Розділ 4

СВІТОГЛЯДНА ПУБЛІЦИСТИКА ЯК ФОРМУВАЛЬНИЙ

ПРИНЦИП ФІЛОСОФІЇ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

1. Авангард духу: концепція Миколи Шлемкевича

Почнімо з усталених дефініцій. Новий тлумачний словник української мови так визначає суспільство: «Сукупність людей, об’єднаних певними відносинами, обумовленими історично змінним способом виробництва матеріальних і духовних благ; громадянство, громада, загал, спільнота, суспільність; певний економічний лад, а також відповідна надбудова; усі жителі певного краю, міста і т. ін.; товариство, оточення»¹. Той же словник подає дефініцію публіцистики: «Рід літератури, що висвітлює актуальні проблеми сучасності; сукупність літературних творів цього роду; відбиття актуальних проблем сучасності у творах інших родів літератури»².

Як видно, ця сфера фундаментальних понять передовсім оперує позитивістським і марксистським підходом, що є одним проектом, оскільки детермінує життя економікою і політикою. Тисячі статей і сотні книжок закликають чи орієнтують посткомуністичні країни формувати

¹ Новий тлумачний словник української мови. – Київ: Аконіт, 1999. – Т. 4. – С. 461.

² Там само. – Т. 3. – С. 842-843.

119

громадянське суспільство. Тобто асоціацію вільних громадян, яка обмежує і контролює дії держави, забезпечує рівність усіх громадян перед законом за допомогою механізму поділу влади і пріоритету права. Утім досвід і гараздовитих, і бідних країн неспростовно доводить: аналізів, що ґрунтуються тільки на матеріальних або політичних елементах людського життя, недостатньо. Занедбаність сфери думки призвела до того, що «людина говорить сама з собою, рухаючись серед слів, як у непрохідних хащах, або пробиваючи тунелі, які ведуть в нікуди. Людина нікому не переказує ні моральних засад, ні концепції світу, ні оцінок подій, які відбуваються ніби поза людським світом»³. Культурне безсилля – наслідок предметної свідомості, вилучення людини з трансцендентності, ігнорування того, що людська історія твориться під упливом духу, що світом рухають ідеї, а не тільки інтереси.

Так само донині спрощено тлумачимо публіцистику, хоча принаймні наша українська традиція дає переконливий матеріал ширше й автентичніше глянути на цю сферу творчості, яка є «об’єктивним розумом народу», «віднаходить вічне у швидкоплинному». Світоглядна (філософічна) публіцистика, за влучним висловом філософа, публіциста, редактора, політолога, літературного критика Миколи Шлемкевича, є авангардом духу, оскільки «шукає нових обріїв, нових світів,., живе пафосом інтелектуального неспокою»⁴. Публіцистика – одна з ца-рин духовної культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією. Її найдавніші форми: промова, послання (апостол Павло). Це стосується й знаменитих античних ораторів Демосфена та Цицерона. Водночас до публіцистики належать актуальні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту. «Обмежувати поняття публіцистики тільки до політичних, економічних і громадських проблем так само несправедливо, як, наприклад, журналістом називати тільки того, хто пише політичні чи економічні статті, але виключати літературного рецензента і автора мистецьких оглядів»⁵. М. Шлемкевич вважає публіцистикою найвпливовіші твори М. Дра-

³ Фросар А. Світ Івана Павла II. – Львів: Місіонер, 2001. – С. 114.

⁴ Шлемкевич М. Глибинна верства світогляду Шевченка // Верхи життя і творчості. – Нью-Йорк; Торонто, 1958. – С. 107.

⁵ Шлемкевич М. Новочасна потуга (ідеї до філософії публіцистики...). – Нью-Йорк; Торонто, 1958. – С. 112.

120

гоманова, політичну критику М. Грушевського, книжки Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського, памфлети М. Хвильового. Це межові речі між науковою історією, філософією і публіцистикою, мішані твори, але саме вони у нас і в світовій літературі мають іноді найбільшу вагу.

У цьому місці перервімо виклад й аналіз суджень М. Шлемкевича, щоб підкріпити його висновки світовим досвідом (фрагментарно). Скажімо, два з половиною тисячоліття тому через діалогічну форму мислення Конфуцій якраз і сформулював чільні ідеологеми організації суспільства на засадах раціональної етики, соціального регламенту – нині щочетверта людина на земній кулі живе за цими ж правилами, в основі яких – поняття сорому. Пріоритет моралі над політикою, антимеркантилізм, самообмеження – найхарактерніші ознаки благородного мужа. Конфуцій довів, що суспільство має бути єдиним. Його ідеальна модель – сім’я, члени держави-сім’ї об’єднані не формальними узами закону, а спорідненими почуттями, спільними цілями, вірою, гуманністю. Панморалізм характерний і для ансамблю ведизму-індуїзму, Сократа, Сенеки, Марка Аврелія, Плутарха, багатьох публіцистів пізніших часів.

Однією з найкращих книжок XIX сторіччя фахівці вважають працю «Давній порядок і Революція» Алексиса де Токвіля. «Французька революція, – підсумував відомий учений, політик, він же публіцист, – буде нерозгадуваною загадкою для тих, хто зупиниться на ній самій; пролити на неї світло може лишень вивчення попередніх епох. Не маючи виразного уявлення про старе суспільство – про закони, його вади, передсуди, злигодні та велич, – ніколи не можна буде зрозуміти того, що зробили французи впродовж наступних після його падіння 60 років; але й цієї картини буде замало, якщо не проникнути в саму природу нашої нації»⁶.

Фундатор консерватизму Едмунд Берк, досліджуючи суспільні відносини, розвиток західного світу, наголосив на існуванні моральних уявлень вищого порядку, ніж простий витвір людського розуму, на повазі до «мудрості наших предків». Понад двісті років тому, вмотивовано критикуючи вождів цієї революції, «які заповнили грою весь життєвий простір», заснували державу на експлуатації та владі «грошових

⁶ Токвіль А. Давній порядок і Революція. – Київ: ЮНІВЕРС, 2000. – С. 180.

121

ділків», прийняли «геометричну політику», обґрунтував «якісну ідею свободи», тезу про те, що «релігія є основою громадянського суспільства», освятив державу як субстанцію. Йому належать гостроактуальні донині міркування про те, що «обмеження, як і свободи людей, слід віднести до їхніх прав... Люди не мають права на те, що є нерозумним, що не слугує їхньому благу»⁷. Суспільство, на думку консерваторів, треба розглядати як деяку цілісність, у якій всі частини взаємопов’язані, передовсім духовними, а не тільки біологічними та економічними зв’язками. Природні установи органічного суспільства (сім’я, церква, профспілки, університети, громадські організації) виконують важливу функцію у посередництві між громадянином та державою. Співвідношення між свободою і порядком у консерватизмі утворюють динамічну рівновагу. Людські соціуми не можна розуміти механістично, існує трансцендентний моральний порядок, що його треба підтримувати в суспільних справах.

У XX сторіччі найвищі зразки світоглядної публіцистики продемонстрував Махатма Ганді, визначивши метод здобуття свободи – «не-насильство». Це етичні принципи, система норм, якими керуються борці у виявленні своєї непокори. Як глибокорелігійна людина, наділена фундаментальними теологічними знаннями, ознайомлена з метафізичними вченнями, зі своїм баченням суті релігії, він використовував невеликі газетні статті, обсяг яких не перевищував десяти друкованих сторінок у часописах «Opinion», «Young India», «Harijan»⁸. До речі, Ганді був добре ознайомлений з ідеалами національно-визвольного руху українського народу. Українці, казав він, повинні творити власне й сильне господарство, оскільки не мають іншої зброї. Розбудовуючи кооперацію – «свій до свого по своє» – ми творили силу духу, національного опору, перед якими заломилася найсильніша зброя ворогів.

Практично кожна нація репрезентує подібні емблематичні постаті, які своїм словом демонстрували почуття етично творчої відповідальності за істину, створювали авторитет плодотворним ідеям. Цілком закономірно, що Микола Шлемкевич порівнює сучасну йому

⁷ Консерватизм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 1998. – СС. XX, 144, 283, 285, 444, 445.

⁸ Докладно про світогляд і творчу діяльність М. Ганді див.: Гальтунґ Ю., Несс А. Політична етика Ганді. – Львів: Місіонер, 2001.

122

публіцистику з міфом. «Її місце в духовній культурі виглядало б так: вона – це розтоплена і незрізничкована ще лава життя, в якій вже застигли ясні криштали наукових стверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стільки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого і скерованого в будучину. Публіцистика – це зачатки нових кристалізацій духу і дійсності, їх передбачення і передчуття, вкладені в слово. Публіцистика – це дрімуча філософія, а філософія – це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика»⁹. М. Шлемкевич радить боротися з противником «яскравішим, правдивішим, гострішим поглядом», щоб у зіставленні різних поглядів, критичного аналізу, естетичних студій формувати «смак суспільства і разом з тим усвідомлювати стиль доби». Відтак через акумулювання думок різноманітність життя підкорюється якійсь одній ідеї, одному задумові, в рамках одного порядку.

Логічний і такий висновок М. Шлемкевича: «Якби Сковорода жив сьогодні, він був би правдоподібно проповідником і публіцистом»¹⁰. Говорячи про вирішальний вплив публіцистики в житті українців, М. Шлемкевич вживає таке визначення: «Своєрідна неминучість нашого духу,.. прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя»¹¹. Якщо й надалі осердям українського мислення є прагнення справедливого, водночас гарного життя, потреба у світоглядній публіцистиці буде зростати. Щодо кризи цієї сфери творчості, то М. Шлемкевич називає такі причини: послаблення пафосу правди, звідси софістика 30-х років XX ст., скептицизм, ірраціоналізм, відречення від пошуків спільної мудрості – отже, переконування поступилося місцем перекрикуванню, перекривлюванню думок і слів, всьому вишуканому духовному теророві, аморальність самих публіцистів, комерціалізація преси, яка знизила рівень і гідність видань та їхніх працівників. Знову ж таки це спричинило продажність духу. М. Шлемкевич водночас засудив безхребетний скептицизм західної ліберальної публіцистики.

⁹ Шлемкевич М. Новочасна потуга (ідеї до філософії публіцистики...). – Нью-Йорк; Торонто, 1958. – С. 114–115.

¹⁰ Там само. – С. 128.

¹¹Там само. – С. 130.

123

Цілком сучасно звучать такі висновки цього теоретика світоглядної публіцистики: «Боротьба за існування і за зрівняння з розбагатілим довкіллям займає весь час і, на жаль, часто всю душу людини. Вона вдихає в себе такий простий і легко зрозумілий матеріалістичний світогляд і його мораль, що ними при всіх ідеалістичних і релігійних декораціях фактично керується довкілля»¹². У тому світогляді й у тій моралі найвищою цінністю і мірою цінності людини є достаток, заробіток. Тож на пресі лежить майже вся відповідальність за духовне обличчя суспільства. «Куди ж веде його преса: до культури, чи до підкультури? І одна, і друга мають свої критерії. У культурі ними є цінності правди, краси, добра, справедливості, об’єктивовані в науці, мистецтві, релігії, моралі, порядку життя, а живим знаком їх є освіченість і шляхетність людини. У підкультурі місце освіти займає грамотність, місце шляхетності – пожадливість і сильні лікті, а місце ідей та цінностей – фрази, загальники, гасла, якими півінтеліґент без вагання і сумнівів, самовпевнено рішає всі проблеми світу й життя. В культурі розвиток суспільства спрямований знизу вгору. Підкультура тримається рівнянням вниз. Куди ж скеровує преса наше суспільство? Чи вгору, до пізнання світу, до критичного передумування проблем і розвиткових тенденцій; вгору вище описаним шляхом від окремих переживань через їх просвітлення аж до їх порядку і системи в світогляді й філософії; вгору шляхом, що означає справжню свободу духу і свободу преси? Чи вниз, шляхом підлещування пристрастям і смакові маси і шляхом приподобання її речникам; униз шляхом, на якому голосно підкреслювана свобода стає також тільки порожнім звуком, що прикриває неволю духу і фактично залежність преси? Це питання совісти кожного поважного публіциста-журналіста...»¹³.

Рівень преси, отже, й рівень суспільства, на думку М. Шлемке-вича, піднісся б, якби у вищій школі розробляли підставові поняття, за допомогою яких журналісти упорядковували б хаос фактів і подій, оцінювали б їх. Інтелектуальною короткозорістю слід вважати невміння бачити нюанси життя. XX сторіччя, крім інших непривабливих епітетів, назвали також «добою приниження слова». Треба «допомогти повернути

¹² Шлемкевич М. Новочасна потуга (ідеї до філософії публіцистики...). – Нью-Йорк; Торонто, 1958. – С. 141–142.

¹³ Там само. – С. 140–142. 124

слову його достойність, достойність шляхетного матеріалу, в якому об’являється правда, а не матеріалу, з якого тчуть завіси туману для людської думки»¹⁴.