5. Місійність слова

Йдеться про непорочність розуму. Ідейний архітектор італійського Відродження XIX століття Джузеппе Мацціні залишив нам блискучі розмислення про суть публіцистичної творчості, що її він не відділяв від культурної, суспільно-політичної діяльності в ім’я об’єднання своєї батьківщини і встановлення республіканського ладу. Наведемо деякі гостроактуальні донині судження: «Усі пишуть, щоб писати, а не вчити. Серцю кожного близька слава публіциста і письменника, а не слава АПОСТОЛА ІСТИНИ. Творчість перестала бути моральним служінням. Егоїзм вразив душу. Іронічна філософія роз’єднує. Ми реєструємо факти, не думаючи про їх причини. Все поділене, розчленоване. Ми загрузли по горло в аналіз, у фрагментарність», «Слово має бути моральне, бо воно є тінь великої істини, бо воно збуджує закладені в нас моральні сили, бо воно вчить нас глибокій думці», «Сполучіть факти з принципами – і ось перед вами Всесвіт, прекрасний, плодотворний, гармонійний Всесвіт, чудо взаємозв’язку, де ніщо зі створеного не буває втрачене для людства, де світло надії кличе людину до дії... Істина міститься саме у принципах, а факти є лише символами цих принципів...» .

Під сучасну пору цим постулатам відповідає творчість філософа-публіциста Сергія Кримського, його візія розвитку науки, політичної думки. Саме зважаючи на філософічність публіцистики, можемо дещо перефразувати думку відомого філософа сучасності: публіцистика вирішує на шляхах пошуку загального три основні питання. Перше: як жити, не знищуючи природу. Друге: як жити, не знищуючи самого себе. І третє: як жити, не знищуючи історію, тобто свої традиції, коріння буття та своє минуле³⁹. Це істина цілого, тобто онтологічний оптимізм. Ним маємо витіснити інсценізовані медіаритуали, «чековий» журналізм, викликаний конкуренцією серед мас-медіа, яка полягає в тому, що громадськість отримує лише ту інформацію, за яку заплачено більшу суму, водночас – зрівноважити актуальність (за будь-яку ціну) і журналістський обов’язок дбайливості.

³⁸ Див.: Маццини Дж. Эстетика и критика. Избранные статьи. – М.,

³⁹ Кримський С. Три філософські питання // День. – 2004. – 22 квіт.

33

Зауважимо, що обдаровані люди тільки тоді можуть творити по-справжньому і ставати воістину цінними для своєї сучасності (й майбутнього), коли знаходять у собі стільки мужності й вірності улюбленій справі, що забувають про себе, про своє особисте честолюбство і за повної умиротвореності несуть свій талант оточуючим. Неорганізована, нестійка істота не може носити у собі справжнього таланту. Літературні вправи Парамонова, Познера, Малінковича та багатьох інших сповідників «загальнолюдських вартостей», їхній інтелектуальний пінг-понг часто вражає малообізнаного, довірливого споживача інформації. Але запалити ентузіазмом, подвигнути на шляхетний вчинок, жертовність, солідарність з упослідженими й скривдженими ця «елітарна» журналістика неспроможна.

Ми часто чуємо, читаємо про «демократичне мислення», «плюралізм». На Радіо Свобода (російська редакція) передачу «Лицом к лицу» рекламують таким чином: «Західний журналіст – відстороненість, місцевий – заанґажованість, Радіо Свобода – об’єктивність». Йдеться не лише про логічне неузгодження, своєрідний плеоназм (відстороненість-об’єктивність). Якщо вважається нормою поділ газет на «якісні» і «масові» (за винятком Японії), то як бути з тим фактом, що кожна людина має право на гідне життя, доступ до предметної, не сфальшованої інформації, на захист від дезінформації, деморалізації, адже замість вдумливого співбесідника ринок пропонує порнодовідник. Концепція «прав людини» й має гарантувати всім рівноправну участь у суспільних процесах, захист від системи інформаційного терору. Про справжнє демократичне мислення можна говорити лише за умови, коли людину трактують не як виробника чи споживача, а як ближнього, який, навіть обтяжений пороками, успадкованою генетичною недосконалістю, заслуговує любові, милосердя. Журналістика й покликана боротися за людину в людині.

Журналіст-професіонал ніколи не сумнівається, що істина як онтологічна категорія вимагає точного відображення дійсності; істина-правда як моральна категорія вимагає цивільної мужності не обдурювати, не маніпулювати словом, образом, звуком. Позиція справжнього фахівця, отже, об’єднує обидва розуміння істини.

Відомий футуролог І. Бестужев-Лада, досліджуючи руйнівний вплив ЗМІ, дуже влучно нагадав про шляхетний спадок людства: «Перегорніть усі казки, увесь фольклор народів світу. Ніде ви не

34

зустрінете смакування насильства як такого. Завжди добро в кінцевому підсумку перемагає зло. І той, хто підняв меча, від нього й гине. Усюди милосердя ототожнювалося зі шляхетністю, а насильство – з підлістю. Тому що вікова народна мудрість підказувала: культивуватимеш насильство, заграватимеш зі злом – одержиш у наступному поколінні виродків, які турбуються тільки про власну вигоду. І народ твій згине з лиця землі»⁴⁰. А класична література, сюжети якої базуються на Біблії? За рідкісними винятками, вона пробуджувала й донині пробуджує людське в людині.

Заслуговують на увагу кілька засадничих міркувань теоретиків, практиків, дослідження, виконані нещодавно. Професор університету в Саламанці (Іспанія), член Королівської академії моральних і політичних наук Олегаріо Гонсалез де Кардедал нещодавно в оригінальній формі листа до приятеля з нагоди сторіччя газети «Діаріо де Авіла» (Diario de Avila) виклав своє бачення ролі газети і журналіста. «Газета є структурою і душею» – вже перший постулат авторитета іспаномовного світу істотно коригує англо-саксонське розуміння журналістики. Необхідно, вважає він, керуватися шляхетністю, яка має осягнути свободу. Яку маєте душу і якій душі служите? Треба самого себе запитати про вирішальні вартості, з позиції яких мислимо, на яких базується власне життя і яким треба служити – своїм пером.

Отож, доводить він, двома найсвітлішими ідеалами кожного видання є розвиток шляхетності і зміцнення свободи людини. На відміну від усталених на Заході пріоритетних завдань преси – «інформувати, розважати», Гонсалез де Кардедал ці пріоритети вибудовує таким чином: інформувати, розважати, ВЧИТИ, СПОВНЮВАТИ НАДІЄЮ. Людська особистість реалізується через занурення в історію і через свою відкритість на вічність. Обидві ці дійсності треба розпізнати, зінтерпретувати й подати споживачеві інформації.

Журналістика не може бути місцем тривіалізації, узалежнення і Деструкції людини. Хто не вміє прочитувати, вичитувати історії людини, перестає розуміти Боже Об’явлення. «Через сторінки газет мають впливати на нас герої історії та ангели вічності». Треба забезпечити

⁴⁰ Бестужев-Лада И. Оскорбление действием. Куда ведет нас пропаганда низменных инстинктов на телеэкране // Литературная газета. – 2002. – 2-8 окт. – С. 6.

35

творчу відданість своїм джерелам, бути вірним людям, коли обговорюємо їхні проблеми з їхніх позицій.

Що означає: бути журналістом? Олегаріо Гонсалез де Кардедал вважає, що журналіст, по-перше, міністр слова, по-друге, творець дійсності, по-третє, інтерпретатор ситуації, по-четверте, речник людської кондиції, по-п’яте, учитель людей, нарешті – свідок несхитної людської надії, отже – Абсолюту.

Деякі уточнення вартують повнішого відтворення. «Немає нічого святішого, ніж слово, завдяки якому душа проникає до іншої душі, щоб заіснувати в єдності, щоб переказувати надію... Ми залишаємося людьми, коли слово робить нас здоровшими, просвітленішими, творцями дійсності. Кожна справжня праця витворення слова є святою, містерією, оскільки людський голос має бути луною Слова, яке по суті є Богом, Слова, через яке Він віддається нам і через яке промовляє до нас. Великою радістю є плекання сакруму слова»⁴¹. Предметна свідомість принижує людину, обмежує поле її мислення й практичної дії. «Зміна звичаїв, ментальності, урядів, символів, форм політичної активності, експресії релігії спричиняє глибокі кризи, оскільки люди не можуть витлумачити і сприйняти всього, що діється довкола. Тому треба допомагати людям зрозуміти світ – що діється, для чого діється – і нічого їм не станеться, якщо візьмуть на себе відповідальність. Криза перестає бути критичною, якщо з’ясовуються її джерела і наслідки. Журналіст є тим, хто аналізує ситуацію. Його діагноз є ліками для читачів, які таким чином знаходять у журналісті керівника, лікаря і приятеля»⁴².

Віра журналіста в ідеали – надійний фундамент переборення спокус марнославства, вигоди, призвичаювання до зла, до фарисейства влади, яка прагне підлабузнювання, до нудоти, яка сприяє повторенню стертих стереотипів і марнує те, що нове, до безнадії, яка вгризається в єство. Гонсалез де Кардедал наприкінці листа до приятеля зупиняється на життєвих обставинах і професійній діяльності, що формують добротного журналіста. «Треба закорінюватися в гумус правди, оскільки тільки вона дає вологу, аби видобути живильні соки і зробити нас жи вими.

⁴¹ Olegario Gonzalez de Cardedal. List do przyjaciela dziennikarza // Dziennikarski etos. – Olsztyn, 1996. – S. 300-301.

⁴² Ibid. – S. 302.

36

Є правда – треба її шукати, бути з нею, служити їй. ВАРТОСТІ ТРЕБА ШУКАТИ, СМІЛИВО АНАЛІЗУВАТИ, МУЖНЬО ПОКАЗУВАТИ. Треба відважитися йти аж до джерела. Sapere aude!»⁴³.

Досвід світової журналістики засвідчує: правда робить людей автентичними, їм надається гідність, трансцендентність. Хто нею підживлюється, спроможний відкрити її в інших. Хто її проституює і упокорює, той заплямовує людей і остаточно веде їх до безнадії. Слово журналіста є своєрідним трампліном, аби цілі й правдиві факти, думки інших, навіть опонентів, дійшли до споживача інформації без жодних додатків, які обмежують чи змінюють значення. Цинік навіть не намагається побачити речі в їх інтегральності, він постійно переінакшує правду або приховує її. Це ж призводить до смертельного ефекту: у журналіста деформується багатий простір правди, а в читачів – відхід від дійсності. Існують дві професії, переконаний іспанський вчений, – педагог і журналіст, які вимагають знання порядку дійсності і любові до людей. Тільки той спроможний предметно й дохідливо писати, хто знає специфіку світу і прагне познайомити з нею інших. Методи й техніка – речі вторинні.

Нарешті, ще такий аспект. Слід зберігати свободу щодо сильних світу цього. їх так багато, таємничих і неоднозначних, вони змінюються, а тому декого важко демаскувати. Часто думаємо, що це переважно політики й бізнесмени. Однак не тільки вони єдині – найнебезпечніші, оскільки їх легко розпізнати. Журналіст, який продається, знає, хто його купує і скільки йому платять. Існує також сила опінії, авторитету, особистих амбіцій, страху перед майбутнім. Існує ворожість тих, які не знаходять у виданнях, на телебаченні, радіомовленні схвалення своїх інтересів чи ідеалів. Усі ці сили треба швидко демаскувати. Тільки той, хто зберігає свою свободу, зберігає гідність.

Детальний виклад поглядів авторитетного теоретика й практика іспаномовного світу допоможе критично поставитися до нав’язуваної нам моделі журналістики, яка оперує однотипною продукцією, що виробляється стандартизовано, незалежно від важливості того, що відбувається у світі, буквально окупована рекламою, яка знекровила субстанцію щоденної газети, до новин ставиться як до розважального

⁴³ Olegario Gonzalez de Cardedal. List do przyjaciela dziennikarza // Dziennikarski etos. – Olsztyn, 1996. – S. 304.

37

матеріалу (телебачення і масові газети насамперед) і навіть воєнні дії висвітлює як гостросюжетний видовищний кінофільм, яка псевдоподії, інсценізовані тими, кому ці «новини» вигідні (президентські прес-конференції, кінофестивалі, конкурси краси, «марші протесту» та ін.), подає як новини, яка вкрай упереджена до «другого», «третього» світів, тих, хто не приймає ліберальних цінностей релятивізму, космополітизму, гедонізму і селективної моралі, політичної гри, яка, врешті, переважно задовольняється зовнішньою стороною дійсності, ігноруючи, як правило, глибинні процеси, тенденції розвитку світу. Звідси скептицизм – безбожна неправда світу, нерозуміння суті подій, їх контексту і можливих наслідків. Ідеологію споживацтва, фінансової, мілітарної могутності, пріоритету інтересів ЗМІ зробили модною, парадигмаль-ною. Інформаційний тріумфалізм, медіатизація дійсності вульгарно спростили палітру світу, плюралізм не передбачає доконечного вибору добра. Рідкістю стала орієнтація на безкорисливість, гідність, розумність, на відвагу, патріотизм, вартісність особи, одержимість віри.

Сіяти добре зерно (Мт 13:38), розпізнавати знаки часу (Мт 16:4), відкривати глибшу, правдиву дійсність – як це зроблено в Нагірній проповіді Христа, стало немодним, обтяжливим за диктату комерції. Якби сучасна конкуренція базувалася на пропозиції через медійну сферу кращих варіантів облаштування життя, удосконалення людської особистості, можна було б таку конкуренцію в проголошенні добра сприйняти. Свобода справді вирішує те, чи людина є суверенною і автономною особистістю. Але свобода преси – теж дійсність, яка підлягає деградації. Який сенс з допомогою необмеженої свободи знищувати свободу як істину? Сумління – компас життя. Із зіпсованим компасом до мети не дійдемо.

Та журналістика, яка бачила людину у перспективі правди, відкривала поколінням очі на їх істотні метафізичні потреби, не ігнорувала мислячих людей, не уникала розгорнутої аргументації, причому у найширшому діапазоні людського існування, – повинна повернути собі визначальне місце. Побачити великі істини можна очима тих особистостей, які загальновизнані як фундатори великих ідей, що живлять наше світосприймання й світовідчуття донині. Світові релігії створили надзвичайно стійкі інформаційні системи, які функціонують на тлі держав, інших людських співтовариств, але останні часто виникали й

38

зникали. Не ми володіємо істиною, а вона – нами, оскільки доля істини є могутнішою від усієї зброї світу, від усього матеріального багатства. Підкоряючись істині, жодна людина не буде приниженою, навпаки, це єдиний шлях, який ушляхетнює і веде до свободи. Ортега-і-Гасет акцентував: «Творче життя вимагає режиму високої духовної гігієни, високої чесності та постійних стимулів, які зберігають свідомість людської гідності»⁴⁴.

Ортегівські «постійні стимули» треба сприймати не лише як активність розуму й душі у пізнанні дійсності, а й як заглиблення у спадок попередніх поколінь, у «мудрість наших предків» (це вже думка Е. Берка). Абсолютна раціональність (гола фактологія, об’єктивність ЗМІ) приводить до згасання вогню творчості. Ось чому наша українська традиція публіцистики, починаючи принаймні від Іларіона («Слово о законі і благодаті») і Мономаха («Повчання дітям») аж до видатного есеїста Євгена Сверстюка зберігає і точний аналіз, і одкровення духу та інтуїції.