7. Світоглядна публіцистика Світлани Алексієвич

Унікальну місію виконує білоруська письменниця й публіцистка Світлана Алексієвич. Вона працювала в районній, республіканській газетах, завідувачем відділом нарисів і публіцистики журналу «Неман». З 1985 року виступає у пресі, працює над документальними книгами. Найвідоміші з них – «У війни – не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього». Сім років вона жила чужим болем, котрий став її власним. 700 записів, 700 гірких сповідей... Відтак – висновок: «У всіх нас повинно бути відчуття провини, сорому за те, що творилося на наших очах... Сьогодні, як висловився Альбер Кам’ю, не любити – нещастя, ми усі помираємо від цього нещастя». Як жінка і глибоко ранима людина вона відчуває, що журналістиці бракує «інтонацій сповідальних», що «зникнення бодай одного почуття з гуманістичного потенціалу людства – найнебезпечніше».

Звичайно, оптимізм вселяє хоч би те, що люди замислилися. Вони виходять зі стану заціпеніння, але протест набирає звироднілих, агресивних форм. В інтерв’ю журналові «Столица» (Москва) С. Алексієвич, міркуючи над нинішнім періодом посткомунізму, знову делікатно вловлює небезпечні тенденції: можливість «російського бунту», готовність частини інтеліґенції «до крові», терзається тим, що «колись Ленін носив колоду на суботнику, і ми досі носимо ці колоди – замість того, щоб думати», що «романтизується рабство», «притлумлені національний стиль, характери». Її вразила засліпленість колишніх «афганців» – у шпиталі молодий інвалід вигукував, що «всіх полонених і вас також (мав на увазі саме її!) треба під стінку і розстріляти».

У неї ми помічаємо те, що можна назвати «позитивним негативізмом»: про що б С. Алексієвич не писала (а це – переважно факти зі знаком «мінус»), кожний рядок променує муку, біль, прагнення розтривожити серце й розум читача, спонукати його до неприйняття зла, а не хвацькі літературні наскоки на опонента чи людину на посаді. Ось промовистий витяг з цього інтерв’ю. Кореспондент Леонід Свиридов запитує: «Ви завжди пишете про те, що болить. І коли сталася катастрофа у Чорнобилі, ваш покромсаний цензурою матеріал був одним з

263

перших...» Відповідь: «Чорнобиль – катастрофа такого рівня, що я не могла обійтися журналістським наскоком. Напевно, тому спочатку написала «Цинкових хлопчиків». Після Чорнобиля нам всім потрібно дуже багато думати, зрозуміти. Перед людством постало багато нових проблем. Треба йти далі. Заглянути у глибини. Релігійні, філософські, космічні. Я вже дуже багато прочитала, переглянула. І побачила, що люди вже звикли до Чорнобиля! Зараз моє завдання – пробитися до людей через оте звикання. Розумієте, космічна трагедія якось запобутована. Ми такі маленькі порівняно з нею. Хоча я впевнена, що ми будемо таким же чином відповідати за Чорнобиль, як зараз висловлюють претензії до старшого покоління за трагедію 1937 року. Бо 1937-й рік був так само запобутований, як і Чорнобиль. Люди поблизу не можуть піднятися над ситуацією».

Людину такого формату, публіциста такого способу думання, такого сокровенного сумління, звичайно ж, турбують питання «зацикленості» старшого покоління («Нас абсолютно не вчили жити. Ми не знаємо, що таке щастя, самоцінність буття»), відсутності особистості («Уцілілу особистість потрібно, як дерево цінної породи, огородити штахетником»), проблеми свободи («Я не можу бути вільною людиною, бо країна не вільна»), аморалізму інтеліґенції, зокрема лікарів, які цинічно приховують масштаби Чорнобильського лиха («Що це за інтеліґент, який каже: «Наказ Мінздраву!». У Франції чи в Німеччині професійна честь – над усе. А у нас – ідеологія»). Але оптимізм не полишає Світлану Алексієвич: «Що найдивніше: людська душа збереглася. Незважаючи ні на що»⁶⁴.

Світлана Алексієвич визначає жанр, у котрому працює, як історію почуттів. Її факт – почуття, творчість – своєрідна енциклопедія внутрішнього життя людей XX століття – «епохи воєн і революцій». На нашу думку, документалістика білоруської публіцистки і письменниці гармонійно втілює правду історичну й правду моральну. Досвідчені журналісти, розмовляючи з нею, «видобувають» почуття етично-творчої відповідальності за істину; це одинокий ідеал, адже ми покликані ширити правду про світ, позбутися пристосуванства, дрібничковості, повної відсутності політичного інстинкту.

⁶⁴ Алексиевич С. Люди слишком просто убивают друг друга... // Столица. – 1991. – Ч. 22. – С. 5. 264

«Чорнобильська молитва». Мені здається, що я записую майбутнє. ..», – під таким заголовком московська «Литературная газета» вмістила розмову С. Алексієвич з Іриною Рішіною на фоні нової книги. Розгорнуте концептуальне інтерв’ю, що займає цілу сторінку, торкається глобального соціального і техногенного вибуху, філософічного аспекту буття на засадах Швайцеровської ідеї «благовоління перед життям», тотального Голокосту («уперше людина замахнулася на все живе»), всюдисущості «зони», сенсу людських страждань («вони малопов-чальні!»), збагненності космосу. Відповідь на одне питання – щодо документальних монологів-сповідей, монологів-спогадів, монологів-роздумів – відтворимо докладніше.

Для написання подібних книг, упевнена Світлана Алексієвич, треба опитати декілька сот людей – щоб відчути високу температуру болю, з другого боку – збагнути дуже широкий горизонт подій і почуттів, переживань, нюансів, емоцій, чуток, натяків, здогадів, відтінків. Із цього створюється образ події та образ часу. Три роки збирала вона матеріал про Чорнобиль, потім систематизовувала, осмислювала, щоб «зробити предметом мистецтва, свідченням про час і здогадом про сутність людини, вмістити в одну дві правди – історичну й особисту». Вона вважає, що вони – здебільшого різні. Подія, зафіксована однією людиною, – її доля, багатьма людьми – історія. Остання – неадекватна, бо очищає правду до фактів, цифр, ідей. «Мені ж хочеться зберегти її детально, у проявах усіх людських почуттів, побуту, деталей. Чорнобиль – це третя світова війна, і ми не помітили, як вона почалася... Дуже важливо зберегти особисту пам’ять. Колись ці роки стануть міфологічними»⁶⁵.

«Скільки людини в людині?» – ці слова С. Алексієвич стали лейтмотивом її розмови з кореспондентом «Зеркала недели» Юрієм Івановим. Вражаючої правди, високого градуса емоційності, резонансу вона домагається через «історію душі людини». Ми живемо в катастрофічній культурі. Межі жаху розсунуті. Тому у спілкуванні зі збентеженими, травмованими психологічно людьми необхідно поєднати уміння священика, психоаналітика, адвоката і просто порядної людини. Ми, немов «чорні скриньки», записуємо при катастрофі нову інформацію для майбутнього. Стало зрозумілим, що світ фізики закінчився.

⁶⁵ Алексиевич С. Чернобыльская молитва. Мне кажется, я записываю будущее... // Литературная газета. – 1996. – 24 апр. – С. 3.

265

Нинішнє буття без метафіки збагнути неможливо. Слід шукати нові механізми впливу на народну свідомість.

У цій розмові С. Алексієвич тепло згадує про свій український родовід, «дуже барвисте, гарне дитинство», радить «дати свободу самій природі речей» у Білорусі, де знищена національна субстанція, тому «Україна усвідомлює себе, Білорусь – ще ні»⁶⁶.

Епістолярний діалог професора німецької літератури Потсдамського університету Ельке Лібс і Світлани Алексієвич, уміщений у «Литературной газете», дозволяє збагнути роль документа в арґументації, особливо коли йдеться про явища неординарні, точніше – доленосні, такі, скажімо, як причини, наслідки Другої світової війни.

«Ми з вами – одного безумства люди» – таку назву дала газета діалогові. Дві мислячі жінки оцінюють фільм Хельке Зандер «Визволителі і визволені», у якому на документальному матеріалі (інтерв’ю з німкенями, які свого часу були зґвалтовані російськими солдатами) відтворено одну зі сторінок війни. Лібс ставить проблему: в обставинах війни жертви виявляються катами, а кати – жертвами, водночас засуджуючи однобічний підхід творців фільму до фактів минулої війни – а це маніпуляція свідомістю глядачів. Лист Ельке Лібс дав Алексієвич привід ще раз поміркувати над тим, що навіть після десятиліть усі ми «не спроможні вирватися з полону ненависті. Іноді мені здається, що нині ненависть – головна думка і майже єдиний вид активної, діючої енергії. Я кажу про ненависть як форму розуміння людини людиною, протистояння, що надто затягнулось. Якщо оглянутися назад, то наше минуле – гігантська братська могила... Стоїмо по коліна у крові».

Ставлення С. Алексієвич до війни – однозначне: людина там – нижча, аніж людина, усі звіріють. Це не означає забути те, що було. Але це повинно бути історичне знання, а не жорстоке, яке знову кличе до помсти. І тому Світлана Алексієвич по-своєму збагнула фільм – він не про російське варварство, а про те, що жертвою усіх воєн, з обох сторін, завжди є жінки. Світ чоловіків, цивілізація чоловіків зайшли у глухий кут, і про це розповідає жінка. Алексієвич свого часу писала про «приватизацію правди». Ельке Лібс доповнює цю думку: власть імущі ґвалтують правду протягом тисячоліть, вони завжди використовують

⁶⁶ Алексиевич С. Сколько человека в человеке? // Зеркало недели. – 1998. – 24 января.

266

можливість маніпулювати масами, які не мають доступу до інформації. Там, де ґвалтують правду, неодмінно (психо-) логічним наслідком стає дальше розповсюдження насильства, і тоді жертвою стає найслабший – жінка.

На Заході нині багато пишуть про «структуральне насильство». Але чи у школах вчать самозасудженню і самокритиці, усвідомленню сенсу історії і прагненню до терпимості, самоповазі і повазі до інших, особливо – до найслабших? Кожний відповідальний за реабілітацію правди між людьми і народами – ось висновок із цього листування, що йому впливова елітарна газета надала гостроактуального звучання. Епохи воєн повинні принаймні викликати здивування, вважає Алексієвич. І продовжує: «Ми з вами – одного безумства люди... Ми вбиваємо один одного. Пишемо про війну, говоримо, згадуємо. Не божеволіємо... І сьогодні знову лежать на вулицях Грозного мертві солдати, їх гризуть голодні пси й коти, а ми п’ємо вранці каву, поспішаємо на роботу... Не божеволіємо... Плачуть тільки матері. Несуть антивоєнні плакати, їдуть у Чечню. А де чоловіки – брати, батьки? Де дружини, наречені? Сусіди? Де усі ми?⁶⁷.

Оскільки вище згадано про «приватизацію правди», то нагадаємо: саме так називалася стаття Світлани Алексієвич в номері «Литературной газеты» за 20 липня 1994 року. Постановка проблеми – на часі. Дві обставини змусили її прискіпливо оцінити значення документа в житті та мистецтві. Перша: суд над нею та її книгою «Цинкові хлопчики» про злочини Афганської війни, коли документ щільно зіткнувся з масовою свідомістю. Друга: наш час розпаду, майже тектонічного зсуву. Білоруська публіцистка і письменниця вважає, що «деталі й дрібниці звичайного людського життя завжди більше та яскравіше свідчать про нього і про час, ніж ідеї». Як приклад, вона посилається на спогади Зінаїди Гіппіус, які переконливо доводять увесь трагізм 1917 року, зокрема вакханалію революційного терору.

Епоха великого обману минає. Але проклинаючи, принижуючи її, ми мало що зрозуміємо. Треба залишити чесні свідчення, документи. Хоч шлях від реальності до її уречевлення в слові, завдяки якому вона залишається в архіві людства, – довгий. Реальність – це спогади. Думка

⁶⁷ Мы с вами одного безумия люди. Светлана Алексиевич – Эльке Либс // Литературная газета. – 1995. – 22 февр.

267

С. Алексієвич: «Пам’ять і слово – дуже недосконалі інструменти. Вони тендітні, змінні, залежні. Отже, є заручниками часу. Між реальністю і словом ще знаходиться свідок. Три свідки однієї події – це три версії... Три претензії на істину». Звичайні люди-«хронікери» достовірніші, скрупульозніші, але вони не вловлюють музики буття, не відчувають потаємного плину найвищого сенсу наших днів, не вловлюють багатоманітного зв’язку між подіями, між раціональним та ірраціональним. Знову зацитуємо автора: «І тому те, що називається матеріальністю документа, можна виткати з багатьох голосів. Відчуття точності й окремішньості породжує множинність. З багатьох розповідей-версій, сповідей-версій народжується версія часу. Образ часу. Він складається з усього простору часу, з усіх його голосів. Версія – радше автопортрет душі, а не реальності... Від книги до книги складається енциклопедія почуттів, внутрішнього життя людей мого часу. Тих поколінь, які застала наприкінці їхнього буття, тих, які пройшли поруч зі мною, і тих нових, чий прихід, сподіваюся, я ще зустріну... Виходить одна книга про те, ким ми були; що називали добром, а що – злом, як любили; чому вбивали один одного...»⁶⁸.

Світлана Алексієвич зізнається, що її «часто охоплює відчай безсилля слова». Для багатьох чи для більшості міфи й надалі правдивіші та сильніші, ніж факти і сам інстинкт життя, самозбереження. Ось чому прагне «не тільки записати, відновити, відтворити дійсність, а прорватися словом кудись далі. Щоб це була і правда часу, і якийсь здогад про людину взагалі. Прорватися далі. Куди? Далі слів... Це рідко вдається. А ось міф туди проривається. У підсвідомість».

І коли мати, в якої держава забрала сина і повернула його в цинковому гробі, несамовито, молитвенно вигукує: «Я люблю цю Вітчизну! За неї загинув мій син! А вас і вашу правду ненавиджу!» – знову розумієш: ми були не просто рабами, а романтиками рабства. Ясна річ, тут ми бачимо і неспроможність стати вільною людиною, і страх перед каяттям. Належати владі, державі, розчинитися, щезнути в ній – це форма існування мілітарного і релігійного суспільства (марксизм-ленінізм був світською формою релігії). Відповідальність ідеї, таким чином, очевидна. Але – це не знімає з нікого особистого

⁶⁸ Алексиееич С. Приватизация правды // Литературная газета. – 1994. – 20 июля.

268

гріха, хоч людиноненависницькі (більшовизм, нацизм), релятивістські (ліберальна демократія, яка зреклася сакруму – віри і традицій) ідеї теж повинні відповідати.

Відомий польський режисер і есеїст Кшиштоф Зануссі радить самокритично глянути на нашу західну цивілізацію, яка практикує «лінеарне мислення», що в інших культурах вважається ознакою недорозвитку. Однією з причин цієї хвороби є винахід Гутенберга. Авторитетний режисер уточнює: «Ніколи не смію думати, що східне мислення є гіршим. Захоплює мене те, що є іншим. Люблю метафору Папи (Івана Павла II. – Й. Л.) про те, що Європа має дві легені, і думаю, що вони ніколи не об’єднаються, але, можливо, співпрацюватимуть, як колись співпрацювали до нашестя татарів. Турбує мене абсурдна антиросійськість поляків. Підозріваю, що виростає вона з турботи про власну культурну ідентичність»⁶⁹. У Європі також закінчується певний процес розвитку культури. Трансформаційна криза людства надає усім нам духовний шанс – переродитися. «Вихори історії мають оздоровчу силу»⁷⁰.

Ще кілька слів про Світлану Алексієвич, яка успадкувала потребу «іти до кінця» в осягненні істини – і генетично, і через виховання, і завдяки прискіпливому вивченню довколишнього світу, зокрема того, що його нині називаємо посткомуністичним. Воістину, ми не знаємо, що таке свобода, що з нею робити. В нашій історії немає жодного покоління без воєнного досвіду. «Я заглиблююся у політичний аналіз, мене цікавить політика в окремій голові, в окремій душі. Моє завдання – занурити людину у себе. І сказати їй: «Не на вулиці себе шукай, а шукай себе у собі. Але сьогодні ми не розмовляємо, ми кричимо. Кожний кричить про своє. Ми небезпечні для самих себе. Лементуючи, ми спроможні лише знищувати і руйнувати. Я приходжу до такої людини і хочу відтворити правду минулого дня, а не нинішній її крик»⁷¹. Зрештою, С. Алексієвич цілком вмотивовано каже про кризу самого типу сучасної цивілізації. І тому годимося з її висновками: «Велич країни виражається величчю сумління її громадян»⁷². Нині торжествує посередність, сильні

⁶⁹ Zanussi К. Pora umierać. – Warszawa, 1999. – S. 44-45.

⁷⁰ Ibid. – S. 8.

⁷¹ Алексиееич С. Приватизация правды // Литературная газета. – 1994. – 20 июля.

⁷² Радио Свобода («Факты и мнения»). – 1995. – 1 февр.

269

відходять; ми не додумуємо речі до кінця, жонглюємо, шаманимо старими словами.

Сама творчість С. Алексієвич, «нова література факту», її роздуми над специфікою, потугою (або неміччю) слова заслуговують окремого дослідження. Наразі – деякі рефлексії. Публіцисти, так само, як «чисті» історики, повинні прагнути встановити взаємовідносини психології і соціології з іншими галузями знання в рамках минулого, включити справедливість у свій власний ментальний та культурний простір. Мислити совісно – означає виелімінувати суцільний негативізм із арсеналу засобів публіцистики. Пам’ять читачів і слухачів не повинна бути тотально збентежена, стурбована тоталітарними катаклізмами.

Уся система стосунків між людьми й народами, так старанно вивершена протягом століть соціальними і політичними інженерами, неминуче розвалювалася від одного правдивого слова. Іти за істиною – означає бути вільним. Як говорив Б. Паскаль: «Вся наша гідність полягає в думці... Будемо старатися гарно думати: ось початок моральності»⁷³.

За такою журналістикою – майбутнє.

Запитання для самоконтролю

1. Теорії правди.

2. «Святая правда» Тараса Шевченка та Івана Франка.

3. Абсолютний сенс історії.

4. На чому наголошує Майкл Новак, аналізуючи XX століття?

5. Пастки релятивізму

6. Вацлав Гавел: «Відповідальність за слово – проблема не семантична, а моральна.

7. Ральф Бмерсон про творчість (есе «Природа»).

8. Творчий подвиг Володимира Маняка (книга «33-й: голод»).

9. Якості журналіста за Олександром Бовіним.

10. Політична публіцистика Віктора Зорзи.

11. «Історія почуттів» Світлани Алексієвич.

⁷³ Паскаль Б. Думки про релігію. – Львів: Місіонер, 1995. – С. 19.

270

Розділ 7

КРЕАТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ІНФОРМАЦІЇ