84. Парламент Франції. Його структура, порядок формування і повноваження.

Законодавча влада належить парламенту. Президент підписує закони, але на відміну від країн з впливом англосакського npaва він не охоплюється поняттям парламенту.

Структура парламенту. Парламент складається з двох палат: Національних зборів(557 депутатів від метрополії і 22 — від заморських територій) і сенату(321 член). Депутати і сенатори мають депутатським индемнитетом, навіть якщо їх дії карані згідно з(наприклад, вони не відповідають за образи на засіданні палати і її комісій, хоча і піддаються за це дисциплінарним стягненням відповідно до регламентів палат) законом. Индемнитет включає також обов'язок держави забезпечувати депутатам їх матеріальні потреби для виконання ними своїх депутатських обов'язків. Вони отримують високе грошове постачання, що складається з двох частин : основної платні і додаткового(приблизно чверть основного), яке повинне виплачуватися залежно від участі членів парламенту на пленарних засіданнях палат і в комісіях(на практиці утримання з цієї частини платні не робляться). Як вже відзначалося, депутат після обрання зобов'язаний уявити у бюро палати парламенту декларацію про майнове положення(у відмінність відданих про президента ці відомості секретні). Така ж декларація представляється і при закінченні мандату. З 1995 р. члени парламенту мають обмежений депутатський імунітет: до них можуть застосовуватися арешт і інші форми позбавлення волі у разі здійснення ними кримінального злочину, вони можуть бути затримані на місці злочину. У інших випадках для позбавлення імунітету потрібно дозвіл бюро палати. Обмеження свободи або кримінальне переслідування члена парламенту може бути призупинене на період сесії, якщо цього вимагає палата.

Французький парламентар має вільний мандат, але фракційна партійна дисципліна у Франції на відміну, наприклад від США дуже жорстка. Будь-який імперативний мандат недійсний, права відгуку не існує. Поєднання депутатського мандату з державними посадами неможливе, обраний повинен відмовитися від посади і деяких інших постів впродовж двох тижнів після обрання(чи відмовитися бути парламентарем).

Кожна палата має бюро, до складу якого входять голова палати(він є представником найбільш великої партійної фракції в палаті), віце-голови, секретарі і квестори(останні підтримують порядок в палаті і займаються адміністративно-господарськими питаннями). Окрім керівництва засіданням палати голова має і інші повноваження: голови палат призначають по трьох членів в Конституційну раду, голову нижньої палати головує в конгресі парламенту при затвердженні поправок до конституції, а голова верхньої палати виконує функції президента республіки у разі вакантности поста. З головами палат повинен консультуватися президент у разі введення надзвичайного стану. Голова палати приймає рішення, якщо уряд заявляє, що цей законопроект входить в сферу регламентарной влади і не повинен розглядатися парламентом(кінець кінцем звертаються до Конституційного суду). Голова має право у разі потреби викликати в палату військові частини.

Как и в других парламентах, в палатах французского парламента существуют постоянные комиссии, которые предварительно обсуждают законопроекты и в определенной мере контролируют деятельность правительства #00. Каждый парламентарий обязан входить в постоянную комиссию, но число таких комиссий ограничено: в каждой палате их может быть не более шести.

Разом з постійними утворюються спеціальні комісії. Бувають тимчасові об'єднані спеціальні комісії палат, створювані на вимогу уряди для вивчення конкретного проекту закону. У них входить 41 член нижньої палати на основі пропорційного представництва фракцій і 24 члени, обираних верхньою палатою. Ці комісії — велика рідкість, частіше створюються інші, погоджувальні комісії палат на паритетній основі. Парламент створює тимчасові спеціальні комісії з розслідування і контролю, особливі комісії [у1Я певних випадків, наприклад для зняття депутатської недоторканості з члена парламенту.

Порядок денний засідань палати визначається нарадою голів(бюро палати і голови фракцій).

Депутатські об'єднання(у Франції їх називають політичними групами) утворюються у тому випадку, якщо в них входять в нижній палаті не менше 20 парламентарів, у верхній — не менше 14. Ці об'єднання(фракції) повинні публікувати декларації(заяви) про свої цілі. На основі пропорційного представництва фракцій формуються бюро палати і постійні комісії. Голови фракцій визначають політичну лінію останніх і навіть голосують за відсутніх депутатів, маючи ключі від їх електронних табло, хоча таке голосування регламентом заборонене.

Внутрішня структура сенату аналогічна структурі Національних зборів. Сенаторів приблизно удвічі менше, ніж членів нижньої палати, і обираються вони на триваліший термін(не на п'ять, а на дев'ять років).

Повноваження парламенту. Як і інші парламенти, французький парламент має законодавчі, контрольні, судові, зовнішньополітичні і іншими повноваженнями. Свої економічні повноваження(наприклад, прийняття бюджету, планів економічного і соціального розвитку) він реалізує, як правило, шляхом ухвалення законів.

Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент ухвалює звичайні, органічні і конституційні(що змінюють конституцію) закони, але сфера регулювання шляхом ухвалення звичайних законів ограниченна(органічні закони ухвалюються з питань, вказаних в конституції, а закон про її зміну можна прийняти з будь-якого питання, окрім спеціально вказаних в ній: наприклад, не можна змінити республіканську форму правління). Французький парламент за конституцією 1958 р. — це парламент з обмеженою компетенцією(повторюємо, що це відноситься передусім до звичайних законів).

У конституції міститься перелік питань, по яких парламент може ухвалювати закони. З деяких питань він видає закони-рамки, тобто встановлює лише загальні принципи, а детальну регламентацію здійснює виконавча влада(освіта, праця, організація національної оборони і так далі). З інших вказаних в конституції питань(права і свободи громадян, злочин і покарання та ін.) парламент видає вичерпні закони, а виконавча влада не може видавати нормативні акти. Усі питання, не названі в конституції, регулюються нормативними актами так званої регламентарной влади — ордонансами і іншими актами уряду. Право парламенту видавати закони обмежується також повноваженнями президента, який може виносити законопроекти на референдум, минувши парламент.

Ухвалення звичайних законів проходить декілька стадій. Урядовий законопроект представляється у будь-яку палату, законодавчу пропозицію депутата — тільки у бюро його палати. Пропозиція депутата не приймається, якщо воно вимагає збільшення витрат або зменшення доходів держави. Бюро передає законодавчу пропозицію депутата або законопроект уряду в постійну або спеціальну комісію. Після цього проект проходить три читання: загальну дискусію, постатейне обговорення, голосування в цілому. Можливо четверте і п'яте читання, якщо законопроект повертається з іншої палати неприйнятим. Проте уряд має право перервати будь-яку дискусію і зажадати «блокованого голосування» — з обліком тільки поправок уряду.

Оскільки проект передається в іншу палату не після його остаточного прийняття, а після першого або подальших читань, можливе тривале його ходіння з палати в палату — « човник». Здолати опір верхньої палати(а проект не стане законом без її згоди, як і без згоди нижньої палати) можна, якщо цього бажає уряд: воно може зажадати від парламенту створити змішану паритетну комісію(по 7 чоловік від кожної палати), і поправки, що вносяться комісією, в законопроект мають бути погоджені з урядом. Якщо комісії не вдається підготувати погоджений текст або її текст не приймається обома палатами парламенту, уряд може зажадати від нижньої палати прийняти остаточне рішення. Таким чином, якщо уряду байдужа доля законопроекту(а це відноситься зазвичай до пропозицій депутатів), воно може допустити нескінченний « човник»; якщо ж уряд хоче прискорити ухвалення закону(тобто свого законопроекту), воно виключає з процедуру верхню палату, паралізує її право вето, але нижню виключити не може. Таким чином, роль уряду в процедурі ухвалення закону може бути дуже великою.

Закон після прийняття передається президентові для промульгации. Підготовку закону до промульгации здійснює генеральний секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забезпечує закон необхідними застосуваннями. Президент впродовж 15 днів може зажадати нового розгляду закону. Це слабке вето. Воно долається шляхом вторинного прийняття закону простою(а не кваліфікованим) більшістю голосів і тому практично майже не використовується(у 1946-1996 рр. воно використовувалося в середньому 1 раз в три з половиною роки, але президент Міттеран, наприклад, застосовував його за 14 років лише 2 рази). Нове обговорення законопроекту після застосування президентом права вето оформляється його декретом, в якому вказується, яка частина акту підлягає обговоренню і яка палата повинна його почати. Для вторинного обговорення законопроект спочатку поступає у відповідну постійну комісію, а звідти вже на пленарне засідання.

Деякі акти до їх підписання президент має право направити на укладення в Конституційну раду. Органічні закони спрямовуються туди в обов'язковому порядку. Звернутися в Конституційну раду до підписання закону президентом можуть депутати і сенатори(60 членів кожної палати).

Видання органічних законів також жорстко регламентоване. Встановлені певні терміни для вивчення проекту законодавцями(не менше 15 днів з моменту його внесення). За органічними законами, що стосуються верхньої палати, здолати її вето неможливо, оскільки ці закони можуть бути ухвалені тільки обома палатами. По інших законопроектах, якщо вони прийняті змішаною паритетною комісією, нижня палата може здолати вето верхньою тільки більшістю облікового складу(тобто що усі, що утрималися і не беруть участь в голосуванні автоматично зараховуються в число тих, що голосували).

Парламент може делегувати уряду законодавчі повноваження, але за наявності у останнього програми для їх здійснення і на якийсь час. Ордонансы для реалізації цих повноважень мають бути внесені до парламенту на затвердження.

Французький парламент застосовує майже усі відомі форми контролю за діяльністю уряду, окрім інтерпеляції(хоча вона і названа в регламенті, але на ділі здійснюється за процедурою резолюції осуду). Для контролю застосовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються контрольні комісії, що проводять перевірку державних служб і державних підприємств, слідчі комісії, що збирають інформацію і докладають її падате. Можливе подання петиції парламенту, у тому числі і у вигляді скарг на органи управління(петиції подаються через депутатів або безпосередньо голові палати). У контролі бере участь посередник парламенту, що призначається, проте, урядом на 5 років(до нього громадяни можуть звертатися тільки через свого депутата). Власних повноважень для відновлення порушених прав посередник не має, він тільки може повідомляти про це парламенту.

Контроль за діяльністю уряду, пов'язаний з санкціями, здійснюється тільки нижньою палатою. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті резолюції осуду або відмови з довірі. Уряд може звернутися і до сенату з проханням про юверии, але якщо він відмовить, уряд не зобов'язаний йти у відставку. Питання про довіру уряд може поставити саме у зв'язку з його вимогою до парламенту прийняти урядову програму, декларацію про загальну політику або законопроект, чинячи тим самим тиск на депутатів. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату(верхня взагалі не підлягає розпуску), але у президента є « особисте» право розпустити нижню палату, якщо він визнає це необхідним.

На відміну від питання про довіру резолюція осуду вноситься депутатами. Внесення її ускладнене рядом процесуальних вимог : зробити це може тільки група депутатів, що становить не менше 1/10 чисельності парламенту; голосуватися ця резолюція може не раніше чим через 48 годин після її внесення(за цей час уряд може вжити заходи дії на депутатів); авторам знехтуваної резолюції забороняється вносити проекти резолюції на цій же сесії(тобто впродовж року). Резолюція може ухвалити тільки абсолютною більшістю голосів від загальної чисельності нижньої палати(тобто що утрималися і відсутні автоматично зараховуються до тих, що голосують проти). Резолюції осуду приймаються украй рідко.

Судові повноваження парламенту пов'язані із створенням ним особливих судів для розгляду справ вищих посадовців і з формулюванням звинувачення. Інституту імпічменту у Франції немає. Зовнішньополітичні повноваження парламенту торкаються передусім ратифікації міжнародних договорів.

Парламент проводить одну щорічну сесію, яка триває з початку жовтня по кінець червня. Перехід у Франції до однієї дев'ятимісячної сесії з 1995 р. пояснюють скороченням законодавчої діяльності(вже існує розвинене законодавство) і посиленням контрольної функції парламенту. За період сесії кожна палата повинна провести не більше 120 засідань. Втім, за певних умов можливі додаткові засідання. Постійні комісії можуть працювати і поза сесією. Палати засідають окремо, спільні засідання можливі тільки у формі конгресу для затвердження поправок до конституції Послання президента парламенту заслуховують на роздільних засіданнях палат.