78. Примусові заходи медичного характеру (суть, підстави, порядок застосу-вання).

Примусовими заходами медичного характеру є: надання амбулаторної психіатричної допо-моги, поміщення особи, яка вчини-ла суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою части-ною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небез-печних діянь (ст. 92 КК).

Підставами застосування до особи примусових заходів медич-ного характеру є:

1) вчинення нею суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки злочину;

2) наявність в особи психічного захворювання;

3) визнання судом того, що особа є небезпечною для суспільства.

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які (ст. 93 КК):

1) вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння. Такі особи не підлягають кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19 КК);

2) вчинили у стані обмеженої осудності злочини. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності (ст. 20 КК);

3) вчинили злочин у стані осуд-ності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку. Ці особи не підлягають покаранню. До них за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а піс-ля одужання вони можуть підляга-ти покаранню (ч. 3 ст. 19 КК);

4) вчинили злочин у стані осуд-ності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання.

Стаття 94 КК передбачає види примусових заходів медичного характеру. В ч. 1 цієї статті зазна-чається, що залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатрричної допомоги в приму-совому порядку;

2) госпіталізація до психіатр-ричного закладу зі звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатри-ного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатри-ного закладу із суворим наглядом.

Слід зазначити, що застосу-вання, примусових заходів медич-ного характеру є правом, а не обов’язком суду. Вони застосо-вуються лише до осіб, які є сус-пільно небезпечними (ч. 2 ст. 416 КПК).

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших видів психіатричної допо-моги полягає в тому, що примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб, які визнані судом неосудними чи обмежено осудними у звізку із вчиненням ними суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Згідно зі ст. 151 КК поміщення в психіатр-ричний заклад за відомо психічно здорової людини визнається злочинним діянням.

Оскільки примусові заходи медичного характеру обмежують свободу особи, її тримання у пси-хіатрричному закладі за рішенням органів досудового розслідування чи суду за своїм характером і значенням прирівнюється законом до тримання під вартою і зараховується до строку покарання день за днем (ст. 423 КПК),

79. Амністія (поняття, порядок застосування).

Амністія — це правовий акт, який, не скасовуючи і не змінюючи відповідного кримінального закону, передбачає повне або часткове звільнення індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні певних злочинів, від кримінальної відповідальності та покарання.

Амністія не є декриміналізацією, акти амністії не ставлять під сумнів законність і обґрунтованість постановлених обвинувальних вироків. Частина 3 ст. 92 КУ та ч. 1 ст. 86 КК встановлює, що амністія оголошується законами України.

В Україні амністія оголошується єдиним зако­нодавчим органом держави — Верховною Радою України (ч. 3 ст. 92 Конституції). Основні положення цієї інституції визначені в Законі України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. Як правило, амністія проголошується з приводу знаменних дат, але не частіше одного разу протягом календарного року, і виступає як прояв гуманізму в державі.

Дія закону про амністію поши­рюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно (ч. 1 ст. 4 ЗУ „Про застосування амністії в Україні”). Закон про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або пере­рвані після набрання чинності відповідним законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує (ч. 3 ст. 6 КПК).

Стаття 3 закону встановлює перелік осіб, щодо яких забороняється застосування амністії:

1) особи, яких засуджено до довічного позбавлення волі;

2) особи, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів;

3) особи, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин;

4) особи, яких засуджено за вчинення тяжкого злочину, крім зазначених у попередньому пункті, і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Конкретним законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, щодо яких амністія не застосовується.

Закон розрізняє три види амністії:

1) повна амністія – це повне звільнення зазначених у законі про амністію осіб від кримінальної відповідальності чи від покарання;

2) часткова амністія – це часткове звільнення зазначених у законі про амністію осіб від відбування призначеного судом покарання (фактично така амністія є різновидом пом’якшення покарання);

3) умовна амністія. У винять-кових випадках, з метою припи-нення суспільно небезпечних гру-пових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у закону про амністію.

Слід зазначити, що амністія не звільняє від обов’язку відшко-дувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу виро-ком чи рішенням суду.

Судимість не може бути знята за законом про амністію. Питання погашення чи зняття судимості вирішуються відповідно до поло-жень, закріплених у статтях 88-91 КК, виходячи з виду і строку фактично відбутого винною особою строку.