76. Звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлення волі на строк не більше п’яти років враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи дійде висновку про можливість виправ-лення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рі-шення про звільнення від відбу-вання покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75 КК).

За наявності цих умов суд ухвалює рішення про звільнення засудженого від відбування приз-наченого покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку ( від 1 до 3 років) не вчинить нового злочину і виконає і покладені на нього обов’язки.

Іспитовий строк – це вста-новлений судом проміжок часу, протягом якого за засудженим встановлюється контроль і на нього покладаються певні обов’язки.

Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється органа-ми виконання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців – командирами військових частин (ч. 2 ст. 76 КК).

На засудженого у разі звільнен-ня від відбування покарання суд може покласти такі обов’язки:

1) публічно чи в іншій формі перепросити потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3) повідомити органи кримі-нально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;

4) періодично зявлятися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;

5) пройти курс від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоровя інших осіб.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 77 КК).

Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання (ч. 1 ст. 78 КК),

Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично (три і більше разів) вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання.

У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 КК.

77. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла на момент вчиненя злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб’єкта злочину виконує не лише роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відпові-дальність, але є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відпові-дальності і покарання неповно-літніх, тобто осіб, які не досягли вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відпові-дальності осіб, які вчинили зло-чини, кримінальний закон перед-бачає певні особливості кримі-нальної відповідальності і пока-рання неповнолітніх. Ці особи-вості передбачені в розділі ХУ КК і стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

2) видів покарання, що застосовуються до неповно-літнього (статті 98-102);

3) призначення покарання (ст. 103);

4) звільнення від покарання та його відбування (статті 104-107);

5) погашення і зняття судимості (ст. 108).

Встановлючи ці особливості, законодавець виходив з психо-логічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу форму-вання особи призводить до нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

Виходячи з цього, п. 3 ч. 1 ст. 66 передбачає, що вчинення зло-чину неповнолітнім є обставиною, що пом’якшає покарання. Ця норма відбиває стійку тенденцію пом’якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з відпові-дальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці.