§ 1. Україна в період другої світової війни

Наприкінці 30-х рр. на одне з чільних місць у міжнародній політиці поступово виходить українське питання. Напередодні другої світової війни роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, були важливими дестабілізуючими факторами політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечок, а "українську карту" — козирем у великій дипломатичній грі.

У цей час чітко визначилися три групи країн, що були так чи інакше зацікавлені розіграти цю карту. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета була втримати вже підвладні землі і по можливості приєднати нові. Друга група — Англія, Франція, частково США, що своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом, задовольняли свої геополі-тичні інтереси. Третя група — це Німеччина, що, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, та Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою долю. У цей час все фактично залежало від балансу інтересів різних, у першу чергу великих, держав і від співвідношення сил, що могли ці інтереси захистити. Правовий статус українських земель у складі інших держав був різним. Характерні риси польської моделі панування в українських землях — насильницька асиміляція, штучне стимулювання економічного, особливо промислового, розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо — були в пом'якшеному вигляді притаманні внутріш-

24'

Сторінка 372:

372

Лекція 16

ній політиці Чехословаччини, у більш жорсткій формі — українській політиці Румунії.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі. Почалася друга світова війна. 17 вересня 1939 р., коли вермахт підходив до Бреста і Львова, штурмував Варшаву, польський уряд фактично вже не контролював ситуацію в країні, воєнна поразка стала очевидною. Уряд СРСР вручив послу Польщі в Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної Армії перейти кордон, "взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії". Так, принаймні формально, виглядали події. Той факт, що воєнні дії почалися 17 вересня, а не раніше, повинен був показати, що радянський уряд дотримується укладеного між СРСР і Польщею договору і тільки після розвалу Польської держави вважав своїм обов'язком подати руку допомоги своїм братам-українцям і білорусам.

Насправді все було дещо інакше. Договором про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною 23 серпня 1939 р. і, особливо, пактом Молотова—Ріббентропа та таємним протоколом до нього передбачалося: "У випадку територіальних і політичних перетворень на територіях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії Нарев—Вісла— Сан".

Згідно з домовленістю кордон між СРСР і Німеччиною пройшов по лінії Керзона, визначеній Верховною Радою Антанти ще у 1919 р. як східний кордон між польським населенням з одного боку та українським і білоруським — з іншого. Таким чином, переважна більшість Західної України ввійшла в межі СРСР, але, бажаючи добитися конкретного впливу на Литву, радянський уряд не наполягав на приєднанні Лемківщини, Холмщини і Підляшшя. В результаті ці українські етнічні території (близько 16 тисяч км2 з 1,2 млн населення) опинилися під німецькою окупацією.

На території Західної Волині та Галичини, які були зайняті Червоною Армією, розпочався процес радянізації. Ще до приходу Червоної Армії населення цих районів, яке сприйняло цей факт як величезну політичну подію, почало створювати ревкоми. Згодом вони були реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління — тимчасові управління у містах і повітах та селянські комітети у волостях і селах. Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами 3 жовтня 1939 р. в колишніх воєводствах Західної України були утворені обласні тимчасові управління. Крім загального завдання здійснювати максимально швидко соціальне нівелювання населення нових територій з рештою населення республіки, нові органи влади й

Сторінка 373:

Держава і право України в роки другої світової війни

373

управління ставили за мету забезпечити "вільне волевиявлення трудящих" для відновлення радянської влади і входження до складу Української PCP.

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори в Українські Народні Збори Західної України. Виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів. Народні збори Західної України, що відбулися 26—28 жовтня

1939 p. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Західної України до складу СРСР і УРСР. Для передачі цього прохання було обрано повноважну комісію у складі 66 чоловік. Було прийнято декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості.

1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР, заслухавши заяву повноважної комісії Народних Зборів Західної України, прийняла Закон про включення Західної України до складу Союзу СРСР із возз'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних Зборів і постановила "... прийняти Західну України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". Відтак на територію Західної України поширювалося чинне законодавство СРСР і УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. на Західні Україні було утворено шість областей: Волинську, Тернопільську, Львівську, Дрогобицьку, Ровенську і Станіс-лавську, а указом Президії СРСР від 17 січня 1940 р. повністю скасовувався старий адміністративний поділ на повіти й волості, натомість створювалися райони^ Адміністративно-територіальна реформа на Західній Україні завершилася наприкінцГсїчня — на ііичагку^лютогЬ

1940 р. Було організовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4994 сільські Ради.

Виходячи з того, що представницькі радянські органи не були ще організовані, Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей. До 6 обласних, 119 районних, 78 міських, 4 районних у м. Львові, 5022 сільських та селищних Рад було обрано 79038 депутатів. Ще раніше, 24 березня 1940 р. відбулися вибори до Верховної Ради СРСР (33 депутати) та Верховної Ради УРСР (80 депутатів) від західних областей.

Сторінка 374:

374

Лекція 16

26 грудня 1939 p. Наркомюст VPCP видав наказ про початок роботи обласних управлінь Наркомюсту, обласних та народних судів у західних областях VPCP. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, направлених Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами підприємств, установ та організацій. У вересні—жовтні 1940 р. завершилося формування колегій адвокатів із представників східних областей та місцевих адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури. Формування органів радянської влади й управління у західних областях відбувалося у повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР. Причому на більшість утворених посад відряджалися тимчасово або на постійну роботу спеціалісти зі східних областей СРСР, як правило, члени комуністичної партії.

У секретному протоколі від 23 серпня 1939 р. Німеччина визнала зацікавленість СРСР у Бессарабії та Буковині. 28 червні 1940 p., відповідаючи на відповідну ноту-ультиматум СРСР, румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. 28—30 червня 1940 р. Червона Армія зайняла всю Бессарабію та Північну Буковину. Під керівництвом політорганів Червоної Армії та спеціально присланих агітаторів й організаторів в населених пунктах почали створюватися тимчасові органи влади — робітничі й селянські комітети. Було проведено ряд організаційних заходів щодо впровадження в регіоні радянської влади: взято під контроль дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий день, взято під охорону посіви, худобу і реманент поміщиків. У липні 1940 р. в Москву виїхала делегація "від трудящих" Північної Буковини просити возз'єднати їхній край з Україною. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішили включити Північну Буковину й деякі повіти Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський) до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної PCP утворити Молдавську PCP. 7 серпня 1940 p. у складі УРСР були утворені Чернівецька та Аккерманська (з 7 грудня 1940 р. стала називатися Ізмаїльською) області, замість повітів і волостей — райони.

Почався процес радянізації суспільно-політичного та економічного життя краю. В січні 1941 р. населення Північної Буковини обрало своїх депутатів до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР і місцевих Рад депутатів трудящих. 15 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР видала укази "Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини" та "Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засо-

Сторінка 375:

Держава і право України в роки другої світової війни

375

бів зв'язку північної частини Буковини", якими ліквідовувалася власність на знаряддя і засоби виробництва: землю, ліси, пасовища, фабрики і заводи, шахти, електростанції, трамваї та автобуси, залізничний транспорт, торговельні підприємства, лікарні, аптеки, санаторії, учбові заклади, театри, бібліотеки, музеї тощо. У серпні 1940 р. на територію Північної Буковини було поширено чинність норм радянських законів про зарплату і порядок державного цивільного соціального забезпечення, про сільськогосподарський податок тощо. ,^-Іаггр_икінц^ р. у Північній Буковині були створені да^,.

дянські суди — народ!п~пй~т7бяаст. В остаїшТипе^р^дІвоєнний рік у Північній Буковині відбулися певні позитивні зрушення в галузі охорони здоров'я, освіти населення та інших галузях, хоча здійснювалися вони часто із застосуванням жорстоких адміністративних методів, насильства, репресій.

На жаль, до сьогоднішнього дня серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру процесу консолідації української нації, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження західноукраїнських земель до складу УРСР напередодні другої світової війни: анексія (Д. Боффа), формальне інкорпорування, назване "возз'єднанням" (А. Жуковський, О. Субтельний), включення (Н. Верт), возз'єднання, що мало характер акції окупаційного типу (С. Кульчиць-кий), входження до складу України (В. Кульчицький, Б. Тищик), приєднання (М. Страхов, В. Румянцев).

На нашу думку, процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися у складі УРСР — не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді й аналізі варто мати на увазі той факт, що, хоч було здійснено етнічне возз'єднання й західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично відбувалася інкорпорація, тобто входження до складу СРСР. Передування рішення Верховної Ради СРСР про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України красномовно підтверджує цю думку. Отже, розбіжності у термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі.

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях була приблизно однаковою, її сутністю стала активна радянізація. У цілому зміни, що відбулися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхніх земель між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшен-

Сторінка 376:

376

Лекція 16

ня медичного обслуговування, особливо на селі, націоналізація промислових підприємств, ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (припинили існування колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, "Просвіта", Наукове товариство імені Т. Шевченка тощо), насильницька колективізація, ан-тицерковні акції, репресії проти "буржуазних спеціалістів", масові депортації населення (з Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тисяч сімей, тобто 1137170 осіб, що становило приблизно 10 відсотків населення). Усе це призвело до того, що перше знайомство з радянською системою мало для населення цих регіонів в основному негативні наслідки.

Хоч приєднання західної частини українських земель та Північної Буковини до України у складі СРСР було здійснено в умовах протистояння тоталітарних систем і насильницьким методом, воно було важливим кроком у формуванні української соборної держави. В результаті населення України збільшилося на 8809 тисяч чоловік і на середину 1941 р. становило 41657 тисяч, а територія розширилася до 565 тисяч км2.

22 червня 1941 р., порушивши норми міжнародного права, фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап другої світової війни, яка проходила у небачених до цього масштабах. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили весь хід війни.

Здійснюючи агресію, німецьке військове командування ставило за мету захоплення східних територій, часткове знищення їх населення і перетворення у рабів решти, що мало наблизити нацистів до світового панування. Згідно з так званим планом "Барбаросса" війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної Армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш ніж на 3 тисячі км, Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія — зосередили 70 відсотків своїх збройних сил, з яких було утворено три групи армій. У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 корпусів армій групи "Південь". їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського округів.

Перші дні війни виявилися несприятливими для Червоної Армії. Прорахунки та упущення державного і партійного керівництва, масові репресії у збройних силах країни, що не припинилися навіть з початком війни, спричинили непідготовленість СРСР до війни. Внаслідок цього через чотири місяці після вторгнення німці окупували майже всю Україну, крім Луганської та східних районів Харківської і

Сторінка 377:

Держава і право України в роки другої світової війни

377

Сталінської областей. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чоловік, або 42 відсотки населення Радянського Союзу, велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн військовополонених.

У липні 1942 р. радянські війська залишили Луганську область. На всій території України встановився режим окупації у вигляді лиховісного "нового порядку", що вирізнявся винятковою жорстокістю. До того ж Гітлер, повністю нехтуючи національними прагненнями українців, наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні пдынхпр 1 серпня 1941 р. на західноукраїнських землях був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губернаторства Польщі. Дистрикт поділявся на округи та повіти на чолі з німецькою адміністрацією. 20 серпня 1941 р. декретом фюрера був утворений рейхскомісаріат '"Україна". Територія рейхскомісаріатуГкуди входили Волинь, Полісся, Правоберокжя, частина Полтавщини іЗапоріж-жя, 28—29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації.

На чолі цієї території, що охоплювала близько 340 тисяч кв. км з 17 млн населення, Гітлер поставив Еріха Коха. штаб-квартира якого знаходилася в м. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генераль,-них округів: Волинь—Поділля, Житомир, Миколаїв, Дніпропет-. ровськ і Крим, які в свою чергу поділялися на округи і райони. За згодою з ГітлеромБуковйна и частина Південно-Східної України, у тому числі й Одеса, були передані союзникові Німеччині — Румунії — під назвою Трансністрія. Ця територія була поділена на губернаторства і перебувала під владою румунської адміністрації. Інші твдёнто1^^ території України, наближені до лінії фронту (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) знаходились під управлщ-ням військової німецької адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатурами. Ще на одній частині території України, на Закарпатті, що входило до складу Угорщини, було створено окрему адміністративну одиницю — "Підкарпатську територію" на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді.

Гітлерівці мали намір зберегти цілковитий контроль над терито-рією України. Про це свідчать структура й чисельність німецької ци-в^ноі__адміністрації. Сюди прибула велика кількість чиновників з рейху. Українці обіймали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай). Адміністративний поділ нового "життєвого простору" потрібний був німцям для перетворення краю на головного постачальника продовольства і джерело робочої сили. Лише за період з 1943 по березень 1944 рр. в

Сторінка 378:

378

Лекція 16

Німеччину було вивезено: зерна — 9700 тисяч тпнн. м'яса_та м^ясних _JгpJOлyкxiв~-■^r_622 тисячі тонн, ігуі<ру-.^_4і]йл'исяц- тонн, картоплі — 320О-ТИСЯЧ--ТОНН. Німці використовували Україну також як джерело примусової праці для промисловості та сільського господарства. На першому етапі українці часто добровільно їхали працювали в Німеччину, рятуючись від тяжких умов життя. Коли стало відомо про принизливе ставлення до слов'ян, тяжкі умови праці та мізерну платню, населення всіляко намагалось уникнути цього. Тому з лютого 1942 р. окупанти стали примусово вивозити українців з рейхскомісаріату до Німеччини. Впродовж 1942—1944 рр. з України було вивезено близько 2 млн населення. Із 2,8 млн. остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн були вихідцями з України.

Природа нацистського режиму проявлялася також у ставленні до населення України, особливо до євреїв і військовополонених. Так, за кілька місяців окупації фашисти замордували приблизно 850 тисяч євреїв, тільки у Бабиному Яру в Києві було знищено понад 100 тисяч людей. Тут знаходяться могили Олени Теліги (ОУН) та радянських підпільників, зокрема Івана Кудрі та Раїси Окіпної.

До кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, які потрапили до рук нацистів, загинуло близько 3,3 млн, серед них майже 1,3 млн — в Україні. На тимчасово окупованій території був введений режим воєнної окупації, який супроводжувався насиллям, кривавим терором, пограбуванням країни, зруйнуванням пам'яток культури. Все це призвело до страшенних наслідків, згодом зафіксованих у матеріалах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. Так, тільки сукупні втрати військовослужбовців і цивільних громадян України оцінюються в 7—8 млн чоловік. Точнішу цифру назвати, мабуть, рке не вдасться. Народне господарство України за роки окупації зазнало збитків у 285 млрд. крб. На руїни перетворилося 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл. Досі залишаються нерозв'язаними питання повернення в Україну культурних цінностей, переміщених під час війни за межі нашої країни, відшкодування за роботу остарбайтерів.

Фашизм, який приніс з собою тотальний геноцид, викликав відповідну реакцію — виник партизанський рух. Він набув найбільшого розмаху на Волині, Поліссі, в Карпатах.

На початку окупації через погану підготовку радянський рух опору був майже розгромлений, проте з червня 1942 р. у роботі підпілля й партизанських сил відбувся вирішальний перелом. З допомогою Центрального та Українського штабу партизанського руху, створених у травні—червні 1942 р., та обласних штабів підпільну та партизан-

Сторінка 379:

Держава і право України в роки другої світової війни

379

ську боротьбу в Україні була не тільки відновлено, а й значно розширено. З кінця 1942 р. вона набула масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, в деяких районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювалися партизанські краї та зони, в яких тією чи іншою мірою почали відновлюватися органи радянської влади. Функції цих органів виконували як депутати Рад і партійно-радянські активісти, зорганізовані у виконкоми місцевих Рад, так і командування партизанських з'єднань, які згідно з указом "Про воєнний стан" брали на себе деякі функції місцевої влади, виконуючи воєнні, адміністративно-господарські й нерідко судові повноваження. У радянському партизанському русі України у ході війни діяло 46 партизанських з'єднань і близько 2 тисяч загонів диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалося майже 500 тисяч чоловік. Загальновідомі партизанські загони під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін.

В Україні діяли не тільки радянські партизанські загони та підпілля. Перед початком війни та на її першому етапі Організація українських націоналістів (ОуН) різних напрямів намагалася встановити контакт з представниками військового керівництва нацистської Німеччини, намагаючись таким чином відновити "незалежну і суверенну українську державу". Після захоплення Львова німецькими військами похідна група ОУН С. Бандери за підтримки батальйону "Нахтігаль" зібрала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. 30 червня 1941 р. вони прийняли Акт про відновлення Української держави як союзниці нацистської Німеччини. Було повідомлено, що С. Бандера як "вождь України призначив свого першого заступника Я. Отецька головою уряду — Українського державного правління", формування якого згодом почалося. Однак розпочати роботу не вдалося. Німецьке керівництво на цей крок прореагувало вороже. На початку липня 1941 р. Українське державне правління було заборонено. С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН(Б) за наказом Гітлера заарештували і кинули до концтаборів, де частина з них загинула.

У жовтні 1941 р. інша група оунівців — мельниківці — виступили в Києві з ініціативою створення Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане представницьким органом всієї України. 5 жовтня відбулися установчі збори, які створили Українську Національну Раду і обрали президію на чолі з проф. М. Величковським. Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради

Сторінка 380:

380

Лекція 16

Української Національної Ради. Але реакція окупантів на це була негативною — понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляли. Почалася ліквідація місцевих українських національних рад та їх органів.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні— серпні 1941 р. провід ОуН(Б) прийняв рішення про перебудову своєї організації. Основну частину кадрів було переведено на нелегальний стан і нелегальні форми роботи, з умовою не вступати у відкритий конфлікт з окупаційною владою. Але під впливом подій на Східному фронті, успіху радянських військ провід ОУН(Б) взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань. З квітня 1943 р. вони беруть назву — Українська повстанська армія (УПА), на чолі якої став Р. Шухевич. Дії УПА поширились з Волині на Полісся та Галичину. В деяких місцевостях було ліквідовано німецьку адміністрацію і встановлено українську цивільну та військову владу. Прикладом є проголошення Колківської республіки на Волині.

На рубежі 1943 —1944 рр. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України істотно змінилися акценти у збройній боротьбі ОУН—У ПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОуН—УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлених партійних і радянських органів. Не слід забувати й ще один фронт УПА — репресії проти поляків.

У липні 1944 р. представники різних течій українського національного руху провели в Карпатах біля Самбора збори, що проголосили створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Було прийнято три документи: тимчасовий устрій УГВР, політичну платформу і декларацію принципів (Універсал). Збори обрали президію УГВР на чолі з президентом, Генеральний Секретаріат (підпільний уряд), Генерального суддю та інших вищих посадових осіб. УГВР розглядалася як єдиний керівний орган боротьби за Українську самостійну соборну державу. Але внаслідок різних причин (загибель її членів, активні дії радянської влади тощо) створення УГВР та її спроба розбудови центральних і місцевих органів як органів державної влади так і *їє набули виразних державотворчих форм.

Термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони, героїзм військових і партизан, самовіддана праця населення створили необхідні умови для корінного перелому в ході війни на користь Радянського Союзу. Визволення України від нацистських загарбників розпочалося після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 р. Вже 18 грудня 1942 р. були звільнені перші українські села Луганської області. Битва за визволення України тривала довгих 22 місяці,

Сторінка 381:

Держава і право України в роки другої світової війни

381

складалася з низки значних військових операцій і завершилася 28 жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України.

З початком звільнення краю населення Закарпаття почало створювати тимчасові органи державної влади — народні комітети. 26 листопада 1944 р. у Мукачеві відбувся Перший з'їзд народних комітетів, на який прибуло 663 делегати від усього Закарпаття. З'їзд прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини та обрав Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ), яка стала єдиним центральним органом державної влади в країні.

27 листопада 1944 р. НРЗУ сформувала свій уряд у складі Президії НРЗУ (голова та два його заступники) та її уповноважених з різних питань суспільного та державного життя краю. Водночас йшов процес формування місцевих органів влади та управління (окружних, міських та сільських народних комітетів та їх президій), народної міліції, судових органів на чолі з вищим народним судом та прокурорських на чолі з Головним прокурором Закарпатської України, органів адвокатури, нотаріату тощо. НРЗУ та її місцеві органи мали протистояти органам чехословацької адміністрації, що почали створюватися представником чехословацького емігрантського уряду в Лондоні.

Остаточно доля Закарпатської України була вирішена вже після війни. 29 червня 1945 р. був переписаний договір між СРСР і Чехо-словаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР, що знаменувало собою завершення історичного процесу об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.

Війна потребувала перебудови держави і права України. Ця перебудова супроводжувалася суворою централізацією державного механізму, посиленням діяльності надзвичайних та позасудових органів, що було проявом командно-адміністративної системи, що почала запроваджуватися в СРСР ще у довоєнний час. На жаль, у країні навіть під час війни не припинялися масові незаконні репресії. А деякі заходи держави мали навіть риси геноциду. Так, постановами ДКО СРСР від 12 травня та 2 червня 1944 р. з Криму було депортовано до Середньої Азії понад 200 тисяч кримських татар. У 1944—1945 рр. з Західної України було депортовано до Сибіру десятки тисяч громадян.

У січні—лютому 1945 рр. радянські війська розгорнули вирішальний наступ. У квітні 1945 р. почався штурм Берліна, який був взятий 2 травня. В ніч на 8 травня 1945 р. представники німецького верховного командування підписали акт про капітуляцію Німеччини. Вступ Радянського Союзу у війну з Японією істотно змінив становище на

Сторінка 382:

382

Лекція 16

Далекому Сході. 2 вересні 1945 р. з капітуляцією Японії закінчилася друга світова війна.

Воєнні й повоєнні події мали і деякі позитивні наслідки для України. Важливими політичними підсумками Великої Вітчизняної війни для українського народу стало міжнародне визнання УРСР як члена—засновника ООН, возз'єднання всіх українських етнічних земель у складі єдиної держави.