33. Постпозитивістське тлумачення науки. Ідея парадигми та наукового товариства. Праця т.Куна "Структура наукових революцій".

Традиційно позитивістська гіперболізація наукового (природничо-наукового) знання, фактичне ігнорування складної системи зв'язків науки з іншими формами суспільної свідомості, з суспільним життям у цілому настільки не відповідали реальній ситуації 60—70-х років, що викликали критичну реакцію ряду молодших представників «постпозитивістського» напряму. Так, у 1963 р. американський історик науки Томас Кун (нар. 1922 р.) у праці «Структура наукових революцій» порушив питання про неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом науки.

На необхідність врахування історичного контексту розвитку наукового знання звертає увагу англійський історик науки Імре Лакатош. Він дійшов думки, що Попперова концепція суперечить реальному функціонуванню науки в суспільстві. На противагу Попперу Лакатош висуває «методологію дослідницьких програм», згідно з якою зростання, розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають однакові базисні положення. Наголошуючи на «протиемпіричній» стійкості дослідницьких програм, Лакатош слушно відкидає можливість вирішального експерименту в науці. І хоча йому не вдалося вийти за межі точки зору Поппера, він, однак, завдав серйозного удару попперівському розумінню наукового знання, особливо його емпіричним основам.

Далі за всіх «постпозитивістів» пішов шляхом обмеження позитивістського емпіризму американський філософ Пауль Фойєрабенд (нар. 1924 р.). Намагаючись спочатку «поліпшити» теорію «критичного раціоналізму», він на-певному етапі дійшов висновку про необхідність кардинально іншого підходу до проблеми. Для нейтралізації невблаганно догматизуючого впливу емпіризму Фойєрабенд пропонує доповнити принцип емпіризму принципом «теоретичного плюралізму». «Повертаючи філософії її невід'ємно філософські світоглядні функції, Фойєрабенд керується в принципі правильною ідеєю про те, шо традиційно позитивістський відрив науки від світогляду невблаганно дегуманізує науку. Фойєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий методологічний анархізм. Проте останній не виходить за межі позитивістської традиції. Адже, критикуючи емпіризм, Фойєрабенд, по суті, заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу, фактів на відбір теорії. Він дає простір безмежній сваволі за принципом «усе підходить». Немає такої ідеї, проголошує Фойєрабенд, хай найдавнішої та найабсурднішої, яка б не була спроможна удосконалювати наше знання. Фойєрабендів принцип «методологічного анархізму» був не тільки однією з перших спроб рішучої критики новоєвропейського раціоцентризму, а й водночас спробою вийти за межі «центрованого», «полюсного» мислення. Він сміливо вводить до епістемологічного «поля зору» «нелегітимні», «непривілейовані» гносеологічні феномени тимчасових «риштувань» пізнавального процесу, упереджуючи майбутню «деструкцію» філософського Модерну і провіщаючи настання доби філософського постмодерну. Іншим позитивістським провісником постмодерну виступив Вітгенштейн на сторінках своєї останньої праці «Філософські дослідження».

Як бачимо, у «Філософських дослідженнях» Вітгенштейн відмовляється від ідеї ізоморфності (поелементної відповідності) структури мови структурі досвіду. Натомість формулюється теорія «мовних ігр» — комунікативної діяльності, в процесі якої твориться значення термінів і висловів, значення стає функцією не ізоморфного відображення об'єктів, а функцією діяльності мови, її вживання. Мислення переорієнтовується з пошуків загального і сутнісного на пошук відмінностей. Відповідним чином характерним для «Філософських досліджень» стає плюралізм методів —тут не існує жорстко фіксованих процедур і підходів; подібно до Фойєрабенда (принцип «методологічного анархізму») використовуються будь-які методи й підходи, ефективні у даному випадку. Таким чином і вітгенштейнівська версія неопозитивізму (як і фойєрабендівська) стає на шлях подолання модерністських (новочасних) способів філософування у напрямі пост-модерну. У цьому пункті напрям еволюції неопозитивістської думки зближується з ходом іншого філософського напряму, що формується у 70-ті роки XIX ст., — прагматизму.