Про мудрість...

Розстріляти відродження і розкуркулити національно свідомого господаря-українця... Цього виявилося достатньо, щоб знепритомнів дух творця хліба. І, як наслідок, житниця Європи, що годувала мільйони, вкрилася мільйонами скоцюрблених й опухлих хліборобських тіл...

Про що волають Небеса устами зґвалтованих голодним мором душ? Про що просить голодна Правди українська історія... Невже про помсту?.. Мабуть, про мудрість. Нащадкам невинно убієнних судилося бодай силою уяви повторити хресний шлях українського селянина, щоб у майбутньому уникнути смітника історії.

Г.М.

342

Парадокс імені Сталіна

У темряві холодного листопадового вечора запалю невеличку свічку. Одну маленьку свічку на своєму підвіконні. І її слабке кволе тіло танутиме, як танули тисячі слабеньких дитячих тілець, замучених, знесилених голодом; як символ голодного 33-го... У вікні навпроти також спалахне маленький вогник. А там ще і ще виринатимуть з темряви свідчення пам’яті тих, яких й не запам’ятаєш усіх, як би не намагатися. Бо всі – це мільйони невинних мучеників, ціле покоління, яке не проросло в майбутнє нічим, окрім високих і низьких хрестів на братніх могилах. А тепер ви кажете: нації бракує справжніх політиків? А може, 33-й винищив якраз частину генофонду політичної еліти. Занепадає сільське господарство? Не можемо сформувати національної ідеї? Велика Україна розмовляє навіть не українською мовою? – А може, то всього-на-всього розрив генної спіралі етносу в 32-33-му? Хіба не це криється під назвою ґеноцид?

Навіть важко повірити, що злий людський геній наважився витворити цей жахливий штучний парадокс на врожайних українських чорноземах. Парадокс під назвою: «ґеноцид імені Сталіна».

...Просто вдивляюся в темряву четвертого десятиліття XX віку, а звідти лише безмовні села витріщаються чорними вікнами в космос. Не брешуть собаки. Не риплять між свіжими сніговими заметами людські кроки. Нікому ворожити на Андрія. Ніхто не виглядатиме Різдвяну зірку і не запалить свічку на Свят-Вечірньому столі рука дбайливого господаря. Лише чорні круки, замість білих Ангелів, принесли цим людям благу вість.

А коли догорить моя свічка і погаснуть свічки сусідів, і коли вже самотні Ангели позбирають наші молитви до неба, ще горітимуть наші серця і спливатимуть у вечірній тиші гарячим смутком, як хвилина мовчання, що триватиме вічність в одному із вимірів української душі.

Анна Рогожина, ЖРН-53м

343

Спогад про голодні очі

Погасла свічка, сконали діти, Загинули всі, хто їсти хтів, Згасали очі – де їх подіти... Здолати голод ніхто не вмів. Мільйони сердець бажали хліба, Мільйони душ померло за окраєць, І сотні тіней вивозили в небо Жита й пшениці у прагненні мерця. Косила смерть, забувши про могили На життєдайній матері-землі. Дарма що Бога в унісон молили, Дарма, – при владі грішні королі. Запахло цвіллю вкрадених полів, Задихало бажанням вмерти. Ми створимо із схилених голів Ланцюг скорбот прикликаної смерти. Голодний подих вражених очей Закрив свідомість. Треба жити! Не можна прагнути усіх речей, Що мають назву «їсти» й «пити». Не треба... Та як їх не хотіти? Як придушить людську потребу? Лишається в землі зотліти, Без похоронення, без гробу. Схиляю голову, відкрию душу Для тих зголоджених мільйонів. Лампадку запалю, бо мушу Згадати час придушених прокльонів.

Ольга Мончук, ЖРН-53м

344