2. Риторика Великої Французької Революції

Слід пам’ятати, що воля до хірургічного втручання у структури дійсності виявилася давно, а стала прерогативою з часів Великої Французької буржуазної революції 1789-1794 pp., від якої фактично була виразно зазначена могутність журналістики.

Нарощення атмосфери взаємного роздратування, вироблення подвійного стандарту сприйняття, руйнування віри, недопущення формування чеснот, впровадження у масову свідомість непевності й тривоги, суперечливих картин майбутнього, розбурхання й міфо-логізація науки, підживлення крайнощів, витіснення добродійних справ мітингами, памфлетами, політиканством, нав’язування людям безперервних спокус, оцинічнювання внутрішнього світу людини, недопущення знань до розуму загалу, підживлення свідомості туманними ідеями про Свободу, Рівність, Братерство, Царство Справедливості, «суспільний прогрес», «благо народу» та ін., максимальна експлуатація соціальної, сексуальної, інтелектуальної суєтності й пихи так званого авангарду суспільства, збудження ігрового інстинкту, глузливе, «фейлетонне» ставлення до усього шляхетного, чистого, перевіреного віками десятками поколінь, до позитивних задоволень, вилучення зі свідомості навіть згадки про призначення людини як Боготвірного феномену, під’юджування сварливості, нетерплячості, жорстокості, себелюбства, створення перманентної загальної дезорієнтації щодо основоположних вартостей та орієнтирів, підживлення почуття максимальної вигоди, відволікання свідомості людей від первісних моральних засад, нівечення волі через безлад у розумі, заохочення фальшивої

173

духовності – усі ці способи, прийоми, постулати, принципи окупації свідомості були великою мірою випрацювані публіцистами (вони й вожді) Великої Французької революції.

Можемо зрозуміти хід міркувань Алексіса де Токвіля про цілеспрямоване розшарування й розбещення нації. Коли почала відроджуватися громадська думка, керівництво нею дісталося виключно філософам, додамо – переважно атеїстам. На підставі абстрактних засад (зіставте: «Свобода, Рівність, Братерство» і «Наша мета – комунізм») та найза-гальніших теорій напад було зроблено не на окремі погані закони, а на все законодавство. Зухвальство новаторів, звільнених від релігійної моралі, традицій народу, упорядкованого, хоч – часто й несправедливого, стану речей, закономірно привело до того, що Революцію підготували найцивілізованіші класи нації, а завершили найнеосвіченіші й найгрубіші. Французи думали лише про те, що було в них перед очима, й забули те, що бачили раніше. Тому, робить висновок Токвіль, «відтоді, коли французи хотіли знищити абсолютну владу, вони обмежувалися тим, що ставили голову Свободи на тулуб раба»⁹. Знаменитий філософ, публіцист, державний діяч закономірно радить прискіпливо вивчати попередні епохи, тобто закони, вади суспільства, передсуди, злигодні та велич; крім того, доконечно слід проникати у саму природу нації.

Нагадаємо, що вперше поняття «громадська думка» вжив Томас Джеферсон. Маємо на увазі нинішнє її тлумачення, оскільки на це звертали увагу ще за часів Сократа, Горгія, Демосфена, Цицерона. Однак, саме Французька революція у міжчассі реформації та епохи більшовизму й гітлеризму дає нам безліч прикладів цілеспрямованої маніпуляції масами. Формами популяризації нових ідей стали «Велика французька енциклопедія» Д. Дідро, книга «Суспільний договір» Ж.-Ж. Руссо, в якій якраз й міститься гасло «Liberte, egalite, fraternite», антиклерикальні памфлети Ф.-М. Вольтера. Країну заповнила хвиля пропаганди. Бріссо, Демулен, особливо Марат у своїй газеті «Друг народу», та Робесп’єр своїми закликами роз’ятрювали суспільну температуру, соціальне напруження. Експонувалися революційні символи: фригійські шапки, трикольорові шалики й кокарди, постать жінки, яка уособлювала Свободу. Люди почали звертатися один до одного – «громадянине». Кав’ярні

⁹ Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. – К., ЮНІВЕРС, 2000. – С. 179.

174

перетворилися на політичні клуби, де розповсюджувалися газети, а їх з вибухом революції тільки в самому Парижі з’явилося понад 140, влаштовувалися дискусії. Мірабо організовував масові спектаклі-мітинги, радив своїм прихильникам: «Промовляй до почуттів, промовляй безперервно, постійно втовкмачуй людям небезпеку диктатури, рабства, і матимемо блискучий результат остаточного визволення».

Якщо ми хочемо збагнути нинішні мотиви виступів багатьох журналістів комерційних і «загальнолюдських» видань, речників плюралізму, свободи преси, не забуваймо механізмів впливу на масову свідомість, випрацюваних їхніми попередниками з часів Великої Французької революції та Жовтневого перевороту в Росії 1917 року, а також націонал-соціалістами під орудою Й. Геббельса. Про шляхетні мотиви, принципи не могло бути мови. Тому сягаємо до прикладів двохсотлітньої давнини (щодо більшовицької пропаганди, геббельсівських постулатів – про це написано достатньо багатьма авторами на основі переконливих фактів і свідчень). Нам, переважно справедливо, радять брати приклад з досвіду європейських, точніше – західноєвропейських народів, у тому числі в царині мас-медіа. Однак зворотний бік медалі – дуже зловіщий, який знаходить послідовників серед більшості сучасних журналістів, намагаються заретушувати. Тим часом погромницька журналістика веде родовід саме від Французької революції 1789-1794 pp.

Агресивний стиль журналістики опрацював Жан-Поль Марат. Марксистські дослідники вважали «Друг народу» прикладом «конфліктної» журналістики. «Марат блискуче, з полемічним пафосом, різко сатирично, дошкульно, буквально до хрипоти критикував усе, що вважав згубним для розвитку буржуазного суспільства» – підкреслював Людек Томек¹⁰. Оперуючи абстрактними поняттями «ворог Свободи», «ворог революції», підмінюючи сенс (закон – «антигромадянською поведінкою» та ін.), використовуючи універсальні пояснюючі схеми (конструкцію, яка не може бути підтверджена чи спростована експериментально, наприклад – «У світі існують дві сили – Сили Добра і Сили Зла, які постійно борються між собою», «Вінцем людської історії стане створення царства Справедливості»), Марат безперестанку вишуковував ворогів, зрадників. Якщо хтось не погоджувався з ним – це зрада

¹⁰ Демократический журналист. – 1989. – Июль.

175

Революції. Він створював своїми памфлетами («Жахливе пробудження», «Ми загинули», «Ланцюги рабства» і т. п.) чисто маніхейську картину світу, картину Друзів народу і Ворогів народу, захисників свободи та її зрадників. У номері від 17 грудня 1790 року Марат писав: «Рік тому достатньо було знести п’ять чи шість сотень голів, щоб назавжди зробити нас вільними й щасливими. Сьогодні треба знищити десять тисяч. Через декілька місяців ви, можливо, знесете сто тисяч і чудово: миру у вас не буде, якщо ви до кінця не викорчуєте заклятих ворогів батьківщини». Наступного дня газета «Друг народу» закликала: «Перестаньте тратити час на роздуми про засоби захисту. У вас є лише одне, те, що я вам постійно рекомендував: загальне повстання і народні страти. Навіть якщо треба знести двадцять тисяч голів, не треба сумніватися ні на мить»¹¹. Коли було обезголовлено короля Франції Людовіка XVI, Марат задоволено декларував: «Ми повинні кинути цю голову в обличчя усім деспотам. Ця окривавлена голова – червоне розпечене ядро, яке розіб’є ланцюги деспотизму. Ми повинні показати приклад усім народам. Ось як треба вчиняти з деспотами! Приєднуйтеся до нас. Дійте так само, як ми!»¹².

«Заклятих ворогів революції» для Марата та його однодумців було так багато, що навіть справедливі заклики, міркування газети «Друг народу» (підтримка мулярів, розвінчання корупціонерів, фальшивих патріотів, спекулянтів, ледарів) блякнуть у порівнянні з вербальною несамовитістю журналіста, який безперестанку закликав «продовжувати революцію» найжорстокішими методами, на барикади. Полеміка, яку вів Марат з іншими журналістами, була несамовито-жовчною, вбивчо-іронічною. Скажімо, полемізуючи з газетою Бріссо «Французький патріот», Марат писав про нього, що він є скандалістом, поліційним шпиком, псевдофілософом, комбінатором, криміналістом, інквізитором – і це не вичерпує вживаних інвектив.

Як бачимо, гранично чітко поставлено проблему вибору. Причому вибору слова як смертоносної стріли, стимулятора масового тероризму, організатора спотвореного мислення, реалізації людської пихи, яка відкинула Творця. Поступове, часами – напористе й цинічне,

¹¹ Толмачев М. Великая Французская революция и свобода печати // Иностранная литература. – 1989. – № 7. – С. 230-239.

¹² Дорошевич В. Журналисты Великой Французской революции // Журналист. – 1984. – № 12. – С. 74.

176

витіснення релігійної енергетики, свідомо організоване речниками французького Просвітництва, абсолютизація культури наукового мислення закономірно спричинили прагнення людини зрівняти себе з Богом. Відтак – ескалація руйнації, нівелювання відчуття можливого. Медіатизація усіх аспектів буття спільнот створила широкий простір для реалізації хворобливих амбіцій жандармів думки.

Деколи варто перечитувати класичні речі. Звернімося, наприклад, до суджень Томаса Карлейля, висловлених у книзі «Французька революція. Історія»: «Франція молитв не возносить, хіба голосно лементує на вулицях, «не соромлячись у висловах». У дусі філософії Просвітництва будь-які питання піддавалися нещадному аналізові. «Місце зниклих відданості й віри зайняла брехлива фразеологія... принцип довіри до влади перетворився у тупу байдужість або макіавеллізм»¹³. Як доведено історією, усім революціям потрібний певний фокус ворожості, щоб висловити «почуття ненависті широких народних мас», чим тотально користувалися більшовизм, нацизм, маоїзм і т.д. Терор слів неминуче приводив до терору фізичного. Нагромадження озлоблення, обману, офарисейщування гуманітарної сфери, передовсім масмедійної, неминуче витворили той внутрішній апокаліпсис, «який підкрадається до нас і може, якщо не стати йому на перешкоді, спричинити драматичне самознищення людства» – до такого висновку приходить Вольфганг Краус, відомий австрійський культуролог, політолог, есеїст, літературний критик і редактор¹⁴.

Повернімося ще до XIX століття. У 1871 році було проголошено так звану Паризьку Комуну, яка проіснувала усього 72 дні й спричинила до винищення близько ста тисяч громадян Франції. Доведено, що ідейним та інтелектуальним натхненником масового терору був сам Карл Маркс, а також видання Першого Інтернаціоналу і самої Комуни («Соціальна й політична революція», «Крик народу», «Татусь Дюшен» та ін.).

У ті сумні часи демократичні якісні видання швидко розпізнали такий ідеологічний режим антидобра і послідовно переконували громадськість Європи у небезпеці так званого «революційного оновлення

¹³ Карлейль Т. Французкая революция. История. – М., 1991. – С. 9, 14.

¹⁴ Краус В. Нігілізм сьогодні, або терплячість світової історії. – К., 1994. – С. 108.

177

світу». Ось кілька характеристик англійської газети «Times», які й нині можуть правити за зразок концептуальної, прогнозуючої публіцистики, орієнтованої на залучення позитивного потенціалу суспільства і людини зосібна: «Керівники бунту – це невелика група бандитів і хуліганів» [The Times, 20.03.1871], «Маємо справу з повним розкладом суспільства» [The Times, 25.03.1871], «Керівником монмартського повстання є вождь Інтернаціоналу Карл Маркс» [The Times, 03.04.1871], «Париж є повчальним прикладом того, до чого приводить здійснення нежиттєвих теорій» [The Times, 10.04.1871], «Цей акт вандалізму здійснений в ім’я «інтернаціонального братерства» ... Велика кількість іноземців, які брали участь у повстанні, засвідчує космополітичний характер руху» [The Times, 30.05.1871]. «Комуна привела до руйнації нації» – такого висновку дійшов видатний італійський демократ Джузеппе Мацціні, фундатор концепції «Бог і народ»¹⁵.

Щоправда, молодий Маркс, сповідуючи загальнодемократичні ідеї, демонструє певний ідеалізм щодо функціонування преси, «засвічує» речників інструментального підходу. У цьому випадку, як і в деяких інших, він пішов проти течії, яка пізніше повністю підхопила його, навіть поставивши в центр подій. Напрям цей – суто класовий, економічний підхід до історії, актуальної суспільної практики. Закликаючи пізніше «підірвати всі основи існуючого ладу» (це завдання він поставив не лише перед «Новою Рейнською газетою», яку видавав разом з Ф. Енгельсом у 1848 – 1849 pp., а в цілому перед революційною пресою), Маркс і визначив тенденцію, що привела до більшовицького принципу «колективного агітатора, пропагандиста й організатора» (Ленін) класової боротьби, революційного «оновлення світу». Невипадково дослідник творчості К. Маркса Ернст Генрі у статті «Маркс-публіцист» підкреслював: «Публіцистика Маркса була, по суті, суцільною атакою на капіталістичний лад... У кожній великій статті він розкриває класові корені подій... Церемонитися з противниками Маркс у своїх памфлетах і статтях, як і в книгах, не любив... У гніві публіцист Маркс справді був нещадним, у своїх сатирах, в яких місцями звучать нотки Еразма Роттердамського і Джонатана Свіфта, невмолимий. ...Він продовжував писати в ім’я ідеї»¹⁶.

¹⁵ Старожитності. – 1992. – Ч. 3. – С. 4.

¹⁶ Генри Э. Маркс – публицист // Журналист. – 1968. – № 5. – С. 8-10.

178

Це правда. Інша річ, що ця ідея не була шляхетною, про що блискуче сказав Вацлав Гавел: «Яким було слово Маркса? Воно висвітлило нам приховані пружини суспільних механізмів. А може воно стало непомітним зародком усіх пізніших ГУЛАГів?»¹⁷.

Натомість сучасні більшовики, які прийшли у демократію чи, радше, перелицювавшись «на марші», свідомо зігнорували справедливі й плодотворні застереження, скажемо умовно, Маркса-демократа, і повністю адаптували пиху й підривний запал Маркса-революціонера.

«Свідомість може створювати світ» – стверджують філософи. Вони мають рацію. Ідеологія непримиренної ворожнечі й вседозволеності створила світ з недвозначною перспективою самознищення. Жадоба крові, задіяння ницих інстинктів, фронтальне заперечення гуманістичних вартостей, войовничий атеїзм і расизм становили чільний мотив практично усієї преси часів більшовицького та нацистського «середньовіччя» у XX ст.

Низькопробні цінності Леніна, Троцького, Гітлера, Сталіна та інших фальшивих пророків насильницьким чином, зокрема шляхом морально-демагогічних арґументів, тотальної дезінформації, підступного маніпулювання суспільною свідомістю, були нав’язані великим структурам. За влучним висловом Альбера Камю, за відсутності моралі Гете цивілізація вибрала мораль «кримінального світу і поплатилася за це. Мораль кримінального злочинця – це безкінечне чергування перемог, що завершуються помстою, і поразок, що породжують відчай і озлоблення»¹⁸. Відповідно витворилася і форма утвердження цього войовничого негативізму, завданням якого було звузити горизонти думки. Крім цього, «суть режиму брехні полягає в тому, просто кажучи, що береться участь – все одно, свідомо чи несвідомо – у колективному знеціненні того, на чому опирається гідність і уся хвала людського життя. Береться участь не лише у девальвації правди як такої, але також в девальвації самого прагнення до пізнання»¹⁹.

Злочинні диктатури, що їх нам довелося пережити у XX ст., коренилися у безжальних ідеологіях. Причому «в Німеччині ідеологією було те, що говорив фюрер, а в Радянській державі ідеологією було

¹⁷ Атмода. – 1990. – 9 квіт.

¹⁸ Наука і суспільство. – 1991. – Ч. 8.

¹⁹ Popper К. The Open Society and its Enemies. Vol. 2. – L., 1945. – С. 27.

179

те, що, як стверджував Генеральний секретар Сталін, сказали Маркс і Ленін»²⁰.