§ 1. Суспільний устрій

1654 р., одразу після переходу України під "високу руку" московського самодержця, розпочалася російсько-польська війна, яка завершилась підписанням Андрусівського перемир'я (1667 р.), а пізніше (1686 р.) — укладенням так званого "Вічного миру". Цим договором за Росією закріплювалися такі українські території: Лівобережжя (у народі воно дістало назву Гетьманщини), Київ з околицями, Запорожжя, Чернігово-Сіверська земля. Правобережжя і Західна Волинь залишились у володінні Речі Посполитої.

Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795 рр.), здійснених Пруссією, Австрією та Росією, Річ Посполита припинила існування, Правобережна Україна та Західна Волинь стали російськими провінціями. Крім того, впродовж останньої чверті XVIII ст. Кримське ханство було оголошено незалежним від Туреччини і згодом приєднане до Катеринославського намісництва як Таврійська область.

Таким чином, на початок XIX ст. переважна більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії.

У ході розвитку російсько-українських відносин дедалі виразніше проступали наміри царських властей позбавити Україну її самобутньої суспільної і громадсько-політичної організації, на яких, передусім, і грунтувалася козацько-демократична система управління. Впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. правовий статус українського суспільства було приведено у відповідність до російського.

Низкою законів загального характеру, що стосувалися дворянства в цілому, та спеціальними законами, які безпосередньо адресувалися вищим верствам українства, царський уряд зрівняв козацьку старшину й українську шляхту з російським дворянством. Це зміцнило їхнє

Сторінка 225:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 225

15

— 3-1237

становище як монопольних власників землі (цим верствам належало 70 відсотків орних площ України).

На цей же час припало завершення юридичного закріпачення українських селян (царські укази від 1800, 1804, 1808 і 1828 pp.). У 1857 р. кріпаки складали 5,5 млн осіб — приблизно 50 відсотків усієї кількості українських селян. Основним їхнім обов'язком було відбування панщини, що часто сягала шести днів на тиждень. Другу соціальну групу утворювали державні селяни. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Основними формами експлуатації були грошова рента та державні податки, розмір яких постійно збільшувався.

У XIX ст. спостерігалося швидке зростання міською населення України. Склад городян був вельми строкатим. До найчисленнішого прошарку належали власне міщани, що сплачували більшу частину податків. Поступово послабилися обмеження у правовому становищі міщан. У 1832 р. їм було дозволено мати земельні ділянки у містах для занять торгівлею та підприємництвом. Вони одержали також право переходити до купецтва, придбавати гільдійські посвідчення (за наявності відповідних капіталів). Збільшувалася кількість купців, які поступово перетворювалися на капіталістів. Історія зберегла прізвища визначних українських комерсантів з родин Яхненків, Семи-ренків та інших.

У цей період на заводах, фабриках, копальнях, будовах, транспорті України нагромаджувалася значна кількість найманих робітників. Це був новий суспільний клас, що з часом дедалі гучніше сповіщав про себе. Офіційні акти визначали такі головні ознаки цих людей:

— відсутність постійного місця проживання;

— джерело існування — праця за наймом

Наймані робітники на той час були фактично безправними через недосконалість робітничого законодавства.

Як і в усій Російській імперії, на Україні у другій половині XIX ст. почався активний розвиток буржуазної суспільно-економічної формації, що йшла на зміну феодальній. Феодально-кріпосницькі відносини, що панували протягом багатьох віків, вступали в дедалі гостріший конфлікт зі зростаючими продуктивними силами. В країні назрівала революційна ситуація, царський уряд змушений був вдатися до реформування існуючих порядків. Серед ужитих заходів найважливішим стало скасування кріпосного права.

19 лютого 1861 р. цар підписав відповідний Маніфест, а також "Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності" та інші акти про селянську реформу (всього 17 доку-

Сторінка 226:

226

Лекція 10

ментів). Цими законами передбачалося особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок та можливість викупу останніх, визначалися селянські повинності та організація селянського управління.

З моменту опублікування Маніфесту поміщику заборонялося продавати селянина, купувати, дарувати як річ, насильно одружувати або видавати заміж, переселяти з місця на місце, забирати до челяді, за своїм розсудом карати тощо. Селяни набули особистих та майнових прав, у тому числі на самостійний, без дозволу поміщика, вступ у шлюб, укладення договорів та зобов'язань з приватними особами та зі скарбницею, вільне ведення торгівлі та підприємництва, своїх судових справ, участь у роботі органів самоврядування, вступ на слркбу, на навчання, придбання рухомого та нерухомого майна.

За поміщиками закріплювалося право власності на всі належні їм землі. Селянам виділялися садиби та польові наділи, за які вони мали внести викуп. Під час розподілу земель враховувалися місцеві особливості. Там, де земля була не дрке родючою, давала низькі прибутки, селянські наділи були більшими. На Південній і Лівобережній Україні поміщики відібрали у селян 1 млн десятин землі або 28 відсотків їхнього дореформеного надільного землеволодіння. На Правобережжі хліборобська частка була на 18 відсотків вище, проте і тут селяни не одержали повного інвентарного наділу.

Розміри викупної платні визначалися не вартістю землі, а розмірами дореформеної селянської феодальної повинності. Таким чином, розмір платежу ставав набагато вищим вартості землі, він включав фактично і вартість праці селянина. Вся надільна земля за тогочасною ринковою ціною коштувала 544 млн крб., селяни ж повинні були за неї заплатити 867 млн крб. При цьому 20—25 відсотків викупної суми селяни сплачували готівкою, решту ж поміщики отримували від держави, яка в свою чергу зобов'язувала селян сплатити ці гроші разом з процентами протягом 49 років. За 40 років селяни сплатили державі близько 2 млрд крб., тобто вчетверо більше вартості наданої їм землі.

Селяни^навіть після звільнення залишалися неповноправними. До переходу на викуп (тобто до початку внесення платні за наділи) вони виконували грошові (оброки) і відробіткові (панщину) повинності.

Формально поміщик рке не розпоряджався кріпаками. З 1861 р. стали виникати селянські общини, що підпорядковувалися урядовим органам. Слід зауважити, що більшого поширення вони набули в Росії. В Україні перевага надавалася одноосібним господарствам.

Община проголошувалася власником землі, оскільки вона (а не кожний окремий селянин) викуповувала землю, яку періодично роз-

Сторінка 227:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії

227

поділяли між селянськими дворами. Община сплачувала податки і забезпечувала виконання повинностей, розподіляючи їх між своїми членами. Всі члени общини щодо податків були пов'язані круговою порукою, і за неплатників розраховувались інші. Община, у свою чергу, могла покарати неплатника (аж до публічного шмагання за рішенням сільського сходу) або примусово віддати на заробітки.

Скасування кріпосного права вплинуло на суспільний устрій України. Змінилося становище не тільки селянства, а й інших класів — відбувалося інтенсивне формування буржуазії та промислового пролетаріату. Утвердження буржуазних відносин відбувалося в умовах збереження численних пережитків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід зазначити політичне панування поміщиків, становий поділ суспільства та ін.

Подальший соціально-економічний і політичний розвиток призвів до того, що на початку XX ст. Росія, до складу якої входила Україна, стала вузловим пунктом суперечностей усієї системи імперіалізму, центром капіталістичного, феодально-поміщицького і наніонально-колоніального гніту, що переплітався з поліцейським деспотизмом царизму і доповнювався імперіалістичним грабунком з боку іноземного капіталу. Іноземцям в Україні належало близько 90 відсотків акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких опинялася за кордоном.

Світова економічна криза 1900—1903 рр., а також російсько-японська війна, що почалася в січні 1904 р., розкрили гнилість царизму, загострили до крайньої межі всі суперечності, посилили незадоволення широких народних мас. Все це сприяло швидкому зростанню революційної кризи. Революція 1905—1907 рр., а потім і перша світова війна істотно вплинули на суспільний і державний розвиток України.