II. Основна частина.

1. «Дитинство»: загальні та специфічні характеристики.

Для того, щоб Ви краще зрозуміли зміст лекції, з'ясуємо сутність основних понять.

Вік - поняття психологічне, що характеризує: стадію психічного розвитку, здатність дитини вирішувати суперечності між вимогами навколишнього середовища і його можливостями.

Вікові особливості - це найбільш характерні для кожного вікового періоду дітей і школярів особливості їхнього фізичного, психічного і соціального розвитку. На необхідності вивчення й обліку вікових особливостей дітей звернув увагу ще великий чеський педагог Я.А.Коменський, який висунув вимогу обов'язкового врахування в навчально-виховній роботі вікових та індивідуальних особливостей дітей. Цю вимогу він

сформулював у вигляді принципу природовідповідності, згідно з яким, учитель у процесі навчання і виховання дитини повинен дотримуватися природних законів її розвитку.

Вікова періодизація – умовний поділ цілісного життєвого циклу на вікові періоди , що вимірюються роками; ґрунтується на вікових особливостях, характерних для цього періоду. Визначення періодів психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі.

Вікова криза – нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами. У дитячому віці виділяють кризу першого року життя (пов’язана з певною деформацією біологічних детермінант та не сформованістю комунікативної здатності, зокрема мовлення), кризу трьох років життя (пов’язана з формуванням у дитини системи власного «Я», тобто відокремлення себе від дорослих, вимоги ставлення до себе як до самостійного «Я», появою початкової форми самосвідомості), кризу 6-7 років (відбувається втрата безпосередності дитини, виникає нове ставлення до самого себе, дитина починає розуміти сама себе, свої почуття і хвилювання), підліткову кризу (пов’язана з протиставленням себе дорослим, завоюванням нової позиції особистісної автономії (13років) .

Дитинство — поняття педагогічне, тісно пов'язане з психологічним, оскільки в його основі лежать насамперед вікові характеристики дитини. Однак «дитина» - поняття ширше, ніж «вік», тому що:

■ визначається ступенем участі дорослих у забезпеченні головних життєвих потреб дитини (біологічних, матеріальних, духовних);

■ зумовлюється рівнем можливостей дитини самостійно (за умови підтримки дорослих) протидіяти несприятливим впливам середовища);

■ має цілісний характер - дитина розглядається не тільки як член суспільства, а й як самостійна цінність.

Дитина - це цілісна, керована система що забезпечує взаємодію соціально-психологічних і педагогічних чинників розвитку, виховання дитини на основі визнання її самостійною і головною цінністю.

2. Етапи й особливості розвитку сучасного школяра: класифікація і характеристики Урахування особливостей розвитку дітей потребує класифікації людського життя. При цьому різні автори вибирають різні критерії. Складність такої періодизації полягає в тому, що поряд з фізіологічними змінами у процесі дорослішання людини (ростом, зміною ваги, статевим дозріванням), відбуваються зміни в інтелектуальній сфері, у процесах соціалізації особистості, які, як правило відбуваються нерівномірно, але взаємопов'язано. Тож головні етапи розвитку дитини:

Таблиця 1. Головні етапи розвитку дитини

Віковий етап	Рівень дитинства	Роки
Пренатальний період		До народження (в утробі матері)
Дитинство	ДОШКІЛЬНЕ ДИТИНСТВО	До 1 року
Молодший дошкільний вік		Від 1 – до 4 років
Дошкільний вік		Від 4 – до 5 років
Молодший шкільний вік	МОЛОДШЕ ШКІЛЬНЕ ДИТИНСТВО	5/6 – 8 років
Середній шкільний вік		9 – 11 років
Старший підлітковий вік	ПІДЛІТКОВЕ ДИТИНСТВО	12-14 років
Юність (старший шкільний вік)	СТАРШЕ ДИТИНСТВО	15 – 18 років

Наведена класифікація має умовний характер, тому, що для певної дитини ті чи інші вікові періоди можуть бути дещо зміщені. Це можна пояснити тим, що в окремих дітей відбувається свій, випереджувальний (акселерація) або запізнілий темп розвитку. Акселерація - (з лат. «акселераціо» - прискорення) - прискорений фізичний, психічний, а також соціальний розвиток дитини.

Цікаво знати, що:

■ Засновнику кібернетики Норберту Вінеру в 14 років було присвоєно звання професора.

■ Сашко Дворак з Макіївки в 12 років став студентом Київського університету.

■ Музичні здібності Моцарта почали проявлятися в 3 роки, в 4 він добре грав на клавесині, в 5 - сам творив музику, у 8 - створив першу сонату і симфонію, в 11 -оперу. У б років юний маестро користувався світовою славою, а в 14 - був обраний членом Філармонічної академії в Болонії.

■ Діти вже на першому році життя обганяють своїх ровесників минулого століття на 5 см і 1-2 кг, підлітки - на 15-20 см і 9-10 кг, дорослі - на 8—10 см. Якщо на початку століття люди росли до 22-25 років, то тепер чоловіки ростуть до 18-19 років, а жінки - до 16-19 років.

Причини акселерації:

■ поліпшення умов життя і харчування, вживання продуктів генної інженерії, біологічних добавок;

■ зменшення частки кисню в атмосфері, що спричиняє збільшення грудної клітки;

■ розширення мережі нових сучасних джерел одержання інформації (активізація пізнавальних ресурсів зростаючого організму);

■ радіоактивне забруднення, що зумовлює прискорені темпи розвитку в початковий період життя й ослаблення генофонду в наступний період;

■ раннє соціальне дорослішання дитини - входження її в складну систему соціальних відносин;

■ вплив на розвиток дитини міжнаціональних шлюбів, що призводить до значних змін та ін.

Однак найімовірніше акселерація - це результат комплексного впливу багатьох чинників на розвиток сучасної дитини.

Ретрадація – тобто відставання у розвитку дитини, може бути наслідком пияцтва чи алкоголізму батьків, народження дітей у пізньому віці, спадкової хвороби одного із батьків. Такі діти відсталі не тільки фізіологічно, а й в інтелектуальному відношенні.

У дослідженнях відомих психологів С. Рубінштейна, А. Леонтьєва, Л. Виготського та ін. сформульовано закон про нерівномірність розвитку як окремих сторін і властивостей зростаючої людини, так і темпів її загального розвитку, а також доведено, що для кожного окремого типу діяльності (у першу чергу психічної) існує свій оптимальний час найбільш інтенсивного розвитку, що отримав назву сензитивного періоду розвитку.

Для мовних функцій людини сензитивним періодом вважається період від 1-до 2 років. Для розвитку музичних здібностей - від 3 до 5 років, розвитку навичок вирішення проблем 6-12 років (дослідження американських психологів). Втрачено цей період - і людині важко опанувати прийоми творчого мислення на високому рівні. Для інтелектуального розвитку - вік до 13 років, 12-14 років - це період становлення власної «Я- концепції творчого розвитку дитини». (Ознайомлення з таблицею 2. Особливості розвитку сучасного школяра та урахування їх у роботі сучасного педагога»)

Завдання для роздумів:

Поясніть узагальнення народної педагогіки про вікові особливості: «звички трирічного зберігаються до 80 років», «від п’ятирічного до дорослої людини – один крок, а від новонародженого до п’ятирічного – велика відстань»; відображення вікових періодів до п’яти років: народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, товкунець?

3. Форми взаємодії між педагогом та учнями на різних етапах шкільного дитинства.

Головним принципом роботи з дітьми незалежно від їхнього віку має бути принцип співробітництва, що розглядається в педагогіці як спільна діяльність дорослого і дитини, спрямована на створення максимально сприятливих умов для творчого саморозвитку особистості.

Базуючись на цьому принципі, можна виділити такі форми спільної діяльності, характерні для різних вікових груп:

■ опіка (дошкільний період, частково молодший шкільний) - максимальна роль дорослих у визначенні цілей, допомога дитині, низький рівень усвідомлення дітьми власних цілей діяльності й мінімальна роль у наданні допомоги дорослим;

■ наставництво (молодший шкільний вік) - вирішальна роль дорослих за зростання ролі дітей у наданні допомоги дорослим (учителю), поступове осмислення ними єдності й значущості цілей;

■ партнерство (молодший шкільний, молодший підлітковий вік) - роль дорослих продовжує домінувати, успіх діяльності забезпечується за відносної рівності спільних зусиль;

■ співробітництво (усе шкільне дитинство, але особливо - підліткове і старше) - збереження керівної ролі дорослих за достатнього усвідомлення дитиною єдності мети, рівності спільних зусиль і готовності допомогти один одному;

■ співдружність (підлітки, старше дитинство( - вища форма співробітництва, за якої обидві сторони поєднують спільні, як ділові, так і особистісні, відносини на основі співтворчості.

4. Індивідуальні й особистісні особливості учнів та їх урахування в діяльності

педагога.

Недостатнє врахування індивідуальних і особистісних особливостей учнів є одним із головних недоліків сучасної системи освіти, методик виховання і навчання.

Індивідуальні особливості - сукупність моральних, інтелектуальних, вольових, емоційних та інших якостей, що помітно відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуальний підхід - організація педагогічної взаємодії з урахуванням особливостей і рівня розвитку дитини (реальних навчальних можливостей), а також умов її життєдіяльності.

Особистісний підхід - найважливіший психолого-педагогічний принцип, що передбачає врахування своєрідності індивідуальності особистості у вихованні дитини. Це система відносин, за якої кожен учень окреслює себе як особистість, відчуває увагу педагога; водночас дитина розуміє, що вони з учителем рівні в своєму світі почуттів і переживань (вони обоє відчувають радість, біль, переживання, любов тощо). Особистісний підхід передбачає:

■ опору на позитивні якості дитини і віру в оптимістичну перспективу її розвитку;

■ визначення за школярем не тільки статусу «учня», але й усіх цивільних прав, якими він користується, створення умов для їх організації;

■ реалізацію потреби дитини відчувати себе «неповторною» людиною, створення їй умов, що дають змогу почувати себе єдиною і оригінальною, бути в центрі уваги і турботи вчителя;

■ культурне, поважне ставлення, визнання вибачення перед дитиною обов'язком дорослої людини;

■ реалізація принципу співробітництва, співтворчості дитини і дорослого.

Цікаво знати, що кожна людина має сій індивідуальний стиль навчання, праці й мислення, який також необхідно знати і враховувати педагогу. Вчені переконані, що існує 3 головні стилі навчання:

■ гепатичний (тактильний, кінестетично-дотиковий) - 37%. Ним послуговуються люди, які найліпше вчаться тоді, коли залучені в дію, тобто, коли рухаються, досліджують нове, експериментують (учні молодших і старших класів);

■ зоровому навчанню (візуальному) - 29%- віддають перевагу ті, хто найліпше вчиться тоді, коли бачить перед собою малюнки, сюди ж входить і менша частина тих, хто орієнтується на друкований знак, тобто вчиться здебільшого через читання;

■ слуховий стиль 34% - переважає в тих, хто вчиться через звук, музику чи бесіду.

III. ВИСНОВКИ

Отже, для кожного етапу дитинства і вікового етапу розвитку учнів, існують свої фізичні, психологічні особливості розвитку, особливості поведінки і спілкування, які обов'язково необхідно враховувати в педагогічній діяльності. При цьому педагогу не слід забувати і про індивідуальні особливості учнів, пов’язані з тим, що кожна людина проходить власний, особливий шлях розвитку, здобуваючи свій, неповторний соціальний, життєвий досвід, розвиваючи тільки їй властиві типологічні особливості вищої нервової діяльності.

Завдання для студентів:

- Використовуючи матеріал лекції, спробуйте сформувати три основні поради майбутньому педагогу.

Література

1. Волкова Н.П. Педагогіка. –К., 2001.-576 с.

2. Зайченко І.В. Педагогіка. Навч.посібник. -Чернігів, 2003. – 528 с.

3. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Загальна педагогіка: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. -176с.

4. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка. Навчальний посібник. Вид. 2-ге, перероб., доп. – К.: Академвидав, 2007. - 656 с.

5. Практикум з педагогіки: Навчальний посібник: Видання 3-тє, перероблене і доповнене / За заг. ред. О.А. Дубасенюк. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. 424с.

6. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів освіти. – К.: "Академія", 2000.

7. Якса Н.В. Основи педагогічних знань: Навч. посіб. –К.: Знання, 2007. -358 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

8. Педагогіка в запитаннях і відповідях: Навч. посіб./ Л.В. Кондратова, О.А.Пермяков, Н.І. Зеленкова, Г.Ю. Лаврешина. –К.: Знання, 2006. – 252 с. (Вища освіта ХХІ століття).

ТЕМА ЛЕКЦІЇ:

ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЦЕС

ПЛАН

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Педагогічний процес як система

2. Цілісність педагогічного процесу.

3. Закономірності та принципи педагогічного процесу.

4. Етапи педагогічного процесу

ІІІ. ВИСНОВКИ

І. ВСТУП

1. Перевірка рівня засвоєння студентами основних теоретичних знань з попередньої теми.

- Охарактеризуйте сутність понять «особистість», «індивід, «людина», «індивідуальність».

- Які основні чинники формування особистості виокремлює сучасна педагогічна наука?

• У чому полягають відмінності між поняттями «вік» та «дитинство»?

• Назвіть головні етапи розвитку дитини.

■ Презентація теми лекції, мотивація до її вивчення.

Питання до аудиторії:

- Як Ви думаєте, що означає поняття педагогічний процес і про що буде йти мова на сьогоднішньому лекційному занятті?

Педагогічний процес – одна з базових категорій педагогічної науки. І саме тому, вивчення навчальної дисципліни «Загальна педагогіка» передбачає ознайомлення з темою, яка розглядає сутність педагогічного процесу, основні його етапи, закономірності та принципи.

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Педагогічним процесом називають розвиваючу взаємодію вихователів і вихованців, спрямовану на досягнення визначеної мети формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Але історія педагогіки свідчить, що інтеграція (об’єднання) та диференціація (відокремлення), які стихійно відбувалися в її межах, призвели спочатку до розмежування, а потім до протиставлення навчання та виховання: «вчитель навчає, а вихователь виховує».

Але вже в середині ХІХ ст. в працях прогресивних педагогів усе частіше з’являється думка про нерозривність, єдність навчання та виховання. І.Ф. Гербарт зазначав: «навчання без моральної освіти є засобом без цілі, а моральна освіта без навчання є мета, позбавлена засобів».

Особливе місце в ряді дослідників ПП посідає П.Ф. Каптєрєв (1879-1922). Саме він уперше ввів у педагогіку поняття «педагогічний процес». У «Дидактичних нарисах» він писав, що «навчання й освіта, привчання, виховання, розвиток, умовляння та інше є різними властивостями, сторонами та моментами єдиного педагогічного процесу».

У педагогічній літературі минулого століття використовувався термін «навчально-виховний процес», але це поняття є завузьким, неповним, воно не відображає всієї складності процесу і передусім його головних рис – цілісності й загальності. Забезпечення єдності навчання, виховання, формування та розвитку на основі цілісності та загальності становить сутність ЦПП. Це пояснюється тим, що цілісну особистість дитини можна сформувати лише включенням її в цілісний педагогічний процес, де одночасно відбувається виховання, навчання, формування та розвиток.

ОТЖЕ, педагогічний процес – це система, в якій органічно поєднані процеси формування, розвитку, виховання й навчання з усіма умовами, формами, методами їх функціонування (4 підсистеми).

Компонентами системи, в якій здійснюється педагогічний процес, є: педагоги, вихованці, умови виховання. Сам педагогічний процес характеризується метою, завданнями, змістом, методами, формами взаємодії педагогів і вихованців, а також досягнутими при цьому результатами. Оскільки ці компоненти педагогічного процесу матеріалізуються шляхом активної взаємодії найважливіших учасників педагогічного процесу – учнів і педагогів в певних конкретних умовах, то виділяють ще й такі компоненти педагогічного процесу:

• цільовий компонент (мета, мотив, завдання) містить у собі всю різноманітність мети і завдань педагогічної діяльності: від генеральної мети – формування всебічної й гармонійно розвиненої особистості – до конкретних завдань, формування окремих якостей чи їх елементів;

• змістовий компонент (зміст) відображає сутність того, що реалізується в процесі досягнення як загальної мети, так і кожного завдання зокрема;

• діяльнісний компонент (форми, методи, засоби, прийоми) передбачає взаємодію педагогів і вихованців, їх співробітництво, організацію й управління процесом, маючи на увазі підсумковий результат. В науково-педагогічній літературі цей компонент називають ще організаційним або організаційно-управлінським;

• результативний компонент процесу (результат) відображає ефективність його функціонування, характеризує досягнуті здобутки у відповідності з визначеною метою і завданнями.

Між компонентами педагогічного процесу виділяють певні зв’язки – інформаційні, організаційно-діяльнісні, комунікативні, управління та самоврядування тощо.

Педагогічний процес – це трудовий процес, що здійснюється з метою досягнення суспільно-значимих завдань. Його специфіка полягає в тому, що праця вихователя і вихованців зливається в єдине ціле, утворюючи своєрідні взаємовідносини учасників трудового процесу. У трудовому процесі виділяють об’єкти, засоби, продукти праці.

Учні, колектив вихованців – це об’єкти діяльності педагога, для яких властиві такі якості як системність, саморегуляція, саморозвиток, що й обумовлює варіативність, змінюваність педагогічного процесу.

Предметом педагогічної праціє формування юної особистості, яка не володіє ще необхідними для дорослої людини знаннями, уміннями, навичками, досвідом.

Засоби праці в педагогічному процесіє надто специфічні. До них належить не лише знання педагога, його досвід, особистий вплив на вихованців, але й види діяльності школярів, способи співробітництва з ними, методика педагогічного впливу. Це є духовні засоби праці.

Продукти педагогічної праців широкому розумінні є вихованець, підготовлений до життя і праці. В конкретних процесах загального педагогічного процесу вирішуються частинні завдання, формуються окремі якості особистості у відповідності із загальною метою виховання.

Визначальною характеристикою навчального процесу є час. Саме час є універсальним критерієм оцінки ефективності і якості здійсню вального процесу.

2. Цілісність педагогічного процесу.

Цілісність, загальність, єдність – найважливіші характеристики ПП. Складна діалектика відношень в середині педагогічного процесу полягає: в єдності і самостійності процесів, які його утворюють; в цілісності й підпорядкованості його складових систем; в наявності загального і збереженні специфічного.

Домінуючою функцієюпроцесу навчання є навчання, виховання – виховання, розвитку – розвиток. Однак, кожний з відзначених процесів виконує в цілісному педагогічному процесі й інші функції: виховання здійснене лише виховну, а й розвиваючу й освітню функцію, а навчання неможливе без виховання й розвитку. Так у змісті освіти переважає формування наукових знань, засвоєння понять, законів, принципів, що здійснює значний вплив і на виховання особистості.

У змісті виховання переважає формування переконань, норм, правил, ідеалів, ціннісних орієнтацій, мотивів тощо. Разом з тим, формуються й уявлення, знання, уміння. Отже обидва процеси спрямовані на досягнення головної мети – формування гармонійно розвиненої особистості, але кожен з них сприяє досягненню мети властивими саме йому засобами.

Специфіка процесів достатньовиявляється при виборі форм і методів досягнення мети, у методах контролю й самоконтролю, що використовуються в навчанні і вихованні. Так, якщо в процесі навчання використовують переважно суворо регламентовану класно-урочну систему, то в процесі виховання переважають більш вільні форми – громадсько-корисна, спортивна, художня діяльність, цілеспрямовано організоване спілкування тощо. У процесі навчання обов’язково використовують усний контроль, письмові роботи, заліки, екзамени. Контроль за результатами виховання менш регламентований. Інформацію педагоги тут отримують завдяки спостереженням за діяльністю і поведінкою учнів, громадській думці, обсягу виконання програми та інших характеристик.

3. Закономірності та принципи педагогічного процесу.

У закономірностях будь-якого процесу, зокрема ЦПП, відображаються об’єктивні, необхідні, суттєві, повторювальні зв’язки. Серед загальних закономірностей можна виділити (І.П.Підласий):

• закономірність динаміки ЦПП. Величина всіх наступних змін залежить від величини змін на попередньому етапі. Тобто, ЦПП має поступальний «сходинковий» характер. Чим вищі проміжні досягнення, тим вагоміший кінцевий результат;

• закономірність розвитку особистості в ЦПП. Темпи та досягнутий рівень розвитку особистості залежить від спадковості; виховного та навчального середовища; включення у навчально-виховну діяльність; засобів та способів педагогічного впливу, які застосовуються;

• закономірність керівництва ЦПП, що залежить від інтенсивності зворотних зв’язків між вихователем та вихованцями, обсягу, характеру і обґрунтованості коректуючи впливів на вихованців;

• закономірність стимулювання. Продуктивність педагогічного процесу залежить від внутрішніх стимулів (мотивів навчально-виховної діяльності), інтенсивності, характеру і своєчасних зовнішніх (суспільних, педагогічних, моральних, матеріальних) стимулів;

• закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі. Ефективність ЦПП залежить від інтенсивності і якості чуттєвого сприймання, логічного осмислення сприйнятого, практичного використання осмисленого;

• закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної діяльності). Ефективність педагогічного процесу залежить від якості педагогічної діяльності, якості власної педагогічної діяльності самих вихованців.

• закономірність обумовленості педагогічного процесу. Хід і результат ЦПП залежить від потреб суспільства і особистості, можливостей (матеріально-технічних, економічних та інших) суспільства, умов функціонування процесу (морально-психологічних, санітарно-гігієнічних естетичних та інших).

Однак, відзначені закономірності не вичерпують усіх зв’язків, що діють в цілісному педагогічному процесі.

Принципами ЦПП називають певну систему вимог до навчання, виховання, виконання яких забезпечує ефективність спільної діяльності педагога і вихованця щодо створення умов для саморозвитку та формування його особистості.

У сучасній педагогічній теорії та практиці виділяють такі принципи ЦПП:

• принцип суспільно-ціннісної цільової спрямованості ЦПП – відповідність вимогам сучасного суспільства, єдність з іншими природними та суспільними процесами;

• принцип комплексності різних видів діяльності;

• принцип виховання та навчання дітей у колективі передбачає використання всього позитивного потенціалу дитячого колективу в інтересах особистості, яка розвивається;

• принцип єдності вимогливості та поваги до дітей; гуманізм, довіра;

• принцип поєднання педагогічного керівництва з організацією спільної діяльності, а також із проявом самодіяльності, творчості та ініціативи школярів у навчанні та вихованні;

• принцип естетизації всього життя дитини, створення позитивного, емоційно-комфортного середовища, розвиток художньо-естетичного смаку, пізнання краси навколишнього світу;

• принцип урахування вікових, індивідуальних особливостей дитини у всьому ЦПП та його підсистемах.

4. Етапи педагогічного процесу.

Найважливішими етапами педагогічного процесу є: підготовчий, основний, підсумковий.

На підготовчому етапі ЦПП створюються належні умови для його функціонування в заданому напрямку і з заданою швидкістю. Вирішуються такі завдання: мета, діагностика умов, прогнозування досягнень, проектування і планування розвитку процесу.

Сутність визначення мети полягає в тому, щоб трансформувати загальне педагогічне завдання в конкретні завдання, які досягаються на певному відрізкові педагогічного процесу і в наявних умовах. На цьому етапі виявляються суперечності між вимогами загальної педагогічної мети і конкретними можливостями учнів, навчального закладу, накреслюються шляхи розв’язання цих суперечностей.

Етап здійснення педагогічного процесу – це відносно самостійна система, яка складається з таких взаємопов’язаних між собою елементів: визначення і розв’язання мети й завдань майбутньої діяльності;взаємодія педагогів і учнів;використання визначених методів, засобів і форм педагогічної процесу; створення сприятливих умов; здійснення різноманітних заходів стимулювання діяльності школярів; забезпечення зв’язку педагогічного процесу з іншими процесами.

На етапі здійснення педагогічного процесу важливу роль відіграє зворотній зв'язок, який є основою для прийняття оперативних управлінських рішень. Зворотній зв'язок – основа якісного управління ПП.

Завершується цикл педагогічного процесу етапом аналізу досягнутих результатів. Це потрібно для того, щоб ще раз уважно проаналізувати хід і результат педагогічного процесу з тим, щоб у майбутньому не повторити помилок, які неминуче виникають навіть у бездоганно організованому процесі, і щоб у наступному циклі врахувати неефективні моменти попереднього.

ІІІ. ВИСНОВКИ.

Отже, ми з Вами розглянули поняття «педагогічний процес».Дайте відповіді на такі запитання:

• Що таке педагогічний процес? Які його компоненти?

• У чому виявляється сутність і специфіка складових педагогічного процесу?

• Назвіть закономірності і принципи ПП.

• Які основні етапи ПП?

Література

• Зайченко І.В. Педагогіка. Навч.посібник. -Чернігів, 2003. – 528 с.

• Якса Н.В. Основи педагогічних знань: Навч. посіб. –К.: Знання, 2007. -358 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

• Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. Вид. 2-ге, перероб., доп. – К.: Академвидав, 2007. - 656 с.

• Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2007. -232 с.

ТЕМА ЛЕКЦІЇ:

ПОНЯТТЯ ДИДАКТИКИ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ. СУТНІСТЬ ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ

ПЛАН

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Поняття дидактики. Основні категорії дидактики, дидактика і методика викладання окремих предметів.

2. Основні дидактичні концепції.

3. Процес навчання: мета, завдання (функції) та структура процесу навчання.

4. Роль учителя в навчальному процесі, структура його діяльності.

5. Психолого-педагогічні особливості процесу учіння.

6. Мотиви навчальної діяльності.

7. Типи навчання та їх характеристика.

ІІІ. ВИСНОВКИ

І. ВСТУП

1. Перевірка рівня засвоєння студентами основних теоретичних знань з попередньої теми.

Продовжіть думку:

• Педагогічний процес – це …

• Педагогічний процес є системою, тому що …

• Дайте відповідь на таке питання:

- Що відіграє вирішальну роль в організації педагогічного процесу?

2. – На минулих заняттях ми з Вами говорили про особливе значення освіти у процесі становлення особистості. Важливим аспектом освіти є оволодіння учнем тією складовою культури, яка містить у собі знання, практичні уміння і навички, а також способи творчої діяльності. Сформульоване завдання вирішується у процесі навчання шляхом з’ясування питань: яким повинен бути процес навчання, як його потрібно здійснити і використати для розвитку особистості? Теоретична розробка цих питань зумовила розвиток особливої наукової дисципліни – дидактики. Отже, сьогодні ми розпочинаємо вивчати найсуттєвіший, найфундаментальніший розділ педагогіки – дидактику.

Епіграф: «Добре розвинутий розум, пристрасть до навчання, вміння застосовувати знання на практиці – ось ключ до майбутнього»

Г. Драйден., Дж. Вос «Революція в навчанні»

ІІ. Основна частина.

1. Поняття дидактики.

Термін «дидактика» походить з грецької мови – «дидактикос» - повчальний, той, хто повчає, «дидаско» - той, хто навчається. У науковий обіг цей термін увів німецький педагог Вольфганг Ратке (1571 – 1635). Учений вжив цей термін у курсі лекцій «Короткий звіт з дидактики або мистецтво навчання Ратихія». У тому ж значенні використав цей термін й видатний чеський педагог Ян Амос Коменський у праці «Велика дидактика», у якій назвав дидактику «Загальним мистецтвом навчати усіх усьому» (але в її структурі він розглядав і питання виховання).

У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітителі-педагоги 18 століття Клод-Андріан Гельвецій (1715-1771), Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес – побудованим на основі чуттєвих сприймань. На його думку, глибокі знання можна отримати лише за умови послідовного та систематичного навчання.

Німецький філософ і педагог Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, памяті, мови.

Значний внесок у дидактику 19 століття зробив німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістеревег (1790-1866). Він виступав проти станових і національних обмежень в освіті, пропагував народну школу, прогресивну педагогіку, очолював спілку прогресивних учителів. Головним у навчанні вважав розвиток мислення, уваги, пам’яті, водночас підкреслюючи, що розвиток цих здібностей у дітей нерозривно пов'язаний із засвоєнням самого матеріалу, виявлення учнями активності у процесі навчання. Він автор багатьох підручників.

Серед вітчизняних дидактів слід назвати Костянтина Ушинського (1823-1881)- основоположника вітчизняної наукової педагогіки, який в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності навчання (переважне вивчення батьківщини в усіх навчальних дисциплінах) і зокрема, початкового навчання.

Американський філософ, психолог і педагог Джон Дьюї (1859-1952) заснував педагогічну течію педоцентризму. За його участі у Чикаго відкрили експериментальну школу-лабораторію, де традиційні навчальні плани й методи навчання було замінено ігровою й трудовою діяльністю, яка ґрунтувалась на інтересах, потребах та особистому досвіді дітей.

В «Українському педагогічному словнику» (за ред.. С. Гончаренка) зазначено, що педоцентризм (від грецького, латинського педагогічне осереддя, центр) навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність. Це один із напрямів у педагогіці, згідно з яким, дитина має самостійно вирішувати проблеми, які виникають в її практичній діяльності.

У теорію навчання значний внесок зробили російські психологи Павло Блонський (1884-1941), та Лев Виготський (1896-1934). Завдяки їх працям дидактика як система виховання в школах у 30-ті роки ХХ століття стала більш обґрунтованою і завершеною.

Видатним дидактом-практиком ХХ століття був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918-1970) була розвинута ідея всебічного розвитку особистості, розумового виховання людини в процесі навчання й практичної діяльності.

Дидактика як складова педагогічної науки постійно поповнюється оригінальними ідеями завдяки знахідкам творчо-працюючих учителів, педагогів-новаторів. Сучасна дидактика , зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.

Відповідно до розвитку педагогіки дидактика все більш концентрувала увагу на вирішенні проблем навчання. Незважаючи на те, що навчання без виховання не існує, у дидактиці як розділі педагогіки проблеми виховання окремо не розглядаються.

Отже, дидактика – складова педагогіки, яка досліджує навчання на найбільш загальному рівні – теоретичному. Це педагогічна теорія, яка науково обґрунтовує зміст освіти, виявляє закономірності, які діють у процесі навчання, розкриває принципи навчання, визначає зміст, методи і організаційні форми навчального процесу.

Об’єктом вивчення дидактики є навчання як особливий вид діяльності, спрямований на передачу новим поколінням соціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення.

Предметом вивчення дидактики є зміст, форми і методи взаємодії викладання і учіння на різних етапах навчального процесу.

Основні проблеми, що розглядаються загальною дидактикою можна представити такою таблицею:

Дидактичні питання	Що досліджує, розробляє дидактика
Для чого навчати?	Цілі навчання
Чому начати?	Зміст навчання
Як навчати?	Методи навчання
Як організувати навчання?	Форми організації навчання
За допомогою чого здійснювати навчання?	Підручники, навчальні посібники, дидактичні матеріали, навчальні програми
Як оцінити та проконтролювати результати навчання?	Методи контролю, оцінки, перевірки результатів навчання
Які підходи, стратегії навчання найбільш ефективні?	Принципи навчання

Дидактика виконує дві основні функції: теоретичну (діагностичну, прогностичну) та практичну (нормативну, інструментальну).

Завдання сучасної дидактики– створення відповідного (освітнього) середовища, здатного забезпечити умови для здобуття освіти, надання можливості кожній особистості реалізувати свої нахили, потреби та здібності; формування творчої, освіченої, всебічно розвиненої особистості, конкурентноспроможної в нових економічних умовах (завдання – описувати й пояснювати процес навчання й умови його реалізації; перетворення та удосконалення практики).

Загальна теорія навчання становить основу для спеціалізованої дидактики (методики навчання певному предмету). Конкретні методики досліджують організацію навчання з окремих дисциплін, використовуючи при цьому теоретичні ідеї дидактики. Дидактика ж спирається на практику викладання окремих навчальних предметів, яка збагачує її даними про перебіг навчального процесу при застосуванні різноманітних форм і засобів навчання. Тож дидактика і методика тісно взаємопов’язані і взаємозалежні.

Основними категоріями дидактики є навчання (викладання, учіння), освіта, закономірності навчання, принципи навчання, методи навчання, форми навчання. знання, вміння, навички.

Навчання– процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває умінь і навичок.

Викладання– організація та управління вчителем пізнавальною діяльністю учнів, в результаті чого відбувається розвиток і виховання школярів.

Учіння – власна навчальна діяльність учня.

Знання – цілісна система нагромаджених людством відомостей, фактів, наукових теорій, законів, понять.

Навички– автоматизовані, звичні, безпомилково виконувані дії.

Уміння – здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань і навичок.

2. Основні дидактичні концепції.

Дидактична концепція – система поглядів на процес навчання. Психолого-педагогічні концепції часто називають системами. Дидактична система – це сукупність компонентів, що утворюють єдину цілісну структуру, спрямовану на досягнення мети навчання. До системи входять: ціль, зміст освіти, дидактичні процеси, організаційні форми, методи, засоби, принципи навчання. Серед розмаїття дидактичних систем можна виділити три: традиційну, педоцентричну і сучасну систему дидактики.

В основі цього поділу визначення суб’єкта процесу навчання:

• традиційна система навчання – домінує викладач (учитель) та його діяльність (дидактичні концепції Яна-Амоса Коменського (1592-1672), Йоганна-Генріха Песталоцці (1746-1827) і особлива Йоганна-Фрідріха Гербарта (1776-1841). На початку ХХ століття ця система зазнала критики за вербалізм, книжність, інтелектуалізм, відірваність від потреб дитини, передавання готових знань без залучення дитини до розумової активності, авторитарність;

• педоцентрична система навчання- головна роль учіння як діяльності дитини (дидактична система Дж. Дьюї (1859-1952).Формуючи стратегію навчання, Дьюї та його послідовники більше опиралися на спонтанні інтереси й ситуативну активність учнів. Тому навчальні програми визначали лише загальні контури освіти. У результаті така освіта обмежувалася вузьким колом проблем, була неповною і несистематичною;

• сучасна дидактична система– використовує здобутки традиційної і педоцентричної системи, уникаючи крайнощів. Викладання і учіння поєднуються у процесі навчання як дві сторони, які мають два суб’єкти: вчителя та учня.

Тобто, сучасна дидактична система характеризується розумним поєднанням педагогічного управління з власною ініціативою і самостійністю учнів, висуває вимогу паралельного розвитку і одночасної взаємодії почуттів, мислення, і практичної діяльності. Зміст освіти у сучасній дидактиці будується в основному як предметний. Навчання має три (основні) функції навчальну виховну і розвивальну.

3. Процес навчання. Мета, завдання (функції) та структура процесу навчання.

Процес навчання – це своєрідний вид педагогічної діяльності, компонент ЦПП. У процесі навчання відбувається активна взаємодія двох суб’єктів – учителя та учнів, а відповідно й здійснюваної ними діяльності - викладання та учіння. Призначення діяльності вчителя не просто передавати знання, уміння, навички, а й організовувати активну діяльність самих учнів із засвоєння нових знань і вмінь.

Структура процесу навчання вміщує мету, завдання, принципи, зміст, методи, форми організації, засоби та результат навчання.

Розглянемо кожен із складових компонентів процесу навчання.

Цільовий компонент.Мета має бути усвідомлена педагогом та сприйнята учнями.

Головна мета процесу навчання– підготувати школяра до життя, щоб він зміг максимально реалізувати свої можливості.

Ця мета зумовлює триєдині завдання (функції) процесу навчання:

Навчальна (освітня функція) передбачає засвоєння наукових знань, формування спеціальних та загально навчальних умінь і навичок.

Виховна функціяспрямована на формування в учнів світогляду, моральних, етичних, трудових уявлень, а також способів відповідної поведінки та відносин у суспільстві.

Розвивальна функціяполягає у тому, що навчання і виховання розвивають особистість. У процесі навчання відбувається розвиток психомоторної, сенсорної, інтелектуальної, емоційно-вольової, мотиваційної та інших сфер особистості.

Сучасна дидактика ґрунтується на органічній єдності цих завдань (функцій) у процесі навчання.

Стимулюючо-мотиваційний компонентпередбачає,що педагог здійснюватиме заходи, спрямовані на стимулювання в учнів інтересу, потреби в розв’язанні визначених завдань.

Змістовий компонентвідображає сукупність знань, умінь та навичок, якими повинен оволодіти учень у процесі навчання, сформувавши власний досвід діяльності і творчості. Це знаходить своє відображення в першу чергу в навчальній літературі та програмах.

Операційно-діяльніснийкомпонент – вибір найбільш ефективних форм та методів навчання відповідно до вікового, інтелектуального рівня розвитку, інтересів учня.

Контрольно-регулюючий компонент передбачає одночасний контроль учителя за розв’язанням визначених завдань навчання і самоконтроль учнів за правильністю виконання навчальних операцій, точністю отриманих відповідей.

Оцінювально-результативний результативний компонент містить адекватну оцінку (самооцінку) досягнутих під час процесу навчання результатів, визначення ефективності навчального процесу (результату) , аналіз та побудову подальшої програми навчання з урахуванням отриманих позитивних і негативних результатів.

Методологічною основою процесу навчання є наукова теорія пізнання. Основою пізнання служить уся сукупність людської практики, способів впливу людини на природу, виробничі і людські відносини.

Процес пізнання йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього - до практики. Процес пізнання – це шлях до істини.

Рушійними силами процесу навчання є його суперечності:

• між постійно зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення;

• між досягнутим учнями рівнем знань, умінь і навичок і тими знаннями, уміннями і навичками, які потрібні для вирішення поставлених перед ними нових завдань;

• між фронтальним викладом матеріалу та індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і розуміння його учнями;

• між теоретичними знаннями і уміннями використовувати їх на практиці тощо.

Народна педагогіка про процес навчання: «Наука не пиво – в рот не віллєш», «Нема науки без муки», «Гарно того вчити, хто хоче знати».

4. Роль учителя в навчальному процесі, структура його діяльності

• Спробуйте самостійно визначити роль учителя в навчальному процесі сучасної школи (виступає як організатор і керівник пізнавальної діяльності учнів, створює умови, за яких учні можуть найбільш раціонально і продуктивно вчитися, джерело знань і умінь, надає допомогу при виникненні труднощів, виступає як вихователь, піклується про розумовий розвиток учнів, здфйснюєконтроль за навчальною роботою).

Щоб здійснювати свою діяльність вчителю необхідно знати мету школи і місце свого предмета в її реалізації; знати предмет який викладає; володіти методикою викладання; знати учнів; уміти управляти процесом учіння.

Діяльність вчителя у навчальному процесі включає в себе такі елементи: планування своєї діяльності, організація навчальної роботи, організація діяльності учнів, стимулювання активності учнів, здійснення поточного контролю, регулювання, коригування, аналіз результатів своєї діяльності.

5. Психолого-педагогічні особливості процесу учіння.

Сам процес засвоєння знань учнями має психологічний та педагогічний аспекти.

Перший з них будується на таких принципах:

• сприйняття навчальної інформації;

• осмислення її;

• розуміння внутрішньої будови інформації;

• узагальнення одержаної інформації на основі власного досвіду та логічного мислення;

• запам’ятовування інформації;

• застосування теоретичної інформації у практичній діяльності.

Другий аспект (педагогічний) охоплює:

• природну потребу дитини в навчанні, у збагаченні власного досвіду;

• вияв інтересу (цікавості) щодо навчального процесу;

• формування в учнів мотивів до навчання;

• врахування емоційного стану школяра (сум, радість).

Багато в чому успішність і результативність учіння залежить від рівня сформованості мотивів.

6. Мотиви навчальної діяльності.

Мотив навчання – (від фр.рухаю) – внутрішня спонукальна сила, яка забезпечує рух особистості до активної пізнавальної діяльності. З психологічного погляду мотиви є внутрішніми рушіями навчальної діяльності.

У системі пізнавальної діяльності виокремлюють такі мотиви навчання:

• соціальні – прагнення особистості через учіння утвердити свій соціальний статус – у суспільстві, у певному соціальному колективі (сімї, класі тощо);

• спонукальні – пов’язані із впливом на свідомість учнів певних чинників: вимог батьків, авторитету вчителів, думки однокласників; пізнавальні – проявляються у пробудженні пізнавальних інтересів і реалізуються через отримання задоволення від самого процесу пізнання і його результатів;

• професійно-ціннісні – відображають прагнення учня отримати професійну підготовку для участі в продуктивній сфері діяльності;

• меркантильні – пов’язані з безпосередньою матеріальною вигодою особистості. Вони не є вирішальними, діють лише вибірково залежно від індивідуальних психологічних особливостей конкретної людини.

Завдання: Доберіть приклади з власного життя стосовно ролі і впливу мотивів на вашу власну пізнавальну діяльність.

7. Типи навчання (підходи, види).

У процесі розвитку теорії і практики освітньої діяльності склалися різні типи навчання

Тип навчання – це спосіб і особливості організації мисленнєвої діяльності людини.

Догматичне навчання характеризується такими особливостями: учитель повідомляє учням певний обсяг знань у готовому вигляді; учні засвоюють знання без усвідомлення та розуміння і майже дослівно відтворюють завчене,від учнів не вимагають застосовувати знання на практиці.

Пояснювально-ілюстративне навчання полягає в тому, що вчитель повідомляє учням певну суму знань, пояснюючи сутність явищ, законів, правил та ін. з використанням ілюстративного матеріалу; учні мають свідомо засвоїти пропонований обсяг знань і відтворити на рівні глибокого розуміння їх сутності, вміти застосовувати знання на практиці.

Проблемне навчання має такі особливості: навчання, в якому знання і способи діяльності не підносяться у готовому вигляді. Матеріал не подається, а задається як предмет пошуку. І весь зміст навчання саме й полягає у стимулюванні пошукової діяльності школяра. Включення учнів до системи проблемного навчання сприяє створенню оптимальних умов для їх інтелектуального розвитку, оволодінню ними методами навчальної діяльності, формуванню пізнавальних мотивів навчання, соціально-психологічної підготовки особистості до активної практичної діяльності.

Модульно-розвивальне навчання передбачає поділ навчального матеріалу на логічно завершені блоки – модулі, які є частиною цілісної структури навчальної дисципліни. Учитель організовує учнів на самостійну пізнавальну діяльність щодо засвоєння того чи іншого модуля, розуміння його зв’язків з іншими модулями. Така навчальна праця сприяє формуванню пізнавальних мотивів, позитивно впливає на інтелектуальний розвиток особистості.

ІІІ. Висновки.

ТЕМА ЛЕКЦІЇ:

ОСВІТНЯ СИСТЕМА В УКРАЇНІ

ПЛАН

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Поняття «система освіти».

2. Етапи становлення народної освіти в Україні.

3. Структура системи освіти в Україні:

• дошкільна освіта;

• загальна середня освіта;

• позашкільна освіта;

• професійна освіта.

4 Болонський процес і вища освіта в Україні.

ІІІ. ВИСНОВКИ

І. ВСТУП

1. Перевірка рівня засвоєння студентами основних теоретичних знань з попередньої теми.

• Що ми називаємо дидактикою?

• Назвіть основні завдання сучасної дидактики.

• Назвіть основні категорії дидактики. Дайте визначення поняття «навчання».

• Які основні функції (завдання) процесу навчання?

2. Презентація теми.

- Тема сьогоднішньої лекції: «Освітня система в Україні». На мою думку ця тема є актуальною для Вас не тільки у професійному плані, у професійному становленні, а й у Вашому становленні як членів суспільства, які свідомо будують своє майбутнє, швидко засвоюють нові знання, нові поняття, по-новому вчаться і уміють робити вибір. Ми живемо в епоху великих змін і нових революцій. Розвинуті країни вже зробили великий стрибок від індустріального до інформаційного суспільства: це час, коли на зміну механізації та будівництву головним суспільним капіталом стане сила людського розуму, знань і творчого мислення. Потреби нової епохи вимагають оновлення змісту освіти, перебудови освітніх систем. Саме тому, кожна сучасна людина, яка прагне реалізувати себе у житті, оволодіти новими знаннями повинна бути обізнана з тими реаліями і перспективами щодо отримання освіти, які існують сьогодні у світі, і в першу чергу, у власній державі. І сьогодні ми поговоримо з Вами про систему освіти, яка існує в Україні, про її минуле і сучасне.

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА