56. Пізнання та предметно-практична діяльність. Практика як соціокультурна і гносеологічна категорія (марксизм, прагматизм).

Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання — знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання.

ПРАКТИКА — зумовлена специфікою суспільного буття, цілеспрямована, чуттєвопредметна діяльність людей, змістом якої є перетворення природи і суспільства; специфічно людська форма життєдіяльності, спосіб буття людини в світі. Розглядувана як процес перетворення природи, яким опосередковується, регулюється і контролюється, за виразом К. Маркса, обмін речовин між людиною і природою, ЇЇ. виступає як Праця. Розглядувана як суспільна, виявлена в конкретно-істор. формах діяльність, що постійно розширює сферу суспільного буття шляхом підпорядкування йому все нових галузей природного буття, визначає і спрямовує як основний напрям суспільного розвитку, так і конкретні форми суспільних відносин на окремих його етапах, П. виступає як виробництво. Розглядувана як діяльність, що штучно відтворює ті або ін. сторони об'єктивного світу з метою їх наук. дослідження, П. виступає як експеримент.

П. є в своїй сутності активно-перетворюючою діяльністю, оскільки, на відміну від поведінки тварин, її здійснення є реалізацією свідомої мети, яка, за Марксом, як закон визначає спосіб і характер дій людини. Реалізація мети виступає як опредметнення (в речовині природи, в суспільних відносинах тощо) практичної діяльності. Включення предметних результатів П, в процес наступної діяльності відтворює «згаслу” в них минулу діяльність, знов переводить її у діяльну форму, розпредметнює її (див. Опредметнення і розпредметнення). Відкриття К. Марксом і Ф. Енгельсом діалектики взаємозв'язку «предметної» і «діяльної» форм П. дало змогу подолати «прірву» між людиною і навколишнім світом, яка неминуче виникала перед споглядальною метафізичною філософією внаслідок нерозуміння нею суб'єктивного моменту дійсності. Споглядальність була гол. хибою всього попереднього матеріалізму. Вказуючи на П. як на спосіб буття людини, що визначає її сутність як суспільної істоти, основоположники марксизму-ленінізму поклали край ненауковим («натуралістичним», «антропологічним» та ін.) уявленням про людину.

Абсолютизація «пристосовницького» рівня П. представниками прагматизму, екзистенціалізму та ін. призводить до суб'єктивно-ідеалістич. спотворення змісту категорії П. Надзвичайно важливою є гносеологіч. функція П. як основи пізнання і критерію істини. Теоретич. діяльність, процес пізнання дійсності нерозривно пов'язані з П., бо саме через П. розкриваються об'єктивні закони світу, перевіряється істинність знань. Рівнем розвитку П., тобто ступенем панування людини над світом, визначається обсяг і характер набутих нею знань. Водночас і сама П. (як свідома, ці­леспрямована діяльність) завжди грун -

ПРЕДМЕТ П. пізнання—сторони, властивості і відношення навколишнього світу, виділені в процесі практики і перетворені на об'єкт прикладання пізнавальних зусиль для розкриття їхніх специфіч. закономірностей і структури. Основою перетворення тієї або ін. частини дійсності на П. пізнання в її об'єктивна якісна специфічніств, внаслідок якої існують різні науки, або'галузі знання. Кожна а них мав свій П. Предмете дізнання різних наук безпосередньо визначаються не якісною різноманітністю світу са'мого по собі, а практичним інтересом людини.

ПРАГМАТИЗМ — суб'єктивно-ідеалістичне вчення в філософії, яке вважає практичну цінність звань синонімом їхньої істинності. Виник у 70-х рр. 19 ст. Осн. представники Ч. Пірс, У. Джеме, Ф.-К. Шіллер, Дж. Дьюї. Центральною у П. є проблема цінності понять, суджень та ін., яка з погляду прагматистів виявляється в практич. результатах дій, що на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань П. вважав практику, витлумачену суб'єктивно-ідеалістично, тобто як діяльність індивіда, спрямовану на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодію людини з об'єктивною природою (про цьому відкидається по суті соціальний аспект практики).

Об'єктивну реальність П. ототожнює з досвідом, суб'єктивізув її, розчиняв реальність у свідомості. Закони і форми логіки прагматисти вважають фікціями, корисними для пристосування людини до оточення. Соціальні явища П. намагається пояснити за допомогою «теорії прогресу» (<меліоризму»), за якою прогрес нібито полягає не в досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху. П. е філософ, виразом ідеології бізнесу і протягом тривалого часу був панівним у США. Проте в 2-й пол. 40-х рр. 20 от. він поступився місцем неопозитивізмові. Значну роль у викритті антинаук. характеру П. відіграла боротьба проти нього філосо-срів-марксистів. На сучас. етапі ідеї П. у різних формах синтезуються з неопозитивізмом,