§ 2. Північна Буковина і Бессарабія

На підставі Маніфесту імператора Австро-Угорщини від 16 жовтня 1918 р. почалося формування національних держав народами, що були в складі імперії. Українська Національна Рада, проголосивши у Львові Західноукраїнську Народну Республіку, формує і для Буковини репрезентативний орган — так звану Буковинську делегацію. її завданням була організація у Чернівцях української влади. Цей процес розпочався з переговорів з румунськими послами австрійського'парламенту і буковинського сейму про поділ Буковини. Румунська сторона спочатку погодилася передати в управління делегації Української Національної Ради чотири буковинських повіти з шести. На кінець жовтня в Чернівцях утворюється Румунська Національна Рада, що самочинно, без погодження з українськими представницькими органами, формує "буковинський уряд". Проголосивши себе верховною законодавчою владою всієї Буковини, Румунська рада одразу звернулася до уряду Румунії з проханням про допомогу.

Практично в цей же час, у листопаді 1918 р. українське віче та маніфестація, на які зібралися представники (40 тисяч) всієї Буковини, одностайно ухвалили об'єднатися з Галичиною, визнати Українську Національну Раду як повноважний представницький орган буковинців та галичан і домогтись якнайшвидшого возз'єднання з усією Україною. Під час роботи віча делегати Української Народної Республіки оголосили про перехід Чернівців і української частини краю під владу УНР.

Румуни, з якими згоди так і не було досягнуто, 11 листопада починають військову окупацію Буковини, пославшись на необхідність "припинити анархію і безпорядки". Ні протести делегації УНР, яка справедливо вказувала, що ніякої анархії та насильства у краї немає, ні опір нечисленних українських підрозділів, що тільки формувалися, не зупинили агресії Румунії, яку підтримали французькі політики і військова місія Франції в Яссах. В окупованій Північній Буковині 28 листопада 1918 р. прорумунські сили провели в Чернівцях так званий генеральний конгрес, який "від імені народу" прийняв рішення про приєднання Буковини до Румунії. Цей акт конгресу був підтриманий декретом румунського короля 18 грудня 1918 р.

ЗУНР, інтегрованою частиною якої вважалась Північна Буковина, не маючи змоги надати військову допомогу буковинцям (через війну з Польщею), провела активний дипломатичний демарш. Вона звертається до Паризької мирної конференції з нотою протесту з приводу агресивних дій Румунії. Таку саму ноту до країн Антанти 18 березня

Сторінка 360:

360

Лекція 15

1919 р. направляє об'єднана українська дипломатична місія у Парижі, з вимогою звільнення Румунією земель Буковини і встановлення якщо не кордону, то хоча б тимчасової демаркаційної лінії між УНР і ЗУНР з одного боку та Румунією з іншого.

Проте ці ноти були проігноровані, Антанта підтримала агресивну позицію Румунії. Сен-Жерменським мирним договором (вересень 1919 р.) Буковина де-юре була визнана за Румунією, а Севрським (серпень 1920 р.) договором такий статус було визнано і за Бессара-бією. Варто зазначити, що ці територіальні надбання не були єдиними для Румунії. Ця держава, що утворилася в 1858—1862 рр. внаслідок об'єднання Валахії і Молдови, за підсумками першої світової війни виключно зусиллями Антанти збільшила свою територію з 137,9 тисяч до 316,1 тисяч км2, а населення — з 7,907 млн до 17,343 млн.

Таким чином, на двадцять два роки українські Буковина і Бесса-рабія потрапили під владу Румунії. Румунську окупацію можна поділити на три періоди. Перший — з 1918 до 1928 р. — період воєнного стану, коли буковинських українців брутально позбавили прав, а політика румунізації набула тотальних масштабів. Другий — з 1928 до 1938 р. — період відносно ліберальної політики. Але 1938—1940 рр. стали періодом жорсткого, практично тоталітарного правління румунської влади в Північній Буковині та Бессарабії.

За своїм устроєм Румунія була монархією з великою владою короля. Конституція 1923 р. демократизувала виборчу систему, надавши право голосу румунам — чоловікам з 21-річного віку та за наявності піврічного цензу осідності та передбачивши пряме таємне голосування на основі пропорційного представництва на виборах до парламенту. Сенат формувався інакше: половину сенаторів обирали члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат та професура університетів, іншу половину складали сенатори з права, що їх призначав король. Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав і звільняв міністрів. Конституція гарантувала окремі права і свободи — свободу слова, друку, зібрання, особи, недоторканність житла тощо — надаючи їх виключно повноправним громадянам, тобто румунам. За національними меншинами ніяких окремих прав, як то — на користування рідною мовою, отримання нею освіти, друк книг і видання преси тощо — Конституція 1923 р. не закріплювала.

З окупацією Буковини ліквідуються автономні ознаки краю, що склалися за часів Австро-Угорщини. Розпускається крайовий сейм та його виконавчий комітет-виділ, ліквідується повітова самоуправа. Румунська Конституція 1923 р. та закон про адміністративну уніфікацію від 14 червня 1925 р. визначають відповідно до загальнорумун-

Сторінка 361:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

361

ських структур адміністративно-територіальні одиниці та урядовців краю. Країна поділяється на повіти, волості та комуни (общини). Очолювали повіти префекти, яких призначав румунський уряд і затверджував король. Префекти, в свою чергу, призначали преторів у волостях і примарів у сільських та міських общинах (в сільських общинах Буковини — нотарів).

Деякий час для Північної Буковини зберігалась особливість управління — край було представлено двома міністрами у румунському уряді. Один міністр як делегат уряду перебував у Чернівцях, другий — у Бухаресті. Делегований міністр очолював крайове управління у складі дев'яти секторів (внутрішнього, судового, фінансів та ін.). До функцій центральної влади Бухаресту відносилися іноземні справи, безпека, армія, залізниця, пошта, телеграф, фінанси, мито та ін. Така особливість краю в загальнорумунській політичній системі існувала лише до 1932 p., коли було проведено новий адміністративно-територіальний перерозподіл. П'ять новоутворених повітів краю безпосередньо підпорядковувалися Бухаресту. Таким чином, Північну Буковину було перетворено у звичайну провінцію Румунії, населену в основному українцями, що складали значну національну меншину в державі.

В умовах румунської окупації разом з ліквідацією органів місцевого самоврядування посилюється економічний тиск на населення краю. Румунська влада запроваджує тут податки трьох рівнів — державні, повітові й сільські — за проїзд шляхами, в'їзд до міста, наявність, продаж чи забій худоби, користування пасовиськами тощо. Податки забирали більшу частину прибутків селянських господарств і приводили їх до зубожіння і боргової кабали. Рівень заборгованості населення Північної Буковини в 3—10 разів перевищував таку в інших районах Румунії.

Влада змушена була вирішувати земельну проблему, що особливо загострилася в роки першої світової війни. Протягом 1918—1927 pp. було видано низку аграрних законів, які зберігали в Румунії поміщицьке землеволодіння, обмежуючи його розміри 250—275 га на кожного члена сім'ї. Вилучені рештки земель підлягали розподілу серед селян за викуп за умови, що він (викуп) забезпечував колишнім власникам землі такі самі прибутки, які вони мали з відторгнених у ході реформи у них земель.

Земельна реформа проводилася безладно і зі значними зловживаннями, що дозволяло поміщикам зберегти за собою більше визначених законом норм та кращі, родючіші землі, вимагати від селян хабарі, позбавляти нерумун, у першу чергу українців, права на викуп землі.

Сторінка 362:

362

Лекція 15

Навіть розгляд цих зловживань на судовому процесі 1925 р. у Сучаві не змінив ходу аграрної реформи. Особливо дискримінаційними і непосильними для селян Буковини виявились умови викупу землі. Закон визначав розмір наділу, на який міг претендувати селянин — 5 га для румун і 0,56 га для українців, фіксував значно нижчі ціни на землю на Буковині порівняно з іншими територіями Румунії і передбачав терміни викупів — протягом 20 років за умови регулярного внесення платежів. Остання умова фактично робила неможливим придбання землі буковинським селянином, вкрай виснаженим податками трьох рівнів.

Такі умови земельної реформи, особливо низькі ціни на буковинську землю, приваблювали сюди румунів, які скуповували землю в краї, брали на себе і виконували місію колоністів-осадників. Королівський міністр Буковини в 1925 р. так пояснював осадникам завдання колонізації: "Своєю працею і добрим прикладом ви мусите навчити селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими румунськими патріотами". Ті українці, які були фінансово спроможними придбати земельні наділи більшого розміру, змушені були (і робили це) зрікатися своєї національної мови, народу, оголосивши себе румунином. Серед тих, хто придбав землю в Буковині, українці складали менше однієї чверті, румуни — майже дві третини, а решта — представники інших національних меншин.

Таким чином, аграрна реформа, як і вся система правління, що їх запроваджувала окупаційна румунська влада, стала дійовим знаряддям колонізації та поневолення українців Північної Буковини.

Будь-яка незгода із заходами влади каралась на підставі закону 1924 р. про "захист державного порядку". Згідно з ним ув'язнювалися всі, хто домагався збереження місцевих органів самоврядування, чинив опір встановленню урядового контролю над діяльністю профспілок та інших громадських об'єднань.

Але найвідчутнішим ударом по національних меншинах Румунії була заборона використання національних мов та повна румунізація освіти всіх видів, що завершилась в 1927 р. Уже в кінці 1919 р. спеціальним документом короля були змінені практично всі назви населених пунктів у Буковині, щоб "повернути" їм "давні історичні румунські імена". Кількість українських шкіл зменшується з180у1918р. до 119 в 1923 р., а на початок 1928 р. україномовні школи взагалі перестають існувати. Вчителі-українці за вживання української мови (навіть поза межами школи, в особистому житті) звільнялися з роботи.

Сторінка 363:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

363

Розпорядженням міністра внутрішніх справ Румунії з 1926 р. забороняється ввіз з-за кордону на Буковину української книжки, преси, навіть нот. Українська мова, як і мова інших меншин, забороняється в судах, адміністративних органах, церкві. Згідно з урядовим розпорядженням від 15 червня 1925 р. для слркбовців-нерумун вводяться іспити на знання румунської мови. Несісладання іспиту означало втрату роботи. Офіційний Бухарест керувався тезою румунського історика І. Нестора, який писав: "Українці — це румуни, які забули рідну мову своїх предків". Така позиція та заходи влади обумовили, що на початок 30-х років замість назви "українці" утверджується назва "рутани", тобто румуни. Переслідувалося прилюдне вживання української мови, заборонялось носіння синьо-жовтих стрічок тощо. Це свідчило, що Румунія своєю нетерпимістю до національних меншин, зокрема корінних жителів Буковини, та рішучістю в досягненні їх денаціоналізації і колонізації перевершувала навіть Польщу в її колонізаторських проявах щодо корінного населення Східної Галичини та Західної Волині.

Грубе свавілля румунської влади викликало постійний опір українського населення Північної Буковини, який почався з перших років окупації. Уже в січні 1919 р. вибухнуло Хотинське повстання за участі 30 тисяч повстанців, підтримки населення українського Поділля і нейтралітету Директорії, яка не наважилася надати збройну допомогу, не маючи змоги протистояти збройним силам ще однієї держави. Після жорстокого придушення цього виступу понад 50 тисяч жителів Хотинщини відійшло на територію України.

Жорстоким розгромом і суворими присудами влади (вісім смертних вироків і 136 засуджених до каторжних робіт терміном від 5 до 20 років) закінчилось повстання 113-го полку, який складався в основному з українців. Цей виступ мав місце в листопаді цього ж року у Чернівцях. У вересні 1924 р. було придушене велике Татарбунар-ське повстання. Не дало бажаних наслідків і велике українське віче з представників усіх буковинських повітів, що відбулося 1 липня 1926 р. у Чернівцях. Румунська влада ігнорувала викладені в його резолюції вимоги припинити насильницьку румунізацію населення і навчальних закладів, відновити права української мови і поновити українські кафедри в Чернівецькому університеті, повернути на роботу українських вчителів тощо.

Після відміни військового стану в 1928 р. стала можливою певна політична консолідація українців Північної Буковини, що призвело до створення Української Національної Партії (УНП), яка до 1940 р. була єдиною українською партією в Румунії. УНП намагалась через

Сторінка 364:

364

Лекція 15

участь у парламентських виборах репрезентувати інтереси уіфаїнців і боронити їх права в румунських законодавчих органах, на міжнародних парламентських з'їздах, в Лізі Націй, зберігаючи лояльність до Румунської держави. Але особливість виборчого закону 1925 р., що передбачав проходження послів до парламенту тільки від партій, які зберуть 2 відсотки голосів з території усієї Румунії, ускладнювала проведення повноцінного представництва з числа українців до законодавчого органу. Тому політичний вплив УНП в Румунії був набагато слабкіший за українські політичні впливи в Польській державі.

У 30-х рр. в Румунії спостерігаються українські націоналістичні впливи, поширені головним чином серед студентів. Осередком таких впливів стають тижневик "Самостійність", журнал "Самостійна думка" та студентська організація "Залізняк". їх діяльність було припинено владою в 1937 р., а активних учасників засуджено румунським військовим судом за антирумунську діяльність.

У цей же час румунська держава все більше схиляється до авторитарного, а потім і фашистського режиму управління. Румунський король з 1934 р. поступово обмежує роль парламенту, а в 1938 р. остаточно припиняє дію Конституції 1923 р. У країні були розпущені всі політичні партії та заборонені профспілки. Будь-які виступи чи навіть висловлення невдоволення режимом жорстоко каралися, починається свавілля сигуранци (політичної поліції).

Зміна юридичного статусу Північної Буковини та Бессарабії відбулася внаслідок дипломатичного маневру та силової акції Радянського Союзу в червні 1940 р.