§ 4. Джерела і розвиток права

У ході національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 pp. деякі норми польсько-литовського права втратили свою чинність. Так, наприклад, рке не діяли "Устави на волоки" (1557 p.), що регулювали земельні й інші господарські відносини між феодалами та селянами. Інші ж, зокрема "Статути Великого князівства Литовського" (1529, 1566, 1588 pp.) частково продовжували діяти. В роки війни і в перші післявоєнні роки суспільне і господарське життя врегульовувалося нормами звичаєвого права, але згодом українська старшина почала вимагати відновлення "стародавніх прав і вольностей". Причому різні прошарки суспільства вкладали у цей вислів неоднаковий зміст. Селяни і козаки розуміли під "стародавніми правами" звичаєве право, яке утвердилось на Запорозькій Січі, а українська шляхта і старшина — юридичний статус польської шляхти до 1648 p., що базувався на Литовських статутах. Найдовше і в найбільш традиційній формі звичаєве право проіснувало на Запорозькій Січі, де вся військово-адміністративна система і суди спиралися на його норми. Норми звичаєвого права в подальшому враховувалися всіма кодифікаторами, і державна влада їх не забороняла.

Але вже після війни українська старшина забажала мати надійний гарант свого майнового та юридичного статусу. Саме вона першою порушила питання про узаконення гетьманськими універсалами своїх земельних надбань, подібно до того, як польська шляхта і магнати одержували наділи від короля. Так з'явилося ще одне джерело права — нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади: гетьмана, генеральної військової канцелярії та генерального військового суду. Це були гетьманські універсали, укази (запозичені з російського діловодства), іменні листи, ордери, інструкції та грамоти.

Норми російського права на Гетьманщину не поширювалися, за винятком тих нормативних актів, які видавалися для цієї території.

Сторінка 200:

200

Лекція 8

Після 1709 р., коли почався активний наступ на права гетьманів, тут почали діяти також акти загальноімперського значення.

Важливе місце серед джерел права посідають гетьманські статті, які гетьмани підписували з царями. Ці документи визначали основні положення внутрішнього життя Гетьманщини.

На Правобережній Україні, яка до 1793 р. входила до складу Речі Посполитої, найважливішими джерелами права були акти вищих органів польської влади, Литовські статути, магдебурзьке право та залишки звичаєвого права. У 1768—1775 рр. були затверджені так звані кардинальні права, що закріплювали панування магнатів та шляхти в усіх сферах суспільного життя.

На півдні України діяло загальноросійське законодавство, яке в 30—40-і рр. XVIII ст. поширилося на всю Україну.

Кодифікація права. Як рке зазначалося вище, до початку XVIII ст. в Україні діяли різні за походженням, змістом і формою джерела права, що нерідко суперечили одне одному. У 1728 р. в рішенні Верховної таємної ради, яке було прийняте згідно з царським указом на подання гетьмана Данила Апостола та ввійшло в історію як "Решительные пункты Д. Апостолу", зазначалося, що "малороссийский народ судят разными правами..., из которых одни другим не согласуют, из чего может быть в судах не без помешательства". Гетьману наказувалось визначити кілька "искусных и знающих людей для свода из тех прав в одно". Інтереси української старшини, що бажала чіткого юридичного закріплення своїх прав і відновлення автономії України у складі Росії, співпали з бажанням російського уряду наблизити українське законодавство до правової системи Росії. Проте кожна із сторін вкладала в майбутню реформу діючого права різний зміст. Була створена кодифікаційна комісія, яка працювала понад 15 років. У 1743 р. був підготовлений збірник "Права, по которым судится малороссийский народ". Це був детально систематизований звід чинних в Гетьманщині правових норм, який складався з передмови і 30 розділів, що в свою чергу ділилися на артикули і пункти. До збірника додавалися: шструкнія кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр та "Степенный малороссийского воинского звання порядок по гетьмане" — козацький табель про ранги, тобто перелік посадових осіб Гетьманщини. Збірник містив норми цивільного, кримінального, адміністративного та процесуального права. У ньому розрізнялося право власності на рухоме і нерухоме майно, на спадкове і набуте. Значна увага приділялася регулюванню поземельних відносин. Була зроблена перша спроба законодавчо затвердити становий статус стар-

Сторінка 201:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 201

шини і шляхти, духовенства і козацтва. При складанні збірника комісія творчо використала джерела права: Литовський статут, магдебурзьке право, гетьманські універсали, деякі російські закони, українське звичаєве право, було також вироблено багато нових норм. Провідною ідеєю збірника був захист феодального ладу, розширення прав шляхти і старшини на експлуатацію селянства. Автори збірника обґрунтовували право Гетьманщини на автономне самоврядування, що не співпадало з політикою царського уряду, спрямованою на уніфікацію всіх земель, що входили до складу Російської імперії. В результаті проект 12 років пролежав в канцелярії Сенату, чекаючи затвердження, а потім у 1756 р. був повернутий на новий розгляд з метою внесення змін відповідно до вимог нового часу. Цей процес тривав ще 11 років, але так і не був завершений. "Права, по которым судится малороссийский народ" не були затверджені, тобто не набули офіційного статусу, але вони використовувалися в судовій практиці й дають уявлення про високу правову культуру і розвиток правових ідей в Гетьманщині.

У 1734 р. з'явився ще один збірник правових норм — "Процесе краткий приказной, изданный при резиденции гетманской", який за змістом був подібний до "Прав..." і також не дістав офіційного затвердження, однак використовувався як посібник для юристів-прак-тиків. Поки в гетьманській канцелярії йшов процес підготовки "Процесу", в 1730 р. вийшла і набула широкого поширення серед юристів "Інструкція гетьмана Д. Апостола судам", основу якої складали Литовський статут і магдебурзьке право, а посилання на російське законодавство в ній взагалі були відсутні.

У 1750—1756 рр. за дорученням гетьмана К. Розумовського кандидат у члени генерального військового суду Ф. Чуйкевич підготував витяг (ексцерпт) з польсько-литовського та російського законодавства і норм звичаєвого права, що діяли в Гетьманщині. До нього входили такі розділи: 1) про докази; 2) про судову організацію; 3) про процес; 4) про апеляції; 5) про виконання рішень суду та ін. Автор відстоював ідею поновлення шляхетських станових судів в Україні, закріплення права української шляхти не лише на землю, а й на посполитих. Хоча цей збірник:, що увійшов в історію під назвою "Суд и расправа в правах малороссийских" і не набув офіційного статусу, його основні положення та рекомендації були враховані при проведенні судової реформи 1760—1763 рр.

Подібний збірник підготував у 1764 р. в результаті приватної кодифікації В. Кондратьев. Автор включив до нього: 1) короткий покажчик магдебурзького права; 2) виписки з книг Литовського стату-

Сторінка 202:

202

Лекція 8

ту; 3) екстракт із книги "Статут прав малоросійських"; 4) різні юридичні матеріали довідкового характеру. Серед них: копії указів, грамот, привілеїв, списки гетьманських статей, алфавітний покажчик до Литовського статуту. Цей збірник відомий під назвою "Книга Статут и прочие права малороссийские".

У 1767 р. за дорученням президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря цієї ж колегії О. Безбородька було складено "Экстракт малороссийских прав". Це був збірник норм державного, адміністративного і судового права, який мав 16 розділів: про головне управління в Малоросії; про малоросійські суди та порядок розгляду справ у них; про міста, шляхетство, козацтво, їхні воль-ності та маєтки; про духовенство та простий народ тощо. Як і всі інші кодифікаційні праці другої половини XVIII ст. "Экстракт" мав на меті закріпити економічне й політичне становище української шляхти і водночас відображав її автономістські позиції, що викликало критику з боку центральної влади. Збірник було передано до архіву Сенату. У 1786 р. він був використаний чиновниками малоросійської експедиції Сенату для розробки нового збірника норм українського і російського законодавства, який називався "Экстракт из указов, инструкций и учреждений". Останній був затверджений Сенатом і розісланий в судові та адміністративні установи України для практичного застосування. Таким чином, можна зробити висновок, що розвиток правової системи України у XVII—XVIII ст. відбувався в процесі боротьби двох напрямків: збереження самобутності місцевого права, який намагалася відстоювати українська старшина, та централізації і уніфікації права, який намагався нав'язати Україні російський уряд.

Основні риси права та процесу. Після закінчення національно-визвольної війни 1648 —1657 рр. цивільне право в Україні було спрямовано на закріплення станових привілеїв старшини і шляхти. Згідно з діючим тоді законодавством право на "шляхетское достоинство" мала вся козацька верхівка, від сотника до генеральної старшини. Сюди належали також бунчукові, знатні військові та значкові товариші. Права та привілеї старшин поширювались і на їхніх дітей. Щоб зберегти свої привілеї, старшина намагалася обмежити доступ до свого стану. Так, у Гадяцькому трактаті зазначалося: "щоб з кожного полку могло бути сто нобілітованих". Судитися шляхтичі та представники козацької старшини могли лише у вищестоящому суді. Так, сотник не міг судитися у сотенному суді, а лише у полковому. Вищеназвані збірники права прирівнювали до козацької старшини

Сторінка 203:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

203

також духовенство. Всі вони звільнялися від сплати державних податків та повинностей.

Значна увага приділялася регулюванню поземельних відносин — основи суспільного багатства. Українське законодавство передбачало два види феодальної власності на землю — вотчинну та рангову. У XVIII ст. йшов процес зближення їх правового режиму, і одним із кроків на цьому шляху була передача рангових земель у спадкоємство за умови, що нащадки продовжуватимуть службу. Довгий час в Україні діяла система майорату — коли все нерухоме майно переходило до старшого сина. Ці маєтки не можна було заповідати комусь іншому, дарувати чи продавати.

На Запорожжі земля вважалась об'єктом власності всього коша і розподілялася щорічно між тими, хто міг її обробляти. Козаки одержували земельні ділянки, після чого оформляли "паспорт" чи "білет" на право користування ними. Вони платили податок кошу, несли інші повинності. У другій половині XVIII ст. царський уряд віддав частину козацьких земель військовим поселенцям. Українська старшина одержувала земельні наділи в Росії, а російська знать — в Україні. Таким чином царський уряд намагався прискорити процес злиття двох народів.

У тогочасному законодавстві досить детально розрізнялося право власності на рухоме та нерухоме майно, на спадкове і набуте; детально регламентувалися договори купівлі-продажу (всі вони повинні були бути зареєстровані в актових книгах), обміну, позички, особистого та майнового найму.

Шлюбно-сімейні відносини регулювались переважно нормами православного церковного та звичаєвого права. Було встановлено шлюбний вік: 16 років — для дівчат і 18 років — для хлопців. Згода батьків на шлюб дітей вважалася обов'язковою. Розірвання шлюбу було рідким явищем. Позашлюбні діти не мали права на успадкування майна.

Кримінальне право. Розслідування злочину в Гетьманщині мало приватно-правовий характер (за винятком державних злочинів). Нерідко міра покарання злочинця залежала від волі потерпілого, а в разі його смерті — від волі родичів. З роками все більше зростала участь самих судів у розслідуванні злочинів. У кримінальному праві Гетьманщини поступово відбувався процес деталізації деяких моментів злочину і розвиток правових ідей: з'явилися такі поняття, як замах на злочин, рецидив злочину, розрізнення головного злочинця і співучасників, наявність обставин, що знижують кару.

Сторінка 204:

204

Лекція 8

Одним з найбільш небезпечних державних злочинів вважалася зрада. У цьому злочині були звинувачені майже всі українські гетьмани — І. Виговський, І. Самойлович, Д. Многогрішний, П. Полуботок. За зраду повинні були нести відповідальність і родичі злочинця. Тяжким злочином вважалась також образа царя, осуд його дій та намірів.

Небезпечними слркбовими злочинами вважалися казнокрадство та хабарництво. Російські царі, особливо Петро І, жорстоко боролися з цим злом, яке мало широке поширення серед високих посадових осіб і в Україні, і в усій Російській імперії.

Головним серед злочинів проти особи було вбивство. До майнових злочинів належали крадіжка, яка була досить детально регламентована, пограбування, гайдамацтво, підпалювання чужого майна. Слід зазначити, що з розвитком права почали розрізняти злочини навмисні, необережні та випадкові. Психічно хворі особи не звільнялися від відповідальності, але суд враховував їхній стан як пом'якшуючу вину обставину. В той же час вчинення злочину у нетверезому стані розглядалось як обставина, що обтяжує відповідальність.

Суб'єктом злочину могли стати особи, що вже досягли 16-річного віку.

Процесуальне право. Тогочасне законодавство досить детально регламентувало процесуальне право. Якщо раніше не було чіткого розподілу між кримінальними та цивільними справами, то на початку XVIII ст. з'явилась тенденція при розгляді цивільних справ застосовувати принципи змагального, а кримінальних — принципи слідчого (інквізиційного) процесу. Детально було врегульовано всі стадії судового процесу, визначено судові докази. Ними могли бути: власне визнання вини, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і катування. Від останніх звільнялися "знатні чесні люди" (але не завжди, згадаймо П. Полуботка, Іскру та Кочубея), божевільні, особи старші 70 років, діти та вагітні жінки.

Спочатку позовну скаргу подавали усно, а після видання "Інструкції судам" Д\ Апостола (1730 р.) — у письмовій формі.

Попереднє слідство здійснював сам позивач, а з кримінальних справ — позивач або судовий орган. Судочинство було усним і велося українською мовою. З поширенням дії російського законодавства на територію Гетьманщини в місцевих судах почала запроваджуватись російська мова.

Законодавство розрізняло свідків звичайних та офіційних (судові службовці — розшукувач і возний). Правдивість показань сторін за-

Сторінка 205:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

205

безпечувала присяга, а в кримінальних справах інколи застосовували катування — "проби", "квестії", "муки".

Судовий процес завершувався читанням судової постанови — "декрету". У XVIII ст. почали розрізняти вироки. Вирок з кримінальної справи називався "мнением", а постанова з цивільної справи — "решением". Судові постанови приймалися голосуванням членів суду.

Сторона, яка була незадоволена рішенням суду чи вироком, могла протягом 10 днів оскаржити його у вищому суді. Апеляційна інстанція могла відхилити скаргу, залишивши постанову чи виток незмінними, або внести в них зміни чи направити справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували місцеві державні органи або самі суди.

Мета та система покарань. Основною метою покарання було залякування. Крім того, покарання застосовувалися з метою запобігання новим злочинам, заподіяння страждань злочинцеві, експлуатації його праці, відшкодування витрат, завданих злочинними діями. Як правило, судові засідання були відкритими, а покарання — публічними, з метою застереження і залякування.

Існували такі види покарань: смертна кара — проста (повішення, відрубування голови) або кваліфікована (четвертування, колесування, спалення, закопування живцем у землю); болісні кари (відрубування руки, відрізання вух, биття батогами); позбавлення честі (шельмування); майнові покарання (конфіскація та викуп); церковні кари, серед яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну — залізний обруч, що був прикутий до стіни та одягався на шию засудженого. Починаючи з середини XVIII ст. з'явився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічне чи строкове).

На рішення суду та виконання вироку могла вплинути громадська думка. Покарання могли бути як основними, так і додатковими. Інколи траплялися випадки самосуду.

Українська козацько-гетьманська держава проіснувала понад сто років — з середини XVII до кінця XVIII ст. Вона мала всі ознаки державності: територію, органи публічної влади, армію, судову систему, законодавство тощо. Починаючи з 1654 р. московський уряд неодноразово намагався ліквідувати ці складові, обмежити права гетьмана, перетворити Україну на повністю залежну адміністративно-територіальну одиницю. Але існування ворожого Росії Кримського ханства та постійні війни з Османською імперією за вихід до Чорного моря галь-

Сторінка 206:

206

Лекція 8

мували цей процес. Приєднання Криму до Росії в кінці XVIII ст. мало катастрофічні наслідки для Гетьманщини: зникла необхідність в існуванні Запорозької Січі, була знищена полково-сотенна військово-адміністративна система, на теренах України поширилося загальноім-перське законодавство, зрівняння в правах козацької старшини з російським дворянством нейтралізувало значну частину української еліти, а демократичний принцип виборності козацького керівництва перетворився на формальність. Останнє позбавило патріотично налаштовану частину старшини підтримки рядового козацтва. Тому спроби гетьманів Івана Виговського, Петра Дорошенка та Івана Мазепи відновити українську державність зазнали поразки. В кінці XVIII ст. Україна стала лише однією з провінцій Російської імперії.

Сторінка 207:

Лекція 9

Суспільно-політичний лад і право

на західноукраїнських землях (друга половина XVII — XVIII ст.)

Західноукраїнські землі в XVII — XVIII ст., як і колись, залишались у складі різних держав і мали різний юридичний статус. Нагадаємо, що в 1349 р. землі колишнього Галицько-Волинського князівства захопив польський король Казимир, приєднавши їх до Польської держави під назвою Руського воєводства. Північна Буковина з початку XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, яке в 1564 р. визнало свою васальну залежність від османської Туреччини. Закарпаття ще наприкінці XI ст. захопила Угорщина, яка наприкінці XIII — на початку XIV ст. розпалася на ряд самостійних князівств. Закарпаття входило до складу Трансильванського (Семиградського) князівства, що також перебувало під протекторатом Туреччини. Наприкінці XVII ст. угорські землі повністю опинилися під владою австрійських Габсбургів (після австро-турецької війни 1687 р. і Карловецького конгресу 1698 —1699 рр.).

Середина XVII ст. для України, в тому числі для західноукраїнських земель, була знаменною. Це період грандіозної боротьби українського народу за соціально-політичне і національне визволення під керівництвом Б. Хмельницького. Перемоги Хмельницького значно активізували національно-визвольних рух на західноукраїнських землях. Після битви під Пилявцями Хмельницький вступив у Східну Галичину, тисячі добровольців поповнили його військо. Городяни й селяни активно допомагали козацьким загонам під керівництвом Головаць-кого, Капусти, Кривоноса, Путияна, Товпиги виганяти і знищувати шляхту та її прибічників, католицьке духовенство, захоплювати міста, села та замки. Боротьба не припинялась і після відходу війська в поразки 1651 р. під Берестечком. Таке саме національне піднесення спостерігалося і в Буковині.

Сторінка 208:

208

Лекція 9