1. Плекати невмирущий дух нації

Іван Франко «скрізь ставив рідний народ підставою своєї діяльності, добро народне – метою, розум, науку – шляхом до мети»¹. Тому нам треба «... зберегти все незістарене, бо духовна наша спадщина суттю своєю гуманна, людяна, демократична, вона має вселюдську цінність»². У царині публіцистичної діяльності І. Франко теж глибоко усвідомлював відповідальність думки перед цілістю, соборністю світу, інтегрованою особистістю та нацією, яка втілює невмирущий вічний дух. Це «рух вгору», що допомагає уникнути «руху вниз» до маніпулювання з прагматичною метою чи сумнозвісного конформізму. Пробудити людську й національну гідність, озброїти читача інструментарієм добра, прищепити осмислену, активну, оптимістичну етико-філософську концепцію рідному народові через охоплення усіх трибів сучасності й досвіду багатотисячолітньої історії українського та інших народів, прояснити та пояснити життєві реалії – такої позиції вимагала епоха. Це був виклик для непересічної творчої особистості, й І. Франко відгукнувся на нього захоплено.

У поезії, датованій 23-м червня 1880 p., І. Франко писав: Ти, розуме, бистроуме, Порви пута віковії,

¹ Єфремов С. Історія українського письменства. – Нью-Йорк, – 1991. – Т. 1. – С. 174.

² Інтерв’ю. Олесь Гончар розмовляє з Любов’ю Голотою // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1992. – Червень. – С. 10.

296

Що скували думку людську! Двигни з пітьми люд робучий, Двигни з пітьми – та до мене! Розхитай в нім ясні думи. Розрости бажання волі, Виплекай братерську згоду. Поєднай велику силу, Щоби разом, дружно стала, Щастя, волі добувала! Це – кредо. Водночас, як доводить Юрій Лавріненко, це доля, адже на людину, яка «від природи своєї мала виключне почуття відповідальності, звалюються гори праці»³. Відтак панорама нездоланного зростання І. Франка (істина – процес!) стала символом нового відродження України. Кредо-доля, незважаючи на всі перепони, цькування й нерозуміння, особливо з боку «патріотів», які люблять Русь «як хліб і кусень сала», й наприкінці його життєвого та творчого шляху визначали позицію «не можу мовчати»; один лише, та надто промовистий приклад заанґажованості:

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчи, –

Не мовчи! Говори, коли серце твоє підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних жахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим, до німої гори,

– Говори!

Іван Франко у передмові до польського видання його творів 897 року (повністю ця автобіографічна сповідь була передрукована журналом «Молода Україна» у 1926 р. – Кн. 6. – С. 10-12), картаючи

³Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки Івана ранка. Нотатки і спостереження // Збірник «Української літературної газети». 1956. – Мюнхен, 1957. – С. 4.

297

інтеліґенцію за відсутність справжнього громадського духу, посвяти, любові, висловивши біль за відсутність у широкого загалу волі діяти, так задекларував свій обов’язок: «Як син українського селянина, ви-годуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваюсь до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видко світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що вложила мені на плечі се ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І коли що полекшує мені двигати се ярмо, так се те, що бачу, як руський нарід, хоча він гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні бідний, недолугий і непорадний, але все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливости, й до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу й ніяка праця не піде намарне».

Якщо народ має свій голос – він невмирущий. Ми маємо багато голосів, слово яких визволяло, а не поневолювало. Першим з плеяди світочів духу справедливо називаємо Тараса Шевченка. Він зрозумів сенс історії як моральний прогрес, як пізнання Бога через самореалізацію людини й нації. Т. Шевченко закодований, тому цілісний і невичерпний. Повнота буття людини і нації та візія народу й людства виражені в його творчості через історичний аспект – «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», через політичну заанґажованість – «Борітеся – поборете», через соціальне милосердя – «Обніміте й найменшого брата», через велемудру філософію – «Діла добрих обновляться, діла злих загинуть», через повнокровний патріотизм – «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві...», у контексті планети, застороги від планетарного зодноріднення – «Не гріє сонце на чужині».

Таким же могутнім і закодованим є голос І. Франка. Нині, коли ми сягаємо повноти Франкового слова, маємо усі підстави сказати: так, він двигнув з пітьми народ, так – він розхитав у суспільності ясні думи, так – він виплекав братерську згоду, так – він вчив добра і сам зумів опертися злові. Тож дивно під сучасну пору чути просторікування

298

про нашу бездержавність, провінційність, відсутність політичної нації, комплекс меншовартості та ін. Це не що інше, як мавпування, до того ж тих, які свідомо й цілеспрямовано накреслюють нам безрадісну перспективу, нав’язуючи злоякісні стереотипи.

Упродовж усього життя Іван Франко саме і «рівняв стежку правді». І тому його справедливо наголошуваний інтелектуалізм має сакральний характер. Правда – не тільки пізнавальне явище, але й моральне. Цей визначальний мотив повторюється знову і знову у віршах, оповіданнях, п’єсах, статтях, наукових розвідках, переспівах, листах великого мудреця України. Франко справді – океан.

Оцінюючи творчість Івана Франка, ми не повинні чіплятися за вторинне, нарікати його виразником позитивізму, хоча раціональний чинник у його творчості очевидний; сповідником соціалістичних, навіть марксистських ідей, хоча у розгляді суспільно-політичних поглядів Івана Франка, у висвітленні його світоглядного розвитку, як справедливо наголошує Богдан Кравців, усі автори без винятку обмежувалися тільки раннім періодом літературно-публіцистичної і громадської діяльності Каменяра, тим паче речником так званих інтернаціоналістських поглядів, в розумінні класової боротьби й нівелювання національного первня, або ренегатом, висмикуючи деякі факти його участі у польській, німецькомовній пресі. Генії ніколи не були й не можуть бути одномірними. Те, що Іван Франко, керуючись завжди компасом служіння рідному народові, аби він, «серцем молодий, думками високий», став «властивцем свого труду», «у власнім краю сам свій пан», засяяв «у народів вольних колі», ретельно пізнавав історію різних народів і цивілізацій, актуальні на той час, популярні суспільно-політичні погляди і критично придивлявся, чи вони можуть утвердитися як животворні, перспективні, – є радше великою його заслугою. Тільки потужна мислительна праця над «просіюванням» різноманітних поглядів влаштування життя, зіставлення різних ідей допомогли устійнити його суспільно-політичні позиції, остаточно оформити світогляд державника і сповідника вселюдських ідеалів.

Не інтересів – ідеалів, ось що вирішальне. Віддаючись Україні «доконечно», полюбивши «Божую її подобу», Франко голосно декларує: «А чи ж перечить ся любов Тій другій і святій любові До всіх, Що ллють свій піт і кров, До всіх, котрих гнетуть окови? Ні, хто не любить всіх

299

братів. Як сонце Боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!» Звернемо увагу, що поезія створена 23 червня 1880 року, саме у той день, коли й написаний вірш, про який ми вели мову на самому початку. Однак символіка не тільки у цьому. Сьогодні, коли у західному світі запанував неолібералізм у варіанті соціального дарвінізму, і наші політики намагаються нав’язати українському народові цю збанкрутілу концепцію як орієнтир утвердження себе у світі, варто було б бодай замислитися над думками Франка.

Він, без найменшого сумніву, був одним з найбільших свободолюбців світу. Свободу він розумів не як егоїзм, а як істину, як справедливість. Адже український народ віддавна є носієм правди-віри, правди-Істини, правди-справедливості. Коли народи, соціуми, людство назагал хочуть жити у згоді з божественними законами світобудови, то вони мусять взяти свободу-істину за основу основ, за фундамент спільного життя. Чи у «Галицьких образках», чи у повістях «Борислав сміється», «Боа констріктор», в яких показано захланність, безоглядність чужинців-визискувачів, чи прямою публіцистикою Франко найбільшим гріхом супроти природи, життя і Бога вважає невільництво, утиск свободи людини і нації. Причому це поняття наскрізь творче. Без свободи немає творчості, але без творчості й мозольної праці свобода гниє на корені – що виразно, до речі, бачимо доволі часто в нинішніх умовах «орієнтаційної сверблячки» (вислів Івана Багряного) політиканів різної масті.

«Народи є думками Божими» – так висловився німецький історик Леопольд фон Ранке. Доля розпоряджається, що раз на століття, деколи півстоліття з’являється у кожному народі віща людина, поет-провидець, який виражає «думку» – душу свого народу. Як і Тарас Шевченко, Іван Франко створив ідейний та інтелектуальний ґрунт для українського самостійницького руху у ХІХ-ХХ століттях. Література, як відомо, розкрила найбільше істин. «Українську духовність, а значить і життя, формували поети, вчені, публіцисти, що горіли па-тосом правди-справедливости, патосом, що його невгасиме джерело в українськім народі», – справедливо пише Миколи Шлемкевич у своїй книзі-розмисленні «Українська синтеза чи українська громадянська війна». І Сковорода, і Шевченко, і Костомаров, і Драгоманов, і Франко, і Грушевський та інші – передовсім шукачі справедливості у людському

300

співжитті. «Вона є основною цінністю, пробним каменем і святости, і мудрости, а не навпаки». Саме у цьому визначальному аспекті ми на століття випередили західні концепції, що базуються на позитивізмі й пласкому соціологізмі. Загальновизнано, що після Шевченка найбільше виявив, синтезував, концептуалізував й визначив динаміку розвитку української національної ідеї Іван Якович Франко.