2. Медіатизація політики

Нині роль ЗМІ інтенсифікується з кількох причин. Серед них, по-перше, нові технічні й технологічні можливості збирання, акумуляції та передачі інформації, по-друге, розширення й укорінення демократичних засад політичного процесу, нові форми порозуміння правлячих еліт і суспільства, по-третє, поява інститутів дослідження громадської думки, спеціальних агенцій послуг у сфері політичного маркетингу й public relations, по-четверте, паралельний процес, з одного боку, посиленого інтелектуального оснащення маленької частини модерних суспільств, з іншого боку – зниження інтелектуальних, моральних, культурних параметрів більшості населення навіть найрозвиненіших країн, де перенесено акцент з філософського трактування інформації як «валюти демократії» (currency of democracy) на використання її як «валюти економіки» (currency of economy); швидкими темпами витворюється мутант, що поєднує у собі риси «гомо економікус» і «гомо віденс», яким керують з одного центру.

Медіатизація політики, зокрема, полягає у тому, що вона перетворюється на спектакль, героями якого є певні політики. Це явище особливо увиразнюється під час виборчих кампаній, що нагадують телесеріали. Використання так званого адміністративного ресурсу та творення міфу Саркозі у Франції чи Путіна в Росії вказує на рівень політичної культури значної частини населення, зазомбованого уп-ривілейованим засобом інформації – телебаченням, яке розмиває різницю між поколіннями, класами, професійними групами. Нинішні президенти «опанували» під час виборів усі професії – менеджера, спортсмена, тракториста, лікаря, підводника, пожежника і т. д. Відомий американський історик Річард Пайпс свого часу так охарактеризував Путіна: «Він не має жодної позитивної ідеї... І ось на що я звернув увагу: він не згадав жодної прочитаної книги»⁴.

Але вибори вже не є єдиним засобом легітимізації влади. Завдяки засобам масової комунікації маємо справу з постійним, безперервним процесом легітимізації. У політичному діалозі бере участь все суспільство, а не лише еліта. Принаймні так виглядає ззовні.

⁴ Петренко Є. Модернізований сталінізм // Українське слово. – 2000. – 24–30 серп.

93

Медіатизація суспільства в цілому стала очевидним фактом. Французький теоретик політичної комунікації Ж. Жерстль (J. Gerstle) провів дослідження того, як інтенсифікується процес медіатизації політики й громадян. Подаємо ці дані (у відсотках):

Вплив мас-медіа на діяльність політичних інституцій та громадської думки

Сфера впливів	Франція	ФРН	В-британія	Іспанія	США
Судочинство	46	29	40	32	69
Парламент	37	44	48	38	78
Уряд	48	46	44	41	81
Громадська думка	77	71	80	70	88

Видатні соціологи, теоретики комунікації, публіцисти занепокоєні медіоцентричною візією публічного життя. Адже політичний лад неминуче підпорядковується медійному. Це постійно підтверджується у США (порівняймо вимірники цієї та європейських країн – вони промовисті у сенсі більшої «залежності» американців від мас-медіа, незважаючи на настирливо афішовані права людини й апеляцію до індивідуального вибору). Вибори у цій країні перетворюються на шоу, у якому телебачення, радіостанції, газети явно перебувають на перших ролях. У тамтешньому, водночас пуританському й вавілонському суспільстві інформація є товаром. Як відверто пише Макс Лернер, «і банальна, і вкрай важлива інформація, яка потрясає світові основи, – рівноцінна... Для американця новина – іграшка. Кожна подія існує сама собою і сенс її – у ній, а не випливає із зіставлення з іншими подіями. Невипадково кожний американець «збитий з пантелику..., у нього виникає повна мішанина понять і жодного взаємозв’язку подій»⁵. Лернер доводить, що преса продає навіть не новини, статті чи привабливі історії, а місце для реклами. Газети, теле- і радіокорпорації, які підтримують бізнес, самі беруть участь у Великому Бізнесі, «зацікавлені в ньому і мислять його категоріями»⁶. Невипадково пересічний американець переважно підставляє окремі факти під систему стереотипів, що склалися вже у його голові. Ця система орієнтується головним чином на конкуренцію і зиск.

⁵ Лернер М. Развитие цивилизации в Америке (Образ жизни и мыслей в Соединенных Штатах сегодня). – М.: Радуга, 1992. – Т. 2. – С. 253–255.

⁶ Там само. – С. 266.

94

Ще одна думка М. Лернера: «В американській масовій культурі, де «колективні уявлення» секуляризовані, місце релігійних міфів зайняли міфи національної виключності; місце Римських ігор – бейсбольні й футбольні змагання; місце грецької трагедії – голлівудські фільми і вульгарні телевізійні шоу; місце релігійних містерій – «містерії» мирські, детективи; місце англійських мораліте і комедії дель арте часів Ренесансу – гумористичні розділи в газетах і журналах, книжки коміксів і музичні комедії»⁷.

Це – правило. Ясна річ, у США не бракує культурних, мислячих людей, які випускають газети, журнали, готують радіо- і телепрограми, які допомагають орієнтуватися у хаосі подій («Вашингтон пост», «Нью-Йорк Таймс», «Тайм», колишня програма Волтера Кронкайта «60 хвилин» на Сі-Бі-Ес). Але комерційний підхід до сфери мовленого й писаного слова, тобто до сфери духу, те, що не інформація як така править світом, а фінансова інформація, і не лише у США, а й повсюдно у західному світі й переважно на інших континентах, цілком закономірно дали підстави Умберто Еко песимістично оцінювати майбутнє. «Річ у тім, що кількість глупства у світі стрімко збільшується... Ні, я зовсім не мораліст. Я не вважаю, що технічний прогрес поганий сам по собі: він таким стає, коли починає керуватися ідеологією споживання... Ритм винаходів починає перевищувати розумну людську потребу в них. Візьміть газети: 1940 року щоденні газети складалися лише з восьми сторінок, тепер у них вже по п’ятдесят. Не кажучи вже про «Нью-Йорк Таймс», у якій не менше, ніж шістсот. Я вважаю, що людські істоти просто не в змозі розумно заповнювати текстом такі простори. Нічого дивного, що там трапляється досить багато глупства»⁸.

Проте слід договорювати до кінця. Уніфікація інформації, домінування бульварної преси і невибагливих радіо- телепрограм, використання морально нейтральних комунікаційних технологій для деморалізації людей, усі ці війни магнатів, наприклад, Гусинського й Березовського у Росії, Теда Тернера, Руперта Мердока, Сільвіо Берлусконі та інших за перерозподіл ринків, перекваліфікація журналістів у ньюзмейкерів,

⁷ Лернер М. Развитие цивилизации в Америке (Образ жизни и мыслей в Соединенных Штатах сегодня). – М: Радуга, 1992. – Т. 2. – С. 276.

⁸ Еко Умберто: «Кількість глупства стрімко збільшується» // День. – 1998. – 1 лип.

95

які видають за головну новину те, що відбувається особисто з ними, і моделюють героя дня із себе (приклад: А. Бабіцький, Радіо Свобода), поглинання й освоєння дійсності самостійним світом засобів масової інформації, після чого єдиною дійсністю стає дійсність ЗМІ, а не справжня (на це звернув увагу французький учений і видавець Данієль Ерман⁹, концентрація уваги на модному, популярному та вульгарно-сенсаційному (одинадцятимісячна кампанія перетворення плям на спідниці Моніки у першорядну світову проблему, загадкова смерть принцеси Діани та ін.) і посилання при цьому на загальноприйняті стандарти суспільства, хоч самі медіа формують й нав’язують ці стандарти, – усе це не є звичайним явищем, витребеньками ділків і циніків. Чому світ не звернув уваги на кілька мільйонів жертв племінних воєн в Африці? Чому про Матір Терезу з Калькутти практично забули? Чому, прикриваючись постулатом «попит породжує пропозиції», про падіння Берлінської стіни у 1989 році американські телестанції повідомили в пакеті з іншими другорядними подіями, а сюжет, у центрі якого фігурував китайський студент напроти танку на площі Тяньаньмень у Пекіні, ABC (Ей-Бі-Сі) передавала безперестанку кілька днів підряд? Щоденно знайдемо приклади для таких запитань. Аж до таких кардинальних і доленосних, які стосуються увічнення брехні – буцімто Греція є джерелом європейської культури, хоча відомо, що «на початку були Веди»¹⁰, начебто колонізація Латинської Америки після Колумба принесла більше благ, ніж шкоди і, мовляв, «катастрофа, що спіткала цивілізації Мексики й Перу після появи у Новому Світі іспанців, сталася головним чином тому, що місцеве населення виявилося цілком беззахисним перед новими хворобами», а пізніше, у XVIII столітті, «з’явився досконаліший і готовий до експорту варіант американської свободи – ідеал, увіковічнений у Конституції США», тому «багатонаціональність Сполучених Штатів та інших американських країн стане для європейців XXI століття таким самим надихаючим прикладом...»¹¹, чи стереотип «голокосту як найбільшої

⁹Ерман Д. Заходимо надто далеко? // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1993. – Квітень. – С. 31–34.

¹⁰ Боголюб П. Індійська культура і Захід. – Канада, 1962. – С. 3-62; Челікані Р, Лаваль Р. Веди: пошук невідомого // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Липень. – С. 10–13.

¹¹ Макнилл У. Как Колумб изменил мир // Америка. – 1991. – Июнь. – С. 1–5, 29.

96

трагедії XX століття», хоч тільки штучний голод в Україні 1932-1933 років забрав значно більше життів.

Дехто вимушений приховувати правду і, маючи можливість тиражувати неправду десятиліттями й століттями, нав’язав світові свої версії подій. Інші не зацікавлені, щоб суспільства жили за надійними компасами, дотримувалися віх, спроможних пов’язати майбутнє з минулим. Витворено емблеми, які прокламують, що слід вважати суттю. Також навряд чи завжди спроможні ЗМІ правильно проаналізувати важливу історичну подію, якщо самі її створюють з допомогою технічних засобів. Професор Флорентійського й Колумбійського університетів, автор книги «Homo videns» Джованні Сарторі говорить про «гігантську ампутацію розуму», адже людина випадає з історії, втрачається світ як цілість. На споживача інформації (приклад з ABC, наведений вище) звалюють вину, яку мають нести мас-медіа. Сарторі іронізує: «Щоб зацікавитися музикою, треба бодай щось про неї знати, інакше Бетховен видаватиметься галасом. Щоб полюбити футбол,треба зрозуміти правила гри. Щоб захопитися шахами, треба пізнати ходи фігур. Подібно виглядає політика, у тому числі міжнародна. .. Громадяни, які не цікавляться падінням Берлінської стіни, – це споживачі, сформовані великими американськими телекорпораціями»¹². Можна переписати історію, але попередні сторінки стерти неможливо. Тому й маємо своєрідний палімпсест.

За усім цим стоїть потужна методологія і філософія сприйняття дійсності, розуміння сенсу життя, перспектив розвитку цивілізації. Нині задля глобалізації економіки, західної демократії християнський і національний аспекти життя, у тому числі орієнтації журналістики, піддаються фронтальній негації. У сфері думки здійснюється вбивча атака проти найвищих вартостей – правди, справедливості, милосердя. Падіння автономного індивіда, який, залишившись без керма і вітрил, повів суспільства від «автономії» до «аномії», стало очевидним. Ця культурна революція, головним речником і рушієм якої стала масова комунікація, готує переворот в основах двотисячолітньої духовної й класичної європейської традиції. «Розрізнене, хаотичне зло, яке з часів гріхопадіння невіддільне від людства, нині перетворюється у зло організоване. Чітко визначилася тенденція не рятувати, тобто не

¹² Sartori G. Mniej informacji, więcej dezinformacji (fragmenty książki «Homo videns») // TV Wizja. Wydanie specjalne. – Warszawa, 1998. – S. 31.

97

відновлювати світ у його першоосновах, а переінакшувати буття, скидати світ у провалля», – ці думки Ренати Гальцевої ми наводимо зі статті «Дехристиянізація культури і завдання церкви», вміщеної у журналі «Новая Европа», який виходить у Римі італійською та російською мовами¹³. Секулярна сверблячка боротьби з абсолютною гармонією Космосу витворює своєрідний тип «підривника свідомості епохи» і спричиняє ліберальний інформаційний терор. Найгірше те, що в журналістиці панує культ випадку, тобто надмірно переважає констатуюча, описова, відображальна функція, до того ж – негативістського змісту (70 відсотків усієї інформації). З’явився тип журналіста-циніка, для якого дія важливіша від думки, конфлікт – від гармонії, виняткове – від нормального, негативне – від позитивного. Як наслідок – розмиваються критерії, обивательське мислення витісняє елітарне.

Особливо небезпечні тенденції намітилися на посткомуністичному просторі. Суспільства повелися гірше, ніж тоді, коли їм бракувало свободи. Злочинність, криміналізація політики і політизація криміналу, нахабна демагогія, безсоромне заохочення особистих інтересів, голих амбіцій, фанатизм, нові різновиди шахрайства, продажність журналістів – ці явища роз’їдають структуру свідомості й можуть привести до найглибшого уярмлення людини.

Свобода преси не повинна стати засобом знищення свободи як такої, без істини вона веде на шлях егоїзму, вульгарного релятивізму, який «найефективніше» й знищує культуру свободи. Зокрема в Україні, де кілька поколінь виховувалися без координуючого впливу автентичних європейських, тобто національних і християнських, культурних традицій, абсолютна більшість ЗМІ підпорядкована контролеві влади, олігархів, космополітичних груп. Відтак газети, радіо, телебачення, незважаючи на відносну свободу преси (вона є абсолютною для розт-лінників свідомості!), залишаються основним засобом пропаганди, що експонує позитивний образ правлячих еліт, фальшує справжній стан речей.

Нагадаємо, що слово «пропаганда» походить від латинського «propagare», що первісно означало «плекати саджанці». У свідомості давніх римлян цей термін з часом набув метафоричного сенсу: вирощувати

¹³ Гальцева Р. Дехристианизация культуры и задача церкви // Новая Европа. – 1993. – Ч. 1. – С/ 31-37.

98

паростки нових думок. Античний розум трактував пропаганду передовсім як просвітницьку діяльність, як аргументований, коректний виклад своїх поглядів – за адекватного сприйняття точки зору опонента. За таким трактуванням пропаганди, найяскравішим пропагандистом свого часу був Сократ, який будував свої розмови за принципом діалогу, з підкресленою повагою до реального чи уявного співрозмовника. Проте згодом сенс поняття змінився, воно набрало негативного відтінку. Сьогодні маємо однозначно зорієнтовану «техніку насильства» і «промивання мізків», як висловлюється англійський політолог Дж. Браун.

Аналізуючи проблему медіатизації модерних суспільств, у тому числі й з наголосом – посткомуністичних, не можемо обминути проблеми ролі так званих «ґейт-кіперів», тобто розпорядників інформації чи своєрідних диспетчерів. Маючи можливість маніпулювання інформаційним матеріалом, вони можуть використовувати його таким чином: а) скоротити інформацію, усунути з неї невигідні елементи, б) додати до матеріалу нові факти, власну думку й коментар, в) зінтерпретувати матеріал так, що в результаті з’являється нова якість; це відповідає меті власників мас-медіа. Підпорядковуючи інформацію своїм приватним інтересам, орієнтуючись на «нижчі поверхи» свідомості пересічного обивателя, нав’язуючи суспільності ідеологеми «успіху й ефективності», крайнього егоїзму у ставленні до дійсності, і власники, і уповноважені ними «ґейт-кіпери» сприяють спустошенню душ і помислів мільйонів людей, деформуючи дійсність¹⁴. Додамо, що концепцію «Gate-keeper’a» створив австрійський психолог Курт Левін, у 50-х роках XX століття її розвинув Д. Уайт. Це людина або група осіб, які спрямовують «подорож» інформації комунікаційними каналами. Вони відповідають за трансфер інформаційного матеріалу від діяльного надавача до комунікаційного каналу, обробку й розповсюдження інформації. У цю систему вписується також так звана медіакратія¹⁵.

Коріння зла (рівно ж – добра) треба завжди шукати у глибинах історії думки. У європейській культурі віддавна драматично конфронтували дві точки зору на мистецтво переконання. Найповніше це

¹⁴ Dobek-Ostrowska В. Komunikowanie masowe a demokratyzacja systemu politycznego // Współczesne systemy komunikowania. – Wrocław: Wyd-wo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1998. – S. 76.

¹⁵ Погорєлова І. Медіакратія // День. – 1999. – 4 верес.

99

відображено у діалозі Платона «Горгій». Перечитуючи й осмислюючи його, помічаємо вражаючу актуальність суджень. Софіст Горгій вважав, що той, хто навчає красномовства, не несе відповідальності за зло, спричинене використанням цього мистецтва. Сократ, всупереч цьому, заперечує можливість існування універсальних способів переконання, не заснованих на знанні істини. Для нього використання прийомів переконання за відсутності справжнього знання – це просто вміння видавати брехню за істину. «Нема для людини зла небезпечнішого за помилкову думку»¹⁶. Якщо Горгій говорить про велику вигоду від маніпулювання словами, то Сократ наполягає на знанні суті справи, тобто: «що, власне, є добре, а що погане, що прекрасне, а що огидне, що справедливе, а що несправедливе»¹⁷. І тут же застерігає від підлабузнювання перед слухачами, адже воно жене наосліп до насолоди. Це – вправність, а не мистецтво, вважає Сократ. Громадяни завдяки промовам ораторів мають ставати кращими! «Бо коли риторика двоїста, то одна її частина є підлабузнюванням, ганебною балаканиною для народу, а друга – прекрасна, яка прагне до того, аби душі громадян стали чимкращими, і яка завжди захищатиме у промовах те, що справді найкраще, незалежно від того, приємно це буде слухачам чи ні»¹⁸.