Невтишний біль нації

Голодомор 1932-1933 років... Тривожна згадка з минулого життя, що її вже відроджена українська нація навіки берегтиме у пам’яті. Спомин про два страшні роки, позначені чорною тінню смерті, сповнені холодною порожнечею і одночасно до безконечності пекучим болем... Пам’ять-судина несе холодну кров-трагедію до серця нації, а навічно роздражнений нерв історії передає імпульси із страшного «тоді» у «тепер»... Невтишний біль нації...

Масштабність Голодомору 1932–1933 років уявити нелегко, а ще важче зрозуміти його гірку суть. Насамперед тому, що причиною його були не природні чи техногенні впливи, а вміло замаскована у людській подобі нелюдськість, що зневажила дароване Богом життя, кинула на потоптання націю (не лише українську) і самого Творця. Брудними владними руками слуги безсердечності чинили масове вбивство. Реалізація незрозумілих стратегій розвитку забезпечувалась ціною смерті тисяч, десятків і сотень тисяч, мільйонів... П’яти, шести, десяти?.. Голод, народжений у затуманеній партійній свідомості та холодних кабінетах режиму, випровадили на українські простори, де він розкошував, без жалю фізично і психологічно знищуючи людей. Через виконання незбагненних урядових планів від голоду змусили помирати тих, хто здавна всю свою силу і любов віддавав землі-годувальниці. Як пише Орест Субтельний у своєму викладі української історії, саме селяни вважались «основною перешкодою революційним змінам» і, будучи акумулятором духовного національного багатства та джерелом животворчої енергії, стали «іграшками» у смертоносних руках тирана.

Біль того часу – біль не окремої людини чи сім’ї, а цілої нації, нашої нації, і навіть людства. Пом’янемо у ці дні жертв Голодомору... Бо це ж ми – українці, тільки сім десятків років тому.

Ірина Шутка, жрн-53м

340

Голодні повні засіки

Історія кожної нації мусить мати свої дзвони: веселі, сумні, величні, визвольні, дзвони перестороги чи перемоги, які б стояли на сторожі пам’яті, які б не дозволяли канути в небуття нашій національній основі. Кожна вагома історична подія – це окремий дзвін. Ним є і події 1932-1933 років, величезної трагедії – Голодомору.

Це був штучний Голодомор. У ті «скорботні жнива» (використовую вислів Р. Конквеста) українці зібрали достатньо збіжжя, щоб прогодувати себе. Але ж ні, потрібно було виконувати план першої п’ятирічки.

Цифри, дати, накази... Вони шокуючі, неймовірні. Їх треба знати, оголошувати, про них треба говорити, біль нашої нації, трагедію українців, яка ще й досі так мало висвітлена. Її дзвін для багатьох не є набатом.

Людей «замкнули» в царстві голоду, страху, ночі і... смерті. За межі території УРСР виїжджати було заборонено. Щоб «побачити» цю трагедію, варто прочитати хоча б «Жовтого князя» Василя Барки чи «Марію» Уласа Самчука... Як бути матері, на руках якої з голоду помирає її дитина; як бути господарю, сім’я якого помирає, бо в нього забрали усе зібране ним збіжжя. До крихти.

Зло... Страх перед тим, що хтось побачить, як ти їси напівгнилу картоплю чи паляницю з висівок і донесе... Ворожість один до одного; сусід, брат, сват – кожен може стати ворогом.

Яким повинен бути режим, щоб організувати усе це?.. Радянські ЗМІ мовчали. До 1987 року жодної згадки про Голодомор 1932–1933 років у радянській історіографії немає. Коли зараз усвідомлюєш все це, то пече біль за свій народ. А жити в той час, бачити це і ... нічого?!.

На таких прикладах, які, на превеликий жаль, були в нашій історії, ми мусимо зрозуміти: мовчати – гріх. Найбільшою цінністю у цьому світі є людське життя, биття кожного людського серця. Скільки ж їх зупинив Голодомор 1932–1933 років! А були ж іще голодомори 1921–1922 pp., 1946–1947 pp.

341

Проте цифри не розкажуть про всі втрати. Адже втрата – це страх, який оселився у серцях живих, це переламані ноги державного господарства, це знищення українського господаря, це, зрештою, понівечене покоління. За що?!.

...Дзвін Голодомору повинен жити в серці «живих і ненароджених» як застереження, як свідчення того, до яких наслідків приводить те, коли людське життя втрачає цінність для влади.

Коли світом починає управляти тотальне зло, ми не маємо права мовчати!

Тетяна Луцик, ЖРН-53м