1. Нагнітання деструктивності

Посилення глобальної напруженості, викликаної передовсім матеріальними чинниками (боротьба за ресурси, зиск, економічна, політична і мілітарна експансії та ін.), у журналістській теорії та практиці породило нові стереотипи. Маємо на увазі терміни «когнітивний дисонанс», тобто уявлення людини про реальність не відповідає їй, «повернення» (до цивілізації, до норми, до Європи), «пост», що окреслює те, від чого втікаємо, а не стан, в якому перебуваємо, «пост-комунізм», «постмодернізм», «ендизм» (англійське – The End). Вже 1992 року лондонська газета «Таймс» підкреслила, що підготовлено до друку понад 150 книг зі словом «кінець» у заголовках. Стосувалися вони теорії мистецтва, політики, християнства, конверсії, освіти, елітаризму, цнотливості, сіонізму, сім’ї, материнства, науки. Ендизм став найпотужнішою і найекспансивнішою ідеологією періоду «зміни імен», радше – епох. Домінує інформація про погибель. Людина налякалася самої себе.

Життя у переконанні про неминучість апокаліпсису стало нормальним станом людини. Страх (до слова, 70 відсотків фактологічної та пояснювальної бази сучасних медій) паралізує, зосереджує на собі думки і не дає жити. Також він стає гробокопачем для демократії. У виданій наприкінці 2005 року книжці «Політика страху» британський соціолог з університету Кента Френк Фуреді доводить, що сьогодні

169

страх є найдошкульнішим відчуттям людини. Ми живемо на «ринку страху», – стверджує Фуреді, – на якому групи «торговців», що співпрацюють, вихваляють і продають свій товар. Що гірше – страх визначає спосіб нашого мислення не тільки про власне життя, а й також про політику, спричиняє втрату віри в сенс громадської діяльності, ширше – у зміну світу на краще.

Як можна не втратити почуття міри, якщо день у день тисячі газет, десятки тисяч радіостанцій, телебачення буквально нашпиговують свідомість сучасної людини терористичними загрозами, глобальним потеплінням, споживанням генетично-модифікованих продуктів, епідемією повноти, раком мозку, спричиненого використанням мобільних телефонів, навалою іммігрантів з Африки, Азії і т. ін. Дуже показово, що автор передовсім характеризує так званий цивілізований світ. Сучасна ліберальна держава з дозволу громадян, які втрачають віру у власні сили, стає нянькою і навіть терапевтом щораз більшої кількості наляканих і скривджених. Фактично суспільні групи домагаються статусу жертви: жінки, убогі, самітні батьки, іммігранти, гомосексуалісти, мусульмани¹.

Забігаючи наперед, відзначимо, що докладну рецензію-розмис-лення на вказану книгу вмістила польська газета «Жечпосполіта». Автор матеріалу Даріуш Росяк через використання широкого діапазону арґументів, які дотичні до самої ідеї книжки Фуреді, але водночас залучають найвищі пласти філософської, політичної, культурологічної, соціологічної, економічної думки, – демонструє утвердження у світовій публіцистиці перспективної форми осмислення не тільки поточної, а й субстанційної інформації, сягає культурної пам’яті багатьох народів².

Про знікчемнення людини під сучасну пору пишуть щораз частіше. При цьому використовується різноманітна стилістика: від знаменитого Сверстюкового окреслення «цивілізація виросла, людина змаліла» до висновку сучасного англійського філософа Джона Грея про те, що «Америка має відкинути думку про перетворення світу за власною моделлю»³. Такий результат утвердження пріоритету дочасного й руйнації

¹ Furedi F. Politics of Fear. Beyond Left and Rignt. – Continiuum, 2005.

² Rosiak D. Koniec jest blisko? // Rzeczpospolita. – 2006. – 25-26 lutego.

³ Makowski J. Zabujcze mity nowoczesności // Rzeczpospolita. – 2006. – 2-3 wrześn. – S. 11.

170

вартостей передбачали давно, й донині акцентують на цьому речники сакрального інтелектуалізму. Однак їх голос затінюється напористим хором сповідників цинічного інтелектуалізму, що живиться детермінуванням життя суто економічними і політичними чинниками.

Чому явище нагнітання деструктивності стало домінантним? Коли сфера духу, як і сфера матерії, калькулюється вигодою, неминуче настає конкуренція не кращих, продуктивніших ідей, не ефективніших розв’язок гострих проблем чи в локальному, чи у глобальному вимірі, не шляхетних позицій, а таких ідеологем, таких дій, які мають приносити якнайбільший зиск негайно і максимально. Якщо у плані аксіологіч-ному «премудрість виступає як цінність сакральна»⁴, то матеріалізм «розмиває» істину у безлічі фрагментів суто прикладного характеру, де успіх і ефективність навіть у царині мас-медіа визначається накладом, рейтингом, прибутком цілком комерційного виміру. Власне, на цьому базується оця пропаганда вже понад три тисячі літ, яка від первісного призначення «плекати саджанці нових думок» поступово перейшла у тотальну площину прання мізків. Про це конспективно, але переконливо пише Олівер Томсон у монографії «Історія пропаганди»⁵.

На основі нових фактів, осмислення минулого ми вчимося розуміти сучасність, чітко визначати її кризи. Саме так народжується реальне усвідомлення перспектив, у царині мас-медіа – у тому числі. Найперше завдання засобів масової інформації сьогодні полягає у тому, щоб зняти тоталітарний шар свідомості, мислення, поведінки й діяльності усього загалу. «Тоталітаризм завжди намагається створити атмосферу боротьби... Оскільки корені його влади йдуть від бунту проти статус-кво, головною його турботою стає збереження своєї революційної природи. Звідси уславлення і освячення боротьби»⁶.

Неолібералізм – набагато витонченіший варіант тоталітаризму, оскільки базується на «плюралізмі». Цей термін латинською мовою означає «множинний». Зазначена концепція стала нині вживатися у значенні «свободи міркувань», «свободи слова», «свободи думки».

⁴ Аверинцев С. Связь времен. – К., 2005. – С. 12.

⁵ Thomson O. Historia propagandy. – Warszawa, 2001.

⁶ Бжезинский Зб. Перманентная чистка: Политика советского тоталитаризма (главы из книги) // США: экономика, политика, идеология. – 1990. – № 8. – С. 70.

171

Щодо останнього, то це незграбний плеоназм, адже думка існує лише тоді, коли вона вільна. За філософією, плюралізм передбачає безліч первоначал (істин). Але це безплідна концепція світосприймання, що з погляду основ пізнання (гносеології) стверджує відсутність об’єктивної істини. У такому розумінні словосполучення «плюралізм думок» дозволяє «політичну анархію» та існування безлічі правд. Деструктивність цієї концепції привела до обвалу у царині духовності, бо коли «плюралізм думок» – то все можна. Звернемо увагу: в науковому обігу використовують не дефініцію «плюралізм», а – «плюралізм думок», тобто однакову цінність мають добро і зло, відтак на одні терези закону кладуться жертва і кат (Д. Маляренко). Цю софістику розвінчав ще Сократ, а Христос застерігав від «закваски фарисейської». Нинішній індетермінізм і визнає абсолютну свободу людської волі, під виглядом «об’єктивності» виеліміновує шляхетну мотивацію творчості. Те саме зі словами «громадянин», «толерантність». Медіамагнати в Україні та інших державах, як правило, мають подвійне громадянство, що дає широке поле для маневрування, обминаючи ретельний і відповідальний пошук істини⁷. А хіба можна толерувати тотальне зло, яке тиражується мільйонними тиражами і розливається на більшості телеекранів так званих цивілізованих країн?

Як влучно зауважив Іван Франко, при різниці «вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра». І тому дискусія «розбуджує щораз більше пристрастей та фанатизму, відбігає від мети й утруднює її осягнення». Великий майстер шляхетної думки й влучного слова ратує за вияснення «фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради», тому не приймає «односторонности, виключ-ности та зарозумілості», правила «із білого робити чорне», перетворювати полеміку в «кпини, наругу, окрики та запитання», не даючи «нам ніяких фактів для основнішого обсудження цієї справи»⁸.

Нинішній орієнтир на конкуренцію обумовлений концепцією вигоди. Проти істини виступають такі течії, як позитивізм, який стверджує, що усі ідеї релігійного характеру є недоказовою нісенітницею,

⁷ Mistewisz Е. Władcy mediów // Wprost. – 1997. – 14 wrześn.

⁸ Франко I. Zur Judenfrage (до юдейського питання). – К., 2000. – С. 11, 18, 22.

172

екзистенціалізм, прихильник атеїстичного крила якого Жан-Поль Сартр казав, що оскільки Бога немає, то людина є покинутою й існує в абсолютно байдужому всесвіті, скептицизм, який заперечує, що через спостереження і мислення можливо досягти істину про існування, прагматизм, який визначає справжню цінність наших переконань тільки практичними наслідками для людини, наприклад, зміною освіти норм моралі і вважає істину неважливою саму по собі.