодала. На ранній стадії становлення держав-

Сторінка 47:

Ранньофеодальна держава Київська Русь (VI — початок XIII ст.) 47

ності у східних слов'ян основною формою натуральної повинності було "полюддя" — збір данини князем та його дружинниками.

Древлянське повстання 945 р. змусило великокнязівську владу ввести чітко фіксовану форму податку, так звані "уроки", що йшли на користь великого князя київського. Значну частину данини збирали для місцевих потреб. У "Повісті минулих літ" є згадка про данину від окремого будинку — диму. Подимна данина з часом трансформувалась у поземельну — від рала або плуга. Це були податки як хутром, так і грішми.

З кінця X ст. важливим джерелом князівських прибутків стали "вири" — штрафи за вчинені злочини, що йшли на утримання дружини. Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий "повоз", що означав державну повинність — поставки гужової тяги для потреб князя та його адміністрації. Поряд з міськими жителями сільське населення несло повинності з будівництва міст та їх укріплень.

Феодальна земельна власність мала ієрархічний характер. Уже з кінця IX ст. верховним власником землі вважався великий князь київський. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями (Чернігівською, Переяславсько-Волинською, Галицькою та ін.), волосні князі — земельними округами, бояри — окремими містами і селами. Уже за часів княгині Ольги розпочався процес формування великокнязівського доменіального (приватного) землеволодіння, а з кінця X ст. — доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися у володіння його синам.

Любецький феодальний з'їзд (1097 р.) юридично закріпив князівсько-вотчинний порядок землеволодіння на Русі, визнавши недоторканність отчої спадщини — "каждо да держить отчину свою".

Поряд із князівським існувало і велике боярське землеволодіння. Способи його утворення були різними: експропріація земель общинників, освоєння і купівля нових земель, князівські пожалування за службу.

З XI—XIII ст. дрібними землевласниками стають дружинники, яких князі та бояри наділяли землею і селами за військову службу.

Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння. Церква, так само як князь і його васали, стала великим феодальним власником. Церковне землеволодіння розширювалося за рахунок приєднання незайманих угідь, що переважно належали до общинних, за рахунок купівлі та обміну землі, подарунків від князів та бояр.

Сторінка 48:

48

Лекція 2

Характеристика земельних відносин дає можливість проаналізувати соціальну структуру суспільства, що була досить неоднорідною. Вона не обмежувалася двома антагоністичними класами — феодалами й залежними селянами. Поруч жили й працювали вільні общинники, зобов'язані феодалам лише даниною (продуктовою рентою). Слід зазначити, що невільництво не набуло широкого поширення. Це пояснюється об'єктивними тенденціями розвитку тогочасного суспільства. Вже в період формування державності східних слов'ян рабство почало зникати. Розвиткові рабовласництва перешкоджала сільська територіальна община (верв), значно розвинутий рівень продуктивних сил; сприятливий клімат і родючі землі не потребували праці рабів, що була нерентабельною.

Важливим елементом соціальної структури тогочасного суспільства були зародки нових, буржуазних соціальних верств. їх репрезентувало, передусім, міське населення — ремісники, торговці, представники фінансової та службової еліти.

До класу феодалів належали великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри; до феодально залежних людей — смерди, які займали проміжне становище між вільними князівськими мі-ністеріалами і "людьми" селянської общини, закупи, рядовичі, ізгої, холопи; найбільш численною верствою були вільні общинники — "люди", які несли повинності на користь держави, сплачуючи данину (полюддя) з диму. З виникненням міст почало формуватися і міське населення, яке поділялося на міську аристократію (князі, бояри та члени їх сімей, біле духовенство, купці (гості) та міські низи (ремісники і молодші чорні люди, дрібні торговці, рядове духовенство, слуги).

Писемні джерела засвідчують відносно розвинену в період IX— X ст. соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим князем київським називають світлих і великих князів, а також бояр. Світлі князі ("всякое княжье") і бояри — це місцеві племінні князі та вожді, яких підкорили київські князі. У кінці X ст. на зміну племінним володарям прийшли князі-намісники, найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів.

Помітне місце в соціальній структурі населення посідали старці. У літописах про діяння Володимира Святославовича вони згадуються поряд з боярами як радники. Як стверджує сучасна історико-правова наука, старці — це племінна знать, що виконувала адміністративно-судові функції. Писемні джерела X — першої половини XI ст. згадують і такі категорії населення, як "стара чадь" і "кращі мркі". Гене-

Сторінка 49:

Ранньофеодальна держава Київська Русь (VI — початок XIII ст.)

49

тично вони були пов'язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі X—XI ст.

Ієрархічна структура панівної верстви ускладнювалась з поглибленням феодалізації на Русі. На її вершині в X—XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий князь київський. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Київський князь розпоряджався общинними землями, що вважалися державними. Крім прибутків від великого феодального господарства на користь князя надходили прибутки від суду, збирання данини. Однак у зв'язку зі зростанням великого боярського землеволодіння, прибутки князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися, залишаючись у боярській вотчині.

Численну категорію панівної верстви становили бояри, які разом із князем представляли правлячу еліту в державі. В літописах вони, як правило, згадуються уже в X ст. Боярський стан формувала місцева родоплемінна знать, князівські дружинники, що осідали на землях, отриманих від князя за вірну службу, та ставали великими землеволо-дільцями. Уже в XI ст. спостерігається соціальна диференціація в середовищі боярства. З'являється поділ на "великих", "менших" і "земських" бояр. Етимологія слова "боярин" не зовсім з'ясована, однак цілком очевидно, що боярин — це знатна багата людина, яка належала до верхівки суспільства. На думку М. Грушевського, диференціація боярства дає підстави стверджувати про наявність в середовищі цього стану васальних відносин. Як правило, кар'єра дрібного боярина як землеволодільця починалася з того, що великий боярин наділяв його селом.

"Великі" бояри ставали воєводами, тисяцькими, канцлерами; "малі" займали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністералітету. Літописи до цієї категорії відносять соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. Виконуючи свої управлінські функції, вони, в свою чергу, спиралися на вирників, митників, дітських, мечників, печатників, яких набирали з дворян — слуг князівського двору.

Найбільш привілейованою верствою серед боярства були земські бояри — члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князя і обіймали високі посади в державі, та верхівка князівської військової дружини, так звані княжі мужі.

Князівська дружина брала участь не тільки у військових кампаніях, придушенні повстань, айв управлінні державою чи землею. Військова дружина поділялася на "старшу" і "молодшу". До "стар-

4 — 3-1237

Сторінка 50:

50

Лекція 2

шої" належали бояри і княжі мужі, ідо здобули славу і високе становище на службі у князів чи бояр, вони очолювали військо як воєводи, були радниками князя. "Молодша" складалась з отроків та дітських, що виконували обов'язки мечників, метельників тощо.

Важливо підкреслити, що верства бояр на Русі не була закритою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа небоярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті — перед державою).

Окрему групу давньоруського населення становило духовенство ("чорне" і "біле"), яке формувалось з різних суспільних верств. Чорне духовенство — ченці і черниці — складалося переважно з представників вищих верств населення: князів, членів їхніх родин, бояр. Серед білого духовенства найбільш привілейоване положення займали митрополит, єпископи, архімандрити. Церква одержувала чималі прибутки від великих земельних володінь, численних підношень парафіян, а також від церковного суду, який займався справами, пов'язаними з порушеннями християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

На протилежному полюсі давньоруського суспільства перебувало феодально залежне населення: "люди", смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основну масу сільського й міського населення становили "люди". У "Руській Правді" під цим терміном виступають усі вільні, переважно члени сільської територіальної общини — верві. Вільний общинник сплачував данину на користь держави у формі полюддя. З часом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю — основою експлуатації безпосереднього виробника матеріальних благ, термін "люди" поширився на все феодально залежне населення. Стихійні лиха, неврожаї, голод, а також захоплення общинних земель сприяли тому, що вільні общинники потрапляли під безпосередню владу феодала. Вони не звільнялись від повинностей на користь держави, але водночас залучались до робіт на боярському дворі. щ

Переважна більшість науковців, які досліджували "Руську Правду", вважає, що смердами називали вільних людей, які виконували повинності на користь держави (князя), але поступово потрапляли в залежність до феодалів. Становище їх було двояким, але скоріше вільним, аніж рабським. Смерди мали своє господарство, земельні наділи, проживали в князівських селах. Фактично вони займали проміжне становище між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини.

Сторінка 51:

Ранньофеодальна держава Київська Русь (VI — початок XIII ст.) 51

Основною формою експлуатації смердів була данина, переважно хутром, яка поступово перетворювалась на відробіткову та натуральну земельну ренту в зв'язку з освоєнням і захопленням феодалами земельних общинних угідь.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням займали закупи — колишні смерди, які через певні причини втратили власне господарство і потрапили в залежність до феодала. Вони відпрацьовували в господарстві свого пана заборговані гроші — купу. Тимчасова залежність нерідко ставала постійною, хоч давньоруське право це забороняло. Відробляючи купу, смерд-закуп фактично відбував панщину. Закуп був істотно обмежений у своїх правах, однак не втрачав їх повністю. В незначних справах він міг виступати свідком у суді, сам звертатися до суду зі скаргою на хазяїна у випадку тілесного покарання. Сплативши купу, закуп міг залишити свого господаря, але в разі втечі його обертали на холопа.

Закупництво зумовило практику укладання договору — ряду, що існував у двох формах — договір-найм і договір-займ. В результаті з'явився термін "рядович", що означав селянина, пов'язаного з князівським і боярським господарством договірними зобов'язаннями. Ря-ди-договори укладалися в присутності свідків, обидві сторони були представлені вільними людьми. На думку деяких вчених, зокрема Б. Грекова, є підстави вважати, що рядовичі були своєрідним різновидом закупів, бо їх юридичний стан був майже тотожним. "Руська Правда", зокрема "Закон судний людем", визначає соціальний стан рядовича. Наприклад, особа, що збиралася одружитися з рабинею, мала повне право спочатку укласти ряд із господарем нареченої. Чоловік повинен був працею погасити ряд. По ряду можна було стати тіуном чи ключником. Відробіток (анулювання) ряду автоматично позбавляв від залежності.

Населення міст складалося із заможних городян (міська аристократія), міських низів та черні. В громадському житті міста домінували великі купці, які займалися міжнародною торгівлею і вступали в родинні зв'язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта (міський патриціат), яка поступово й наполегливо прибирала до своїх рук економічні важелі. Міську аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які мешкали в містах, здаючи в найом землю селянам, за що брали частину їхньої продуїсції і продавали на ринок.

До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали "молодшими людьми", належали рядове духовенство, дрібні торговці, крамарі; висококваліфіковані ремісники (зброярі, гончарі, каменярі,

Сторінка 52:

52

Лекція 2

ювеліри), які гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи) та утворювали територіальні об'єднання. Найнижчу сходинку соціальної ієрархії займала "чернь" — люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

У великих містах завжди було багато чужинців, які утворювали свої квартали. Тут здебільшого мешкали вірмени, греки, чехи, німці, італійці, шотландці. Одні приїздили в торговельних справах, інші — у почті княгинь-чужинок.

Переважна маса міського населення була вільною. "Молодші люди" сплачували до скарбниці податки. Ті ж, хто звільнявся від сплати податків, повинні були відпрацьовувати певну кількість днів на будівництві або відбудові міських укріплень. На кошти міщан споруджувалися громадські будівлі, мости, дороги, церкви.

Людей, які з тих чи інших причин випали з однієї категорії населення й не пристали до іншої, називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебували під захистом князя або церкви. Ізгоями здебільшого ставали колишні смерди, які втратили землю і засоби виробництва; діти, переважно хлопчики, батьки яких померли, не передавши їм права власності; звільнені раби; збанкрутілі купці; сини священиків, які через неписьменність не допускались до сану; навіть князі, які втратили свою вотчину. Високий штраф за вбивство ізгоя (40 гривень проти 5 за вбивство залежної людини) свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину.

Існував прошарок людей, що залежали від церкви: пугценники, задушні люди, прощенники. Задушні люди — це колишні холопи, відпущені на волю за церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву "братії" за спасіння душі померлого. Прощенники і пущенники — це церковні люди, яким були "прощені" або "відпущені" гріхи.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів. У містах значним був відсоток вільних ремісників, так званих посадських людей. Давньоруське реме^о поділялося на вотчинне або помісно-вочинне, церковно-монастирське, вільне (або посадське) і державне.

На найнижчому щаблі соціальної драбини перебували невільники — челядь і холопи, які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Челядь продавали, дарували, передавали у спадок. За вбивство челядина господар не ніс практично ніякої відповідальності. Раби-полонені або народжені від рабів були так званими "повними челядинами". Були ще й наймити-челядини, або закупні наймити, які мали право залишити свого господаря після сплати подвійного завдат-

Сторінка 53:

Ранньофеодальна держава Київська Русь (VI — початок XIII ст.) 53

ку. Якщо челядин тікав від господаря, то автоматично ставав холопом.

Термін "холоп" походить ще з праслов'янських часів і означає неповноправну людину. "Руська Правда" визначає холопство як категорію населення, що перебувало в повній залежності від свого господаря. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському. Холопами ставали за вчинений тяжкий злочин, безнадійну заборгованість, одруження на рабині без ряду. Як свідчать тогочасні джерела, холопи були невід'ємною часткою панського господарства. Вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торговельних зв'язках вотчини. Однак холопське становище не було довічним. Данило Заточник пише, що за "добру слркбу" або за рішенням суду холопа відпускали на волю. В XII—XIII ст. становище холопів дещо поліпшилося. За своїм статусом вони наблизилися до феодально залежного селянства. Цьому сприяв подальший розвиток форм феодальної експлуатації — економічно вигіднішим був смерд, а не раб.

Питання про існування в Київській Русі рабів є суперечливим. Загальновідомо, що основним джерелом рабства є полон. Однак у Київській державі військовополонених відпускали за викуп, внесений родичами, або тоді, коли раб відробляв суму викупу. Інші полонені продавалися на невільничих ринках за межами держави як прибутковий товар. У XI ст. полонених саджали на землю і перетворювали на залежних селян. Раб міг створити сім'ю; якщо один із подружжя був вільним, то й після шлюбу його становище не змінювалось. Народжені в такій сім'ї діти також були вільними людьми. Є згадки про існування церковних рабів, однак усі тогочасні джерела засвідчують, що рабство не набуло поширення в Київській державі.

Отже, населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних та невільних людей (до останніх можна віднести і на-піввільних). Треба зазначити, що держава не здійснила юридичного оформлення станових груп населення, хоч різниця в суспільному становищі між людьми вільними, напіввільними і невільниками-рабами фактично існувала. Важливою особливістю тогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була цілком замкненою, був можливий перехід з однієї до іншої. До боярства мали доступ "люди" — представники нижчих верств населення, в дрркин-ники могла потрапити будь-яка вільна людина (навіть звільнений раб), а серед ізгоїв іноді опинялися навіть князі.

Сторінка 54:

54

Лекція 2