4. Ідеологеми Жана-Поля Сартра

Публіцистика «думання» давно звернула увагу на те, що, незважаючи на перемогу у двох світових війнах XX століття, ліберальна

202

демократія не витворила нових ідей, які б після страхітливих потрясінь спричинилися до удосконалення людини, соціумів, модерних цивілізацій. Паче того, висновки Олександра Герцена (Росія), Ауробіндо (Індія), Ортеги-і-Гасета (Іспанія) про те, що міщанство погубить Захід, дістали нове підтвердження. Але якщо послідовники вказаних публіцистів, учених, політичних діячів, демонструючи стурбованість існуючим станом речей, шукають шляхів виходу з «патової» ситуації, то «борці» з міщанством, які репрезентують натуралістичний нігілізм, поглиблюють деструкцію у соціумах, у відносинах між народами, цивілізаціями. Яскравий приклад – виступи Жана-Поля Сартра (Франція), публіцистичні кампанії багатьох видань світу з метою пропаганди його ідеологем. Хрещений батько «лівої» культури у своїх філософських працях, повістях, п’єсах, оповіданнях, зокрема в есеїстиці на сторінках опінієтворчого журналу «Les Temps Modernes», не лише з погордою споглядав літературний світ, але й істотно впливав на суспільно-політичну дійсність тогочасної Франції та інших країн Європи. Як виявилося, цей вплив переважно був деструктивним, згубним. Зішлемося на концептуальну статтю Роджера Скрітона «Пророк деструкції», що була вміщена у газеті «The Spectator» 25 червня 2005 року.

Сартр винайшов антигероя тогочасної літератури, який закривається у власному его і зі зневагою ставиться до реальностей зовнішнього світу. Його екзистенціоналізм, на відміну від Ясперса, є наскрізь атеїстичним, нігілістичним. Власне «бачення», його «автентичність», на думку Сартра, стоять значно вище від будь-яких етичних кодексів, конвенцій, звичаїв, оскільки вони є творчістю «інших». Сартр апологе-тизував злочини як форму «моральної чистоти». Наслідуючи Маркса, він вказав на нового класового ворога, підбурюючи цілі покоління молодих людей до життя в опозиції до «міщанства» – суспільного класу, який начебто зрікся свободи на користь «злої віри» в системі правової держави, суспільних інституцій і народних звичаїв. Ігноруючи очевидні факти злочинів комунізму, Сартр переконував, що комунізм слід оцінювати за інтенціями, мотивацією, а не за діями. Ретельний аналіз словесної еквілібристики Сартра і його підбурювальних дій неспростовно доводять апологетизацію ним масових злочинів і зневолення.

Якщо критика міщанства Герценом, Ортегою-і-Гасетом, Іваном Франком та іншими речниками народів мала метою застерегти модерні

203

суспільства від вульгарного релятивізму, матеріалізму, дрібничковості і дилетанства, то риторика Сартра була спрямована на розбурхування пристрастей, насамперед серед молоді, з метою втілення у повсякденне життя концепції «перманентної революції» Льва Троцького. Англійський журналіст наводить конкретний приклад: один з учнів Сартра – Пол Пот, повернувшись до рідної Камбоджі, застосував на практиці тоталітарну доктрину руйнації, опрацьовану Сартром в його статтях, політичних трактатах і наукових працях. У злочинному шаленстві Пол Пота неважко побачити погорду до тих, хто керується у житті вартостями, зберігає народні традиції і прагне до солідаризму. Сартр справді, як і Мефістофель, був духом, який безперестанку перечить. Його пиха, тотальний егоцентризм спричинили до окреслення образу екзистенційної ситуації, в якій наша самосвідомість живе у світі – poursoi (буття для себе) проти en-soi (буття у собі). У релігійному світогляді самосвідомість є джерелом радості, доказом нашого особливого зв’язку з Богом і остаточного звільнення, оскільки здобуваємо життя вічне. Натомість для Сартра самосвідомість є надпотужною ницістю, джерелом неспокою – назагал. Це доказ нашого відампутування, але також нашого усамітнення, яке не веде до спасіння, бо ж усі двері зачинені.

Сартр і його «товаришка» життя, феміністка Сімона де Бовуар, демонстративно вели аморальне життя і стверджували, що буття для себе ніколи не може поєднатися з буттям у собі. Тобто навіть особисте життя, навіть міжлюдські відносини базувалися у нього на конфлікті. Сартр був атеїстом, який вважав екзистенціоналізм як єдину властиву відповідь на смерть Бога. Якщо Блаженний Августин вважав, що знайшов шлях до свободи, Сартр ніколи не мав такої надії. Він вибрав для себе поставу антихриста: тілесність потрактував не як кондицію, яку вибрав для нас Бог, щоб нас врятувати, але як кондицію – неможливу до спокутування вини. Сартр усуває Бога і на його місце ставить буття для себе.

Ігноруючи поточну дійсність, Сартр виявив негацію усіх форм патріотизму. Він ненавидів не тільки німців, а й французів. Будь-яка лояльність з його боку до країни і народу була неможливою. Натомість він завзято захищав радянських, китайських, в’єтнамських, кубинських, камбоджійських революціонерів. За його прикладом більшість французьких інтелектуалістів підтримувала комуністичну партію. Ті, які

204

випали з цієї моделі, наприклад, Альбер Камю і Раймонд Арон, були піддані розвінчувальній кампанії на сторінках «Les Temps Modernes». Послідовники Сартра змели з поверхні землі все, що залишилося після католицького минулого Франції і отруїли свідомість майбутніх поколінь європейської молоді. Зокрема, суцільний негативізм і деконструктивізм пропагувала газета «Tel Quel».

Англійський журналіст вважає, що французи, зокрема інтелектуальний істеблішмент, ніколи не позбудуться ідеологем, що їх нав’язав Сартр. Він підважив дві чільні засади: християнство і державність. Його творчість витворила таку політичну еліту, для якої немає нічого стабільного, святого, яка перекреслила національну ідею. Саме ця еліта прагне побудувати Європейський Союз на антихристиянських і антинаціональних засадах. Водночас ця еліта спричинила масову імміграцію мусульманських фундаменталістів. Оптика сучасних інтелектуалів залишилася незмінною, її найголовнішою метою є вседозволеність.

Певна річ, не всі підтримали цей курс. Філософи Ален Безансон і Люк Фері, есеїсти Андре Глюксман і Ален Фінкелькрат захищають спадщину французького народу. Однак американські і британські інтелектуалісти ігнорують переконливі свідчення морального банкрутства ідеалів 1968 року і продовжують далі свою руйнівну інтелектуальну роботу.

Вирафінована негація не може бути спрямовуючим фактором у житті людини. Треба додати, що так само, як Робесп’єр використовував філософію Жан-Жака Руссо для обґрунтування винищення людей, рівно ж Сартр узаконив тоталітарні режими. Сучасна публіцистика зобов’язана позбутися руйнівного впливу ідеологем Сартра та його послідовників.

Загравання зі злом, естетизація пороків неминуче призводять до антикатарсису – забруднення душі. Нав’язування вигідної космополітичній еліті системи цінностей спотворює органічні, природні поривання душі й тіла людини. Як результат, відчуження, «сублімоване рабство» вона починає сприймати як бажаний, єдино можливий спосіб існування. Від моменту народження людина інтегрується в «систему», НИНІ – В СИСТЕМУ ЗМІ, відтак насамперед в молодого покоління формується спотворене бачення світу. Витворюється порочне коло: ненормальна соціокультурна одномірність формує одномірне мислення, яке відповідно зміцнює ненормальність соціальної дійсності. Цю схему можна умовно відтворити таким чином: лозунг Відродження – «Роби,

205

що хочеш», підсилений орієнтиром Просвітництва – «Усе дозволено», логічно привів до ситуації – «Усе можливе». Неолібералізм, який послідовно витісняє за історичний горизонт християнське і національне сумління, привів до того, що найсильнішим переживанням наших днів є передчуття пітьми, що насувається.

Найперший крок у боротьбі проти підривників свідомості, тотального інформаційного насильства – не уподібнюватися до них. Важливо, однак, просигналити і пояснити українській суспільності (це стосується також ширшого європейського та світового контексту), що, скажімо, ворожість, нетерпимість, несприйняття всього українського кореспонденткою «Комсомольской правды» Ольгою Мусафіровою, заклики богослова і журналіста з Єрусалиму Дмитра Радишевського створити у боротьбі з ісламом «священний союз східного християнства (Росія), західного християнства (США) і кореня цих галузок – Ізраїлю, що прозвучали зі сторінок «Столичных новостей»⁴⁵, категорична декларація Михайла Бродського про те, що «в Одесі є тільки одна національність – одесит»⁴⁶, афішування Моніки Левінські (велика світлина з текстом), яка «заробила на секс-скандалі з Клінтоном понад 5 мільйонів доларів», на сторінках газети «Факты»⁴⁷, знущальний тон автора програми Радіо Свобода «Поверх барьеров» Олександра Гені-са при обговоренні фільму М. Гібсона «Страсті Христові» – слова «скандал», «опус» й подібні переплітаються з підрахунками, мовляв, Гібсон заробив вже 200 мільйонів доларів; дивовижні паралелі, що їх відтворюємо повністю – «Тут кажется уместным задаться интересным вопросом: что Гибсон будет делать с этой громадной суммой? Человек он не бедный. Скажем, за роль в фильме «Патриот» Гибсон получил гонорар в 25 миллионов. Резонно было бы предположить, что автор «Страстей» последует примеру Спилберга, отдавшего всю прибыль от «Списка Шиндлера» на гуманитарные цели. Такой шаг очень бы

⁴⁵ Радышевский Д. С точки зрения богослова // Столичные новости. – 2002. – 8-14 окт.

⁴⁶ Бродский М. Как получилось, что защитники расистских публикаций находятся в лагере оппозиции // Столичные новости. – 2004. – 2-8 марта. – С. 4.

⁴⁷ Джеджула А. Левински, заработавшая на секс-скандале с Клинтоном более 5 миллионов долларов, возглавила список самых известных стерв // Столичные новости. – 2004. – 23-29 апр. – С. 3.

206

помог репутации режиссера, который находится под ураганным огнем критиков» (20.03.2004), – десятки подібних матеріалів мають виклично-рекламний – щодо «своїх» і знущальний, несприйнятливий характер – щодо «чужих». «Свої» – винятково талановиті, «фантастично толерантні», їх поважає «весь світ», вони є авангардом людства, у них «прекрасний характер, розкуті манери, оригінальний одеський гумор». «Чужі» – цілковита протилежність, вони дрімучі провінціали, маргінали, націоналісти, фашисти, шакали, тупуваті, неосвічені, відсталі та ін.

Замість моноідеології марксизму-лєнінізму-сталінізму нав’язується нова матриця символів: ідеали – анахронізм, культура, національна ідентифікація – трайбалізм, орієнтир – найбагатша людина Гейтс, а не, скажімо, письменник Маркес.

Зарозумілість таких комісарів від журналістики набирає карикатурного характеру. Замість того, щоб отямити політиків, переконати суспільство, що нинішня вселенська криза – не матеріальна, а духовна, щоб усмирити зарозумілу людину, вказати їй, що все повинно бути духовне, що тільки істина дає впевненість, бо ж наше серце має бути наповнене вірою, інакше воно постійно сумніватиметься, що вирішальною повинна бути не якість життя, а його святість, сучасні медіа наче змагаються у тому, щоб вичавити усе людське в людині. А бездуховний інтелект – джерело зла. Своїм духовним хаосом сповідники «прав людини» розхитують надправовий, надемпіричний фундамент суспільств, розтринькують золотий фонд вічних вартостей, успадкованих народами. Справа стосується магістрального курсу сьогоднішньої культури, заплідненої ворожим релігії духом часу. Досить зіслатися на так зване Євангеліє від Іуди, що його рекламують мамоністи й глобалісти. Злорадне торжество безвір’я і ненависті до святинь, зазначає Іван Дзюба, «потужно тиражується та експортується, забруднюючи півсвіту»⁴⁸.

Підривники свідомості епохи, звісно, давно не дбають про гідність критичної, пошукової думки. Марксистська ідеологія не зуміла остаточно розкласти людську душу. Нині ж учорашні її речники, морально-етичні дезінформатори, могильники правди стали спочатку «солов’ями перебудови», а тепер найагресивнішими поборниками

⁴⁸ Дзюба І. Порнократія на марші // Дзеркало тижня. – 2006. – 11 берез. – С. 20.

207

демократії. Такі публіцисти, як В. Коротич, В. Малінкович, В. Познер та багато інших узурпували право на оцінку, атестацію самої правди. Вкрай цинічні, хоч інтелектуально й оснащені, виступи Володимира Малінковича про доконечну потребу надати російській мові статус другої державної мають метою не тільки підтримувати температуру підозрілості між регіонами України, а й не дати можливості українцям і росіянам порозумітися – адже причин для конфлікту немає. Залишається дивуватися, як солідні видання, наше телебачення рекламують політолога й політичного журналіста як «видатного експерта», забуваючи його підбурювальні матеріали, наприклад, такі, як «Союз чотирьох плюс... Росія, Україна, Білорусія, Казахстан у сумі можуть дати щось нове», де буквально нав’язується така сентенція: «Якщо «Союз чотирьох плюс...» стане «Євразійським союзом», побудованим на демократичних принципах рівноправності людей, релігій, народів, то він допоможе перетворити пограниччя Європи і Азії із зони постійних конфліктів в зону конвергенції світових цінностей. В інтересах усіх народів»⁴⁹. В. Малінкович виступає, як бачимо, від імені української еліти.

Починаючи з жовтня 2006 року, «відомий правозахисник і політолог» веде у газеті «Столичные новости» розділ «Спросите у Малинко-вича». Його «кваліфікований і об’єктивний аналіз політичних подій» (у лапках – характеристики редакції. – Й. Л) вже у першій подачі нав’язує фатальну для українців перспективу – позбутися своєї кореневості, державоутворюючого ядра, етнокультурності з орієнтацією на український етнос й стати «мультикультурной гражданской нацией»; зрозуміло, і держава має стати мультикультурною. Потужний конфронтаційний заряд міститься також у різкому протиставленні «націоналістичної» України «русскоязычному населению востока и юга страны»⁵⁰.

Цю ж фронтальну атаку проти справдешнього українства веде В. Малінкович і в інтерв’ю газеті «Кіевскій телеграфъ». Виступаючи проти «широкої коаліції», за нейтралітет України, її багатовекторну політику «громадянин світу» наполягає (цитуємо мовою оригіналу): «Нельзя утвердить как единственно правильную оуновскую идеологию, как нельзя насаждать и идеологию имперскую, промосковскую. Надо всегда помнить, что Украина – государство многоцветное, что тут

⁴⁹ Литературная газета. – 1996. – 20 март. – С. 11.

⁵⁰ Столичные новости. – 2006. – 10-16 октября. – С. 10.

208

были и белые, и красные, и желто-блакитные, и либералы. Все это надо иметь в виду и правильно представлять детям. Они должны чувствовать себя частью украинской нации, но никак не этнонационалистами. Мы должны строить свое государство как мультикультурное, что, кстати, и рекомендует Совет Европы. Сегодня, как вы знаете, СЕ предлагает всем отказаться от формирования этнокультурной и даже от чисто политической нации и строить мультикультурную гражданскую нацию. Это и был бы европейский выбор Украины...»⁵¹.

Це інтерв’ю – яскравий приклад пропаганди, що розділяє речників «загальнолюдських цінностей», які самі зреклися рідної матері і орієнтують на це всіх інших; рівно ж – це інструкція, як не дати порозумітися українцям.

А ось «відомий російський тележурналіст» Володимир Познер взяв на себе роль найвищого судді й арбітра щодо оцінки тенденцій розвитку світу. Газета «Факты» в розділі «Погляд» вмістила розмову з цим (само)розрекламованим журналістом під претензійною назвою: «Володимир Познер: «В 1801 році Джордж Буш-молодший не став би навіть писарем п’ятого помічника десятого секретаря президента США». Раніше В. Познер упевнено рекламував американську демократію. Нині ж він гостро й дошкульно критикує «американську мову з її сленгом», низький інтелектуальний рівень американських президентів, крім Рузвельта, втручання властей в журналістику, ставить під сумнів інші аспекти американської цивілізації. Як це пояснити? Можливо, дещо нам підказує «врізка» до інтерв’ю: «Здається, Володимир Познер і сам точно не знає, хто він – російський американець чи американський росіянин? А може, і взагалі француз? Усе-таки народився у Парижі, жив там, поки сім’я, рятуючись від Другої світової війни, не емігрувала у Штати». А ще дещо нам скаже визнання самого В. Познера, який «у журналістику потрапив випадково», однак в Агентстві преси «Новини» одержав посаду старшого редактора з великою зарплатою. «У Головній редакції політичних публікацій ми писали статті, які друкувалися в азійських, африканських і латиноамериканських виданнях під прізвищами місцевих журналістів. Це була своєрідна ідеологічна диверсія Радянського Союзу, а наша редакція – кагебешною лавочкою»⁵².

⁵¹ Кіевскій телеграфъ. – 2006. – 11-17 августа. – С. 3.

⁵² Факты. – 2002. – 20 июн. – С. 5.

209

Апологети деструкції репрезентують певний гатунок фанатизму. Його природу досліджували філософи, культурологи, політологи, психологи, соціологи, рівно ж – теоретики масової комунікації. Переважно зазначається одвічна боротьба між фанатизмом і прагматизмом, фанатизмом і плюралізмом, фанатизмом і толерантністю. Певна річ, фанатизм є старшим, ніж юдаїзм, християнство, іслам, ніж будь-яка держава, уряд чи політична система, будь-яка ідеологія чи віра. Вважається аксіомою, що фанатизм є всюдисущим елементом людської природи, геном зла.