4. Прогностичний аспект творчості

Із горизонтів XXI століття бачимо, з одного боку, банкрутство комерційно-маніпулятивної цивілізації, яка мусить полишити історичну арену, оскільки спричинила жахливу несправедливість і понизила людину, з іншого боку – збагнути небезпеку втрати не державності – цього вже не станеться, а найголовнішого ресурсу нації – чорноземів. Вже кілька років ведеться наполеглива пропаганда, під виглядом «турботи» про село, необхідності зробити землю товаром. Якщо тільки знімуть мораторій на продаж землі, ми опинимося в ситуації рабів на споконвічних наших землях. І тут багато рефлексій викликає вірш «Наймит» 20-річного хлопця з Нагуєвич, написаний 10 жовтня 1876 року. 130 років тому! Нагадаймо його собі. Селянин з дитячою душею, «з тужливим співом оре поле, оре не собі», хоч «земельку святу, як матінку, кохає», щоб з його трудів «на других хоч спливала небесна благодать». «Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки над нивою чужою. Він серцем молодий, думками все високий, Хоч топтаний судьбою». Франко нагадує, що селянин довгі століття чекає своєї долі, перебувши руїни, татарські лихоліття, ярмо панщини. Селянин не втрачає надії, мов велет той давній. Франко закінчує вірша такими закликами: «Ори, ори й співай ти, велетню закутий. В недолі й тьми ярмо. Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута, І ярма всі ми порвемо!». Поет не має жодного сумніву в тому, що «вольний власний лан» знову оратиме український селянин і що він у власнім краю стане «сам свій пан».

Дивовижа, але на початку XXI століття ця поезія «Наймит» набрала конкретних обрисів. Ми стаємо у власнім краю господарями, але давні загрози не зникли, навпаки, вони набрали зловіщого виміру. Ті чужинці, які гендлювали нашими землями, з допомогою недалекоглядних українських політиків, мають намір зробити українські чорноземи товаром і дати можливість скупити їх міжнародним спекулянтам. Патріотично заанґажована публіцистика вряди-годи загострює увагу на цьому питанні, але якось боязко, без залучення історичних арґументів, зокрема й думок, застережень Івана Франка. Щоправда, є винятки. Кілька років тому американський (український) професор Джеймс Мейс, до речі, з індіанського племені чарокі, в одному з коментарів у газеті «День» застеріг нас, українців, що ми доконечно мусимо вийти з довгої історичної

309

коми. На нашу думку, цей матеріал під назвою «Трагедія, що назріває» перевершує постановкою проблеми, арґументацією публіцистичні виступи багатьох авторів. Мейс пише: «Зверніть увагу на ситуацію, що назріває в українському селі, де ще проживає чверть населення країни. Незабаром люди, які оброблять найкращі сільськогосподарські угіддя у світі і які не мають ні грошей, ні влади, отримають сумнівне право продавати цю землю тим, хто має й те, й інше». Якщо це станеться, то, цитуємо далі Мейса, «більш привабливі сільські дівчата дванадцяти-п’ятнадцяти років завжди зможуть знайти собі місце на ринку білих рабів у Туреччині, або деінде, де їх перепродуватимуть знову і знову. Їхні брати... можуть продати свої послуги охоронців або поліцаїв, ...а їхні батьки шукатимуть шматок хліба» . Згадавши, що за сталінщини селяни були перетворені на рабів, Джеймс Мейс висловлює сумне передбачення: «А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати гвалт з цього приводу?»¹³. Від себе додамо: невже новітнім українським поетам знову доведеться, услід за Іваном Франком, писати вірші, подібні до тих, які містяться у циклі «До Бразилії», де Франко з болем відтворює стан українців: «Гей, розіллялось ти, руськеє горе, Геть по Європі і геть поза море».