4. Етичне розуміння професіоналізму

Свобода, якщо вона не сполучена з етичним розумінням професіоналізму, є просто непорозумінням. Отже, примат правди над журналістикою, а не навпаки! Саме правда є шансом стати автентичним

⁴³ Янків Т. Проповідувати правду, будити людське в людині // Українське слово. – 1992. – 25 лист. – С. 4.

249

журналістом, посередником між дійсністю і споживачем інформації, між подією та історичною документацією. Але нині багато журналістів вражені міражем демократії, яка начебто силою консенсусу більшості має становити правду.

Взагалі, з тією демократією досить сильно наплутали. Вона, як відомо, спирається на дві чільні засади – на вільні вибори і на компроміс. Щодо виборів, то Карлейль 150 років тому виснував: «На світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте загальне голосування». Ну, а щодо компромісу, то чи може бути він, коли, скажімо, Мойсеєнко у нашому парламенті закликав ліквідувати державу, коли на очах усього світу зрівнювався із землею Грозний, руйнувалася Югославія, коли у містах України на кожному кроці рекламують алкоголь, цигарки – тобто те, що знищує генофонд нації.

Ми живемо у часи, коли важка економічна ситуація тісно переплетена з тенденцією кокетування мас-медіа з шахраями, безбатченками, підпорядкування законам дикого ринку, тобто кримінального, моді, примхам марнославців при владі. Як результат – ігнорування власних традицій, усунення за історичний горизонт таких понять, як національна гідність, історична свідомість, (хоч остання є найвищою етичною та духовною вартістю людини), народна культура.

Експансія ліберального, тобто релятивного тлумачення світу, без віри і традиції, так само, як і комунізм, винищує усе плодотворне. Релятивізується усе в ім’я екзистенційної вигоди. Ми прийняли правила гри, що у суспільному житті немає місця патріотизмові, людям бідним, хворим, дітям-сиротам, пенсіонерам.

Ще одне. Нам нав’язали стереотип – толерантність. Фетишизація ідеї толерантності призвела до того, що знищується природня ієрархічність структури світу вартостей. Толерантність нині означає незаперечення тим, хто думає інакше. Означає рівність, рівновартність, однакову значимість прав і вір, вартостей, поведінки. Це погляд наївний і шкідливий. Толерантність як заохочення релятивізму, розмивання межі між добром і злом дуже швидко вимиває основоположні цінності людини і нації. Нині гасло «толерантність» стало головним інструментом духовного терору. Толерантність не є вартістю самою в собі, тим паче – вартістю абсолютною. Залежить вона від того, яким вартостям підпорядкована. Її моральна оцінка взаємозалежна від предмета,

250

якого стосується, і від мотивів, якими керується людина. Суперечка про толерантність – не інтелектуальна гра, йдеться про визначальні моральні вартості.

Чому речники толерантності так зборюють націоналізм? Чужий – звісна річ, бо свій аж вихлюпується через край. Бо не хочуть дати усім націям «виявити свою сил безмірність» (І. Франко). Чому радіостанції, провідні видання світу тільки повідомили, та й то мимохіть, про те, що 5 жовтня 1995 року, виступаючи в ООН, Іван Павло II висловив потребу сформулювати Декларацію Прав Народів? Адже це – факт планетарного значення. Водночас, Іван Павло II наголосив, що серед цих прав чи не найголовнішим є право народу на власну культуру та її розвиток. Історія вчить, що винищення культури народу є винищенням його самого. Ось нині маємо дилему: те, чого не вдалося комунізмові, може здійснити мішанина матеріалізму, у посткомуністичному варіанті, з цивілізацією Заходу. Мас-медіа агресивно насаджують гедонізм, взірці легкого безтурботного життя без обов’язків. Утверджується релігія «індивідуального успіху», нігілізму. Щораз виразніше бачимо намагання занурити читача, слухача, глядача у чужі концепції, як правило – псевдодемократичні, у світ без обов’язків перед Богом, правдою, Батьківщиною. Зло стає головним героєм мас-медіа.

Ми чомусь приписуємо загалові кваліфікацію, якої «маси» не мають, спираємося на думку людей, які вештаються вулицями і яким, як правило, потрібно «хліба і видовищ». Звідси дуже далеко до журналістики, яка є відповідальною суспільною службою, бо ж не може бути на службі так званої громадської думки. Попит на сенсації, брехню не повинен задовольнятися, селекція інформації конче потрібна. Ясна річ, беручи до уваги суспільний вимір, найвищі вартості. Найгірше те, що в журналістиці стався культ випадку, тобто надмірно переважає констатуюча, описова, відображальна функція. Як наслідок, розмиваються критерії, обивательське мислення витісняє елітарне. Але ж нації потрібні «шляхетно здисципліновані душі» (Ортега-і-Гассет). Діяльність ЗМІ входить доволі часто у протиріччя з глибоким людським прагненням до упорядкованого світу – світу з якимось вічними опорами, за які ми можемо триматися.

Результативною (у позитивному тлумаченні) є така журналістика, яка розкриває спонукальні причини суспільних явищ, що у сукупності

251

своїй становлять історію, яка усвідомлює прихований сенс подій, пристрастей, величезного скупчення людських типів, яка виявляє принципи сущого. Це можливе за безумовного пріоритету головної мети – вдосконалювати нрави свого часу. Звідси виникає необхідність вивчати прояви людського духу, щоб «примножити їх божественний список» (Оноре Бальзак). Отже, відтворюючи зло, треба супроводити його «мудрим уроком». Обов’язково мусить функціонувати спільний критерій одухотворення. Моральна правда є ефективним застереженням для майбутнього.

У контексті поставленої проблеми сумнівною виглядає апологетика найновіших технологій. Вони не відіграють жодної ролі у розв’язанні проблем. Факт подвоєння чи потроєння швидкості передачі новин не подвоює чи потроює автоматично нашого знання. Розуміння та розумність постають найчастіше не з нагромадження та актуалізації фактів, а із самоаналізу, рефлексії. Те, що для нас найцінніше, – такі речі, як мораль, добро, співчуття – можна знайти лише в самому собі. Публіцистика повинна пророче виражати життя людства – життя, а не тільки підсумки життя, що є справою історії, і не тільки закони того життя, що є справою філософії.

Справжня творчість завжди має етичний характер. Формування української національної журналістики має спиратися на моральний тип мислення, в основі якого – «святая правда». Готуючи свідомість до прийняття істини, намагаючись вчити людей жити, думати і діяти, а не лише реагувати на події, журналісти дадуть нації новий тон і атмосферу, пробудять вищий дух, відкриють перед загалом ширші горизонти, величнішу мету. Незважаючи на шалений тиск стандартизації, розмивання критеріїв нашого відповідального фаху, прагнення підпорядкувати мас-медіа власть імущим, корпоративним чи партикулярним інетересам або цинічному прагматизмові, – все ж «...всесвітня практика журналістів виробила цілу низку моральних і етичних засад, що служать журналістам як неписаний звичаєвий закон». Не лише талант впливає на якість арґументації преси думок, але головним чином – культура духу публіциста. Як стверджує Аркадій Животко, автор книги «Історія української преси», «журналіст мусить глибоко вірити в те, про що пише, усвідомлюючи свою моральну відповідальність за кожне слово, за кожну думку, за кожне твердження. Він як

252

авторитетний виховник душі народу мусить повністю присвятити себе ідеї служіння своєму народові й культурі людства»⁴⁴.

У журналістських колах поширюється такий факт: свого часу один поважний кореспондент брав інтерв’ю у Матері Терези з Калькутти, яка опікувалася найбіднішими людьми. Спостерігаючи за тим, як вона обмивала страхітливі рани, він прошепотів: «Не зробив би я того навіть за мільйон доларів». «Я – теж», – відповіла Мати Тереза.

Ще одна насущна проблема – відновлення рівноваги, бо життя переважно подається як гра політичних чи економічних інтересів. Слід показувати весь діапазон людського існування. Відтак ми здобудемося на могутню моральну силу, здатну знищити страх, підозру, вибудовувати солідарність між людьми, народами, що спирається на інтенсивне духовне життя, орієнтуватися на «цивілізацію любові». Не можна говорити про права людини, якщо ігнорується право до захисту перед деморалізацією, самовбивчою глупотою розпачі.

Немає найменшої потреби копіювати позитивістську самовдо-волену впевненість, «освічену думку». Жодного поступу від магічної до логічної думки нема, обидва світи приречені співіснувати в людині. Публіцистичний твір – вихователь повинен розвивати те в людині, нації, що приховане в зародку, генофонді, культурній першооснові, що криється в особистостях як потенціал. Евристично скомпонована стаття, есе чи звіт-коментар стимулюють задуму, відкриття, вміння ставити питання і шукати на них власні відповіді (останні приклади: радіо-висилання «20 хвилин з Володимиром Яворівським» і «Мить історії» Юрія Шаповала – Національне радіо). Дійсність набагато, незрівняно складніша, загадковіша за ту крихітну її частину, яку охоплює наше знання, тим паче спрощені стереотипи гендлярської культури. Маємо відновити динаміку справжньої культури. Кант свого часу збагнув дуже суттєву річ: треба навчати не пристосуванню до накинених обмеженим досвідом схем, а вмінню філософствувати. Цю думку згодом розвинув Ортега-і-Гасет. Нам треба віднайти здатність дивуватися. Історик-публіцист не повинен бути прив’язаним до поверхні подій, до хвиль, що хлюпочуть перед його очима чи до фактів як хроніки. Треба прозирати глибшу товщу подій, ті субструктури, що пояснюють оті

⁴⁴ Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989–1990. – С. 315.

253

хвилі. Стабільні неперервності й тенденції в подіях, структурах українського життя протягом тисячоліть дозволяють бачити краєвид поза межами сьогодення, а теж поза пласким матеріалізмом. Підносити «добро розумне» – це творчість, «зорієнтована вгору» (Євген Маланюк).