11. Основні проблеми філософії "досократиків". Мілетська школа (Геракліт, Парменід, піфагорейці, елеати, атомісти).

Досократівський період - 7-5 ст до н.е., мілетська школа – Фалес, еелйська школа – Парменід, у центрі досократівської філософії – пробеми фізики та космосу. Для давньогрецьких мислителів світ є живим, гармонійно упорядкованим (досконалим), предметно-речовим цілим — Космосом. У давньогрецькій мові слово «космос» спершу означало «військова шеренга, ряд», потім було переосмислено як «порядок взагалі» і, нарешті, стало означати «упорядкований світ», «світопорадок».

Представники однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл — мілетської, що виникла наприкінці VII ст. До н.е. в місті Мілеті. Фалес, Анаксімандр і Анаксімен уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), «апейрона» (Анаксімандр). Вирізнення саме названих конкретних речовин як втілення «першоречовини» світу не є випадковим. Речово-тілесний характер універсального світопорядку буття, наочно представлений водою, повітрям, «апейроном», особливої вираз ності набуває у вченні Геракліта , який вбачав першооснову світу у вогні. Світ єдиний з усього, твердив Геракліт, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Цей конкретно-чуттєвий вогонь як першоречовина світу є одночасно законом «спалахування» і «згасання» світу — логосом, універсальною закономірністю світу. Вогонь «видимий» і цілком відчутний, але водночас, будучи законом розходження, боротьби і з'єднання протилежностей (а саме їх і втілює речовість вогню), виходить за почуттєві межі.для представників Мілетської школи рух і взаємоперетво рення у світі є чимось само собою зрозумілим, просто фактом, який вони констатують.

Так близько 532 р. до н.е. в Кротоні виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорейський союз. Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша речовина, а кількісне відношення — число. За свідченням Арістотеля, піфагорейці, захопившись математикою, почали вважати її начала началами всього сущого. Оскільки серед цих начал число від природи є першим, а в числах піфагорейці вбачали багато схожого з тим, що існує і виникає, вони нерідко ототожнювали числа з тими чи іншими явищами, наприклад, певна властивість чисел є справедливістю, а інша — душею і розумом, ще інша — удачею тощо. Оскільки піфагорейці бачили, що притаманні гармонії властивості та співвідношення можна виразити числами, вони вважали, що і все інше за своєю природою уподібнюється числам, які є першими в усій природі. Елементи ж чисел постали елементами всього існуючого, котре є гармонією та числом.

Число, на відміну від першоелементів іонійської філософії, є первнем нечутгєвим, але предметним. Адже, згідно з піфагорейцями, число обов'язково має певну геометричну форму. Виявлення конкретної геометричної форми (фігури) того чи іншого числа становило один із головних напрямів філософсько-математичних досліджень Піфагора та його учнів і послідовників. Саме цими геометричними властивостями числа, як вважали піфагорейці, визначаються всі його конкретні особливості.

Серйозні математичні дослідження химерно поєднуються у піфагорейському вченні з міфологічними та містичними сюжетами. Одним із принципових моментів Піфагорового вчення була віра в «переселення» душ після смерті людини з одного тіла в інше.

У VI ст. до н.е. у Великій Греції в місті Елеї виникає ще одна впливова школа — Елейська (її послідовники називалися елеатами). Основний напрям міркувань елеатів було задано Ксенофаном , який, прямуючи у своїх пошуках шляхом іонійців, одночасно спробував порушити питання про начало буття як про «єдине» буття безвідносно до розмаїття його конкретно-чуттєвих форм. Це «єдине» Ксенофан називав «богом», заперечуючи водночас реальність конкретних «богів» . У систематизованому вигляді елейська філософія була викладена Парменідом і розвинута його учнем Зеноном Елейським. Парменід остаточно відриває першооснову реальності — буття від його чуттєвих проявів. Буття Парменіда є самототожністю, невідрізнимою від самої себе, суть якої звучить тавтологічне: «буття є буття». Це призводить до остаточного розколу пізнавальної діяльності на надчуттєву, мисленну , якій тільки й дано осягати саме буття, і чуттєву, «доксичну» бути безпосереднім осягненням реальності, як це було в іонійців; Парменід веде до істини — розуміння світу як єдиного сущого, яке не виникає і не знищується, є неподільним, непорушним і непроникним буттям, що сповнює собою, «заповнює» все. Воно тому й непорушне, що йому просто немає куди рухатися, оскільки саме воно і є буттям.

Іонійці, проголошуючи першоелементами або воду, або повітря, або вогонь, по суті висунули тезу єдності світу, зводячи його джерело до єдиного елемента. -Елеати цілком логічно довели: якщо суще єдине, то рух неможливий, оскільки єдність сущого передбачає «суцільну заповненість» ним усього буття. Емпедокл і Анаксагор, поклавши в основу філософствування принцип множинності першоелементів світу, по суті накреслили тенденцію розрізнення та індивідуації космічного цілого, що знайшло своє найповніше виявлення в атомістичній концепції буття. Проте Емпедокл і Анаксагор лише підводили до цієї концепції. Перше ж адекватне її формулювання знаходимо у творчості Левкіппа та його видатного учня, одного з найвідоміших античних мислителів Демокріта Левкіпп увів у філософію поняття атома як не подільної часточки матерії, а також поняття порожнечі, в якій руха ються атоми.

У філософській концепції Демокріта знаходимо і розв'язання проблеми, яку порушили елеати. Демокріт зберігає елейську концепцію вічного, сталого і непорушного буття (його атоми).