§ 3. Законодавство в умовах воєнного часу

Право в період війни спрямовувалося на виконання основних функцій та завдань держави з оборони країни, мобілізації усіх сил та ресурсів народу на перемогу. Розвиток права УРСР в цей період визначався суворою централізацією й здійснювався на основі та у відповідності зі змінами і доповненнями в загальносоюзному законодавстві. Найбільш істотні зміни, окрім законодавства в галузі державного та адміністративного права, про що вже йшлося, були внесені в цивільне, трудове, земельне, кримінальне законодавство і кримінальний процес. Більша частина законів воєнного часу після закінчення війни втратила юридичну силу, але деякі з них ще певний час діяли.

Деякі інститути радянського законодавства, які раніше майже зовсім на застосовувалися в мирних умовах, під час війни активно функціонували і згодом стали важливим інструментом вирішення проблем. Так було, наприклад, з такими інститутами сімейного права, як усиновлення, опіка та піклування.

Сторінка 400:

400

Лекція 16

Юридичною базою всього законодавства формально залишалася Конституція СРСР та конституції союзних республік, але поряд з цим особливого значення набули норми, що прямо стосувалися питань оборони — стан війни, мобілізація, керівництво Збройними силами, загальний військовий обов'язок тощо. Ці норми конкретизувалися в указах Президії Верховної Ради СРСР та актах ДКО, що були віднесені до актів вищої юридичної сили. Дрке поширеним джерелом права під час війни стали накази та інструкції загальносоюзних та союзно-республіканських наркоматів, а також акти військового командування, особливо у місцевостях, що проголошувалися на військовому стані, одноосібні розпорядження голів виконкомів. Нормотворча діяльність доповнювалася судовою практикою. Особливого значення набули постанови Пленуму Верховного Суду СРСР, яких за роки війни було прийнято близько 90 і які вміщували керівні вказівки з питань судової практики.

Під час війни не завжди дотримувався порядок видання радянських законів, він був спрощений — законопроекти не направлялися на широке обговорення, а оперативно обговорювалися відповідними комісіями. Деякі акти друкувалися для загального відома, але більшість їх проголошувалася наказами Наркома оборони СРСР або взагалі на друкувалася, а доводилася з метою збереження військової таємниці до відома відповідних установ.

Цивільне законодавство. Форсована індустріалізація та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність стала панувати в усіх галузях народного господарства, що, звичайно, знайшло своє відображення і в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Цивільне законодавство, як і раніше, відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, державному регулюванні договірних відносин між соціалістичними підприємствами. Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут норми цивільного законодавства, хоч і зазнали значних змін, фактично не мали практичного значення. Приватногосподарська діяльність скільки-небудь значного масштабу повністю придушувалась, і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом.

У зв'язку із входженням до складу СРСР нових територій радянська влада видала низку актів, пов'язаних з націоналізацією, в тому числі на територіях Західної України та Північної Буковини. Так, згідно з указами Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. були націоналізовані земля, а також банки, водний та залізничний

Сторінка 401:

Держава і право України в роки другої світової війни

401

транспорт, промислові й торгові підприємства, навчальні та культурні заклади, великі готелі та великі домоволодіння, засоби зв'язку на території північної частини Буковини. Причому ці заходи проводилися за радянською адміністративно-командною методикою: націоналізації підлягали не тільки великі підприємства, а й дрібні ремісничі майстерні та кустарі; в селах у ході колективізації насильно відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

У цей період до законодавства було внесено ряд змін щодо врегулювання деяких майнових відносин підприємств у бік посилення централізаторських начал. Так, постановою РНК СРСР від 5 травня 1940 р. був встановлений принцип безоплатної передачі підприємств, будівництв та споруд одних державних органів іншим. Указом Президії Верховної Ради від 10 лютого 1941 р. було заборонено продаж, обмін та відпуск на сторону так званого демонтованого устаткування та матеріалів і встановлено судову відповідальність за ці дії. Надлишки матеріалів та устаткування мали реалізовуватися у встановленому спеціальною постановою РНК СРСР від 25 березня 1941 р. порядку. Вони розподілялися лише РНК СРСР або наркомами, причому їхня вартість списувалася з балансу на баланс. На доповнення до загальносоюзних положень РНК У PCP 23 травня 1941 р. видав постанову про порядок обліку й використання на підприємствах і будовах республіканської, обласної та районної підпорядкованості та промислової кооперації зайвого устаткування і матеріалів. Цим самим було розширено коло випадків розпорядження оборотними коштами підприємств з боку вищестоящих органів. В умовах Великої Вітчизняної війни правове регулювання питань власності характеризувалося продовженням закріплення абсолютного панування державної власності на засоби та знаряддя виробництва. У зв'язку з необхідністю перебазування промисловості на схід, а згодом — відбудови підприємств у звільнених районах, велике значення мало питання про майно державних господарських органів — основних учасників цивільних правовідношень, перерозподілу їх основних фондів.

Постановою Раднаркому СРСР було розширено права наркомів СРСР, РРФСР і УРСР та спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та організаціями. З'явився ряд правових актів, що регулювали порядок обліку, передачі та використання трофейного, націоналізованого та конфіскованого, а також виморочного та безгосподарського майна. Так, постанова ДКО від 16 січня 1942 р. "Про здачу трофейного майна" встановлювала: все, що залишив ворог — вогнепальна зброя, автотранспорт тощо — а також майно, яке належить частинам Червоної Армії, радянським державним і громад-

26 — 3-1237

Сторінка 402:

402

Лекція 16

ським організаціям -та приватним особам і яке було привласнене громадянами під час німецької окупації, підлягає здачі військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади. В директивному листі Раднаркому від 20 серпня 1943 р. роз'яснювалося, що худоба та інше майно радгоспів, колгоспів, підприємств, організацій та установ, що опинилися у зв'язку з тимчасовою ситуацією в тій чи іншій місцевості в користуванні окремих громадян, підлягають негайній здачі органам влади для повернення їх законним власникам. Усі ці заходи були розвинуті в Положенні "Про порядок обліку і використання націоналізованого, конфіскованого, виморочного і безгосподарського майна", затвердженому постановою РНК СРСР від 17 квітня 1943 р., та виданою на розвиток цього положення постановою РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. Зокрема, передбачалося, що установи, підприємства, організації та особи, у користуванні яких знаходилося таке майно, зобов'язані у п'ятиденний строк повідомити про це відповідні фінансові органи, а виконкоми обласних рад депутатів трудящих повинні забезпечити повний облік безгосподарського, залишеного та виморочного майна протягом двох тижнів з дня визволення їх місцевості.

При розгляді позовів радгоспів, колгоспів, а також окремих громадян про повернення майна, яке належало їм раніше, до осіб, які придбали це майно під час окупації, суди застосовували практику розширеного тлумачення ст. 60 Цивільного кодексу УРСР. Керуючись цим, суди задовольняли позови власників про повернення майна від його фактичних володарів не тільки у випадку втрати або викрадення, а й тоді, коли майно було продано без згоди власника не уповноваженими на це особами. Не підлягали судовому захисту цивільні правовідносини, що виникли на основі угод, які укладали радянські громадяни під час їх перебування на тимчасово окупованій території всупереч діючим тоді радянським законам або під тиском окупаційної влади.

Деякі зміни з'явились у житловому законодавстві. Так, постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. "Про збереження житлової площі за військовослркбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час", виданою відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 5 серпня 1941 р., встановлювалося, що за всіма категоріями військовослужбовців зберігається житлова площа на весь час війни. У випадках, коли ця житлова площа залишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі зазначених осіб, зобов'язані після повернення

Сторінка 403:

Держава і право України в роки другої світової війни

403

військовослркбовця негайно її звільнити, інакше вони підлягали виселенню в адміністративному порядку.

Такий порядок був встановлений і для осіб, котрі поверталися з евакуації, якщо їх житлова площа була зайнята самоуправно. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської ради депутатів трудящих, справа про її повернення розглядалася судом.

З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих громадян вважалися продовженими на весь період перебування у збройних силах. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 Цивільного кодексу УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці її відкриття спадкоємцями. Було внесено корективи в порядок визнання осіб такими, що зникли без вісті на фронті. Наркомюст СРСР у лютому 1943 р. спеціально роз'яснив, що повідомлення військових органів про зникнення особи без вісті є підставою для визнання її померлою. Для цих випадків встановлювався обов'язковий судовий порядок розгляду справ.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. та виданим на його основі Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 р. було розширено коло спадкоємців за законом: ними почали вважати також батьків спадкоємця, незалежно від того, були вони на його утриманні чи ні, а також його рідних братів і сестер. Дозволялося в разі відсутності спадкоємців за законом заповідати на користь сторонніх осіб.

Також змінився порядок видачі та засвідчення деяких документів. Розпорядженням РНК СРСР від 19 травня 1944 р. вводився новий порядок видачі та обліку доручень на отримання товарно-матеріальних цінностей, порядок оформлення прав власності на будови у разі втрати документів на них. Було встановлено, що у військовий час будь-які доручення, а також заповіти осіб, які знаходяться в лавах Червоної Армії та Військово-Морського Флоту, можуть бути засвідчені, окрім нотаріальних органів, командуванням окремих військових частин, а також начальниками шпиталів.

Фінансове право. В умовах посилення політичного і воєнного протистояння збільшення витрат на оборону сприяло все більшій концентрації коштів у союзному бюджеті за рахунок республіканських та місцевих бюджетів, що означало посилення централізації в організації бюджетної системи СРСР. З цією метою зміцнювалася система податків і порядок їх стягнення. Так, Законом Верховної Ра-

26 і

Сторінка 404:

404

Лекція 16

ди СРСР від 1 вересня 1939 р. було проведено реформу сільськогосподарського податку, яким-обкладалися доходи особистого господарства колгоспників, а також одноосібників та інших не-членів колективів, отриманих у сільській місцевості від рільництва, тваринництва, городництва, садівництва та інших галузей сільського господарства. Замість твердих ставок податку, як було раніше і які не залежали від величини прибутку від не усуспільненого господарства, податок став нараховуватися за- прогресивними ставками, виходячи з фактичних доходів, що їх отримували колгоспники від особистого підсобного господарства та неземлеробних занять. Доходи від трудоднів були повністю звільнені від обкладання сільгоспподатком, що повинно було підвищити інтерес колгоспників до громадського господарства. При невиконанні обов'язкового мінімуму трудоднів розмір податку збільшувався. Одноосібні господарства сплачували податок за вищими прогресивними ставками. За приховання джерел доходу, а також при наявності неодноразових випадків несплати податку, платники притягувалися до кримінальної відповідальності. Законом Верховної Ради СРСР від 1 березня 1941 р. було встановлено також нові умови визначення, ставки і строки сплати прибуткового податку з колгоспів. До складу оподаткованого доходу колгоспу включали грошові та натуральні доходи від рослинництва, тваринництва, бджільництва і шовківництва, від продажу виробів підсобних підприємств колгоспів та інших доходних надходжень, крім тих, що згідно з цим законом не включалися до нього (суми від здачі державі по обов'язковій поставці продуїорї, виручка на оплату роботи МТС тощо). За подання завідо-мо невірних даних в річному звіті, що не відповідали документам і книжковим записам рахівництва, голова правління колгоспу і рахівник (бухгалтер) колгоспу притягувалися до кримінальної відповідальності.

У передвоєнний період були прийняті акти, що регулювали різні види страхування. 4 квітня 1940 р. був прийнятий закон про обов'язкове окладне страхування, якому підлягали будівлі, інвентар, транспортні засоби, посіви сільськогосподарських культур, велика рогата худоба колгоспів, а також майно господарств громадян, що належало їм на правах особистої власності. Були прийняті Правила Наркомфіна СРСР про добровільне страхування домашнього майна, Правила добровільного індивідуального страхування на випадок смерті, інвалідності.

У роки війни доходна частина бюджету різко скоротилася внаслідок падіння виробництва цивільної продукції та тимчасової окупації ворогом частини території країни. Тому, поряд із посиленням конт-

Сторінка 405:

Держава і право України в роки другої світової війни

405

ролю за надходженням платежів народного господарства (податку з обороту, відрахувань від прибутку, прибуткового податку з кооперації та колгоспів) та регулярних податкових платежів населення (прибуткового та сільськогосподарського) були здійснені фінансові заходи надзвичайного характеру, що повинні були забезпечити додаткові надходження в бюджет. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 липня 1941 р. була введена тимчасова надбавка до сільськогосподарського прибуткового податку з населення. її стягнення було припинено у зв'язку з введенням Указом Президії Верховної Ради СРСР 29 грудня 1941 р. спеціального воєнного податку. Починаючи з 1 січня 1942 р. до його сплати притягувалися всі громадяни СРСР, які досягай 18-ти років, крім військовослужбовців діючої армії, інвалідів 1-ої та 2-ої груп, громадяни похилого віку тощо. З 1 січня 1943 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було прийнято новий порядок утримання та ставки прибуткового податку з населення.

Указом від 21 листопада 1941 р. встановлювався податок на одиноких і бездітних громадян СРСР. Ним оподатковувалися одинокі та сімейні, які не мають дітей, громадяни: чоловіки віком від 20 до 50 років і жінки віком від 20 до 45 років, крім тих, хто звільнявся від оподаткування (військовослужбовці та їх дружини, пенсіонери, учні середніх і вищих учбових закладів — чоловіки віком від 25 років і жінки віком до 23 років, особи обох статей, якщо їм за станом здоров'я протипоказано дітонародження).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1942 р. був встановлений податок з видовищ, що стягувався з державних, кооперативних і громадських підприємств і організацій, а також з окремих осіб, які організовують платні лекції, диспути, доповіді, виставки, музеї, театральні вистави, спектаклі, концерти, циркові та естрадні виступи, громадські гуляння, спортивні змагання, вечори танців, перегони, скачки, звіринці, а також інші культурно-художні заходи. Від податку звільнялися видовища, влаштовані в частинах, клубах Червоної Армії, Військово-Морського Флоту, платні лекції й доповіді з марксистсько-ленінського виховання, оборонного і політико-освітнього характеру, різні видовища для осіб, які не досягли 16-річного віку, крім кіносеансів, виступи гуртків самодіяльності тощо.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1942 р. було підвищено місцеві податки для промислових підприємств та розширено коло їх платників, а також визначено перелік місцевих податків та зборів (податок з будов, земельна рента, збір з власників транспортних засобів, збір з власників худоби, разовий збір на колгоспних ринках), встановлено тверді ставки та строки стягнення податків, ви-

Сторінка 406:

406

Лекція 16

значено права місцевих Рад з надання пільг. За наявності неодноразових випадків неплатежу податку або зборів, недоїмщики притягувалися до карної відповідальності.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1942 р. було встановлено державне мито, що стягувалося як з громадян, так і з підприємств, установ та організацій за подання позовних заяв, касаційних скарг і за видачу судовими установами копій паперів і документів, вчинення нотаріальних дій, за реєстрацію шлюбів, розлучень, змін імен і прізвищ, за прописку паспортів тощо.

Важливою формою акумулювання коштів стало введення комерційної торгівлі за підвищеними цінами при збереженні нормованого державного постачання (карткової системи) продуктами як основної форми забезпечення населення під час війни.

Сімейне законодавство. Війна вимагала вжиття серйозних заходів щодо охорони материнства, допомоги дітям і зміцнення сім'ї, влаштування дітей-сиріт, причому цей процес в основному йшов за рахунок розширення загальносоюзного законодавства. Як уже зазначалося, з 1 жовтня 1941 р. вводився податок на неодружених і одиноких громадян та громадян, які не мали дітей. Вводились додаткові пільги вагітним жінкам. 1 вересня 1942 р. РНК СРСР прийняв постанови, які встановили новий порядок видачі допомоги по вагітності й пологам жінкам—слркбовцям вільнонайманого складу військових частин та установ, а також військовослркбовцям рядового та молодшого командного складу, які звільнялися з лав Червоної Армії, Війсь-ково-Морського Флоту та військ НКВС СРСР.

8 липня 1944 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства". Згідно з цим Президія Верховної Ради У PCP своїм Указом від 15 вересня 1945 р. внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР. Радикально змінилася система державної допомоги вагітним, багатодітним і одиноким матерям. На 14 календарних днів (77 замість 63) збільшилася відпустка по вагітності та пологам, до неї могла приєднуватись чергова відпустка. Для одиноких матерів було встановлено державну допомогу, збільшено розмір допомоги за багатодітність (допомога надавалася вже при народженні третьої дитини, а не сьомої, як було до Указу) тощо. Матері, які народили і виховали п'ять та більше дітей, нагороджувалися

Сторінка 407:

Держава і право України в роки другої світової війни

407

"Медаллю материнства" І та II ступенів, ті, хто народив більше дітей — орденом "Материнська слава" І, II та III ступенів. Матерям, які народили та виховали десять дітей, присвоювалося почесне звання "Мати-героїня".

Зазнав істотних змін порядок укладання шлюбу та розлучення. Встановлювалося, що права й обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого можливе лише через суд. Було скасовано право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини, яка народилася від особи, з якою мати не перебувала в зареєстрованому шлюбі; реєстрація таких дітей проводилася тільки за прізвищем матері, разом з тим законодавство передбачало можливість судового порядку встановлення фактичних шлюбних відношень, які мали місце до 8 липня 1944 р. У цих випадках діти користувалися однаковими правами нарівні з дітьми, які народилися в зареєстрованому шлюбі.

Внаслідок війни в Україні залишилося чимало дітей-сиріт, батьки яких загинули у боях з фашистами. Урядами СРСР та УРСР було прийнято ряд постанов, згідно з якими робота по влаштуванню дітей-сиріт покладалася на органи державної влади й управління. З метою надання необхідної допомоги батькам і родичам, які розшукували дітей, було створено довідкову систему при НКВС, розширено мережі дитячих будинків, трудо-виховних колоній, організовано надзвичайні комісії при РНК УРСР і виконкомах обласних Рад депутатів трудящих, запроваджено інститут громадських інспекторів з боротьби з дитячою бездоглядністю і безпритульністю. 23 січня 1942 р. був виданий перший загальносоюзний акт, який містив правила про патронат. Було вдосконалено порядок усиновлення. Указом Президії Верховної ради УРСР від 24 вересня 1943 р. було дозволено записувати в актових книгах про народження дітей прізвища усиновителів як батьків дитини.

Трудове законодавство. З початком другої світової війни відбулися важливі зміни у трудовому законодавстві. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і слркбовцями підприємств і установ" від 26 червня 1940 р. збільшувалася тривалість робочого дня: замість шести—семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства й установи переводились на семиденний робочий тиждень. Одночасно був скорочений список виробництв, що давали право на скорочений робочий день, скорочено кількість святкових днів. Самовільне зали-

Сторінка 408:

408

Лекція 16

шення робітниками і службовцями підприємств і установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалося прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Залишити роботу можна було лише з дозволу керівника підприємства, а він дати його у трьох випадках: хвороба або інвалідність, перехід на пенсія по старості, зарахування на навчання до вищого або середнього спеціального закладу.

Самовільне залишення роботи або прогул (причому таким вважалося будь-яке порушення без поважної причини тривалості робочого часу більше ніж на 20 хвилин) тягли за собою кримінальну відповідальність. Разом з тим не тільки збереглися, а й збільшилися адміністративно-правові форми перерозподілу кадрів. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, службовців та кваліфікованих робітників з одних підприємств та установ на інші" від 19 жовтня 1940 р. наркомом СРСР було надано право переводити в обов'язковому порядку на роботу в іншу місцевість спеціалістів та кваліфікованих робітників (в рамках даної системи). І хоч такі заходи пояснювалися необхідністю зміцнення трудової дисципліни в умовах форсованої індустріалізації, на практиці вони грубо порушували права людини, принижували гідність особи, робили багатьох жертвами державної адміністративно-командної машини.

Був введений новий порядок оргнабору кадрів. В умовах форсованої індустріалізації порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, вже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Не могли повністю вирішити цю проблему й школи фабрично-заводського навчання (ФЗН) та фабрично-заводські училища. Тому для забезпечення постійного поповнення робочої сили Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про державні трудові резерви" від 2 жовтня 1940 р. був проголошений щорічний призов (мобілізація) міської та сільської молоді в школи ФЗН, ремісничі та залізничні училища. Такий призов мав становити від 800 тисяч до 1 млн осіб. Для керівництва системою державних трудових резервів робочої сили було створене Головне управління трудових резервів при РНК СРСР, а також республіканські та обласні управління. Школи та училища трудових резервів знаходилися на повному державному забезпеченні, підготовлені ними кадри перебували у безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли використовуватися відомствами на свій розсуд; їх випускники направлялися в найбільш важливі галузі народного господарства і протягом чотирьох років зобов'язані були відпрацьовувати.

Сторінка 409:

Держава і право України в роки другої світової війни

409

У 1941—1945 рр. інститути трудового права розвивалися за такими напрямами: 1) максимальна мобілізація трудових ресурсів; практика створила багато видів і форм юридичних актів, що були скеровані на вирішення кадрової проблеми, починаючи від указів Президії Верховної Ради СРСР і закінчуючи наказами директорів радгоспів, що зобов'язували всіх осіб, які проживали на території радгоспу, виконувати ті чи інші виробничі завдання; 2) всемірне формування трудової віддачі, що вирішувалося за рахунок механізму інститутів робочого часу (обов'язкові надурочні роботи, відміна відпусток тощо) та заробітної плати (необмежена відрядна робота, преміювання, акордна оплата тощо); 3) зміцнення трудової дисципліни з використанням як засобів її підтримки заходів державного примусу включно до кримінальної відповідальності; 4) широке розгортання сфери соціального забезпечення (видання нових нормативних актів з державного соціального страхування, заходи з матеріального забезпечення родин військовослужбовців, з працевлаштування інвалідів та членів їхніх родин тощо).

З метою забезпечення кадрами підприємств і будов воєнної промисловості та інших галузей народного господарства були видані правові акти, що встановлювали нові форми залучення громадян до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. в доповнення до вже існуючих основних форм залучення громадян до праці — трудового договору та членства в промислових об'єднаннях — вводилася нова, допоміжна — трудова мобілізація. Мобілізовані працездатні мешканці міста (чоловіки від 16 до 55 років, жінки від 16 до 50 років) з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах, крім вагітних жінок, учнів тощо, направлялися на виробництво і будови за місцем їхнього проживання, а в окремих випадках — і в інші райони.

Особи, які ухилилися від мобілізації для роботи на виробництві й будівництві, притягалися до кримінальної відповідальності та засуджувалися за вироком народного суду до примусових робіт за місцем проживання на строк до 1 року. Постановою РНК СРСР та ВКП(б) від 13 квітня 1942 р. регулювався порядок мобілізації працездатного населення міст і сільської місцевості на сільськогосподарські роботи в колгоспи, радгоспи і МТС.

Було проведено закріплення робітників і слркбовців на підприємствах воєнної промисловості. Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність робітників і слркбовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишення підприємств" від 26 грудня 1941 р. усі робітники і слркбовці підприємств воєнної промисловості

Сторінка 410:

410

Лекція ¡6

(авіаційної, танкової, воєнного суднобудівництва, озброєння тощо), а також робітники інших галузей, що обслуговували воєнну промисловість за принципом кооперації, були визнані на період війни мобілізованими і закріплювалися для постійної роботи за тими підприємствами, на яких вони працювали.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 вересня 1942 р. всі робітники, службовці та інженерно-технічні працівники чоловічої та жіночої статі, які працювали на державних підприємствах і установах в районах, близьких до фронту, переводились на становище мобілізованих і закріплялися за тими підприємствами й установами, в яких вони працюють. Самовільне залишення підприємств і установ робітниками, слркбовцями, інженерно-технічними працівниками, переведеними на становище мобілізованих, розглядалося як дезертирство, осіб, винних у цьому, карали тюремним ув'язненням на строк від 5 до 8 років. Переведення на становище мобілізованих оголошувалося наказом обласного, міського або районного воєнного комісара згідно з переліком районів, близьких до фронту, що визначав ДКО. У необхідних випадках зазначені робітники, слркбовці та інженерно-технічні працівники підлягали за рішенням суду обов'язковій евакуації в організованому порядку (колонами, ешелонами тощо). Керівники відповідних підприємств й установ були зобов'язані суворо виконувати вказівки районного (міського) воєнного комісара щодо забезпечення евакуації працівників та їхніх сімей. У разі, якщо ці особи не забезпечили організацію та повну евакуацію, вони притягалися до кримінальної відповідальності й за вироком воєнного трибуналу підлягали тюремному ув'язненню на строк від 5 до 10 років. На залізничному, морському, річковому та повітряному транспорті було встановлено кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи як за дезертирство. У 1943 р. РНК СРСР затвердив нові статути про дисципліну на транспорті, за порушення якої передбачалася кримінальна відповідальність.

Виникла необхідність введення і різних трудових повинностей. Відомий Указ^ Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" передбачав введення трудової повинності в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і фактично застосовувався для залучення населення на будівництво оборонних споруд. У подальшому цей загальний порядок регламентувався постановою РНК СРСР "Про порядок залучення громадян до трудової повинності у воєнний час" від 10 серпня 1942 р. Трудова повинність вводилася щоразу за постановою РНК СРСР, а в місцевостях, що були на воєнному стані, — військовою владою. Вона оголошувалася для виконання будівельних робіт на оборонних спору-

Сторінка 411:

Держава і право України в роки другої світової війни

411

дах, заготівлі палива, для охорони шляхів сполучення, зв'язку, електростанцій та інших важливих об'єктів, що мали оборонне значення, у випадку стихійного лиха (пожарів, епідемій тощо). До таких робіт злучалися громадяни віком від 16 до 45—55 років на строк до двох місяців.

Ухилення від трудової повинності у перші місяці війни за рекомендацією Пленуму Верховного Суду СРСР та Наркомюсту СРСР розглядалося судами із застосуванням статей КК про особливо небезпечні державні злочини і каралося суворо, аж до розстрілу.

У роки війни застосовувалися також інші засоби залучення громадян до праці. Так, залучалися до праці інваліди III групи та неповнолітні; на підприємствах, у промисловості, в сільському господарстві і на транспорті використовувалася праця військовослркбовців. Була проведена додаткова система заходів з підготовки та перепідготовки кадрів. Наприклад, був знижений вік молоді чоловічої статі, яку призивали в школи ФЗН, до них дозволялося приймати дівчат у віці 16— 18 років. Строк навчання в школах ФЗН був скорочений до 3—4 місяців.

Поширилася така форма залучення робочої сили до промисловості, як робота колгоспників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами. Так, постанова РНК УРСР та ДК КП(б)У від 27 серпня 1944 р. "Про участь колгоспів У PCP у відбудові зруйнованої німецькими загарбниками вугільної промисловості Донбасу" зобов'язувала виконкоми обласних Рад депутатів трудящих та обкоми КП(б)У поряд з подальшим розвитком шефства над вугільними трестами і проведенням роботи по закріпленню мобілізованого населення в Донбасі організувати залучення робочої сили колгоспів до участі у відбудові вугільної промисловості на договірних засадах. У цій постанові наголошувалося на необхідності беззастережно відпускати колгоспників, які забажали постійно працювати на шахтах Донбасу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про режим робочого часу робітників і службовців на період війни" від 26 червня 1941 р. керівникам підприємств надавалося право встановлювати з дозволу Рад-наркому СРСР для виконання виробничих завдань, пов'язаних з потребами війни, обов'язкові понаднормові роботи тривалістю від 1 до 3 годин на день з оплатою у полуторному розмірі. Особи, які не досягли 16 років, могли працювати не більше 2 годин на день. Не залучалися до таких робіт інваліди III групи, вагітні жінки, починаючи з шостого місяця вагітності, тощо. Чергові та додаткові відпустки замінювалися грошовою компенсацією, виплата якої згідно з указами Президії Верховної ради СРСР від 9 квітня 1942 p., 9 січня, 22 грудня

Сторінка 412:

412

Лекція 16

1943 р., 11 січня 1945 р. була тимчасово припинена, а належні працівникам суми перераховувались в ощадні каси як спеціальні вклади. Відпустка надавалася тільки підліткам до 16 років, жінкам по вагітності та пологам, робітникам та ІТР, які зайняті на виробництві зі шкідливими умовами праці тощо. Як уже зазначалося, РНК республік, обл( край) виконкомам було надано право переміщення в обов'язковому порядку робітників і службовців при скороченні штатів, консервації виробництва на інші підприємства відомств та в інші організації. Указом Президії Верховної Ради СРСР від ЗО січня 1943 р. наркомам охорони здоров'я та шляхів сполучення було надано право переводити під час війни лікарів, фельдшерів, та медичних сестер з одних медичних установ у інші. Відмова від переведення кваліфікувалась як самовільне залишення підприємства (установи).

Зросло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалася кримінальна. Приймалися також правові акти, що встановлювали більш стимулюючу систему оплати праці, вводили премії для окремих категорій робітників за виконання виробничих планів, нові почесні звання та почесні відзнаки СРСР та УРСР.

Важливим було питання про працевлаштування інвалідів війни. З цією метою була прийнята постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У "Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни" від 20 квітня 1943 р., згідно з якою керівники підприємств та установ зобов'язані були приймати на роботу інвалідів в першу чергу, надавати їм житлову площу тощо; інваліди забезпечувалися медичною допомогою, пенсією, мали переваги при вступі до учбових закладів та інші пільги.

Земельне та колгоспне законодавство. Наприкінці 30-х — на початку 40-х рр. у СРСР, у тому числі на Україні, було створено так звану колгоспно-кооперативну систему, що характеризувалася поза-економічнилїи методами регулювання, ліквідацією приватної власності. Ця система забезпечувала вилучення сільськогосподарської продукції, законодавчо оформлене як плани заготівель, продподаток, поставки продукції і давала змогу отримувати кошти для індустріалізації, вирішувати проблему постачання міст продовольством, а в умовах війни — мати також кошти для військових проблем. На розв'язання цього завдання і спрямовувався розвиток колгоспного і земельного законодавства.

Сторінка 413:

Держава і право України в роки другої світової війни

413

Дедалі більше обмежувалася самостійність колгоспів, уся їхня діяльність підпорядковувалася виконанню планових завдань. У 1939— 1941 рр. були прийняті спеціальні акти ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, в яких проявилася планово-регулююча роль радянської держави, посилення централізаторських начал у плануванні та спеціалізації сільського господарства. До них можна віднести постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "Про порядок планування зернових культур в колгоспах" від 18 грудня 1939 р., "Про планування сортових посівів зернових культур в колгоспах " від 17 січня 1940 р. тощо. В 1939—1940 рр. був введений погектарний порядок обчислення обов'язкового постачання сільськогосподарської продукції державі. Так, постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "Про зміни у політиці заготівель і закупівель сільськогосподарських продуктів " від 7 квітня 1940 р. відмінила існуючий порядок обчислення обов'язкових поставок державі колгоспами зерна, рису, соняшника і картоплі відповідно до плану засіву цих культур. Від врожаю 1940 р. колгоспи почали здійснювати обов'язкові поставки державі зерна, рису, картоплі, овочів, насіння олійних культур і насіння трав з кожного гектару землі, закріпленої за колгоспом. Запроваджувався також погектарний принцип обчислення обов'язкових поставок колгоспів, зокрема м'ясопоставок. Формально радянський уряд вимагав від місцевих органів не допускати адміністрування стосовно колгоспів та радгоспів. Але на практиці у керівництві все більше брали гору методи адміністрування та дрібної опіки. Державний план став визначати розміри та структуру посівних площ, поголів'я худоби, завдання з урожайності, агротехнічних засобів землекористування, норм заготівлі кормів тощо. У загальнодержавному масштабі встановлювалися також районування сортів культур, сівозмін тощо.

У 1939 р. був проведений обмір присадибних ділянок і відібрані всі надлишки землі, а також встановлені показники праці в колгоспах. Уперше встановлювався обов'язковий мінімум трудоднів для кожного працездатного члена артілі (60—100 трудоднів на рік залежно від місцевості). Той, хто протягом року не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. 1 вересня 1939 р. Законом Верховної Ради СРСР вводився більший прогресивно-прибутковий податок з присадибних ділянок колгоспника з метою зосередження селян не на роботі у власному господарстві, а на планових завданнях держави.

Статут сільгоспартілі 1935 р. під час війни формально залишався основним законом колгоспного життя. Однак були прийняті нові нормативні акти, спрямовані на зміцнення трудової дисципліни та

Сторінка 414:

414

Лекція 16

підвищення продуктивності праці в колгоспах, що фактично означало подальше обмеження прав колгоспників і значно погіршувало їхнє становище. Так, постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) "Про підвищення для колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів" від 13 квітня 1942 р. був встановлений новий підвищений мінімум трудоднів на рік (від 100 до 150 трудоднів на рік для дорослого члена колгоспу). За невиконання без поважних причин обов'язкового мінімуму трудоднів передбачалася кримінальна відповідальність. Колгоспників позбавляли присадибної ділянки, вважали їх такими, що вибули з колгоспу. Існував також обов'язковий мінімум трудоднів на рік для підлітків віком від 12 до 16 років — членів родин колгоспників: не менше 50 трудоднів, але відповідальність за його невиконання не передбачалася. У 1944—1945 pp. на час збирання врожаю відповідними нормативними актами був встановлений обов'язковий вихід на роботу всіх працездатних колгоспників віком від 14 років і більше незалежно від того, виконали вони мінімум трудоднів чи ні.

Постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942 р. "Про порядок мобілізації на сільськогосподарські роботи в колгоспи, радгоспи і МТС працездатного населення міст і сільських місцевостей" Раднаркомам союзних і автономних республік, обл(край)виконко-мам було надано право в найбільш напружені періоди сільськогосподарських робіт залучати у порядку обов'язкової мобілізації працездатне міське й сільське населення віком від 14 до 55 років, яке не зайняте на виробництві та транспорті, а також слркбовців усіх видів установ (без порушення роботи цих установ) та учнів старших класів шкіл, студентів технікумів та вузів. Мобілізовані на роботу в колгоспи, радгоспи і МТС повинні були дотримуватися діючих у них правил внутрішнього розпорядку.

Певні труднощі в організаційно-господарчій діяльності колгоспів були викликані порушенням системи колгоспного землекористування. Постановою РНК УРСР від 23 жовтня 1945 р. "Про відновлення державних актів на безстрокове (вічне) користування землею колгоспів і земельАїх шнурових книг у колгоспах районів Української PCP, визволених від німецько-фашистської окупації" Наркомзему УРСР було запропоновано відновити зовнішні межі всіх колгоспів, а також межі між громадськими землями колгоспів та присадибними ділянками колгоспників, відновити державні акти на вічне користування землею колгоспів. Уживались заходи щодо усунення випадків незаконного відводу земельних ділянок різним установам, підприємствам та окремим особам.

Сторінка 415:

Держава і право України в роки другої світової війни

415

Кримінальне законодавство. Шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, висунута Й. Сталіним у січні 1933 p., істотно вплинула на розвиток кримінального законодавства, особливо в складних умовах воєнних років. Радянське керівництво стало штучно відроджувати властиві епосі громадянської війни засоби жорстоких покарань, розкручувати маховик репресій, вважаючи, що за їх допомогою можна швидко та ефективно розв'язати завдання воєнного часу, нехтуючи інтересами громадян країни і навіть загально визнаними правовими принципами. Причому, слід підкреслити, що віднесення в Конституції СРСР 1936 р. усього кримінального законодавства до відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади призвело до посилення ролі загальносоюзного законодавства. Тому всі ісримінально-правові акти, видані в 1939—1945 pp., слід ділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК У PCP, і кримінально-правові акти, прийняті в У PCP на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесення змін до чинного КК республіки.

Кримінальне законодавство цього періоду відрізняється суворістю, іфимінальними репресіями, розширенням переліку злочинів, за які встановлювалась вища санкція. Жорстокішим став підхід до захисту соціалістичної власності. І далі діяв закон "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності" від 7 серпня 1932 р. Більш того, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про ісримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" від 10 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом від 10 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, що встановлювали відповідальність за хуліганство та дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на один рік. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р. було встановлено кримінальну відповідальність директорів, головних інженерів і начальників відділів технічного контролю промислових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і з порушенням обов'язкових стандартів. Закон передбачав щодо винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради У PCP Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 1353 КК У PCP. Хоч ця норма з'явилася в розділі про господарські злочини, та все ж подібне діяння, про що прямо йшлося у тексті статті, визнавалося антидержавним злочином, рівнозначним шкідництву, що відкривало шлях протизаконним репресіям.

Сторінка 416:

416

Лекція 16

У лютому 1941 р. запроваджується кримінальна відповідальність керівників підприємств і організацій за продаж, обмін та відпуск на сторону матеріалів і зайвого устаткування, в тому числі демонтованого. Покарання було суворим, бо ці злочини прирівнювалися до крадіжки соціалістичної власності.

Влітку й восени 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла ряд актів, що стосувалися сфери трудового права, але водночас містили кримінальні санкції. У вищезгаданому Указі Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. встановлювалася кримінальна відповідальність робітників і слркбовців за прогул без поважних причин (виправно-трудові роботи до б місяців з утриманням до 25 відсотків заробітної плати) та самовільне залишення роботи (тюремне ув'язнення строком від 2 до 4 місяців). Кримінальна відповідальність наставала також за порушення указів Президії Верховної Ради СРСР "Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях" від 17 липня 1940 р. та "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, слркбовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ до інших" від 19 жовтня 1940 р.

У грудні 1940 р. розширилася сфера судової відповідальності із застосуванням кримінального покарання до малолітніх, починаючи з 12-річного віку. До кола дій, за які кримінальна відповідальність наставала вже з 12-річного віку (крадіжка, тілесні ушкодження, вбивство або замах на вбивство) були включені дії, що могли спричинити аварію поїздів (розгвинчування рейок, підкладання на них предметів).

Указом Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність неповнолітніх" від 31 травня 1941 р. у всіх інших випадках неповнолітні притягалися до кримінальної відповідальності починаючи з 14-річного віку.

Майже два десятиріччя діяли жорсткі санкції за несанкціонований проїзд у товарних поїздах і за самочинну (без нагальної потреби) зупинку поїзду стоп-краном, встановлені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1941 р.

У зв'язку з прийняттям 1 вересня 1939 р. Закону про загальний військовий обов'язок відбулися зміни у кримінальній відповідальності військовослркбовців. Стаття 2 Закону встановлювала, що зрада Батьківщини — порушення присяги, перехід на бік ворога, завдання шкоди військовій міцності держави, шпіонаж — карається як найтяжчий злочин. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1940 р. "Про відповідальність за самовільне відлучення і дезертирство" була підвищена відповідальність військовослркбовців за пору-

Сторінка 417:

Держава і право України в роки другої світової війни

417

шення встановленого порядку проходження служби. Під кримінальну відповідальність підпадало самовільне відлучення, вчинене більше одного разу тривалістю до двох годин або тривалістю більше двох годин, вчинене хоча б один раз. Якщо самовільне відлучення тривало понад добу, то порушник притягався до кримінальної відповідальності як за дезертирство. ЗО липня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про відповідальність за порушення правил військового обліку". На його основі були внесені відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалася кримінальна відповідальність за повторне порушення правил військового обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

З початком німецько-фашистської агресії постала потреба видання правових актів, які б встановлювали нові склади злочинів чи змінювали кваліфікацію, або посилювали відповідальність стосовно деяких суспільно-небезпечних діянь. Підставою для пристосування кримінального законодавства до вимог воєнного часу була директива ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним та радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 р., що пропонувала організовувати боротьбу з дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами тощо.

Проти таких осіб був прийнятий Указ Президії Верховної ради СРСР від 6 липня 1941 р. "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення", що встановлював відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком від 2 до 5 років, якщо ці дії за своїм характером не вимагали згідно із законом суворішого покарання.

Останнє застереження, що починалося зі слова "якщо", супроводжувало майже всі укази воєнного часу і передбачало можливість застосування вищої міри покарання. Те саме стосується вислову "за законами воєнного часу", який дуже часто зустрічався в законодавчих актах.

Особливого значення набуло суворе додержання воєнної таємниці. Указом від 15 листопада 1943 р. Президія Верховної Ради СРСР встановила, що розголошення посадовими особами відомостей, які є державною таємницею, а також втрата документів, що містять такі відомості, карається позбавленням волі на строк до 5 років; ці самі дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, каралися позбавленням волі терміном до 10 років. Встановлювалась також відповідальність за розголошення зазначених відомостей приватними особами: останні підлягали позбавленню волі на строк до З років, якщо їхні дії не повинні були суворіше каратися згідно із законом.

27 — 3-1237

Сторінка 418:

418

Лекція 16

Істотно зросла суспільна небезпечність державних злочинів, особливо військових, це, зокрема, ухилення від військового обліку, від призову в армію або від виконання обов'язків військової слркби, дезертирство. Під цю категорію підпало й злісне ухилення від трудових обов'язків, яке за Указом від 26 грудня 1941 р. розглядалося як дезертирство і каралося ув'язненням на строк від 5 до 8 років. Це положення поширювалося на робітників, службовців підприємств прифронтових районів. З оголошенням в УРСР воєнного стану набрали сили статті Кримінального кодексу УРСР 1927 р., зокрема ст. 54 — зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою або з окремими її представниками, а також сприяння будь-яким чином іноземній державі, яка воює з СРСР або проводить проти нього інтервенцію чи блокаду; ч. II ст. 5410 — антирадянська пропаганда або агітація у місцевостях, що оголошені на воєнному стані чи у воєнній обстановці; ч. II ст. 56 — пропаганда або агітація, спрямована на підбурювання національної або релігійної ворожнечі чи розбрату у воєнній обстановці; ст. 5620 — відмова або ухилення в умовах воєнного часу від внесення податків або від виконання повинностей, а також деякі статті розділу про військові злочини КК УРСР. Указом від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і слркбовців транспорту встановлювалася така сама відповідальність за злочини, здійснені на слркбі, як у військовослужбовців.

Низка правових актів, що були прийняті у роки війни і встановлювали деякі повинності і обов'язки, передбачали за невиконання останніх не тільки адміністративну, а й кримінальну відповідальність. Така відповідальність була встановлена, зокрема за злісне порушення правил і розпоряджень щодо місцевої протиповітряної оборони та світомаскування, за ухилення від здачі радіоприймачів і радіопереда-вального обладнання, ухилення від трудової мобілізації, від загального обов'язкового навчання військової справи, за порушення правил обліку і пересування військовослужбовців та призовників у воєнний час.

У 1942 р. Наркомюст СРСР сформулював, зокрема, склад нового виду контрреволюційного злочину — злісне ухилення від здачі трофейної зброї, а в подальшому й усього трофейного майна. Винні у його приховуванні або пошкодженні підлягали штрафу до 3000 крб. або позбавленню волі до 6 місяців, а за обтяжуючих обставин — смертній карі. В травні 1943 р. було встановлено кримінальну відповідальність за незаконне нагородження, а також присвоєння орденів, медалей та нагрудних знаків.

Збільшилася відповідальність за розкрадання соціалістичної власності. Ці посягання, як правило, кваліфікувалися за Законом від

Сторінка 419:

г

Держава і право України в роки другої світової війни 419

7 серпня 1932 р., який у воєнний час застосовувався не тільки при великих, систематичних розкраданнях, а й у випадках, коли розкрадене майно мало безпосереднє значення для організації розгрому ворога або коли розкрадалось особою, яка повинна була його охороняти. З метою охорони майна, що мало оборонне значення, були прийняті спеціальні правові акти, що передбачали підвищену відповідальність за його розкрадання, Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 червня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалося тюремне ув'язнення від 3 до 5 років. Такі види злочинів, як крадіжки, спекуляція тощо, перебували в центрі уваги правоохоронних органів і реагування на них було адекватним. Так, постановою ДКО від 22 січня 1942 р. передбачалося стягнення з винного в крадіжці продовольчих товарів за ринковими цінами, а промислових — за комерційними в п'ятикратному розмірі.

У грудні 1942 р. було розширено склад такого злочину, як спекуляція (до нього включався також продаж самогону в значних розмірах без скупки з метою збагачення та махорки до виконання даного місцевого плану заготівель). Постанова Раднаркому УРСР від 1 грудня 1944 р. підкреслювала суспільну небезпеку спекуляції під час війни, необхідність при розслідуванні справ про спекуляцію виявляти джерела та засоби придбання спекулянтами товарів.

Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян. Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січня 1942 р. вказував на необхідність кваліфікувати крадіжку особистого майна в умовах воєнних дій (під час повітряного нальоту, при евакуації тощо) як крадіжку під час пожежі або іншого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію. Зазначені види крадіжок, здійснені неодноразово або групою осіб чи особами, які раніше притягувалися до відповідальності за інші дії, а також за інших обтяжуючих обставин розглядалися як бандитизм і кваліфікувалися за ст. 5617 КК УРСР.

Було видано спеціальні кримінально-правові акти, що встановили кримінальну відповідальність за необережні дії, що до війни каралися в адміністративному порядку. Посилилася кримінальна відповідальність за правопорушення, які були вчинені через недбалість або бездіяльність, що полягало у розширеному застосуванні відповідних статей КК УРСР.

Разом з тим в умовах війни судові органи широко застосовували умовне засудження, відстрочку виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого в дійсну армію (так звані штрафні батальйони).

27і

Сторінка 420:

420

Лекція 16

Під час війни постало питання про відповідальність осіб, які здійснили передбачені радянським кримінальним законодавством злочини на тимчасово окупованій території. Такі особи притягувалися до кримінальної відповідальності за радянським законодавством. Постало також актуальне питання про кримінальну відповідальність німецько-фашистських загарбників за злодіяння, вчинені ними. У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав глави держав-союз-ниць — СРСР, США, Великобританії — підписали декларацію "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства", згідно з якою військові злочинці підпадали під дію законів тих країн, на території яких було вчинено злочин. Згідно з цим Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 р. встановила, що справи про злодіяння німецьких загарбників, вчинені на окупованій території СРСР, розглядаються радянськими судами, і як покарання може застосовуватися кара — страта через повішання або заслання на каторжні роботи на строк від 15 до 20 років. Дія цього указу поширювалася і на учасників національно-визвольного руху в Україні — вояків .УПА, членів ОУН, діяльність яких однозначно оцінювалася тільки негативно, як ворожа українському народу, хоча це, безсумнівно, не завжди було так.

Кримінальне законодавство в цілому виконувало функції із забезпечення обороноздатності країни, підтримання належного правопорядку, але його надто репресивний, звинувачувальний напрямок призводив до того, що в каральні жорна судового механізму потрапило чимало безвинних людей, які отримали клеймо "ворогів народу".

Процесуальне законодавство. Однією з важливих умов функціонування карального механізму в умовах сталінщини була зміна процесуального права, часто пов'язана з відхиленням від загальновизнаних правових принципів. Саме у цій галузі права, особливо кримінально-процесуального, найбільш повно знайшли своє відображення положення "сталінської юриспруденції", апологетом якої став Генеральний прокурор СРСР А. Я. Вишинський: про вирішальну роль в оцінці доказів соціалістичної правосвідомості суддів; механічне перенесення в сферу юриспруденції філософських категорій абсолютної та відносної істини; заперечення принципу презумпції невинності; про вирішальне значення визнання обвинуваченого своєї провини та його свідчень; заперечення принципу рівності звинувачення і захисту в кримінальному процесі; трактування співучасті у вчиненні злочину; необхідність застосування аналогії закону тощо.

Сторінка 421:

Держава і право України в роки другої світової війни

421

Зберігався виключний (надзвичайний) порядок судочинства у справах про терористичні організації і здійснення терористичних актів, про контрреволюційне шкідництво й диверсії. Був також встановлений дещо інший порядок розгляду інших окремих категорій справ. Так, указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. встановлювалося, що справи про прогули і самовільне залишення роботи без поважних причин розглядаються народним суддею одноособово в п'ятиденний строк, вироки виконуються негайно після їх винесення.

За постановою РНК СРСР від 21 серпня 1940 р. підприємства, установи й організації зобов'язані були направляти у нарсуд на прогульників і тих, хто самовільно залишив роботу, виписку з відповідного наказу, а також довідку про попередні дисциплінарні стягнення і місце проживання особи, яка притягається до відповідальності. Розслідування у цих справах не передбачалося. Народний комісар юстиції СРСР своїм наказом від 26 серпня 1940 р. заборонив судам вимагати від підприємств і установ будь-які додаткові матеріали (характеристику, довідку тощо), а також викликати в суд у робочий час робітників, слркбовців як свідків. Вироки про тюремне ув'язнення повинні були виконуватися негайно, а про виправно-трудові роботи — протягом 24 годин. Обрання міри покарання умовно і менше за нижчу межу заборонялось. Якщо підсудний ухилявся від вручення повістки про виклик до суду або ховався від суду, вищезазначені справи могли розглядатися заочно. Постановою РНК СРСР від 13 вересня 1940 р. передбачалося, що у справах про дрібні крадіжки на підприємствах, якщо злочинця піймали на місці злочину, дізнання не проводиться, складається лише протокол, що підписується, крім особи, що його склала, свідками; справа повинна розглядатися у суді не пізніше як за два дні; вироки належить виконувати негайно, незалежно від оскарження.

Процесуальна форма цивільного судочинства під час Великої Вітчизняної війни істотно не змінилася. Питання, що виникали під час війни, вирішувалися постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, інструкціями, циркулярами та наказами НКЮ СРСР. Так, Пленум Верховної Ради СРСР від 23 червня 1941 р. прийняв постанову, в якій дав вказівку судам про припинення провадження всіх незавершених справ по позовах про виселення з жилих приміщень осіб, які перебувають в лавах Червоної Армії та Військово-Морського флоту, а також членів їхніх родин. 30 серпня 1941 р. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що нерозглянуті цивільні справи, відповідачами по яких є особи, що перебувають у діючих частинах Червоної Армії та

Сторінка 422:

422

Лекція 16

Військово-Морського флоту, підлягають припиненню провадження на весь час знаходження цих осіб у діючій армії та флоті. Щодо цих осіб призупинялося й виконання судових рішень, що вступили в законну силу, за винятком справ про стягнення аліментів. Багато нового вніс у цивільне судочинство Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., який встановив судовий порядок розлучення і визначив порядок розгляду даної категорії судових справ.

Просту і недорогу процедуру розлучення в Загсі замінив судовий процес, що мав на меті примирення (обов'язково рішенням судів двох інстанцій). Для початку судової справи необхідно було обов'язково виконати ряд умов: подати в народний суд заяву про бажання розірвати шлюб з наведенням мотивів розлучення (при поданні заяви необхідно було внести 100 крб.); викликати в суд іншого з подружжя для ознайомлення його з заявою та встановлення свідків; опублікувати в місцевій пресі об'яви про початок справи про розлучення за рахунок того, хто подав заяву. Справи про розлучення проходили дві стадії судового розгляду: народний суд вживав заходи для примирення сторін; якщо цього не сталося — позивач міг подати заяву у вищестоящий суд. Цей суд виносив рішення по справі, зачіпаючи одночасно питання положення дітей, поділу майна, оплати розлучення (сума зборів зростала — від 500 до 2000 крб.). Спрощений порядок розлучення (без попереднього розгляду в народному суді) дозволявся лише у випадку безвісної відсутності або зникнення без вісті на фронті, засудження до позбавлення волі на строк не менше 3 років, хронічної хвороби одного з подружжя. Але й ці обставини не були абсолютними, і обгрунтованість розлучення визначалася коясного разу судом.

Зміни стосувалися, насамперед, кримінально-процесуального законодавства.

Процесуальне законодавство. "Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій", затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р., змінило порядок попереднього розслідування і порядок розгляду справ військовими трибуналами. Згідно з цим Положенням відповідні військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів суду (з 1942 р. у засіданнях брали участь засідателі, які обиралися політичними органами або командуванням) по закінченні 24 годин після вручення копії обвинувального висновку. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані чи змінені тільки у порядку нагляду. Про кож-

Сторінка 423:

Держава і право України в роки другої світової війни

423

ний вирок, що засуджував до вищої міри покарання (розстрілу), військовий трибунал негайно повідомляв телеграфом голову Військової Колегії Верховного Суду СРСР, головного військового прокурора Червоної Армії та головного прокурора ВМФ. У разі неодержання протягом 72 годин з моменту вручення телеграми адресатові телеграфного повідомлення про припинення виконання вироку останній приводився у дію. Решта вироків воєнних трибуналів набирали чинності з моменту їх оголошення і негайно приводилися у виконання.

Військовим радам округів, фронтів і армій (флотів, флотилій), а також відповідним командувачам належало право призупинити виконання вироку з найвищою мірою покарання. Водночас вони повинні були повідомити про це телеграфом голову Військової Колегії Верховного Суду СРСР, головного військового прокурора Червоної Армії або головного прокурора ВМФ, висловивши свою думку щодо подальшого спрямування справи. При розгляді справ про злочини, за які було встановлено відповідальність за законами воєнного часу, цим Положенням керувалися всі військові та загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.

Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за територіальною ознакою. Так, встановлювалося правило, за яким справа могла бути передана з одного суду до іншого і на таких підставах, що чинним законодавством не були передбачені. Такими обставинами вважалися: перебування звинуваченого в іншій місцевості та неможливість або складність етапування чи виклику його до суду за місцем вчинення злочину, тимчасове припинення діяльності суду в даній місцевості тощо.

Вимоги процесуального закону, що визначили порядок розслідування і розгляду кримінальних судів, що мали на меті забезпечення повного, всебічного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, вірне її вирішення по суті, охорону прав учасників процесу в рамках законодавства, зберігали своє значення і під час війни. Однак внаслідок багатьох об'єктивних, а інколи й суб'єктивних чинників не завжди була змога забезпечити присутність усіх учасників процесу на судовому засіданні, наприклад, забезпечити явку свідка, котрий перебував у діючій армії. В таких випадках суд був змушений оголошувати показання свідка, які він давав на попередньому слідстві, і зіставляти їх з іншими доказами у справі. Не завжди дотримувалися вимоги участі захисника в судовому процесі.

Нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на сприяння захисту прав країни, її правової системи, часто шляхом порушення захисту прав підозрюваного та підсудного.

Сторінка 424:

424

Лекція 16

Тим більше, ідо і в роки війни зберігся та активно діяв позасудовий апарат (спеціальні наради НКВС тощо).

* * *

Утвердження в СРСР сталінського режиму в умовах війни супроводжувалося наростанням централізаторських тенденцій, звркенням компетенції УРСР і певною втратою нею конституційно декларованого суверенітету, бюрократизацією державного і суспільного життя, згортанням демократичних форм і методів роботи рад, централізацією виконавчих структур, тріумфом апаратної номенклатури. Іншою важливою умовою розвитку тоталітаризму в цей період стала деформація правоохоронних структур (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ і державної безпеки), перетворення їх на каральні органи, вся діяльність яких була спрямована на виконання будь-якою ціною офіційних директив. Звичайним явищем повсякденного життя, найпростішим засобом вирішення тих чи інших політичних, економічних або соціальних завдань стали репресії. Але для безперебійного функціонування карального механізму, як показав досвід, необхідно було змінити відповідні норми законодавства, особливо кримінального і кримінально-процесуального. Останнє пов'язувалося з відступом від загальновизнаних правових принципів. Негативні зміни в розвитку політичної системи збільшилися, більш того, вони виправдовувалися виникненням воєнної загрози в умовах другої світової війни.

Україна перебувала в епіцентрі війни між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. На тимчасово захопленій території республіки було введено режим воєнної окупації, який супроводжувався насиллям, правовим терором, пограбуванням країни, зруйнуванням пам'яток культури. Нехтуючи національними прагненнями українців, гітлерівське керівництво розчленувало Україну на окремі адміністративні одиниці. Спроби відновлення української незалежності у червні 1941 р. у Львові та в жовтні 1941 р. в Києві були жорстоко придушені. Фашизм^ який приніс з собою тотальний геноцид, викликав рух опору як з боку радянських партизанських загонів та підпілля, так і загонів ОУН—У ПА. Боротьба з фашизмом загострювалася боротьбою між прибічниками радянської влади та української незалежної держави. Агресія нацизму призвела до страшних наслідків. 42 відсотки всіх збитків, спричинених війною Радянському Союзу, припали на Україну. Було забрано життя мільйонів її громадян.

Війна потребувала глибокої, різнобічної перебудови держави і права. Право УРСР у цей період відзначалося централізацією й здій-

Сторінка 425:

Держава і право України в роки другої світової війни

425

снювалося на основі та у відповідності зі змінами й доповненнями в загальносоюзному законодавстві. Ці зміни обумовлювалися надзвичайними обставинами режиму воєнного стану, що вимагали максимальної централізації всього державного механізму з метою перетворення всієї країни в єдиний воєнний табір.

Важливим політичним підсумком другої світової війни для українського народу було возз'єднання українських етнічних земель (Західної України, Північної Буковини та Закарпаття) у складі єдиної держави, міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН.

Сторінка 426:

Лекція 17

Радянська державність та право в Україні (1945-1991 pp.)

У післявоєнні роки державно-правове будівництво в Україні зумовлювалося новими обставинами, що склалися для Радянського Союзу в зовнішній і внутрішній сферах.

Перемога над нацистською Німеччиною та мілітаристською Японією сприяла встановленню нового ладу в ряді країн Європи та Азії. Такий перерозподіл сил спричинив загострення мЬкнародних відносин. Почалося змагання політичних систем, що увійшло в історію під назвою "холодна війна".

Аналіз міжнародно-правової діяльності України в цей період свідчить, що зусилля української дипломатії були спрямовані на зміцнення ділових зв'язків з усіма країнами, незалежно від їх соціального, економічного і політичного ладу.

Україна брала активну участь у роботі багатьох спеціалізованих міжнародних установ. У 1945 р. разом з 50 іншими країнами світу вона стала засновницею Організації Об'єднаних Націй (ООН). Делегації республіки були представлені в головних комітетах та комісіях ООН, зокрема в найголовнішому її органі — Раді Безпеки.

За участю УРСР було підписано мирні договори з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією, які у період другої світової війни виступали на боці третього рейху.

МЬкнародними конвенціями й угодами було уточнено державні кордони країни, зокрема, за договором від 6 серпня 1945 р. встановлено новий кордон між Польщею та СРСР по так званій лінії Керзо-на. 29 червня" 1945 р. спільною офіційною угодою між СРСР і Чехо-словаччиною було оформлено включення Закарпатської України до складу У PCP, а 22 січня 1946 р. утворено Закарпатську область. До України також відійшла Північна Буковина. Наприкінці 1945 р. територія УРСР складала близько 580 тисяч кв. км. У 1954 p., коли з ініціативи уряду Російської федерації було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні, остаточно оформилися сучасні кордони республіки.

Сторінка 427:

Радянська державність та право в Україні (1945—1991 рр.)

427

Вагому роль відігравала Україна в розвитку торговельно-економічних зв'язків, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Вона постачала їм вугілля, чавун, продукти машинобудування та інші товари, а ввозила звідти промислове обладнання, продукти широкого вжитку.

У 1957 р. Україна стала членом Міжнародного товариства по атомній енергії (МАГАТЕ), де виступала з ініціативами щодо заборони атомної та ядерної зброї, використання атомної енергії лише в мирних цілях.

На міжнародний авторитет України істотно впливали стан її економіки і суспільства.