2. Онтологія публіцистики

Онтологія публіцистики полягає у її всеохопності, на відміну від науки, яка визначається переважно матеріальними онтосами, до того ж – відзначається специфікацією. Публіцистика має справу з матеріальними і духовними субстанціями, життєва прив’язаність до правди в ній поєднується з метафоричністю, здогадністю; вона – цілком ідентифікована інтелектуальна реальність, яка фіксує динаміку життя, мислення і психології.

Для журналіста важливо не лише якнайкраще споглядати, «але й живити спогляданням душу»²³, заглядати за межі спрощених схем, зберегти пам’ять про вияви доброчинності і протиставити нечесним

²² Листи до Приятелів. – 1954. – Ч. 12. – С. 4.

²³ Плутарх. Вибрані життєписи. Перікл і Максім Фабій // Всесвіт. – 1991. – Ч.9. – С. 112.

239

словам і ділам пострах ганьбою у потомстві (закон відплати), тобто підходити до історії не лише як ретельний літописець, але й як мислитель. Аналіз, відзначений сильною, глибокою думкою, благочестивий спосіб мислення, синтез – ось що потрібно сьогодні.

Минуле без дум реанімує найгірші із передсудів, виплоджує свого раба і закриває історичній свідомості вхід у політику і соціальну практику. Цілком очевидно: думи осяжніші, животворніші від аналізу, він є лише складовою частиною публіцистики думання, інакше кажучи, евристичності статті, есе, міркувань у формі діалогу та інших форм. Лише за цих умов і за сповідування принципу «правди про людину, оте ессе homo, до якого належить світ людини, й історія, і середовище людини, як рівно ж суспільний, економічний і політичний контекст»²⁴, можна сприяти нагромадженню творчих і моральних ідей. До того ж, потрібно врахувати ряд обставин.

По-перше, публіцистика за своєю природою, як правило, не ставить перед собою завдання донести атмосферу, викристалізований дух, деталі і характер обговорюваної епохи у всій її повноті. Бо в такому разі розкриті «білі плями» можуть частково перетворитись у схематизм.

По-друге, правда може мати статичний характер, себто, обмежуватись констатацією. Цього замало. За правдою має йти справедливість, про що з великою силою переконання пише Євген Сверстюк: «І найскромніше життя є чудовим, коли воно творить історію свого народу... Людина починалася з того, що утверджувала вищі цінності над своїми поточними інтересами і нахилами своєї хисткої природи, утверджувала сувору дорогу нагору до Вищих Цінностей, переступаючи минущі, сьогоденні... Ні, таки зовсім не химера – правда, совість і ті чесноти, на яких досі тримався світ»²⁵.

Оскільки немає в культурі вищої мети, як вироблення Особи, журналіст повинен усвідомити, що його основне завдання «полягає не у збиранні інформації, а в поширенні правдивої інформації, встановленні рівноваги між тим, що він жадібно поглинає з вірою

²⁴ Istota, wielkość i odpowiedzialność sztuki i publicystyki // Jan Paweł II. Wiara i kultura. Redakcja Wydawnictwa KUL. – Rzym – Lublin. – 1988. – S. 88.

²⁵ Сверстюк Є. Кожний день – це нове народження. – На землі, благословенній Апостолом // Греко-католицький церковний календар. – 1992. – С. 104-105, 110.

240

в добро у світі, сповненому фальшивих цінностей, і тим, що він вихлюпує. Межа між ними невловна й рухлива. Єдиним фільтром у даному разі є лише його сумління»²⁶. Сприяти тому, щоб «закінчилося повстання мас», карнавал і людина могла заглибитися в себе (Ортега-і-Гассет), одухотворити розум, «вкласти» його в серце (Памфил Юркевич), щоб нарешті позбутися протиріччя, коли за надзвичайного розквіту індивідуалізму у XX столітті окрема людина залишається нещасною (Юнг), – мета шляхетна, бо це веде до того, аби стався той духовний перелом, котрий неминуче приведе до зцілення.

Сковородинський ідеал «шукання істини» якнайповніше орієнтує публіцистів на шляху творчої заанґажованості у вироблення Особи. Згадаймо В. Вернадського, щоденники якого, до слова, є зразком високої публіцистики думання вголос – їх останніми роками друкувало багато видань світу: «Я впевнений, що все вирішує людська особистість, а не колектив, elite країни, а не демос, й у значній мірі її відродження залежить від невідомих нам законів появи великих особистостей... Звичайно, що нічого не зробить із цим соціалістична схоластика, як не зробило царське самодержавство і православний синод. У силу вільної думки я вірю як в єдину реальну силу, більш могутню, ніж це думаємо в наших політичних розрахунках...»²⁷.

По-третє, деякі журналісти-дослідники минулого намагаються прикувати увагу читача до ефектних сюжетів історичного процесу, мало дбаючи про достовірність. Слід вибудовувати арґументацію таким чином, щоб вивчати не довільно вирвані фрагменти історичного процесу, а гармонію духовного існування загалом, відповідаючи на питання: «Хто ми?». Це – ключовий термін при аналізі історичного минулого. Зрозуміло, необхідно усвідомити можливості і межі компетенції історичного розуму, єдність і багатоманітність всесвітньо-історичного процесу, побачити його у перспективі загальнолюдських вартостей, зрозуміти ті альтернативи, що їх таїть у собі майбутнє.

Яскравим прикладом такої публіцистики стала розмова Чінгіза Айтматова з Дайсако Ікедою, вміщена в «Літєратурной газєтє» під

²⁶ Лакутюр Ж. Кодекс журналіста // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Ч. 11. – С. 15.

²⁷ Вернадский В.И. «Я верю в силу свободной мысли» // Новый мир. – 1989. – №12. – С. 214.

241

заголовком «Дух дихає, де хоче...». Йдеться про відсутність самосвідомості і самоаналізу, що перетворює людину в раба. Ікеда каже: «Людина, яка розсталася з Богом, починає сліпо вірити в розум. Тим самим вона необмежено звільняє бажання і забезпечує швидкий розквіт науки і техніки. Насправді, віра в розум дає людині максимум життєвих зручностей, але сама по собі вона аж ніяк, жодним способом не пов’язана із звільненням людини»²⁸.

У цьому місці перервемо виклад і аналіз зазначеної публікації, щоб звернути увагу на багатозначну думку Олександра Меня: «...в істоті людини є щось, що знаходиться у глибокій невідповідності із життям тіла і навіть іде врозріз із найважливішими фізичними потребами. Людина не лише здатна піднятися над абсолютною залежністю від цих потреб, але саме у цьому звільненні, у цій владі над власною психофізичною природою закладена основа істинно людського... Саме одухотвореність творить людину як таку»²⁹.

Історія не може бути лише зовнішнім феноменом, вона неодмінно мусить мати абсолютний сенс і зв’язок із абсолютним життям, себто мусить бути онтологічно запрограмована. Тому здійснюється у надрах Абсолютного. Ось чому обидва співрозмовники переконливо доводять перевагу людяності, необхідність позбутися гордині (підкріплючи історичними фактами її згубний вплив на людину, на народи), диктатури держави, акцентують увагу на відповідальності за те життя, в якому перебуваємо.

Цей діалог – жанр співбесіди, який вимагає від читача багато терпіння і вдумливості (скажімо, стосовно деяких аспектів філософії буддизму). Виділимо таку думку: «Найкраща частина зерна, яке добувається у поті чола, завжди служить насінням нового врожаю, і в цьому полягає вічність хліба. Так і в житті – умудрені роками покликані залишити після себе плодоносне зерно слова»³⁰. Айтматов слушно каже про зникнення епічного бачення світу, про практику абсурду замість притчі. Підкреслимо, що діалог – мудрий спосіб наблизитися до спільної, надто важливої для всіх істини. Названий діалог вийшов

²⁸ Литературная газета. – 1991. – 10 апр.

²⁹ Мень А. История религии. – М.: Изд-во Советско-Британского совместного предприятия «Слово». – 1991. – Т. 1. – С. 91.

³⁰ Бердяев Н. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – С. 46.

242

напруженим, він став результатом взаємодії і прагнення до істини, до правди, перед якою всі рівні і в якій всі єдині, про що й засвідчує історія. Тут бачимо приклад автентичної толерантності, а не форму задоволення своєї особистої амбіції, досягнення корисливої мети.

Минуло багато років з часу цієї вельми повчальної розмови. Відтоді Айтматов став надзвичайно популярним у Європі, зокрема в Німеччині. Унікальне явище: священики нині запрошують письменника в кірхи і поступаються йому місцем за алтарем. У розгорнутій проблемній статті в газеті «Ізвєстія» «Реквієм птахам, що відлітають» (про новий роман Чінгіза Айтматова, присвячений змінам сенсів життя), Ядвіга Юферова пише: «І те, що він говорить, як людство напередодні третього тисячоліття повинно позбутися вікових проблем: воєн, політичного терору, екологічної та моральної катастрофи, – стає для прихожан найактуальнішою проповіддю і молитвою»³¹.