§ 2. Суспільний устрій

Включення українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада фактично залишила недоторканними права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Поряд із цим, з кінця XIV — початку XV ст. почалися малопомітні зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовсько-Руської держави.

Всі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу на правах умовного держання князем-васа-лом, тепер підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Вони

Сторінка 99:

Литовсько-Руська держава

99

здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників або державців на Київщині та Волині та воєвод — на Поділлі.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалась виключно на військово-феодальний стан — службових князів, зем'ян, бояр, слуг дворних. Могутня феодальна знать, яка володіла великими земельними маєтностями на підставах спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет і звільнитися від підпорядкування місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку суспільних феодальних відносин у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби великої кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного службового стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й за рахунок "нижчих" категорій — двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, що надавалося за військову слркбу і чітко регламентувалося певним колом зобов'язань. Такими формами землеволодіння були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу та довічне користування землею. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекарного землеволодіння на спадкову земельну власність.

Таке поєднання військової служби із землеволодінням стало основою так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнявся від його "класичних" західноєвропейських зразків. Відповідні відмінності мав й інститут васалітету. Служба більшості феодалів в Литовсько-Руській державі за отримання ленів чи бенефіціїв була в першу чергу виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном (як у західноєвропейських країнах). Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього вотчинного володіння — привілейованого спадкового землеволодіння замкненого кола старої знаті, увійти до якого було надзвичайно складно.

Перенесення у Литовсько-Руську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії XV—XVI ст. Соціальні відносини розвивались у напрямі оформлення замкнених суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало в Київській Русі, прийшла в Україну з заходу, через

Сторінка 100:

100

Лекція 5

Польщу. На відміну від класів, які відображають відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюють їх економічний статус, стани виникли внаслідок окреслення у законі прав, привілеїв та обов'язків населення.

Спочатку правові відмінності між трьома основними станами — дворянством (шляхтою), духовенством і міщанами — були нечіткими. Люди могли переходити з одного стану в інший. Проте згодом розмежування між станами, а особливо між шляхтою й іншими, стало спадковим і майже непереборним. Уже в XVI—XVII ст. станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціально-станової ієрархії були князі — нащадки литовської правлячої династії Гедиміновичів, інші литовські князі, нащадки колишніх удільних князів давньоруської династії — українські та білоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, обмежені в правах на володіння своїми колишніми уділами, проте зберегли великі земельні володіння. Разом вони створили могутню верству магнатів, "княжат" — аристократію, єдиний замкнутий стан, увійти до якого було неможливо, навіть за наявності багатства або високої урядової посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовсько-Русьісій державі та стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Зауважимо, проте, що князівська верства була неоднорідною. Основною силою її впливу була велика земельна власність. Поряд із цим існувала значна кількість князів, чиї землі не перевищували маєтків середнього шляхтича, свій вплив вони мали тільки завдяки знатному походженню.

Наймогутніші княжі роди називалися в документах "княжатами головними", решта — "княжатами-повітниками". Основою землеволодіння перших у XVI ст. були службові уділи їхніх предків кінця XIV ст., що закріпилися за певною гілкою роду на частині територій колишніх династичних уділів цього роду. Отже, "головні княжата" поряд з великою земельною власністю мали безперервне спадкове землеволодіння, на відміну від "княжат-повітників", які були власниками отчин-вислуг, наданих свого часу великим князем за межами їхніх родових гнізд.

У межах території князівського землеволодіння і князі-отчинни-ки, і князі — власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби,

Сторінка 101:

Литовсько-Руська держава

101

встановлення незалежно від держави податків, повинностей, пільг, суду над підданими тощо. Удільні князі-династи були повними сузере-нами свого володіння, тим часом як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи міг відібрати великий князь за протиправні вчинки. Існувало правило: якщо слрк-бовий князь подавався до сусідньої держави, його володіння не кон-фісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти зі складу держави разом зі своїм володінням. Саме так перейшли у підданство великому князю московському представники князівських удільних порубіжних династій — Більські, Трубецькі, Одоєвські, В'яземські та ін.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-по-вітників". За "головними княжатами" було закріплено право участі у великокнязівській раді, їхні збройні загони виступали під час воєнних дій як окремі самостійні формування з родовими гербами, що відрізняло їх від повітового ополчення.

У становищі, подібному до князівського, перебувала верхівка бояр, або панів. Ця нечітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо великих та удільних князів. Чимало представників великого боярства (верхнього прошарку панів) входило до складу панів-ради, за своїм політичним та економічним впливом вони поступово зрівнялися з князями, позбавленими уділів.

Середній прошарок бояр, так звані зем'яни, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширити свої права на землю і вийти з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військово-слркилим станом. Останній дедалі активніше закріплював за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, що фактично поставило його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті сформувався єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропейському рицарству.

Переважно саме з цих двох верств — князів та панів-бояр — формувався державний апарат. У військовий похід їх представники йшли під власними корогвами ( "хоругвами" ), тому їх ще називали "хоруг-воними панами". Із загальної кількості ополченців, яку мали виставляти українські землі, три чверті виступали під знаменами магнатів.

Сторінка 102:

102

Лекція 5

Вони не несли жодних, крім військової, повинностей, податків не сплачували, до них не застосовувались тілесні та ганебні покарання. Особливо виділялися князі та пани-радні, які дістали право судити не тільки простих людей, а й дрібних та середніх феодалів. Пани-радні входили до складу вищого органу державної влади — сейму, брали участь у виборах великого князя.

Переважну більшість феодального стану складали дрібні бояри і шляхта, які мешкали на землях магнатів і великого князя, що надавались їм за військову слркбу. Дрібне боярство, яке мало маєтки у 10—15 сіл, по суті, монополізувало все місцеве управління на українських землях. У Литві дрібні і середні бояри не мали таких прав, як у Київській державі. Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконував своїх обов'язків, які переважно стосувались військової слркби. Бояри також були зобов'язані допомагати князеві будувати фортеці, шляхи, мости, здійснювати ремонтні роботи міських рсріп-лень. Шляхта надавала основну масу постійного війська, потреба в якому існувала завжди. За це уряд щедро наділяв її різними привілеями, як-от: звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації тощо.

Титул боярина могли отримати від великого князя і люди з інших верств — міщани, духовенство, заможні селяни. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, боярська шляхта, панцерні слуги. Після приєднання західних земель Русі до Литви та Польщі місцеві дрібні феодали певний час не користувалися тими правами і вольностями, які мали землевласники коронних воєводств. Разом з усім народом вони зазнавали релігійної, національно-етнічної, станової, сімейно-побутової дискримінації. Лише в першій половині XV ст. привілеями короля Казимира IV на них було поширено деякі інститути польського права, чим узаконювалося формування власне української шляхти.

У другій половині XV ст. шляхта стає найважливішим станом в Литовсько-Рдській державі. Шляхетський титул або передавався у спадок, або надавався великим князем. Для спірних випадків існував спеціальний порядок так званого "виводу в шляхетство", який полягав у наданні письмових доказів або свідчень декількох свідків-шлях-тичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними землями, решта — удільними. Вона була звільнена від податків і повинностей, окрім так званої земської слркби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наділу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'язаних з обороною країни. Шляхта мала право отримувати від підлег-

Сторінка 103:

Литовсько-Руська держава

103

лого населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканною, тільки особливий шляхетський трибунал міг ігіддати його покаранню.

Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади. Згідно з Городельською унією 1413 р. шляхтичі-католики могли одружувати своїх дітей лише з католиками. Всі вони повинні були мати свої герби або переходити у підпорядкування (тобто ставати васалами) до тих литовських чи польських родів, які вже мали свої герби.

Спочатку шляхта була досить неоднорідною, до неї належали не тільки нащадки колишньої аристократії, а й військові слуги, міщани та звільнені від феодальних повинностей селяни. Привілей Казимира Ягайловича 1447 р. зрівняв у правах усі прошарки шляхти, що забезпечило її консолідацію впродовж XIV—XV ст. Шляхта отримала імунітеті права, зокрема право панського суду над своїми підданими. Вона була звільнена від грошових податків на користь казни, мостового і шляхового обов'язку, замкової служби тощо.

Загалом шляхта у Литовсько-Руській державі XV—XVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу, була основною опорою великокнязівської влади. Своїми привілеями правителі держави остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Складаючи лише 5 відсотків населення в країні, шляхта поступово домоглася такого самого правового становища, яке мали князі чи пани-бояри. Складовою частиною урядової підтримки було надання шляхті прав торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, сировинних продуктів, а також ввезення імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти в цілому гальмувала розвиток міст, сприяла збереженню натурального господарства, перешкоджала утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

Окремою соціальною верствою привілейованого населення було духовенство. До нього належали не тільки священнослужителі та їхні родини, а й численний церковний причет. Духовенство поділялося на біле (світські священики) і чорне (монахині та монахи). У містах нараховувалось до десяти церков, деякі православні церкви мали навіть невеликі села. Нерідко церкви засновували князі, магнати, надаючи їм земельні пожалування, гроші, купуючи церковні облаштун-ки, а також влаштовуючи при них шпиталі, школи, притулки для сиріт та хворих тощо. У монастирях перебувало по декілька сотень

Сторінка 104:

104

Лекція 5

служителів церковного культу, які нерідко володіли маєтками, містами і селами, тобто, по суті, були великими феодалами.

Значення духовенства у соціальній організації Литовсько-Руської держави було досить вагомим. Традиційно, ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, церква перебувала під опікою держави, мала великі привілеї та високий авторитет у суспільстві. Правителі Литовсько-Руської держави не чинили перешкод церкві, підтримували її діяльність. Показовим щодо цього є відновлення великим литовським князем у 1458 р. митрополії у Києві, що було зроблено на противагу намаганню московського митрополита підпорядкувати своїй владі все православне населення, яке проживало на землях колишньої Давньоруської держави. Відтепер Київська митрополія підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському патріархові й складалася з десяти єпископств. Пізніше, із втратою державності, саме православна церква стала для українського народу єдиним інститутом виявлення його самобутності, національної приналежності, духовною опорою у протистоянні зовнішній експансії.

Окрему суспільну організацію мав стан міщан, який виділився у XIV—XV ст., складаючи до 15 відсотків усього населення. Проте навіть значна питома вага міських жителів не дозволила останнім набути такого важливого значення, як у Західній Європі. Міста в Лито-всько-Руській державі були слабо розвинутими ремісничими та торговельними центрами. Таку ситуацію спричинила політика держави, спрямована на надання пільг у цих сферах феодалам, а також всевладдя, а іноді й свавілля в них магнатів. Дещо зросло значення міст з напливом до них польського населення, а також євреїв та німців-ко-лоністів. Великі литовські князі надають містам привілейоване магдебурзьке право — вони стають самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням. У 1374 р. таке право одержав Кам'янець-Поділь-ський, 1432 р. — Луцьк, 1497 р. — Київ. Щоправда, згідно зі статутами німецького права, повною правоздатністю користувались тільки міщани-католики. Православних українців зобов'язували проживати в межах певних районів міста, вони були позбавлені можливості брати участь в діяльності органів міського самоврядування, а також обмежувалися у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо.

Міські міщани, які користувалися самоврядуванням, хоч і були юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності (зокрема сплачували податки), так і ті, що встановлювалися міською владою. До останніх належали утримання міської адміністрації, варти князівського війська, сплата грошових податків до міської скарбниці. Міста України були важливим джерелом грошових

Сторінка 105:

Литовсько-Руська держава

105

надходжень до державної скарбниці, тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися всі загальнодержавні податки — се-ребщина, воловщина, подимний збір та ін. І все таки магдебурзьке право істотно полегшувало становище міщан, що залежали від феодалів. Іноді навіть приватновласницьким містам вдавалося одержати від уряду грамоти на самоуправління, що сприяло їх прогресивному розвитку.

Як уже зазначалося раніше, щодо некатолицького населення міст з магдебурзьким правом нерідко чинилися всілякі утиски й обмеження, що викликали невдоволення, а іноді — і боротьбу українського міщанства за рівні права з католиками. Причому міщани не обмежувалися скаргами і проханнями, а вживали активних дій. У деяких містах, як, наприклад, у Черкасах і Каневі в 1536 р., у Вінниці й Брацлаві 1541 р., доходило до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод.

Міське населення українських земель було організоване за німецьким зразком: воно поділялось на корпорації, серед яких привілейоване становище займало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися у цехи, які згодом стали самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним органом на чолі.

Громадсько-культурними та релігійними об'єднаннями православних міщан були братства, які являли собою своєрідну українську общину в містах; вони захищали православне міщанство, виступали зі скаргами до судів та представників влади, здійснювали просвітницьку та попечительську діяльність.

Найчисленнішою суспільною верствою Литовсько-Руської держави, як і всіх феодальних країн, було селянство, що складало майже 80 відсотків населення. Воно ніколи не було однорідним, а до середини XVI ст. у його середовищі досить помітними були різноманітні за своїм майновим та соціальним статусом прошарки. Характерною рисою селянського устрою XIV—XV ст. було досить строкате правове становище як самих жителів, так і населених пунктів. Існували села руського права, німецького, польського, волоського та ін. У перших домінували давньоруські правові звичаї і залишки колишнього громадського ладу. Основою господарства було "дворище", очолюване головою, що об'єднувало декілька хат. Воно було одиницею оподаткування і виконання повинностей. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка обирала свого голову (отамана, старосту, тивуна) . Громада володіла колективною власністю — лісами, луками, пасовиськами, озерами та ставками, мала свою адміністрацію, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків,

Сторінка 106:

106

Лекція 5

утримувала церкву і священнослужителів. Села об'єднувались у волость на чолі з волосним отаманом або старшиною, якого обирали на волосному вічі всією громадою (копою). На таких зібраннях здійснювалось і судочинство (копні суди).

Селянство було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала остання, тим гіршим ставало життя простих товаровиробників.

Селянство поділялося на три основні категорії: вільні селяни (смерди), напіввільні (закупи) та невільники (холопи, слуги, раби). Всі вони належали до феодально залежного населення, а їхній статус свободи визначався наявністю власної землі. Держава за допомогою норм права захищала вільне селянство. Навіть набуття шляхтичем по-містя не позбавляло селян права на землю, а за вбивство смерда передбачалося таке саме покарання, як за вбивство дрібного шляхтича.

З поглибленням феодальних відносин соціальні прошарки селян почали збільшуватися. Поступово формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на свого пана, названі "панщиною", спочатку не були точно визначеними. У XV ст. вони тривали півмісяця на рік, потім істотно зросли. Одночасно з встановленням панщини селяни втратили громадянські та майнові права — право власності на землю, право суду, вільного переходу до іншого феодала та інше. У 1447 р. литовський князь Казимир передав селян під присуд панів. Феодали дістали право судити селян у цивільних, шлюбно-сімейних, кримінальних та інших справах. Хоча для селянина ще не був закритий доступ у доменіальний суд, але він все таки залежав від волі пана.