3. Горизонти публіцистики

Пробуджуючи людське в людині, накреслюючи нації шлях у будуччину («Засяєш у народів вольних колі»), підносячи на найвищі орбіти духовності візію людства, через різні прояви творчості – філософію,

⁶ Літературно-науковий вістник. – 1900. – Жовтень. – Рік III, том XII, книжка X. – С. 1-9.

304

політику, поезію, журналістику, культуру, художню літературу, громадську заанґажованість – І. Франко, як і інші речники нації, суттєво збагачує наші уявлення про публіцистику.

Ставлячи перед собою благородну мету підняти з духовних руйновищ свій народ, І. Франко розумів втручання публіцистичним словом у події значно ширше, ніж це визначали йому опісля, керуючись так званим класовим підходом. «Всяке теоретизування, – наголошував він у статті «Поза межами можливого», – а особливо публіцистичне, має значіння тільки тоді, коли являється висловом, виясненням тих інтересів, тих почувань, течій, які наклюнулись або накльовувалися в суспільності, і без найтіснішого контакту з життям те розумування робиться сірою, безплодною доктриною, що в деяких випадках (коли доктринер дістане в руки силу, впливи) може принести народному життю необчислені шкоди»⁷. У тогочасному українському суспільстві вже «наклюнулась» потреба з’ясувати своє місце серед інших народів, осягнути свою історію, налагодити життя на вияві безмірності своїх сил, встановити гармонію в суспільстві та ін. То ж невипадково І. Франко прагне, з одного боку, поєднати публіцистику з політикою, формувати політичне мислення, з другого – залучити моральну й духовну енергію загалу, щоб «випрацювати відвагу і силу для дальшої боротьби». Таких прямих міркувань про роль публіциста можна навести чимало. Однак слід врахувати ту обставину, що творець такого формату неминуче об’єктивно оперує словом і як певним типом культури, світосприймання, і як дійсністю, що акумулює усі аспекти буття. І тому маємо змінити своє уявлення про суть, параметри, форми вираження змісту, призначення публіцистики.

Онтологія публіцистики полягає, таким чином, у її всеохопності, на відміну від науки, яка визначається переважно матеріальними онто-сами, до того ж відзначається специфікацією. Публіцистика має справу з матеріальними і духовними субстанціями, життєва прив’язаність до правди в ній поєднується з метафоричністю, здогадністю; вона цілком ідентифікована інтелектуальна реальність, яка фіксує динаміку життя, мислення й психології. Знову вдамося до доволі характерного прикладу:

⁷ Літературно-науковий вістник. – 1900. – Жовтень. – Рік III, том XII, книжка X. – С. 3.

305

І бажаю, щоб ми згідно,

Сміло, свідомо, свобідно

Йшли до спільної мети:

В своїй хаті жить по-свому,

Не коритися нікому,

Лад найкращий завести.

Українська публіцистика, яка проходить формотворчий період в умовах власної державності, повинна знайти рівновагу між рафінованою інформативністю і об’єктивністю та метафоричністю, літературною витонченістю, емоційністю тексту, випрацювати моральну відповідальність за слово.

Новітній історії України І. Франко дав новий тон і атмосферу, вищий дух, ширші горизонти, величнішу мету. Він діяв у всьому діапазоні людського існування. І тому в арсеналі нашої публіцистики дотепер є його арґументи у боротьбі з пласким позитивізмом, москвофільством, марксизмом, космополітизмом, в утвердженні національної ідеї як найпродуктивнішої сили під сучасну пору. Вже згадуваний Ю. Лавріненко лаконічно формулює найсуттєвіше: «В обценьках Захід – Росія, що здушували Україну, зродились у 70-х роках три концепції, і при тому всі більш-менш зорієнтовані на зовнішню допомогу: австрофільство народовців, москвофільство і нарешті космополітизм та міжнародний соціалізм. У ретроспекції складається враження, що Франкова місія полягала в подоланні в собі самому і в інших всіх трьох «орієнтацій» і в організації суверенної соціально-політичної і культурної сили України. Це була лінія найбільшого опору, лінія боротьби з власною епохою (коли під нею розуміти тодішню українську людину). Сила характеру, таланту, культури й етики в їхній єдності («бути цілим чоловіком» – девіз І. Франка) – це були єдині його союзники у цій боротьбі»⁸.

І. Франко ще на зламі століть збагнув суть позитивізму як ерзацу релігії, коли віра й любов затьмарюються «знанням», відтак егоїзмом і насильством (це і є властива суть матеріалізму), пізнав зсередини марксизм, який замінив найголовнішу, моральну проблему економічною і став «формальною релігією, заснованою на догмах ненависті та

⁸ Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки Івана Франка. Нотатки і спостереження // Збірник «Української літературної газети». 1956. – Мюнхен, 1957. – С. 6.

306

класової боротьби», застерігав від «народної» держави, яка «сталась би величезною тюрмою», від фаталізму, розбив леґенду про «месіанство й непомильність» Маркса і Енгельса⁹.

Уваги заслуговує стаття Івана Франка «До історії соціалістичного руху. Комуністичний маніфест 1848 року». Вона вперше була опублікована у «Літературно-науковому віснику» НТШ 1904 року (річник 7, том 25, стор. 134-152). До 50-томного видання Франкових творів вона не ввійшла. Досконало вивчивши генезу і концепцію марксизму, Іван Франко продемонстрував у цій статті глибоке уміння передбачити з абсолютною точністю розвиток суспільства на десятки літ наперед. Водночас, здійснюючи порівняльний текстовий (дуже скрупульозний і переконливий) аналіз маніфестів В. Консідерана та К. Маркса, поданий за В. Черкезовим, І. Франко акцентує увагу на морально-етичному аспекті створення «Комуністичного маніфесту» Маркса і Енгельса. Наведемо два промовисті витяги з цієї статті. Перший: «Я почув себе остовпілим, обуреним і навіть упокореним, коли мені довелося прочитати книжечку Віктора Консідерана «Principes du Socialisme. Manifeste de la democratieau dix neuvieme siede», написану 1843, а видану 1847 року. Та й було чого чудуватися. В брошурі на 143-х сторінках Віктор Консідеран викладає ясно, по свойому звичаю, всі підстави марксизму, того «наукового соціалізму», який парламентаристи хочуть накинути цілому світові». Другий: «Для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили «науковий соціалізм» і дали в своїх писаннях нову об’яву, нове євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й оточення, що черпали свої ідеї з того оточення і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння зменшить у віршах і в невірних партійну заїлість і фанатизм, улекшить порозуміння, а через се й працю для осягнення великого ідеалу – соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття»¹⁰.

⁹ Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки Івана Франка. Нотатки і спостереження // Збірник «Української літературної газети». 1956. – Мюнхен, 1957. – С. 4.

¹⁰ Див.: Франко І. До історії соціалістичного руху. Комуністичний маніфест 1848 року // Просвіта. – 1991. – Серпень.

307

Життя і творчість І. Франка неспростовано доводять, що патріотизм – то не доблесть вибраних чи посвячених, а звичний, природний стан чесної, совісної душі. Це синонім моральної гідності людини. Франків «примат субстанції національної над усякими інтернаціональними панацеями»¹¹ неодмінно спонукував його послідовно доводити, що кожна консервативна нація, рівно ж українська, за великим рахунком є невмируща. Відтак «кожний крок внутрішньої культурної праці» (культуру слід сприймати як інтегрованість чотирьох категорій – символів, героїв, ритуалів і вартостей) є, на його думку, дорожчий від хвилевих ораторських успіхів, тому «нам треба жити не лише своїм життям, але також для себе, без огляду на інших. Числімося самі з собою, числімо себе і свої сили, то й інші будуть числитися з нами»¹². По-сучасному висловимо це так: БУТИ СОБОЮ, ЗГАДАТИ СЕБЕ! Нині наші політологи, державні мужі ніяк не спроможуться знаходити компоненти національної ідеї у роздумах, судженнях, концепціях великих речників нації, які відкрили давно багато засадничих істин, підтверджених ходом історичного розвитку. Тим часом ця ідея – на «поверхні», якщо розкодувати бодай Т. Шевченка та І. Франка: це органічна єдність етноісторичних, християнських, громадянських, соціальних, екологічних і генетичних вартостей.

Ще деякі моменти. Далекоглядність Франка виявилася не тільки через розмислення над вічними питаннями екзистенції людини, народів, через постановку питань: «Для чого ми живемо?», «Чому ми невпинно шукаємо сенсу буття?», відтак ставив культуру на чільне місце в русі суспільства до найбільшої повноти буття. Він посутньо закликав цілком звільнитися від ментальності «жертви» і «гнобителя», хоч на кожному, як кажуть, кроці, захищав жертву й таврував пригноблювачів. Ми бачимо Франка як людину, яка перебуває всередині тяжкого, небезпечного і швидкоплинного процесу, коли онімілий від гноблення народ рухався навпомацки, але невблаганно до повнішої свободи й національного стабільного утвердження.

¹¹ Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки Івана Франка. Нотатки і спостереження // Збірник «Української літературної газети». 1956. – Мюнхен, 1957. – С. 8.

¹² Докладніше див.: Багам О. Іван Франко і теперішнє становище нації. – Дрогобич, 1991. – С. 70.

308