4 Болонський процес і вища освіта в Україні.

Одним із пріоритетів розвитку вищої освіти є реалізація стратегічного курсу входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору. Болонський процес зорієнтований на: побудову європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування; посилення міжнародної конкурентоспроможності національних, і в цілому європейської систем освіти; досягнення більшої сумісності та порівнянності систем освіти; формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи загалом; підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та європейських культурних цінностей; змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив та престиж.

Рішенням колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 року було ухвалено вжити комплекс заходів щодо виходу національної вищої школи на міжнародний ринок освітніх послуг і організаційного забезпечення приєднання України до Болонського процесу. Участь України в Болонських перетвореннях спрямована на розвиток системи вищої освіти і набуття нею нових якісних ознак, а не втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості.

ІІІ. Висновки.

ТЕМА ЛЕКЦІЇ: ПОНЯТТЯ ЗМІСТУ ОСВІТИ В СУЧАСНІЙ ШКОЛІ. ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ

ПЛАН

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Поняття змісту освіти.

2. Теорії організації змісту освіти.

3. Зміст сучасної української шкільної освіти.

4. Наукові вимоги до формування змісту освіти.

5. Структура змісту освіти.

6. Документи, на яких базується навчальний процес та зміст освіти.

7. Закономірності та принципи процесу навчання.

ІІІ. ВИСНОВКИ

І. ВСТУП

1. Перевірка рівня засвоєння студентами основних теоретичних знань з попередньої теми.

• Що собою являє структура освіти?

• Який Закон України визначає структуру освіти?

• Озвучте структурні елементи системи освіти України.

• Освіта в Україні організовується з урахуванням принципу безперервності. Розкрийте зміст цього принципу.

2. Презентація теми.

Одне із завдань дидактики полягає у вирішенні питання: чого навчати, тобто у визначенні змісту освіти. Спробуйте визначити важливість вирішення цього питання для розвитку особистості і суспільства в цілому.

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Поняття змісту освіти.

Зміст освіти – відповідь на питання: чому саме навчати нове покоління, які знання обрати з усіх надбань, накопичених людством? На кожному етапі розвитку суспільства зміст освіти різний. Він залежить від рівня розвитку економіки і науки, теоретичної і практичної значущості окремих галузей знання, завдань суспільства в галузі політики, економіки, виховання.

Зміст освіти – це обсяг і характер системи знань, умінь та навичок, а також досвіду творчої діяльності та досвіду емоційно-ціннісних відношень.

2. Теорії організації змісту освіти.

Сьогодні у світі точаться дебати про те, які конкретно предмети треба вчити у школі. Думки розділилися щонайменше між чотирма основними таборами.

До першого табору належать прихильники есенціалізму: на їхню думку вчителі мають викладати дітям основні знання, базові, за невеликої кількості шкільних предметів.

У стародавній Європі перший навчальний план для двох суспільних прошарків – управителів-філософів та охоронців – уклав Платон у своїй Республіці. Їхнє навчання мало зосереджуватись навколо таких основних предметів. Музика, астрономія, геометрія та арифметика – гарантували б розвиток «розсудливої освіти», а інші – граматика, риторика, філософія та логіка – забезпечували б методами для вивчення базових знань. Ця теорія домінувала в Європі у Середні віки, однак, звичайно ж, її ніколи не застосовували для навчання мас. Вона панує і до сьогодні у британській університетській освіті. Відомі університети Великобританії, зокрема Оксфорд і Кембрідж, а також відомі приватні школи, такі як Ітон та Регбі, до навчального плану додають ще й моральне виховання майбутньої політичної та адміністративної еліти, яка стане на чолі Британської Імперії.

Незважаючи на деяке вдосконалення британської навчальної системи за останні роки ієрархія цього класового суспільства неодмінно накладає свій відбиток на поділ освіти: приватні школи, Кембридж і Оксфорд –для керівників і провідників, фахове навчання - для кваліфікованих працівників різних галузей та початкові школи з базовим навчанням (читання, письмо, математика) – для п’ятдесяти відсотків тих, хто стане фермерами та некваліфікованими робітниками.

У інших куточках Європи панував підхід Яна Коменського. Цей підхід був названий енциклопедизмом – тобто зміст освіти має відображати основні людські знання, які проілюстровані підручниками з кожного предмету. Я.А. Коменський багато років присвятив роботі над підручником, у який хотів умістити всі знання, необхідні учню. Нині такий варіант практично неможливий у зв’язку з величезним обсягом інформації.

Коменський також гаряче обстоював ідею, що добра освіта мусить випливати з «природних законів», і перше навчання відбувається з допомогою відчуттів.

Теорія Коменського, яка стверджувала що всі створені рівними, а отже, не може бути ні гнобителів, на пригноблених, істотно вплинула на освіту Франції, особливо після революції кінця ХVІІІ ст.

На початку ХІХ ст., коли Наполеон Бонапарт створив систему національної освіти, навчальна програма Франції складалась з 10 обов’язкових предметів. Навіть сьогодні у будь-якій французькій школі діти того ж віку в той самий день вивчають ту ж саму інформацію і в тому ж обсязі.

Так само багато теорій Коменського впровадила у свою освітню систему Німеччина, додавши до цього лютеранську протестантську етику праці. А тому навіть сьогодні великий відсоток німецьких учнів поєднує практичне фахове навчання академічною освітою.

Філософії Коменського та Аристотеля завдячує своєю появою інший європейський освітній рух, який опирається на активізацію відчуттів і навчання в ранньому віці. Згідно з цим підходом, в інтелекті немає нічого такого, що б спочатку не існувало в наших відчуттях (відображення у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів, явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття: відчуття кольору, слухові відчуття шуму, мови, музики тощо). Представниками цієї теорії були Жан-Жак Руссо, Фрідріх Фребель, Марія Монтессорі.

Філософ ХУІІІ ст.. Жан-Жак Руссо заявляв, що ключ до навчання лежить у розвитку дитячих відчуттів і нагромадженні конкретного досвіду.

Цей рух досягнув свого розквіту у ХІХ сторіччі, коли освітні новатори поєднали сенсорне навчання з навчанням у ранньому дитинстві. Французький лікар Жан-Марк-Гаспар Ітард і його студент Едуард Сегуїн (Сеген) першими створили програму вправ щораз вищого ступеня складності для дітей, яких раніше вважали розумово відсталими. Песталоцці, швейцарський послідовник Руссо, наголошував, що відчуття потрібно розвивати за допомогою вправ, спеціально дібраних до кожного етапу життя. У середині ХІХ століття німецький педагог Фрідріх Фребель, озброївшись ідеями Руссо та Песталоцці та доповнивши їх своїми, заснував школу для дітей раннього віку і назвав її «Дитячий садок», керуючись асоціаціями, що діти ростуть, як квіти в садку. Марія Монтессорі (1870- 1952) – перша жінка лікар в Італії - чужі теорії збагатила власними революційними ідеями, зокрема про створення відповідного довкілля, надзвичайно важливого для періоду раннього розвитку, коли дитина рветься до самостійного навчання. Основою навчально-виховного процесу в дошкільному закладі, за системою Монтессорі, є сенсорне (через відчуття) навчання, яке здійснюється за допомогою організації навколишнього середовища і занять із дидактичним матеріалом. Весь цей матеріал був розроблений експериментально. Це поєднання навчальних посібників і розвиваючих ігор: геометричні тіла, таблички, дощечки, рамки, рухливий алфавіт, а також звичайні предмети типу чайної ложки, глечика. Деякі з них мають характерний колір, або фактуру. Є також досить складні моделі – глобус «континенти», на штир якого дитина повинна у правильному порядку надіти фігурні дощечки, що будуть повторювати контури континентів. Весь матеріал має бути виготовлений із натуральних матеріалів. У одній із своїх праць вона написала: «Я вважаю, що будь-яка реформа освіти повинна спиратись на особистість людини. Сама людина повинна стати центром освіти, і ми не повинні ніколи забувати, що людина починає свій інтелектуальний ріст не в університеті, а від самого народження, і його слід стимулювати протягом перших трьох років життя з величезною інтенсивністю. Цьому періоду вкрай потрібно приділяти найактивнішу увагу. Якщо ми будемо дотримуватись цих правил, дитина, замість того, щоб обтяжувати нас, виявить себе як найвидатніше і найутішливіше диво природи! Ми опинимося обличчям до обличчя з істотою, яку більше не треба навчати як безпомічну, як порожнечу, що очікує наповнення нашою мудрістю; з істотою, чия гідність росте з кожним днем; істотою, що керується внутрішнім учителем, який слідує точному розкладу в роботі побудови великого дива Світу – Людини».

Результати її спостережень виявилися революційними: «розумово відсталі» діти у дошкільному віці навчилися читати, грамотно писати, робити складні математичні дії.

А в цей час в Америці зародився новий освітній рух, протилежний за суттю до британської та західноєвропейських традицій, який незабаром поширився і в інших країнах. Його назвали прагматичною освітньою програмою, або ж освітою, зосередженою на дитині. Герберт Спенсер –англійський філософ - був одним із тих, хто ще раз поставив питання «яке знання найцінніше?» і відповів на нього так: «Це таке знання, яке дає змогу молодим людям радити зі своїми проблемами й допомагає їм уже в дорослому віці розв’язувати завдання, які несе демократичне суспільство.

Американський філософ і педагог Джон Дьюї, опираючись на цю відповідь, заснував освітній рух, який здобув широку популярність у світі. Усередині цього прогресивного напряму постали дві сили. Прихильники однієї вважали, що освіта мусить зосереджуватись на дитині, а отже навчальна програма має ґрунтуватись на індивідуальних потребах учнів, у школі пропонувалося проводити лише бесіди, ігри, заняття за інтересами, а одержання знань має відбуватися у вигляді спонтанної діяльності..

Прихильники іншої, зосередженої на суспільстві, вважали головним завданням освіти відбудову суспільства.

Реакцією на жахливо низькі результати американських шкіл став рух за культурну грамотність, створений з ініціативи професора Гірша. У своїй праці під такою ж назвою, він обстоює думку, що існують базові знання, які мусить опанувати кожен, щоб розумно розмовляти й оцінювати світ. Разом зі своїми колегами Гірш створив Словник грамотності із підзаголовком – Що має знати кожен американець.

Однобокість розглянутих підходів полягає в тому, що ними абсолютизуються окремі аспекти освіти. На щастя, з’явилася ще одна теорія, альтернативна, яка поєднала все найліпше з попередніх рухів. Бажано, щоб кожен, хто закінчує школу, вмів читати і грамотно писати, знав основи математики, історії, географії, природничих наук, музики тощо. Очевидно, надзвичайно важливо виховувати великих академіків та науковців. Однак з огляду на постійні зміни в освіті значно важливіше, щоб кожен випускник школи мав навички самостійно діяти, навчатися, керувати власним майбутнім. І ми можемо досягти цього, черпаючи найбільші здобутки всіх систем, які довели свою ефективність. (Завдання до практичного заняття: законспектувати особливості формальної, матеріальної, педоцентричної (прагматичної) теорій освіти за одним із навчальних посібників).

3. Зміст сучасної української шкільної освіти.

Звичайно, кожна із розглянутих теорій тим чи іншим чином впливала і на зміст української шкільної освіти. Докорінними ж перебудовами можна вважати українізацію школи (20 роки ХХ століття), політизацію змісту освіти у 30-ті роки. У 60-70 роки ХХ століття чергова перебудова змісту освіти з метою приведення його у відповідність з рівнем розвитку науки, культури і виробництва, забезпечення доступності, створення кращих умов для розвитку учнів.

З набуттям Україною державної незалежності у процесі реформування освіти найбільша увага приділялась оновленню змісту освіти на засадах його деполітизації і набуття національного характеру.

Довгий час зміст освіти був зорієнтований головним чином на знання. Знаннєво зорієнтований зміст освіти сприяє входженню людини у соціальне середовище, її пристосуванню до культурних, психологічних, соціологічних факторів, забезпеченню її життєдіяльності. Однак, у теорії і практиці навчання і виховання знання стали абсолютною цінністю і заступили собою саму людину.

Саме тому протягом останнього десятиліття все більше утверджується особистісно орієнтований підхід до виявлення сутності змісту освіти, який визначає абсолютною цінністю змісту освіти не відчужені від людини знання, а саму людину.

Особистісно-орієнтований зміст освіти спрямований на розвиток цілісної особистості, її природних особливостей (здоров’я, здібностей відчувати, мислити, діяти); соціальних властивостей (бути громадянином, сім’янином, трудівником); властивостей суб’єкта культури (свободи, гуманності, духовності, творчості). При цьому зміст освіти має загальнолюдську, національну, регіональну цінність.

4. Наукові вимоги до формування змісту освіти.

Сучасні вітчизняні і зарубіжні джерела виділяють такі основні наукові вимоги щодо формування змісту освіти:

• Відповідність змісту освіти вимогам розвитку суспільства, науки, культури і особистості.

• Гуманістична спрямованість змісту освіти – забезпечує пріоритет загальнолюдських цінностей і здоров’я людини, особистості.

• Науковість змісту освіти – передбачає зарахування до змісту освіти лише тих фактів і теоретичних положень, які є сталими в науці, матеріалу, що відповідає сучасному стану науки, її новітнім досягненням.

• Полікультурність – поєднання теоретичних і практичних компонентів гуманітарної, природничо-математичної освіти і трудової підготовки, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, забезпеченні органічного зв’язку з національною історією, культурою, традиціями.

• Світський характер освіти – загальноосвітня школа формує в учнів науковий світогляд.

• Інтегрованість – орієнтація на інтегральні курси, як засіб цілісного розуміння та пізнання світу.

• Єдність змістової і процесуальної сторін – наявність у всіх навчальних предметах пізнавальної і практичної перетворюючої діяльності.

• Відповідність основних компонентів загальної освіти структурі базової культури особистості.

• Послідовність – кожне нове знання спирається на попереднє.

• Відповідність віковим можливостям і рівню підготовки учнів.

• Доступність.

• Підтримка світового стандарту – допомагає інтегрувати в світовий освітній простір. (Завдання до практичного заняття – розписати зміст кожної із вимог).

5. Структура змісту освіти.

Зміст загальної освіти складається з таких структурних частин:

1. система знань про природу, суспільство, способи діяльності, засвоєння яких є основою формування в учнів наукового світогляду;

2. досвід практичної діяльності, тобто система інтелектуальних та практичних умінь і навичок, що становлять основу сукупності конкретних видів діяльності, необхідних молодому поколінню для збереження надбань попередніх поколінь;

3. досвід творчої діяльності, який забезпечував би подальший розвиток культури людства. Це застосування знань і умінь до нової ситуації, розуміння нових функцій знайомого об’єкта,бачення альтернативних варіантів вирішення проблем, комбінування відомих способів у новий;

4. досвід ціннісного ставлення людини до навколишнього світу (полягає у формуванні ставлення учнів до світу,діяльності, наукових знань, моральних норм, ідеалів тощо).

5. Між компонентами змісту освіти існують зв’язки: кожен з попередніх є умовою функціонування наступних.

(Ознайомлення із таблицею «Структура змісту загальної освіти).

6. Документи, на яких базується навчальний процес та зміст освіти.

Відповідно до Закону України «Про освіту» вводяться обов’язкові державні стандарти початкової, середньої, вищої шкіл.

Стандарт (лат. норма, зразок) – зразок, еталон, модель.

Під стандартом освіти розуміють систему основних показників, що є складовими державної норми освіченості.

Стандарт дає можливість

• встановити нижні межі базового рівня освіти (кваліфікації);

• надає рівні можливості всім учням для отримання освіти;

• відображає загальні цілі освіти:

• дає змогу кожному вчителю, учню, батьку оцінити рівень освіченості дитини, незалежно від того, в школі якого типу вона навчається;

• допомагає новим експериментальним типам шкіл уникнути помилок.

Стандарт є державним нормативним документом, у якому визначаються:

• мінімум змісту основних освітніх програм;

• максимум обсягу навчального навантаження;

• вимоги до рівня підготовки випускників школи.

Державний стандарт загальної середньої освіти розробляється Міністерством освіти і науки, НАН України, АПН України. Затверджує стандарт Кабінет Міністрів України. Освітній стандарт містить перелік відомостей та вмінь з кожного навчального предмета, обов’язкових для засвоєння учнями. Цей перелік періодично переглядається та за необхідністю змінюється (не рідше одного разу на 10 років).

Державний стандарт загальної середньої освіти, згідно з Законом України «Про загальну середню освіту» (1999), містить: базовий навчальний план середньої школи (дає цілісне уявлення про змістове наповнення і співвідношення основних галузей знань за роками навчання в середній школі, мінімальну тривалість вивчення конкретної освітньої галузі знань або навчального предмета, тижневе навантаження учнів), освітні стандарти галузей знань (навчальних предметів), державні вимоги до рівня засвоєння змісту середньої освіти за ступенями навчання.

Базовий навчальний план визначає структуру та зміст загальної середньої освіти через інваріативну і варіативну складові. Інваріативна складова змісту освіти є спільною для всіх загальноосвітніх навчальних закладів України і визначає її загальнодержавний компонент. Варіативну складову формує навчальний заклад, виходячи з інтересів, бажань учнів і батьків, можливостей школи.

Базовий навчальний план є основою для розробки Міністерством освіти і науки типових навчальних планів для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів.

Навчальний план загальноосвітньої школи - це документ, що встановлює перелік навчальних предметів, які вивчаються в школі, їхній розподіл за роками навчання (класами), тижневу і річну кількість годин, що відводяться на вивчення певного предмета.

Навчальний план є основою для розробки регіональних та робочих навчальних програм школи. На основі освітнього стандарту та навчального плану школи розробляються навчальні програми з профільних напрямів (предметів). Навчальна програма – це нормативний документ, в якому визначається зміст навчального матеріалу із виділенням розділів, тем і орієнтованої кількості годин на їхнє вивчення. (Завдання до практичного заняття: розкрити зміст кожного із указаних документів).

Зміст освіти детально розглядається в навчальній літературі (шкільних підручниках, довідниках, книгах тощо).

Підручник – це навчальна книга, ва якій розкрито зміст навчального матеріалу відповідно до вимог чинної програми.

Навчальний посібник – це навчальна книга, в якій подано навчальний матеріал, що не обов’язково відповідає вимогам чинної програми, а виходить за її межі, а також визначено додаткові завдання, спрямовані на розширення пізнавальних інтересів учнів, розвиток їхньої самостійної пошукової пізнавальної діяльності.

7. Закономірності та принципи процесу навчання.

Закономірність виражає об’єктивні, суттєві, постійні, необхідні для того чи іншого явища зв’язки, які за певних умов повторюються. Закон – зафіксована закономірність (об’єкти, між якими встановлено зв’язки, чітко зафіксовані; досліджені вид, форма і характер цих зв’язків; встановлені межі їхньої дії. Виділяють зовнішні і внутрішні закономірності процесу навчання, загальні та конкретні закономірності. Зовнішні характеризують залежність навчання від соціальних процесів і умов. До внутрішніх закономірностей процесу навчання належать зв’язки між його компонентами: цілями, змістом, методами, засобами і формами. Загальними закономірностями є закономірності, які охоплюють своєю дією всю систему (процес навчання). Конкретними – закономірності, дія яких поширюється на окремий аспект системи (дидактичний, гносеологічний, психологічний, управлінський, соціологічний, організаційний.

Таких закономірностей в педагогічній науці встановлено досить багато, більша частина з них діє лише при створенні обов’язкових умов навчання. Назвемо деякі з них:

• Існує закономірний зв'язок між навчанням і вихованням: навчальна діяльність викладача переважно носить виховуючий характер.

• Друга закономірність вказує на те, що є залежність між взаємодією учителя та учня і результатами навчання. Згідно з цим положенням навчання не може відбуватися, якщо немає взаємозумовленої діяльності учасників процесу навчання, відсутня їхня єдність.

• Міцність засвоєння навчального матеріалу залежить від систематичного прямого і відстроченого повторення, від включення його до раніше пройденого і нового матеріалу.

Педагогічна наука зосереджує увагу на пізнанні об’єктивних законів і закономірностей навчання на організації навчально-виховного процесу згідно з їх вимогами.

Принципи навчання– певна система базових вимог до процесу навчання, виконання яких забезпечить його ефективність. Принципи навчання були сформульовані ще Я.А. Коменським, і, розвинутими та вдосконаленими, дійшли до наших днів.

• Принцип індивідуальностіполягає у тому, що необхідно навчати не учня взагалі, а кожну особистість зокрема, відповідно до її особливостей.

• Принцип доступності. Доступність – це не легкість, а посильна складність навчання.

• Принцип науковості полягає у тому, що учням для засвоєння пропонуються усталені в науці положення, а також передбачає знайомство учнів з методами наукового пізнання, включення їх у самостійні наукові дослідження.

• Принцип свідомості та творчої активності. Забезпечує оптимально сприятливе співвідношення педагогічного керівництва та свідомої творчості учнів у навчанні.

• Принцип наочності. Класична дидактика встановила принцип наочності, виходячи з того очевидного факту, що успішним виявляється таке навчання, яке починається з розгляду речей, предметів, процесів та явищ навколишньої дійсності.

• Принцип систематичності. Систематичність у навчанні передбачає засвоєння учнями понять та розділів науки в логічній послідовності та взаємозв’язку. Наприклад,щоб засвоїти поняття «прискорення» слід спочатку вивчити поняття «швидкість» та «час».

• Принцип зв’язку навчання з життям та практикою.Лише практика доводить істинність тих чи інших теоретичних наукових знань. Використання цього принципу має спрямовувати учнів на застосування засвоєних знань для розв’язання практичних, життєвих завдань, формування власних поглядів, власного досвіду.

• Принцип міцності засвоєння знань та розвитку пізнавальних сил учнів полягає у здатності учнів за необхідності відтворити вивчений матеріал та використати відповідні знання у власній діяльності.

• Принцип позитивного емоційного фону навчання. Емоції відіграють визначальну роль у діяльності людини. Тому вчителю необхідно створювати та культивувати комфортний, творчий, емоційно-позитивний фон навчання, звільнятися від негативних моментів, страху, невпевненості та інших психологічних бар’єрів, що виникають в учнів у процесі навчання.

• Принцип розвиваючого та виховуючого навчання. Навчання має давати не лише знання, але й формувати особистість у цілому, її світогляд, ціннісні установки, культуру поведінки та спілкування.

Отже, принципи дидактики утворюють систему, єдність, взаємозв’язок. Реалізація одного принципу пов’язана з реалізацією інших, а в системі вони виражають особливості процесу навчання, за умови адекватної відповідності дидактичним правилам.

Література

1. Волкова Н.П. Педагогіка. –К., 2001.-576 с.

2. Зайченко І.В. Педагогіка. Навч.посібник. -Чернігів, 2003. – 528 с.

3. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Загальна педагогіка: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. -176с.

4. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка. Навчальний посібник. Вид. 2-ге, перероб., доп. – К.: Академвидав, 2007. - 656 с.

5. Практикум з педагогіки: Навчальний посібник: Видання 3-тє, перероблене і доповнене / За заг. ред. О.А. Дубасенюк. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. 424с.

6. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів освіти. – К.: "Академія", 2000.

7. Якса Н.В. Основи педагогічних знань: Навч. посіб. –К.: Знання, 2007. -358 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

8. Педагогіка в запитаннях і відповідях: Навч. посіб./ Л.В. Кондратова, О.А.Пермяков, Н.І. Зеленкова, Г.Ю. Лаврешина. –К.: Знання, 2006. – 252 с. (Вища освіта ХХІ століття).

9. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка у запитаннях і відповідях: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 311 с. – (Навчально-методичний комплекс з педагогіки).

ТЕМА ЛЕКЦІЇ:

МЕТОДИ І ЗАСОБИ НАВЧАННЯ

ПЛАН

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Методи навчання в сучасній дидактиці.

2. Класифікація та характеристика методів навчання.

3. Поняття про засоби навчання.

ІІІ. ВИСНОВКИ

І. ВСТУП

1. Перевірка рівня засвоєння студентами основних теоретичних знань з попередньої теми.

• Що собою являє структура освіти?

• Який Закон України визначає структуру освіти?

• Озвучте структурні елементи системи освіти України.

• Дайте визначення поняттю «зміст освіти».

• Назвіть документи, на яких базується навчальний процес та зміст освіти.

2. Презентація теми.

Якщо на попередньому занятті ми говорили про зміст освіти і намагалися знайти відповідь на запитання «чого навчати?», то сьогодні ми згадаємо інше питання дидактики, а саме «як навчати?» і будемо говорити про методи, засоби та форми навчання. На Вашу думку, наскільки це питання є важливим і актуальним для сучасної освіти? Як Ви зможете використати знання сьогоднішньої теми у майбутній професійній діяльності?

Навчання – це найкраща у світі розвага. Усі діти народжуються з такими переконаннями і живуть із ним, допоки ми не втовкмачимо їм у голову, що це важка і неприємна праця. Від того, як ми організуємо навчання, якими методами та засобами скористаємося, залежить включення дитини в навчальний процес, її активність, зацікавленість, а звідси і результат (позитивний чи нульовий).

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

4. Методи навчання в сучасній дидактиці. Класифікація та характеристика методів навчання.

Пошук відповіді на питання «як навчати?» приводить нас до категорії методів навчання. Без методів навчання неможливо досягнути поставленої мети, реалізувати запланований зміст. Це проміжна ланка між цілями та результатом навчання.

Метод (від гр. мета -шлях до мети та одос – слідувати).- це упорядковані способи взаємопов’язаної діяльності вчителя та учнів, спрямовані на розв’язання навчально-виховних завдань.

Метод з боку вчителя – це різноманітний спроби, які допомагають учням засвоїть програмовий матеріал, сприяють активізації навчального процесу; з боку учнів – засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

Метод – це головний інструмент педагогічної діяльності, лише за його допомогою виробляється продукт навчальння, здійснюється взаємодія вчителя і учнів.

Сукупність методів викладання того чи іншого предмета називається методикою викладання.

Розрізняють таке поняття як прийом навчання – це складова методу, певні разові дії, спрямовані на реалізацію тих чи інших методів навчання.

Методи навчання – багатогранні педагогічні явища, тому постала потреба їх класифікувати. Класифікація методів навчання – це упорядкована за певними ознаками система методів; групування методів навчання і встановлення між ними зв’язків.

Сучасна дидактика знає десятки класифікацій методів навчання. Найпоширеніші з них:

• За джерелом передачі й сприймання навчальної інформації: словесні, наочні, практичні (Є Голант, С. Петровський).

• За характером пізнавальної діяльності учнів: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемне викладання, частково-пошуковий, дослідницький (І. Лернер, М. Скткін).

• За характером основної дидактичної мети і завдань: методи оволодіння новими знаннями, формування вмінь і навичок, перевірки і оцінювання знань, умінь і навичок (М.Данилов, Б.Єсипов).

• З точки зору цілісного підходу до діяльності в процесі навчання: методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності; стимулювання й мотивація учня, контролю, самоконтролю, взаємоконтролю і корекції (Ю.Бабанський).

Зупинимося на класифікації методів за джерелом знань.

1. Словесні методи – джерелом знань виступає слово у вигляді мовлення вчителя або друкованого посібника. На практиці це основне джерело знань учнів:

• пояснення - доказовий виклад закону, правила, особливостей художнього твору тощо, ґрунтується не стільки на уяві, скільки на логічному мисленні з використанням попереднього досвіду учнів. Може виступати як самостійний метод, але частіше належить до розповіді, бесіди, лекції;

• розповідь – повідомлення знань, інформації в оповідній, описовій формі з метою створення в уяві учня певного образу;

• лекція – систематичний виклад об’ємного матеріалу, від розповіді відрізняється більшою логічністю викладу;

• бесіда – подання інформації шляхом ведення діалогу між учителем та учнем. Види бесід: вступна, закріплююча, контрольна. Бесіда може бути репродуктивною та пошуковою (евристичною, сократівською). Учитель підводить учнів до засвоєння знань, теорій, законів за допомогою серії запитань-відповідей.