12. Софісти. Філософія Сократа та її значення для європейської культури, зокрема філософії України. Праця Платона "Апологія Сократа".

Слово «софист» – от греческого софия – мудрость, – первоначально означавшее «мудрец», «изобретатель» со второй половины 4 в. до н.э. становится кличкой, означавшей особый тип философа, философа – профессионала, учителя философии. Новый тип философа появляется в период расцвета рабовладельческой демократии, благодаря потребности в общем и политическом образовании, порожденной развитием политических и судебных учреждений, научной, философской и художественной культуры.

Софисты отождествляли мудрость со знанием, умением, способностью доказывать все, что они считали необходимым, выгодным. Пользуясь энциклопедическими знаниями и искусством красноречия, они опровергали казавшиеся непоколебимыми истины и обосновывали порой самые необычные воззрения. Софисты способствовали развитию логического мышления, гибкости понятий, позволяющих соединить и даже отождествить как будто бы самые не совместимые вещи.

Головна відмінність світобачення софістів – чітке розмежування того, що існує за природою і того, що існує за установленнм людини, відповідно до закону.

Учеником софистов в начальный период своего творчества, а затем их непримиримым оппонентом был Сократ (470 – 399 до н.э.).

Сократ древнегреческий философ, учение которого знаменует поворот от материалистического натурализма к идеализму. Об учении Сократа, который ничего не писал, можно судить лишь на основании свидетельств Платона и Аристотеля. Строение мира, физическая природа вещей непознаваема; знать мы можем только себя самого, отсюда формула:"Познай самого себя". Высшая задача знания не теоритическая, а практическая –искусство жить. Знание –есть мысль, понятие об общем. Раскрываются понятия через определения, а обобщаются через индукцию. Определению понятия предшествует беседа в ходе которой собеседник рядом последовательных вопросов изобличается в противоречиях. Этика Сократа рационалистична : по Сократу, дурные поступки порождаются только незнанием и никто не бывает злым по доброй воле. Він здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи до вивчення людини.

9. Філософія давнього Китаю. Даосизм та конфуціанство.

Становлення стародавньої китайської філософії багато в чому аналогічна стародавній індійській. Тут також ламання традиційних общинних відносин, викликане економічним прогресом, появою грошей і приватної власності, ріст наукових знань у першу чергу в області астрономії, математики і медицини, створив сприятливий ґрунт для духовних змін. У Китаї першими "дипозиціонерами" виступали аскети, бурлаки та мудреці, що підготували появу "золотого століття" китайської філософії. Окремі філософські ідеї вже зустрічаються в "Канон віршів" і "Книга змін". У Китаї численні філософські школи так чи інакше співвідносилися з конфуціанською ортодоксією, що домоглася в II столітті до н.е. офіційного статусу державної ідеології. Поряд з конфуціанством найбільш впливовим у суперництві "ста шкіл" були "даосизм", монізм, легізм.

Конфуціанство – засновник Конфуцій (Кун – цзи, 551 – 479 рр. до н. е.), погляди якого були викладені його послідовниками в книзі "Бесіди і судження". Центральне місце в навчанні Конфуція займає концепція "людинолюбство", що представляє собою систему ідей "відданість государю", і" "вірність боргу", "синівська шанобливість", "великодушність", "повага до старших" і ін. Відповідно до Конфуція доля людини визначається "небом" і те, що люди поділяються на "шляхетних" і "низьких", не може бути змінене. Молодший повинний безумовно підкорятися старшому, нижчестоящий – вищестоящому. Центральне місце в Вченнях Конфуція займає проблема ідеальних відносин між людьми в родині, суспільстві і державі. Ціль удосконалювання – досягнення рівня “шляхетного мужа”.

Даосизм – навчання про "дао" чи "шляхи речей". Засновник – Лаоцзи – філософ, що призивав іти за природою, жити природним життям. Його основні ідеї викладені в книзі "дао де цзін". Усі речі народжуються і змінюються завдяки власному "шляху" – дао. У світі немає незмінних речей, і в процесі зміни усі вони переходять у свою протилежність. Людина повинна іти за природністю речей, відмовитися від мудрування. Даосизм виступає проти панування і гноблення, призивав повернутися до первісного общинного життя. Прихильник дао – Ян Чжу проповідував дотримання природних законів (дао) життя, що дозволять людині "зберегти свою природу в цілості", придбати мудрість і пізнання істини.

В положеннях книги “Дао де цзін” є геніальна здогадка про єдність і взаємоперехід протилежних начал. Але на найсуттєвіше у розумінні єдності протилежностей - на їх боротьбу як джерело руху і змін предметів і явищ – у даосистів немає навіть натяку. Вони не дійшли до розуміння сутності саморуху предметів і явищ природи. Цим зумовлена і метафізичність поглядів даосистів на зміну світу як на рух по колу, не розуміння ними сутності розвитку як поступального руху.