§ 2. Перехід України під протекторат російського царя

Протягом усієї національно-визвольної війни перед Б. Хмельницьким стояло складне завдання. Він мав велику армію, але більшість по-

Сторінка 174:

174

Лекція 8

встанців були не навчені та погано озброєні. Польща ж не тільки мала великі власні військові сили, а й була багатою державою, отже, могла а<ористатися найманим військом. Боротися з Польщею лише своїми силами Україна не могла, треба було шукати союзників. Перша коаліція — українсько-турецько-татарська — виявилася ненадійною, союзники часто грабували місцеве українське населення. З перших місяців боротьби Б. Хмельницький звернув свою увагу на Московщину. Він розумів, що Москва незадоволена умовами Поляновського договору (1634 р.), за яким західноросійські міста, включаючи Смоленськ, перейшли до поляків. Значну роль у справі укладення союзу України з Москвою відіграло східне православне духовенство, вищі представники якого (Єрусалимський патріарх Паїсій, Назаретський митрополит Гавриїл та ін.) стали посередниками між гетьманом та царем. За шість років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств, але московський уряд висилав хліб і сіль, давав загальні обіцянки, а допомогти відмовлявся, посилаючись на несприятливі умови. Москва вичікувала. Вона дала можливість двом сусіднім державам спустошити одна одну, а лише потім втрутилася в конфлікт.

1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві прийняв рішення розірвати мирний договір з Польщею і прийняти гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами їх і землями під високу царську руку. В Україну направили посольство на чолі з тверським намісником Василем Бутурліним.

8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася рада, яка прийняла рішення, що надовго змінило нашу історію. Багато істориків не погоджуються зі свідченням В. Бутурліна, що на раді "собралось великое множество всяких чинов людей". Там було 284 особи — представники козацької старшини, козаки Переяславського полку та мешканці Переяслава. Представників Запорозької Січі на цій раді не було. Після короткого виступу гетьмана і читання царської грамоти гетьман, посли та старшини пішли до Успенського собору, де сталося перше непорозуміння між сторонами. Б. Хмельницький висловив думку про обопільність присяги, тобто він хотів, щоб В. Бутурлін присягнув від імені царя, що той захищатиме Україну від Польщі і не порушить прав і вольностей усіх станів українського суспільства. Посол відмовився, посилаючись на те, що цар свого слова не міняє. Після довгих спорів українська сторона погодилася, що слово царя заміняє присягу з його боку і гетьман зі старшиною присягнули на тім, "щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступно" . Гетьман і старшина домагалися від В. Бутурліна хоча б писаної декларації про те, що права й вольності України залишаться

Сторінка 175:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

175

незмінними, але посол відмовився і від цього. Взагалі ніякого письмового договору в Переяславі підписано не було. Визначення взаємин між Україною і Московщиною відкладалося на майбутнє. Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Суть її зводилася до того, що між Україною і Московщиною укладено військовий союз, гарантований протекцією московського царя над Україною, та давалась царська гарантія про збереження всіх прав і вольностей усіх станів українського суспільства.

З Переяслава московські посли поїхали по Україні приводити до присяги населення, однак ця справа виявилася нелегкою. В Полтавському та Кропив'янському полках московських послів побили киями. Відмовилися присягати полковник Іван Богун та Іван Сірко, Уманський та Брацлавський полки. Проте якихось значних виступів проти прийняття присяги не було.

Наприкінці березня 1654 р. українські посли генеральний суддя С. Зарудний та переяславський полковник П. Тетеря привезли до Москви проект договору у формі петиції до царя, що складався з 23 розділів. Основними пунктами цього проекту були: невтручання царських представників у справи місцевих судів і управління; збереження прав і вольностей Війська Запорозького, козаків, шляхти та міщан; 60-тисячний козацький реєстр; виборність гетьмана і старшини; встановлення платні реєстровим козакам; право гетьмана приймати чужоземних послів; участь московського війська у війні з Польщею. Два тижні йшов процес обговорення проекту договору. Його переробили і відредагували, але зміст від цього не змінився. Цей документ, який складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою Березневих статей. На жаль, оригінал цього договору не зберігся.

27 березня 1654 р. українські посли одержали відповіді на статті, царську грамоту з привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права і привілеї української шляхти, грамоту гетьманові на володіння Гадяцьким староством. Майже всі козацькі пропозиції цар врахував, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею та Туреччиною.

Московський договір 1654 р. був так неясно сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст і кожна підходила до нього з урахуванням лише своїх інтересів. Не дивно, що й до цього часу серед істориків немає одностайних поглядів щодо цієї угоди між Україною і Росією. Російський історик державного права В. Сергієвич вважав, що цей договір є персональною унією, тобто він об'єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Крев-ської унії 1385 р. між Литвою і Польщею). М. Грушевський був пе-

Сторінка 176:

176

Лекція 8

реконаний, що договір встановлював васальну залежність України від Москви. І. Розенфельд та В. М'якотін результатом договору бачили інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. В. Липинський висунув думку, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України і Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмельницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, чи згодом зі Швецією. Але, враховуючи всі погляди вчених, не можна забувати, що сторони вкладали в цю угоду різний зміст. Україна бачила в ньому лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію.

З об'єктивного погляду цей документ відповідав інтересам обох сторін. Договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна здобула сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як і всі віруючі, вже не зазнавала релігійного переслідування.

Цей договір був вигідний і для Росії. За допомогою нашого війська вона звільнила від поляків Смоленськ та інші російські міста, захопила Білорусію і Литву. Україна захищала Росію з півдня від нападів турецьких і татарських орд. Згодом, використовуючи прояви суспільного антагонізму в Україні, Москва здійснила акт інкорпорації: ліквідувала українську державність та включила українські землі до свого складу. Це сприяло зміцненню військового, економічного і політичного потенціалу Російської держави.

Входження України до складу Росії. Після Переяславської ради війна з Польщею спалахнула з новою силою. Українські та російські війська зайняли Білорусію і Литву, шведи захопили Варшаву та Краків. У цій безнадійній ситуації Польщу врятувала дипломатія: до Москви було надіслано пропозицію про перемир'я, а цареві запропонували польську корону після смерті бездітного Яна-Казимира. 1656 р. у Вільно між поляками і росіянами було підписано сепаратне перемир'я (козаків не було запрошено). Віденський мир викликав обурення Б. Хмельницького і старшини, однак він розв'язав їм руки: військовий союз України з Москвою проти Польщі втратив силу і гетьман змушений був шукати нових союзників. Ними стали Швеція, Бранденбург, Семиграддя, Молдова, Волощина та Литва. Союзники планували розділити Польщу між собою, але ці плани не були реалізовані. Данія розпочала війну проти Швеції і та вивела свої війська з Польщі. Те саме зробив і курфюрст Бранденбургзький. Козацький

Сторінка 177:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 177

корпус полковника А. Ждановича збунтувався і, підбурюваний московськими агентами, самовільно повернувся в Україну.

В останні роки життя Богдан Хмельницький часто хворів. Тяжке життя і напружена праця виснажили його сили. Щоб не допустити боротьби за гетьманську владу, він запропонував проголосити свого 16-річного сина Юрія наступником. Старшинська рада без виборів у квітні 1657 р. затвердила цю пропозицію. Ніхто не чекав, що смерть гетьмана наступить так швидко, але після звістки про бунт козаків Ждановича у Б. Хмельницького стався інсульт. 27 липня 1657 р. гетьман помер. Це була величезна втрата для України. Історики по-різному оцінюють його діяльність, але всі вони зазначають, що від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя. Один з найкращих дослідників тієї доби О. Оглоблін писав: "Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату".

Гетьманування Юрія Хмельницького тривало лише місяць. 23 серпня 1657 р. він зрікся булави на старшинській раді у Чигирині, посилаючись на свою молодість і необхідність вчитися. Через три дні відбулася ще одна рада, яка доручила виконувати гетьманські обов'язки генеральному писареві Івану Виговському, одному з найближчих сподвижників великого гетьмана. 25 жовтня 1657 р. козацька рада у Корсуні підтвердила обрання І. Виговського. Але Москва негативно ставилася до цієї кандидатури і цар не затвердив результатів виборів. То ж у середині лютого 1658 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка знову підтримала кандидатуру І. Виговського. Царському послу Б. Хітрово нічого не залишалося, як визнати її результати.

Тим часом в Україні ширилася опозиція новому гетьманові. Першими виступили запорожці, ображені тим, що їх не запросили на вибори гетьмана. Козаків підтримали старі полковники, які самі мріяли про гетьманську булаву. До Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря, які звинувачували нового гетьмана у прихильності до Польщі. Відчуваючи таємну підтримку Москви, вони відкрито виступили проти І. Виговського. Для придушення цього повстання було залучено значні сили. Полтаву взяли штурмом, М. Пушкар загинув у бою, а Я. Барабаша повісили козаки гетьмана. У цих боях загинуло майже 50 тисяч українців.

12 — 3-1237

Сторінка 178:

178

Лекція 8

Українське суспільство розділилося на два табори: одні орієнтувалися на Варшаву, інші — на Москву. Українська старшина, вихована на принципах політичної свободи, зі страхом дивилася на прояви російського абсолютизму. Перспектива перетворитися на царських "холопів", як називали себе найродовитіші московські бояри, не могла приваблювати людей, у яких перед очима була Польща з її шляхетською свободою.

За десять років війни виросло нове покоління поляків, готових піти на значні політичні поступки Україні. Але серед широких народних мас, серед рядових козаків, селян і міщан ідея повернення до союзу з Польщею була непопулярною. їх лякала можливість повернення польських панів з панщиною, від якої за роки війни всі відвикли, та ймовірність національно-релігійних переслідувань.

І. Виговський почав інтенсивні переговори з поляками. 16 вересня 1658 р. в м. Гадячі було підписано договір про унію України (Князівства Руського) з Польщею та Литвою. Основні його положення були такі: 1) все, що відбувалося під час війни, покрити вічною амністією, тобто вічним забуттям; 2) реєстр має бути 60 тисяч і 10 тисяч затяжного (найманого) війська; 3) козаки звільняються від усіх податків і мит по всій державі; 4) ніяких військ у воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське, крім козацьких, не вводити; 5) після смерті нині діючого гетьмана (І. Виговського) будуть обрані по одному сенатору від вищеназваних воєводств, з яких король призначить гетьмана; 6) для розгляду цивільних і кримінальних справ у вищеназваних воєводствах має бути свій особливий трибунал; 7) у Києві продовжує діяти Київська академія, яка користується тими самими воль-ностями, що й академія Краківська; дозволяється створити ще одну академію, "де побачать її принагідне місце"; гімназій, колегій, шкіл і друкарень можна відкривати скільки потрібно; 8) для карбування грошей у Києві створюється монетний двір; 9) уніатська церква ліквідується, а православна і католицька отримують рівні права; 10) спільного короля обирають на загальному сеймі. Гадяцький договір передбачав перетворення Речі Посполитої у федерацію трьох самостійних

держав — Польщі, Литви та України. Він не був реалізований, однак має велике значення як пам'ятка державницької думки України.

Звістка про підписання Гадяцького договору стала сигналом до початку відкритої війни Москви проти України. Цар Олексій видав грамоту до українського народу, в якій проголошував гетьмана зрадником. І. Виговський, у свою чергу, звернувся до європейських дворів з маніфестом, в якому звинувачував Москву в порушенні умов Переяславського договору: це, зокрема, сепаратний Віденський договір з

Сторінка 179:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 179

Польщею, захоплення Литви, завойованої українськими козаками, підтримка повстання Пушкаря і Барабаша проти гетьмана. Наприкінці зазначалося, що українці не відповідають за нову війну, і що вони вимушені братися за зброю.

Весною 1659 р. стотисячна московська армія рушила на Україну і оточила Конотоп. І. Виговський, зібравши велику армію з козаків, найманців, поляків і татар, вирушив його визволяти. 28—29 червня 1659 р. відбулася вирішальна битва. Московська армія була розбита, а її недобитки втекли до Путивля. Всі чекали, що Виговський піде на Москву, але він не зважився на це: у Києві розташувався великий загін московського війська, і спроба брата гетьмана полковника Данила Виговського взяти це місто не вдалася. Крім того, дійшла звістка, що запорожці напали на Крим і союзники гетьмана — татари — спішно повернулись додому. Проти гетьмана готувалася змова, яку очолили полковники Яким Сомко (брат першої дрркини Б. Хмельницького), Василь Золотаренко (брат третьої дрркини Б. Хмельницького) та Ти-міш Ціцюра, тобто недавні соратники І. Виговського. Повстали Полтава, Гадяч, Лохвиця, запорожці. Гетьман опинився у тяжкому становищі. Вороги звинувачували його в тому, що він продав Україну полякам і хоче повернути старі порядки. Про все це було відкрито заявлено гетьману на козацькій раді в середині вересня 1659 р. у Гер-манівці, що на Київщині. Кількох його прибічників було вбито, а сам він змушений був тікати. Через деякий час відбулася нова рада у Білій Церкві. І. Виговського заочно було скинуто, а на посаду гетьмана знову було обрано Юрія Хмельницького. В обмін на життя своїх дітей і дрркини І. Виговський передав Юрію гетьманські клєйноди, а сам подався до Польщі, де був призначений сенатором. У 1664 р. він повернувся на Правобережну Україну і за наказом тодішнього гетьмана Павла Тетері був розстріляний.

Юрій зі старшиною, яка його підтримувала, вирішили налагодити стосунки з Москвою. В середині жовтня 1659 р. він прибув до Переяслава, де вже знаходився князь Трубецькой з 40-тисячною російською армією. Після розгрому під Конотопом князь вважав рсраїнців зрадниками. Він запропонував гетьману підписати "Статті Б. Хмельницького", однак насправді це була груба фальшивка, зроблена московськими дяками. Згідно з цим документом обирати і знімати гетьмана можна було лише з дозволу царя. Російські війська і воєводи мали стояти у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані. Гетьман не мав права вести дипломатичні стосунки, звільняти і призначати полковників; козаки мали вийти з Білорусії, а Київський митрополит мав визнати владу Московського патріарха. Оточений російською ар-

12'

Сторінка 180:

180

Лекція 8

мією Юрій Хмельницький 17 жовтня був змушений підписати ці статті. Трагедія подальшої історії України в тому, що цей фальшивий документ став єдиним офіційним текстом так званих "Статей Богдана Хмельницького" і увійшов пізніше до "Полного собрания законов Российской империи". На нього посилалися згодом, підписуючи всі наступні гетьманські статті, постійно обмежуючи автономію України.

Московські війська разом з гетьманом та козаками пішли на Правобережну Україну. В наступному, 1660 р., їх розбили поляки на Волині. Юрій підписав з поляками договір, який повторював основні положення Гадяцького, але вже й мови не було про окреме Руське князівство, проте Україна діставала автономію. В той час, коли козацька рада в Корсуні обговорювала умови цього договору з Польщею, дядько Юрія, переяславський полковник Яким Сомко, присягав на вірність московському цареві. Україна фактично розпалася на дві частини: Правобережна орієнтувалася на Польщу, а Лівобережна — на Москву, проте в обох не було єдності. Почався період української історії, який уже від сучасників дістав назву — "Руїна".

У 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона. Козацька рада в Чигирині обрала гетьманом зятя Б. Хмельницького — полковника Павла Тетерю. Польський король затвердив його на цій посаді.

На Лівобережжі в той самий час на булаву претендували полковники Я. Сомко, В. Золотаренко та запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький. Перші два належали до заможного козацтва, а кошовий був представником "черні". У червні 1663 р. біля Ніжина відбулася так звана "Чорна рада", в якій крім козаків брали участь селяни та міщани. Рада закінчилася перемогою І. Брюховецького і погромом багатих козаків та міщан. Я. Сомко і В. Золотаренко були заарештовані й через місяць страчені.

Вибори двох гетьманів та затвердження їх польським королем і російським царем офіційно засвідчили поділ України на дві частини. Війна між ними продовжувалась. 13 січня 1667 р. в Андрусові між Москвою і Польщею було встановлено перемир'я на 13 років. Лівобережжя залишалося під Москвою, Правобережжя — під Польщею. Київ на два роки залишався московським, а Запорожжя мало бути під спільним польсько-московським контролем. Усі українці були обурені поведінкою Москви, яка ще недавно обіцяла ("цар своє слово не міняє") Богдану Хмельницькому захищати Україну від Польщі.

Два роки гетьман П. Тетеря з поляками приборкував Правобережжя, але був розбитий повстанцями під Брацлавом і, зрікшись

Сторінка 181:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 181

гетьманства, втік до Польщі. Там він прийняв католицизм, а своє майно заповів єзуїтам.

На деякий час гетьманом було обрано Степана Опару, якого підтримали татари, але дуже скоро вони зневірилися в ньому і видали полякам. С. Опару розстріляли. У січні 1666 р. в Чигирині козацька рада обрала гетьманом Петра Дорошенка, який зробив героїчне зусилля об'єднати Україну, вирвати її з-під польської і російської влади та створити самостійну українську державу. Спочатку він змушений був визнати польський суверенітет, але пізніше за допомогою татар завдав польським військам нищівної поразки під Брацлавом. П. Дорошенко почав переговори з поляками, вимагаючи автономії в межах трьох воєводств. Проте проголошений гетьманом уманський полковник Михайло Ханенко добивався автономії лише для козаків. Поляки затвердили гетьманом М. Ханенка. Дорошенку довелося одночасно боротися проти М. Ханенка і поляків та лівобережного гетьмана І. Самойловича і росіян. Після довгих років боротьби він зневірився у своїй діяльності, передав клейноди І. Самойловичу і був відправлений до Москви на "почесне заслання" (1676 р.). Так трагічно склалося життя видатного діяча і великого патріота, який прагнув вибороти незалежність України.

Турки не хотіли об'єднання України під владою лівобережного гетьмана І. Самойловича і втретє поставили на гетьманство Юрія Хмельницького (1677—1681 рр.). Колишню гетьманську столицю Чигирин було знищено, тому свою резиденцію Юрій влаштував у Не-мирові на Вінниччині.

Завдяки прізвищу та ореолу багаторічного в'язня польських і турецьких тюрем йому спочатку вдалося прихилити на свій бік багато людей. Але через власну підозрілість і жорстокість гетьман відштовхнув від себе навіть найближчих сподвижників.

У багатих людей Юрій викрадав дітей, а згодом вимагав викуп. Почали надходити скарги в Стамбул. У 1681 р. за наказом турецького султана Юрія Хмельницького було страчено.

Того ж року між Москвою та Польщею, а потім мок Москвою і Туреччиною було укладено угоди, за якими Київ відходив до Росії, а вся територія між Дніпром і Бугом мала бути незаселеною. Видатний дослідник цієї епохи Д. Дорошенко писав: "Було санкціоновано пустиню в самому центрі багатого краю, там, де була колиска його історичного життя, там, де був осередок держави Богдана Хмельницького. Ця пустиня була немов надгробним пам'ятником на могилі визвольних змагань народу, який волів зруйнувати свій край і засіяти

Сторінка 182:

182

Лекція 8

власними кістками, ніж добровільно скоритися такому політичному й соціальному ладові, який не відповідав його поглядам і поняттям".

Весною 1686 р. між Москвою і Польщею було підписано "Вічний мир", за яким до Москви переходило все Лівобережжя, а на правому березі — Київ з невеликою округою між річками Стугною та Ірпенем. Запорожжя теж залишалося у підданстві московського царя. Правобережжя, незважаючи на протести української старшини, залишилося за Польщею. Польський уряд обіцяв не заселяти середньої Київщини над Дніпром, де були міста Ржищев, Канів, Черкаси і Чигирин.

Повернемося до подій на Лівобережжі. Обраний у 1663 р. гетьманом І. Брюховецький через два роки поїхав до Москви, одружився там з княжною Долгорукою і зрікся багатьох своїх прав, що викликало велике обурення в Україні. Чашу терпіння переповнило укладання між Польщею і Московією Андрусівської угоди (1667 р.) без участі українських представників. Щоб запобігти повстанню, І. Брюховецький скликав у 1668 р. козацьку раду, де запропонував з допомогою татар вигнати московських воєвод з Лівобережжя. Але було вже пізно. За кілька місяців до цього правобережний гетьман П. Дорошенко визнав протекторат султана і з великою армією виступив проти І. Брю-ховецького. Народ переходив на його бік. Козаки збунтувалися і вбили І. Брюховецького. П. Дорошенко був проголошений гетьманом обох сторін Дніпра, залишив на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя. Але згода між ними тривала недовго. Під тиском російських військ і промосковської старшини Д. Многогрішний почав переговори з російськими послами і 16 березня 1669 р. підписав договір, відомий під назвою "Глухівські статті". Частину гетьманських прав, втрачених І. Брюховецьким, було відновлено, зокрема, збір податків. Гетьман, як і раніше, не мав права зноситися з іншими державами.

Д. Многогрішний не був ні політиком, ні дипломатом. Він не вмів ладнати ні., зі старшиною, ні з Москвою, і нажив багато ворогів. 13 березня 1672 р. група старшин заарештувала гетьмана і відправила його до Москви. Там його звинуватили у -зв'язках з правобережним гетьманом П. Дорошенком і в намірі передати Україну під турецьку протекцію. Д. Многогрішного разом з сім'єю відправили на заслання до Сибіру.

На старшинській раді (рядові козаки були там лише мовчазними свідками) гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойло-вича — освіченого, талановитого політика і патріота, проте жадібного

Сторінка 183:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

183

і честолюбного. Йому вдалося на деякий час об'єднати Україну: у 1674 р. йому передав булаву М. Ханенко, а в 1676 р. — П. Дорошенко.

Після обрання гетьманом І. Самойлович підписав з московським царем 10 пунктів, що ввійшли в історію під назвою "Конотопських статей". Навчена досвідом з Многогрішним, старшина зажадала, щоб гетьману заборонили мати так звані "компанійські" полки, що підлягали йому особисто і на які він міг покластися.

Довгий час І. Самойловичу вдавалося добре ладнати з Москвою, однак після підписання "Вічного миру" його обурювала політика царського уряду. Він сподівався з допомогою татар звільнитися від московської опіки. 1687 р. Москва почала війну з Кримом, але похід виявився невдалим: відступаючи, татари підпалили степ. Фаворит цариці Софії князь В. Голіцин, який командував російськими військами, дав наказ повертатися назад, а вину за невдачу вирішив перекласти на гетьмана, тим більше, що старшина весь час писала на нього скарги до Москви. І. Самойловича заарештували, звинуватили у зв'язках з Кримом і відправили з родиною до Тобольська на заслання. Його величезні багатства були поділені між військовою скарбницею та Москвою.

25 липня 1687 р. було скликано козацьку раду, на якій гетьманом обрали генерального писаря Івана Мазепу. Це був видатний політик, який мав гарну освіту й великий досвід, умів знайти вихід з безнадійного, на перший погляд, становища. Виконуючи доручення П. Дорошенка, його затримали запорожці та видали І. Самойловичу, але Мазепа зумів не лише зберегти своє життя, а й завоювати прихильність лівобережного гетьмана. Вже за дорученням І. Самойловича він кілька разів їздив до Москви і встановив добрі стосунки з князем В. Голі-циним. Під час перевороту, коли Софію було усунено від влади, а В. Голіцина відправлено до Сибіру, І. Мазепа знаходився в Москві. Всі чекали, що його також спіткає доля фаворита, але він сподобався новому цареві Петру і до останніх місяців життя користувався його необмеженою довірою.

Вступаючи на гетьманство, І. Мазепа підписав так звані "Коло-мацькі статті" (події відбувалися на річці Коломак). Основу складали статті, підписані Д. Многогрішним, але з деякими доповнення на користь Москви. Гетьману заборонялося порушувати "Вічний мир" з поляками, звільняти і призначати генеральну старшину без дозволу московського уряду, підтримувати стосунки з зарубіжними країнами. В гетьманській столиці Батурині мав стояти стрілецький полк. Гетьман і старшина повинні були заохочувати змішані шлюби українців з

Сторінка 184:

184

Лекція 8

росіянами. Коломацькі статті вперше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт не був реалізований.

Роки правління І. Мазепи були тяжкими для українського народу. Москва постійно намагалася завоювати Крим та вийти до Чорного моря. Російські війська майже щорічно марширували через Україну з півночі на південь, а потім поверталися назад, грабуючи місцеве населення. Козаки змушені теж були брати участь у цих походах. Вони розуміли, що після завоювання Криму зникне потреба в існуванні Запорозької Січі та 30-тисячного реєстрового війська, а тому неохоче воювали зі своїми недавніми союзниками татарами.

Крім того, Росія 1700 р. розпочала війну зі шведами за вихід до Балтійського моря і гетьман змушений був щорічно посилати туди козацькі загони. Всі ці непопулярні в Україні війни вимагали великих коштів. Постійно вводилися нові податки, що загострювало соціальне та економічне напруження. Люди тікали на Запорожжя, яке стало центром опозиції гетьману. Частина селян знайшла притулок на Правобережжі: фастівський полковник Семен Палій звільнив від поляків майже всю Київщину. Виникла опозиція і серед старшини: вони писали царю доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зраді, але Петро І продовжував довіряти І. Мазепі. Він видав гетьману генерального суддю В. Кочубея та полтавського полковника Іскру, які написали на нього донос. Вони покаялись, не витримавши тортур, але пізніше були страчені в козацькому таборі біля Києва.

Між тим Північна війна продовжувалася. Польща поділилася на дві частини: одні поляки підтримували короля Августа II, а інші в 1704 р. обрали королем познаньського воєводу Станіслава Лещин-ського. Першого підтримував російський цар, а другого — шведський король. Україна опинилася в тяжкій ситуації. У разі перемоги шведів і С. Лещинського, Україну, як союзника Москви, віддали б полякам; якщо б переміг Август з росіянами, то українські землі було б поділено між Польщею і Москвою. Українська старшина на чолі з гетьманом І. Мазепою бачила порятунок у тому, Щоб з допомогою шведів, які вже зайняли значну частину Польщі і збиралися йти на Москву, звільнитися від московської опіки.

Після кількох поразок шведських військ король Карл XII прийняв рішення йти на Лівобережну Україну. Ця звістка була страшним ударом для гетьмана: про його переговори зі шведами знало лише невелике коло старшин. Переважна більшість козаків і старшини вважали їх ворогами. Але вибору вже не було. 24 жовтня 1708 р. І. Мазепа з генеральною старшиною та кількома тисячами козаків (за різними даними від 2,5 до 5 тисяч) перейшов на бік шведів. Згодом до нього

Сторінка 185:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 185

приєднався кошовий Кость Гордієнко з запорожцями. Дізнавшись про це, Петро І наказав О. Меншикову знищити гетьманську столицю Батурин та Запорозьку Січ. У результаті цієї операції загинуло все населення Батурина і запорожці, які залишалися на Січі.

Вирішальна битва відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави, в результаті якої шведи зазнали поразки. Карл XII з гетьманом втекли в Молдову під протекторат турецького султана. 21 вересня в Бендерах І. Мазепа помер. Його невдала спроба за участі шведського короля об'єднати і відродити Україну як самостійну державу закінчилася катастрофою.

У 1710 р. гетьманом було обрано Пилипа Орлика, який був до цього генеральним писарем. Його гетьманування пройшло поза Україною, проте в постійній боротьбі за її незалежність. Все своє подальше життя він присвятив створенню коаліції, яка б допомогла Україні звільнитися від московського ярма. П. Орлик увійшов в історію як творець найдемоіфатичнішої на той час конституції. Основним її положенням було проголошення незалежності України від Москви та Польщі. Другим важливим її пунктом було створення козацького парламенту, який мав об'єднувати генеральну старшину, представників від Запорожжя та від кожного полку. Гетьман мав радитися з ними "о всяких ділах публічних". Права гетьмана значно обмежувалися. Встановлювався суворий розподіл між державним скарбом і коштами, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Ліквідовувалися державні монополії, оренди й відкупи; заборонялося чинити утиски сільському населенню. Конституція П. Орлика пройнята демократичним духом, вона є однією з найвизначніших пам'яток політичної думки того часу.

Весною 1711 р. П. Орлик, зібравши армію з українських козаків, польських і татарських загонів, вирушив визволяти Правобережну Україну. Місцеве населення підтримувало гетьмана, багато міст здавалися без бою. В кінці березня П. Орлик дійшов до Білої Церкви (за сто кілометрів від Києва), але, не маючи доброї артилерії, взяти це місто не зміг. Татари почали грабувати місцеве населення, і гетьман змушений був повернутися назад.

Влітку цар Петро І, йдучи на чергову війну з Туреччиною, пройшов з армією по Правобережній Україні, знищуючи міста, які перейшли на бік П. Орлика. На берегах Пруту турки оточили царську армію, але росіяни підкупили візира (після повернення в Стамбул його стратили), який випустив їх. Туреччина та Росія підписали так званий Прутський договір. П. Орлик ще довго намагався викликати війну між цими країнами, щоб визволити Україну, однак це йому не

Сторінка 186:

186

Лекція 8

вдалося. Російська імперія (колишня Московія) з кожним роком ставала все сильнішою.

Органи самодержавного управління Гетьманщиною. Ці органи можна розділити на дві групи. До першої належать центральні органи управління, які знаходилися в столицях Росії — Москві та Петербурзі: Малоросійський приказ, Колегія іноземних справ та Сенат. Друга група — виконавчі органи царизму, що знаходились в Україні: Перша Малоросійська колегія (1722—1727 рр.) та Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.).

Слід зазначити, що за часів гетьманування Б. Хмельницького російський уряд не втручався у внутрішнє життя України. Але після його смерті царизм посилив наступ на права гетьмана і старшини. У 1663 р. канцелярія при Посольському приказі, яка займалась відносинами царського уряду з Україною, була перетворена в "Приказ Малыя России", або Малоросійський приказ, керівником якого був призначений Артамон Матвеев. Цей орган підпорядковувався безпосередньо царю, хоч офіційно залишався у віданні Посольського приказу до 1722 р., коли Петро І заснував Колегію закордонних справ і незалежну від неї Малоросійську колегію. Малоросійський приказ призначав воєвод на Україну, керував їх діяльністю, затверджував претендентів на гетьманство та інші високі посади, контролював внутрішню і зовнішню політику гетьманської адміністрації, розглядав важливі судові справи, займався також питаннями розміщення російських військ в Україні, спорудженням нових фортець та укріплень, організацією поштового зв'язку, відносинами царського уряду і гетьманського правління.

Існування Малоросійського приказу свідчить про те, що до України ставились як до інших зарубіжних країн, тобто визнавали її суверенною державою. Після ліквідації системи приказів повноваження цього органу було передано до Колегії закордонних справ. 29 квітня 1722 р. управління Гетьманщиною було передано до Сенату. За Україною вже не визнавалося право на політичну самостійність, підпорядкування її Сенату як вищому органу державного управління зрівняло її з іншими провінціями Російської імперії. У 1727—1734 та 1756 —1764 рр. Україна ще двічі переходила до відання Колегії закордонних справ, але це вже не впливало на правовий статус Гетьманщини. Єлизавета Петрівна 17 січня 1756 р. в Указі Сенату пояснювала це необхідністю підвищення статусу гетьмана, "чтобы оный малороссийский Гетман граф Розумовский, по примеру прежних гетманов, ведом был по его малороссийским делам в таком правитель-

Сторінка 187:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

187

стве, которое главным всего нашого Государства почитается", однак це були лише красиві слова.