54. Принципи детермінізму й індетермінізму. Категорії детермінації. Сучасна наука та детермінізм і індетермінізм.

Методологический принцип детерминизма является одновременно и основополагающим принципом философского учения о бытии. Сам термин "детерминация" происходит от латинского determine (определяю) и может быть расшифрован как обязательная определяемость всех вещей и явлений в мире другими вещами и явлениями. Зачастую вместо предиката "определяемость" в эту формулировку подставляют предикат "обусловленность", что придает самой формулировке двусмысленность, ибо создается впечатление, что детерминирующие факторы таким образом сводятся только к условиям, хотя последние при всей своей значимости являются лишь одним из этих факторов.Среди многообразных форм детерминации, отражающих универсальную взаимосвязь и взаимодействие явлений в окружающем мире, особенно выделяется причинно-следственная, или каузальная (от лат. causa — причина), связь, знание которой ничем не заменимо для правильной ориентировки в практической и научной деятельности.

Детерминизм в своем историческом развитии прошел два основных этапа — этап классического (метафизического, механистического) детерминизма и этап детерминизма постклассического, диалектического по своей сущности.

В истоках метафизической трактовки детерминизма мы обнаруживаем атомистическую концепцию Демокрита, которая (в отличие от концепции Эпикура) отрицала случайность, принимая ее просто за непознанную необходимость.

В истории философии известны два вида индетерминизма:

1. Так называемый "объективный" индетерминизм, начисто отрицающий причинность как таковую, не только ее объективную данность, но и возможность ее субъективистского истолкования.

2. Идеалистический индетерминизм, который, отрицая объективный характер отношений детерминации, объявляет причинность, необходимость, закономерность продуктами субъективности, а не атрибутами самого мира. Это значит (у Юма, Канта, многих других философов), что причина и следствие, подобно иным категориям детерминации, суть лишь априорные, т.е. полученные не из практики, формы нашего мышления. Многие субъективные идеалисты объявляют употребление этих категорий "психологической привычкой" человека наблюдать одно явление следующим за другим и объявлять первое явление причиной, а второе следствием.

55. Поняття пізнання. Суб'єкт та об'єкт пізнання в класичній, некласичній та постнекласичній науці і методології.

Гносіологія – сукупність процесів, завдяки яким людина отримує, прероблює і використовує знання про світ і саму себе. Кінцевою метою кожного пізнання є задоволення людськіх потреб.

Взагалом же гносеологія вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання — знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт — це лише частина об'єктивної реальності, лише той її фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона находиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт — це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Принцыпы познания: 1) принцып обективности – обективная реальность существует независимо от субекта, исходя из этого, принцып требует чтобы вещи и явления познавались такими, какими они есть, т. е. обективно. 2) принцып единства обективного и субективного – утверждает, что содержание любого образа явл. внешняя по отношению к субекту реальность, по форме и способу ее постижения зависит от субекта; Эта субективная сторона образа также имеет свою обективную основу, кот. может быть познана. 3) принцып познаваемости – реальность можно познать только такой, какая она есть. 4) принцып отражения – в своей сущности познание обекта есть отражение его в сознании человека. 5) принцып, определяющий роль практики в процессе познания. 6) принцып творческой активности субекта в познании – сознание человека не только отражает обектиный мир, но творит его.