§ 8. Кримінальне право

Кримінальне право дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах. Воно мало становий характер: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, вчинені феодалами, карались м'якше або зовсім не карались. Так, у випадку завдання рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф.

Литовсько-руське кримінальне право під злочином розуміло "кривду" або "шкоду". Пізніше до цього виду небезпечних діянь стали відносити порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "гвалт", "злочинство". Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за Другим ста-

Сторінка 123:

Литовсько-Руська держава

123

тутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.

Серед злочинів розрізнялись умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо "образа маєстату" (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступництво, вихід з християнства, чаклунство, язичництво, за які передбачалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 першого розділу Статуту 1566 р. передбачав смертну кару і позбавлення честі та майна для злочинця, який вчинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дрркина злочинця переслідувань не зазнавали.

Значна увага приділялась у статутах злочинам проти особи та майна. Крадіжка майна каралась надзвичайно суворо — аж до застосування смертної кари. Зокрема, такі вироки виносилися у випадку рецидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи, рівної до нього, закон передбачав четвертування чи посаження на палю та позбавлення честі. Крім цього, родині вбитого сплачувалась головщина1 у подвійному розмірі. За навмисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав'язка2 з його майна.

Як і кожне феодальне право, закони Литовсько-Руської держави передбачали відповідальність за вчинений злочин відповідно до соціального стану обох сторін. Так, при звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити голо-вщину у розмірі 100 коп грошей і відбути тюремне ув'язнення терміном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи "простого звання", всі вони карались на смерть. Щоправда, до страти за голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмисний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні піддавались смертній карі.

До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї дитини, вбивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбавлявся честі, його майно передавалось родичам, а сам він піддавався ганебній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а

1 Головщина — штраф за голову вбитої особи, що стягувався з винного на користь родини потерпілого.

о

Нав'язка — грошовий штраф за завдання ран, побоїв, незначну крадіжку майна

Сторінка 124:

124

Лекція 5

потім садили у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вркем та котом і топили. До такого самого покарання засуджувались співучасники. Навмисне вбивство дитини каралось тюремним ув'язненням на один рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допомогу і два-три свідки могли достеменно вказати на факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одрркитися з насильником, покарання не застосовувалось.

Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті залякати та застерегти населення від злочинних дій.

Дрібні злочини проти особи та її майна здебільшого карались грошовим штрафом на користь казни і компенсацією потерпілій стороні. Пережитком минулого залишався принцип таліону (в тому числі за наклеп, коли наклепникові завдавали такої самої шкоди, якої міг зазнати звинувачений), а також символічного таліону. Слузі, який ризикнув оголити зброю перед паном, відрубували рр<у.

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. З цією метою передбачалась наявність вежі при замкових судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув'язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув'язнення застосовувалося за незначні злочини.

Особливим каральним заходом, що застосовувався лише до представників привілейованих верств, було "виволання" — публічне оголошення вироку, яке, власне, означало громадянську смерть засудженого. Згодом виволання замінили "опалою", що передбачала не лише втрату громадянських прав, а й примусове вигнання за межі держави.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Тим самим створювалися умови для зловживань з боку суддів, використання покарання з метою залякування, у класових чи станових інтересах. *

Отже, Литовська феодальна держава стала об'єднавчим центром роздрібнених руських князівств, сприяла їх згуртуванню у складі єдиної країни, перейняла їх державну організацію та право. В межах литовсько-руського об'єднання українські землі зберігали свою автономію, суспільно-політичну організацію, урядово-адміністративні

Сторінка 125:

Литовсько-Руська держава

125

структури та правові форми. Це було наслідком не стільки "особливої прихильності" литовських правителів до анексованих ними величезних українських територій, скільки того, що на той час Литва не мала власного централізованого розгалуженого державного апарату, підготовленого повною мірою до управління об'єднаними князівствами. Тому Литовсько-Руську державу на першому відрізку її існування з певними застереженнями можна охарактеризувати як своєрідну феодальну федерацію. Разом з тим, польсько-литовські унії вели до обмеження автономії українських земель, аж до повної ліквідації їхньої державності. Своєрідне політичне становище українських князівств у державі позначалося на праві, яке, з одного боку, було органічним продовженням права попередніх державних форм, а з іншого — увібрало в себе литовсько-польське законодавство, яке згодом стало домінувати в усій державі.

Сторінка 126:

Лекція 6

Правове становище України у складі Речі Посполитої