Криза батьківства як педагогічна проблема

В останній третині ХХ століття соціологи і педагоги всього світу забили тривогу з приводу «кризи батьківства». Безбатченки, фізична відсутність батька в сім’ї, незначність і бідність батьківських контактів з дітьми в порівнянні з материнськими, педагогічна некомпетентність батьків, їх незацікавленість і нездатність здійснювати виховні функції стали предметом масових суперечок і наукових дискусій.

Насправді на ослаблення чи неефективність батьківства скаржилися і старозавітні пророки, і стародавні греки класичного періоду, і французькі просвітителі, і російські письменники ХIХ ст., наприклад Ф. Достоєвський. Але наприкінці ХХ ст. проблема набула глобального характеру. Відсутність або слабкість батьківського початку статистично пов’язані майже з більшістю соціальних та психологічних патологій — злочинністю, насильством, наркотичною та алкогольною залежністю, поганою успішністю, самогубствами і психічними розладами. Аналізуючи досвід зарубіжжя в цьому аспекті, знаходимо таку інформацію: майже 80% американців, які відповіли на анкету Геллапа в 1996 р., визнали батьківство найсерйознішою проблемою сучасності.

Ослаблення інституту батьківства турбує і політиків. Президент Б. Клінтон у 2001 р. заявив про свою рішучість «... зробити віддане, відповідальне батьківство національним пріоритетом». Створена Б. Клінтоном організація Presidential Fatherhood Initiative була підтримана Джорджем Бушем, який щорічно витрачає на «підтримку відповідального батьківства» 300 мільйонів доларів. У США і в Європі існує безліч державних і громадських організацій та фондів, спеціально присвячених проблемам батьківства.

Слово «батьківство» (англійське fatherhood) позначає насамперед соціальний інститут, систему прав, обов’язків, соціальних очікувань і вимог, що пред’являються до чоловіка як батька і вкорінені в нормативній системі культури, а також структуру та функції сім’ї.

«Криза батьківства» корениться не тільки в родині. У сучасних чоловіків помітно ослабла як здатність, так і мотивація до дітородіння. Перше пов’язано насамперед з екологічними, а друге — з соціальними та психологічними факторами. За даними українських дослідників, в повсякденному житті, як у шлюбі, так і поза ним, чоловік здебільшого піклується про те, як задовольнити свої сексуальні потреби, не стаючи батьком.

Участь у повсякденному житті своїх дітей чоловіки все ще вважають скоріше додатковим, факультативним принципом батьківства. Емоційна близькість з дітьми залишається переважно символічною і опосередковується дружинами. При розлученні або виході з сім’ї вони втрачають контакт з дітьми і часто не намагаються його відновити.

Всупереч думці про незначний батьківський внесок у виховання дітей, численні психологічні дослідження (Бандура А., Бондарчук О.) показують, що наявність батьківської турботи позитивно позначається на психічних якостях дітей, особливо хлопчиків.

Традиційне авторитарне батьківство, яке апелює переважно до заборон і покарань, сьогодні є малоефективним і часом дає зворотний результат.

За даними найбільшого англійського дослідження підліткової злочинності, її найсильніші попереджуючі фактори (дитячі предиктори) — те, що хлопчик мало вільного часу проводив з батьком, відрізнявся проблемною поведінкою в школі, мав авторитарних батьків і відрізнявся психомоторною імпульсивністю. Наявність у 8-річному віці авторитарних батьків виявилося другим за значимістю (після гіперактивності і слабкості уваги) предиктором майбутньої схильності дитини до насильницьких дій. Авторитарне батьківство нерідко сприяє перетворенню дитини в шкільного хулігана. Агресивна і насильницька поведінка часто передається від батьків до дітей, створюючи щось на кшталт естафети насильства. Страх перед фізичним покаранням викликає у дитини неприязнь до батька, спонукаючи критично ставитися до батьківського стилю виховання в цілому.

У Росії авторитарний стиль виховання, який здійснюється переважно батьками, багато хто до цих пір вважає правильним. За даними опитування фонду «Громадська думка», в сім’ях, де головою вважався батько, дітей карали частіше і частіше застосовували тілесні покарання.

Гуманістична педагогіка та психологія вважає найбільш сприятливим для розвитку дитини не авторитарний, а авторитетний стиль батьківства, що поєднує визначеність педагогічних вимог з повагою до автономії і особистості дитини (Макаренко А. С., Сухомлинський В. О.).

Однак ефект батьківського виховання не є самостійною величиною. Унікальне Гарвардському лонгітюдне дослідження, що тривало з кінця 1930-х до кінця 1980-х рр., об’єктом якого були чотири покоління хлопчиків з одних і тих же сімей, показало, що:

а) індивідуальний стиль батьківства сильно залежить від власного досвіду чоловіка, від того, яким був його власний батько;

б) цей досвід передається з покоління в покоління, від батька до сина, онука і далі;

в) відповідальне батьківство надзвичайно благотворно як для синів, так і для батьків.

Ось які висновки робить керівник кількох порівняльних міжнародних досліджень батьківства американський психолог Майкл Лем.

• Важливі не стільки стать / гендер батька, скільки індивідуальний стиль його поведінки.

• Діти, що мають стійкі, підтримуючі, взаємні й емоційні стосунки з батьками, психологічно благополучніші за тих, у кого такі відносини відсутні. Кількість часу, який батьки проводять з дітьми, менш важливий, ніж те, як саме вони його проводять і як самі діти і значущі для них особи сприймають і оцінюють цю взаємодію.

• Індивідуальні взаємини між батьком і дитиною менш істотні, ніж загальний сімейний клімат, включаючи взаємини між усіма членами сім’ї.

• Батько грає в сім’ї не одну, а безліч різних ролей, і батьківський успіх залежить від міри його успішності в кожній з них.

Іншими словами, стандартної єдиної «батьківської ролі», до якої всі батьки повинні прагнути, не існує. Успішний батько — той, який добре виконує завдання, які підказують йому конкретною життєвою ситуацією.

Для розуміння природи батьківства, його потрібно представити не тільки в контексті сімейних відносин, а й у системі чоловічої ідентичності. Питання «Навіщо дитині потрібен батько?» Перетворюється на питання «Навіщо батьківство потрібно чоловікові?».

Поява дитини істотно змінює образ Я молодого чоловіка. Серія глибинних інтерв’ю з 40 молодими американцями виявила п’ять головних тем, пов’язаних з цією подією: став розсудливим, перестав бути дитиною, придбав солідність — 45%; зменшилася егоцентричність, став більше давати, ніж брати — 35%; з’явилося нове почуття відповідальності — 32%; з’явилася генеративність (за Еріксоном), турбота про передачу чогось потомству — 29%; психологічний струс — 29%.

Чоловік бачить в хлопчика власне подібність і можливого продовжувача своєї справи, а хлопчики, в свою чергу, тягнуться до чоловіків, бачачи в них прообраз власного майбутнього і приклад для наслідування.

І навпаки, реальні батьківські практики (з власними дітьми) успішніше з дочками, ніж із синами, і відносини батьків з дочками є більш ніжними. У взаєминах батька і сина, як у всіх чоловічих відносинах, занадто багато чого залишається невисловленим, а бажана емоційна близькість блокується владними відносинами і завищеними вимогами з обох сторін. Навпаки, дочка нагадує чоловікові улюблену дружину, він не пред’являє до неї завищених вимог, щоб вона реалізувала його власні нездійснені очікування, і не сприймає її як суперницю.

Відповідального батьківства, як і всьому іншому, потрібно вчитися. В цьому немає нічого неможливого. Батьківська поведінка дуже пластична навіть у тварин. Наприклад, самці макаки-резусу в природних умовах байдужі до своїх дитинчат, але за відсутності самок вони чуйно реагують на плач немовлят і ніжно піклуються про них.

Одна з ланок гендерної педагогіки — підготовка хлопчиків до засвоєння батьківських ролей. В умовах малодітних сімей та масовості безбатченків, коли позитивного особистого досвіду у багатьох хлопчиків немає, це абсолютно необхідно, але ніяких стандартних рецептів на цей рахунок немає і бути не може.

Отже, зробимо висновок, що суспільство має ретельно вивчати і підтримувати будь-які чоловічі ініціативи, що сприяють формуванню відповідального батьківства, проводити просвітницьку діяльність, забезпечувати популяризацію психолого-педагогічної літератури з цією метою.

Література

1. Дружинин В. Н. Психология семьи. // Психология. Журнал Высшей школы экономики. 2005. т. 2. № 3.

2. Зоркая Н., Леонова А. Семья и воспитание детей: частные изменения или системный сдвиг. // Отечественные записки. 2004, № 3, с. 60—75.

3. Кон И. С. Мужские исследования: меняющиеся мужчины в изменяющемся мире // Введение в гендерные исследования. Часть 1. Учебное пособие. Под ред. И. Жеребкиной. Харьков, ХЦГИ, СПб: «Алетейя», 2001. С. 562-605.

4. Кон И. С. Современное отцовство: мифы и проблемы // Семья и школа, 2003, № 4. С. 17 -20.

Пархомець К. М.,

студентка 54 групи

факультету початкового навчання

ЧНПУ імені Т. Г.  Шевченка