§ 3. Право

Доба польсько-литовського панування на українських землях у правовій сфері характеризувалася деякими відмітними рисами. По-перше, на початку Польща і Литва (щоправда, різною мірою) зберігали тут нормативне регулювання, засноване на давньоруському праві. По-друге, впродовж усього періоду зближення обох держав, який тривав сто вісімдесят чотири роки, кожна з них здійснювала законодавчі запровадження у підвладних регіонах Русі згідно зі своїми державно-правничими актами (хоч поступовий вплив польських порядків на литовські вже виразно проглядався). По-третє, навіть після об'єднання Польщі й Литви в одну державу — Річ Посполиту — своєрідність литовського права зберігалася, тому в українських землях, які раніше входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля, Київщина), було введено державний лад, але не судове право Польського королівства, діяло не польське право, а литовські привілеї та статути.

Як наслідок, у тодішній Україні склалася досить своєрідна система джерел права. Підґрунтям для неї стало давнє право Київської Ру-

Сторінка 147:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

147

сі, що істотно позначилося на змісті та формах правового регулювання в підвладних Литві та Польщі українських землях. З іншого боку, природна еволюція суспільного й державного ладу в попередників Речі Посполитої та її самої зумовлювала необхідність адекватної модифікації старих правил і запровадження нових. Тому правова система в українських землях протягом XIV — першої половини XVII ст. нарешті сформувалася на основі місцевого звичаєвого права та нормативних актів Королівства Польського і Великого князівства Литовського, а по їх об'єднанні — Речі Посполитої (у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших законодавчих документів).

Більшість дослідників сходяться на думці, що майже весь період з XIV і до XVI ст., коли руські (білоруські та українські) землі влилися до Литовської держави і склали близько 90 відсотків території останньої, тут панувало звичаєве руське право, норми якого застосовувались не тільки в етнографічних білоруських та українських областях, а й у самій Литві.

Значну роль у поширенні впливів руського права на вказаних територіях відіграв збірник давньоруських правових норм "Руська Правда", що остаточно сформувався у XIII ст. і, майже до видання першого Литовського статуту (1529 р.), був єдиним для всіх зазначених вище земель зведенням писаного права. Стародавні литовські пам'ятки містять чимало опосередкованих і безпосередніх посилань на "Руську правду" як на діюче законодавство цієї держави. Вони, зокрема, зустрічаються у договорах, ухвалах, привілеях литовських князів, фіксуються в судовій практиці.

Так, у договорі великого князя Ольгерда та його братів (Кейстута, Явнута й Любарта) 1366 р. з польським королем Казимиром було закріплене положення, відповідно до якого русини — мешканці підвладних Литві територій при розв'язанні своїх суперечок мали судитися за руським правом. За цим договором встановлювалися посади "пограничних" судів, яким належало розглядати прикордонні суперечки і судити поляків польським правом, русинів — руським правом.

До Еллінського акта 1434 р., згідно з яким польське законодавство поширювалося на Галичину, Холмщину і Західне Поділля, цей регіон жив за нормами і приписами старого руського права. Ремінісценції "Руської Правди" прослідісовуються і в судебнику короля Казимира Ягайловича (1468 р.), починаючи з назви цього правового документа (у так званому "карамзинському" списку "Руська Правда" названа судебником). Навіть на початку XVI ст. уставні земські грамоти великі*

Сторінка 148:

148

Лекція 6

кого князя литовського для Київської і Волинської земель спиралися на руське право.

Привертають також увагу термінологічні особливості деяких юридичних пам'яток тієї доби, де зустрічаються визначення, що вживалися ще за Київської Русі ("пошлина", "обичай", "гість", "дітський", "послух", "добрі люде", "тивун", "істець", "пересуд" тощо). Зрозуміло, що ті чи інші законодавчі положення й термінологія могли запозичуватися не безпосередньо із згаданого давньоруського кодексу, а з права і судової практики різних земель, що колись входили до складу Київської Русі або мали з нею тісні стосунки1. Однак у всіх випадках вони незаперечно свідчать про помітне перейняття провінційного права Великого князівства Литовського і Королівства Польського правом київським, представленим "Руською правдою".

Щодо власне польського права, то воно не було об'єднане в одну систему, хоч спроби кодифікації робилися неодноразово. Замість цього в Королівстві Польському створювалися збірники, що включали раніше видані статути і конституції, а також норми звичаєвого права. Як уже зазначалося, серед законодавчих актів Речі Посполитої особливої ваги набули так звані Генрікові артикули 1573 р.

У Литві опрацювання систематизованих зводів законів здійснювалося успішніше. Хоча союз з Польщею і сприяв поступовому зближенню права Великого князівства Литовського з правом Королівства Польського, особливо в тому, що стосувалося становища шляхти, в цілому польські правові норми на території князівства навіть після Люблінської унії не поширились. Навпаки, наслідком зусиль правознавців князівства стала поява у XV ст. Судебника, а в XVI ст. — трьох Литовських статутів.

Судебник 1468 р. (Статут Казимира) був першим кодексом кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основу склали місцеве, звичаєве право і судово-адміністративна практика.

У Першому Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старого"),^виключно світському кодексі, який було прийнято на вальному сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного та державного ладу, що встановився на той час у Литві та підвладних їй українських землях. Цей кодекс складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей пра-

1 Йдеться про такі пам'ятки, як "Правда князя Смоленського з Ригою" (1222 р.), "Ряд князя Смоленського з Ригою" (1240—1250 рр.). — Авт.

Сторінка 149:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

149

ва. Статут проголошував, що всі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні судитися на основі викладених у ньому норм. Перший Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку. Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення "Руської Правди", норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з "Саксонського Зерцала".

Для розробки Другого Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з десяти осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники: земські, хо-рунжії та інші особи роду шляхетського, доктори прав чужоземних, які статут склали і написали". Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набрав чинності тільки в 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 по 1565 рр., визначав становище великого князя (господаря), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вольності шляхти. Статут 1566 р. поділявся на 14 розділів і 367 артикулів, як і Перший Литовський статут, містив норми, що належали до різних галузей права. В Україні цей збірник використовувався досить довго, тому він вважався дійсно українським, чим і пояснюється його друга назва — Волинський.

Після Люблінської унії 1569 р. з'явилася потреба привести литовське законодавство у відповідність до польських законів. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в опрацюванні статуту комісія, що склалася з правознавців. Третій Литовський статут був остаточно затверджений у 1588 р. У цьому документі визначалися права і привілеї шляхти, докладно регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність Третього ("Нового") Литовського статуту поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону (Польщу). Складався він з 14 розділів та 488 артикулів. Характерно, що й після прийняття статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р.

Значно поширилось на українських землях магдебурзьке право, згідно з яким окремим містам України надавалося самоврядування і право "між собою судитися і радитися". Відоме воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найавторитетнішим

Сторінка 150:

150

Лекція 6

серед них був збірник під назвою "Статті Магдебурзького права", виданий у 1556 р. Слідом за цим збірником було видано ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права, їх розглядали як офіційну інтерпретацію магдебурзького права. Відповідно до нього привілеї надавалися окремим соціальним верствам (шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні. Незважаючи на зовнішньо виражену автономію, українські міста, де діяло магдебурзьке право, фактично не були цілком самостійними та незалежними. Останнє обумовлювалося тією обставиною, що представники адміністрації (великокнязівської і королівської), так само, як і приватні власники міст, не бажаючи втрачати вплив на їх подальшу долю, втручалися в усі сфери соціально-економічного життя, накладали на міщан тяжкі повинності, а часто відверто грабували. Опір жителів та інші причини змусили уряд Литви та Польщі з кінця XV ст. надавати окремим українським містам (за певну винагороду) грамоти на "вільність", тобто статус самоврядування (на основі магдебурзького права). В результаті вони виходили з-під юрисдикції королівських та великокнязівських чиновників; скасовувалися звичаї литовського, польського і руського права, що були чинними раніше; втрачалась влада і суд державців щодо міщан; шляхом виборів дозволялось створювати органи самоврядування — ради (магістрати), що виступали як адміністративні та судові органи. Складалися вони з двох колегій — міської ради і "лави". До складу міської ради, залежно від розміру міста, щорічно в кількості від 6 до 24 осіб обиралися радці ("райці"), як правило, заможні міщани. Зі свого складу останні обирали бурмістра (одного або кількох). Міська рада, як головний орган самоврядування, виконувала функції міської влади і суду (в цивільних справах). Для розгляду кримінальних справ, передусім щодо позовів міщан до феодалів, ради обирали (призначали) лавників і судового війта, в окремих випадках — сільських цехових старшин.

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування отримали деякі українські міста, зокрема, Київ (1494—1497 pp.), Луцьк (1497 p.), Дубно (1498 p.), Рівне (кінець XV ст.), Львів (1503 p.), Дорогобуж (1514 p.), Ковель (1518 p.), Кременець (1536 p.), Top-чин (1540 p.), Берестечко (1547 p.), Брацлав (1564 p.).

До джерел права на Україні слід віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських землях були кормчі книги — Номоканон (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава (Сувій Ярослава). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного права,

Сторінка 151:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

151

що діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. У певних випадках як джерела церковного права використовувалися привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1585 р.).

Специфічним джерелом права були гетьманські (військові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення на українських землях мало звичаєве козацьке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювалися протягом XV — середини XVII ст. Норми звичаєвого права набули офіційного статусу в Запорозькій Січі. Вони закріплювали її військово-адміністративну організацію, регламентували порядок землекористування й укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалась польським і російським урядами.

Основним правовим інститутом тих часів, безумовно, було право власності. І в польському, і в литовському праві регулювання відповідних відносин здійснювалося так, щоб забезпечити переваги і привілеї вищих верств суспільства. Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього згідно з польським правом належало все, що було пов'язане з землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна належали маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого — "інші всякі добра і пожитки".

І все ж головна увага приділялась правовому регулюванню феодальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські й церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки поділялися на кілька категорій: "вотчини" або "дідизни", тобто одержані у спадщину (родові) володіння; маєтки, вислужені або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, "до волі панської"; маєтки, одержані внаслідок купівлі-продажу.

Право розпоряджатися цими категоріями володінь також було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним цілком вільно, то стосовно маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Сторінка 152:

152

Лекція 6

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислркена або куплена — вважалась недоторканною. Однак із цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли "до землі ворожої", розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки переходили до господаря. Діти таких людей втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька й матері або одружилися з іноземцем.

Право володіти землею грунтувалось на пожалуванні, яке підтверджувалось грамотою або давністю часу. Тому воно здійснювалося у двох формах: тимчасове або умовне (поки васал виконував службу на користь сюзерена) і постійне (з правом передачі пожалування у спадок). Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що було записано в грамоті господаря. Але цілком зрозуміло, що з часом кількість землевласників, право володіння землею у яких базувалося тільки на його давності, збільшувалося. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визначивши строк давності у 10 років. Після цього терміну будь-які позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалось у тієї особи, яка держала землю протягом зазначеного часу. Цей самий кодекс зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його стосовно фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право вільно продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Право землевласника продавати навічно лише третю частину майна було підтверджено й Другим Литовським статутом 1566 р.

Природно, що шляхта домагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р. кожен землевласник одержував право розпоряджатися своїм, батьківським, земським, ви-слркеним, купленим майном без будь-яких обмежень. Остаточно цей принцип був сформульований у Третьому Литовському статуті 1588 р., за яким "усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженим^ у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажиті на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом".

Право володіння землею, як правило, супроводжувалось обов'язком для власника відбувати військову повинність. Згідно з Литовським статутом 1529 р. кожен землевласник був зобов'язаний відбувати військову повинність згідно з земським рушенням. Кожний шляхтич мав з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей (залежно від розміру сво-

Сторінка 153:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

153

го володіння). Така сама вимога містилась у Литовському статуті 1588 р. Шляхтич, який відмовлявся відбувати службу, втрачав право на володіння землею. "А хто, — було записано у статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарій всяких і всякого звання власників земських маєтків, на війні не слркив, або коли приїхав і к встановленому строку не записався, а хоч би і записався... без дозволу нашого або гетьмана нашого великого, геть від'їхав, той маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю".

Досить докладну правову регламентацію одержали питання, пов'язані з успадкуванням. У результаті спадкове право виділилося в самостійний правовий інститут. У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, за заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Правда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалось тільки рухомим майном. Нерухоме майно, перш за все земля, переходило тільки до синів. Але вже з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, стали успадковувати дочки. Литовські статути спадкоємцями за законом називали дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів, їх можна було позбавити права на спадщину лише у деяких випадках. Так, виключались із числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконно народженими; діти державних злочинців та деякі інші.

Розрізнялося успадкування батьківського майна і материнського. Наприклад, Литовський статут 1588 р. вважав, що "спадщина батьківська, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити". Дочкам належало "тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого". Щодо материнського майна, як нерухомого (у вигляді маєтків), так і рухомого, то все це мало бути поділено порівну між дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпорядитися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася переважно на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність (вотчину або материнське майно). При цьому права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, їхніх нащадків і родичів фамільне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало переходити до близьких спадкоємців з

Сторінка 154:

154

Лекція 6

материнського боку. Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалось виморочним і переходило до державної скарбниці.

Значний інтерес становить зобов'язальне право, яке діяло на українських землях. Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення й розвитку. Однак і польське, і литовське право мало різні види договорів.

Спочатку найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин поширюється договір купівлі-продажу перш за все рухомого, а потім і нерухомого майна. Закон визначав форму та порядок укладання угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків (контрагентів) і з виконанням деяких символічних дій або обрядів. Було заведено, щоб контрагенти "перебивали" потискання сторонами рук у момент завершення укладання угоди, при цьому виставлявся могорич (частування). Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. В деяких випадках договір скріпляли присягою; використовувалась також застава (посади, а також передача землі, одержані на умовах служби).

У деяких випадках право вимагало письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше "десяти коп грошей". Ще суворіші вимоги до угод висував закон про землю. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених або іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або той, хто дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставити підпис та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду запис переносився "з книг замкових до книг земських". Такий самий запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на строк суму грошей.

Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань за їх здійснення. Скажімо, у польських статутах Казимира Великого (середина XIV ст.) злочинам присвячено майже третину статей. Значне місце займали вони й у Литовському Судебнику 1468 р. та у всіх трьох Литовських статутах.

Кримінально-правові норми мали досить чітку соціальну спрямованість. Життя, майно, честь і особиста гідність представників вищих верств, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями.

Сторінка 155:

г

Правове становище України у складі Речі Посполитої 155

Так, наприклад, в артикулі 39 Литовського статуту 1588 р. ("Про покарання людей простого стану за вбивство шляхтича") передбачалося: "Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими, або князівськими, або панськими землянськими або люди тяглові, вбили шляхтича або шляхтянку, то, оскільки їх через потерпілу сторону не було б звинувачено у відповідності з правом і у відповідності з артикулом доказано, мають бути усі на горло скарані".

Поняття злочину в цей період змінювалося відповідно до еволюції суспільних відносин. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну і моральну кривду, якої було завдано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як шкоду, злочинство. Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли 14 років (за Литовським статутом 1566 р.) або 16 років (за Статутом 1588 р.). Законодавство і судова практика досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину. Детально регламентували співучасть у вчиненні злочину і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність. Злочини поділялися залежно від їх об'єкта. Найбільш тяжким злочином вважалося знева-' жання або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот. Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та інші. До злочинів проти особи відносилися вбивства, тілесні ушкодження, образа.

Убивства розрізнялися залежно від об'єкта, суб'єкта, способу вчинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, вбивство на суді або у присутності пана, під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Окремо виділялись грабіж (напад з метою заво-лодіння майном), розбій (умисний напад на чужий будинок, двір). Якщо під час таких нападів хтось був убитий, усі учасники, незалежно від їх ролі, карались на смерть. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одрркення, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування.

Покарання здійснювалися з метою ізоляції злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Головною метою таких покарань було залякування. Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. Розрізняли просту страту (відрубу-

Сторінка 156:

156

Лекція 6

вання голови, повішення) і кваліфіковану — особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на палю). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубування руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до винуватців з непривілейованих станів. Як покарання практикувалися також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Для представників шляхти застосовувалося "виволання" — публічне оголошення вироку. Така людина переставала існувати для закону, втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. З XVI ст. виволання змінила опала — засуджений шляхтич мав так само залишити межі держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

Система майнових покарань включала конфіскацію майна, голо-вщину, відшкодування збитків. Крім застосування основного покарання, вказана у вироку сума сплачувалася сім'ї або родичам убитого. Так, відповідно до Третього Литовського статуту, "коли б людина простого звання убила іншу людину також простого звання, нешлях-тича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде".

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його міру. Це давало можливість суддям встановлювати міру покарання, виходячи зі своїх особистих і станових інтересів, громадянських позицій.

Щодо судового процесу, то на українських землях він за традицією мав обвинувально-змагальний характер. У процесуальному праві ще не було істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Судочинство розпочиналося за заявою зацікавленої сторони — потерпілого або його родичів. Позивач збирав докази, пред'являв їх суду і підтримував обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову, укласти мирову угоду. Однак стосовно найбільш тяжких злочинів слідство і суд були обов'язковими. Тут практикувалися доноси, катування, додержувалася таємниця судочинства. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати.

Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ, присяга тощо. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Велике значення надавалося письмовим доказам, особливо у майнових суперечках.

Сторінка 157:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

157

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи: старости, їх заступники, замкові судді- Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри гідні").

Входження українських земель до складу Речі Посполитої мало вкрай негативні наслідки для подальшої долі українського народу і його державності. Опинившись під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, український народ зазнав нечуваних поневірянь і страждань. У цей період було закладено підвалини протиріч, що існуватимуть між українцями і поляками впродовж століть. Ще більше порушилась економічна рівновага українських земель, намітилися вкрай несприятливі тенденції щодо полонізації української знаті. Під впливом католицької реакції проти протестантів колишня релігійна терпимість поступилася місцем фанатичному протистоянню. Не сприяло порозумінню і введення чужого для українського народу польського права. Ці та інші негативні кроки з боку влади ще більше віддаляли можливість скорого виникнення на українських землях власної держави. Потрібна була поява й розвиток нової суспільної верстви, яка б змогла корінним чином змінити ситуацію. Нею стало козацтво з центром консолідації на Запорозькій Січі.

Сторінка 158:

Лекція 7 Запорозька Січ