6. Українська журналістика в Росії в добу «Великих реформ»

Після поразки Росії у кримській війні стало зрозуміло, що у країні застаріла політико-економічна система і необхідне реформування усіх сторін життя. Підготовкою і проведенням реформ зайнявся імператор Олександр ІІ. Після звільнення селянства від кріпацтва у 1861 р. далі була проведена судова, військова і земська реформи, що згодом вирішальним чином змінять обличчя Росії. Політичним потеплінням, демократизацією суспільного життя скористалися і українці. Почала відновлюватися українська журналістика, спочатку в альманаховій, а потім і в часопис ній формі.

Наслідком розвитку демократичних процесів стала поява в Росії соціалізму в його народницькому зразку. Соціалістичні гуртки й організації розпочали розхитувати Росію з метою домогтися негйого результату – соціального повстання або принаймні народної соціалістичної революції. Але раптово змінити природну течію життя було неможливо, тому соціалісти-народники стали на шлях терору проти царя, царської родина та високо посадових членів уряду. 1 березня 1881 р. Олександра ІІ було вбито. У Росії остаточно запанувала доба реакції.

З 1863 р. в Росії була заборонена українська журналістика. У 1866 найбільш прогресивні журнали західницького спрямування «Руське слово» і «Сорвременник» також були закриті. Українське слово було знову загнане в альманахи або й узагалі випхане за кордон, у Австрію.

«Записки о Южной Руси» П. Куліша вийшли в Петербурзі. Це був двотомний альманах, перша книжка якого зявилася 1856 р., а друга 1857 р. Відомо, що фінансову допомогу у виданні надали поміщики Г. Ґалаган та В. Тарновський. Це перші свідчення про меценатів, що підтримували розвиток журналістики.

Альманах засновувався на фольклорі, історики української фольклористики детально описали і проаналізували внесок Куліша на цьому науковому терені. Він вперше в історії створив альманах у жанрі етнографічного щоденника, де головна роль відводилася спостерігачу. Стрижнем став порядок сприйняття матеріалу записувачем – вказувалося де, коли й від кого почуто твір, подати повідомлення про кобзарів і лірників, описати їх манеру виконання, зафіксувати їх репліки, пояснення і коментарі до тексту.

Відкривалася книжка твердженням про важливість збереження духовних скарбів народу. Далі йшов запис «Легенди про Золоті Ворота». Потім вводилася розповідь про кобзаря, що й повідав цю легенду.

Другий том мав істотні відмінності від першого й виразно засвідчив тенденцію до переростання видання в універсальний журнал. Тут теж вміщувалися фольклорні матеріали, але вони вже не домінували. Натомість були представлені художні твори, наукові праці та документи з історії України. У томі були опубліковані два художні твори: поема Т. Шевченка «Наймичка», надрукований анонімно, та ідилія П. Куліша «Орися».

Великий розділ другого тому складали нотні записи О. Маркевичаукраїнських народних пісень. І хоча тексти цих пісень були відомі раніше, вони були вперше опубліковані з нотами, що відкрило новий етап в українській фольклористиці.

Історичні дослідження представлені перекладом видавця рукопису польського пана Симона Закревського «Оповідання сучасника-поляка про походи проти гайдамаків», статтею Іоана Могилевського «Про давність і самобутність південно-руської мови». Також Куліш помістив свою дискусію з польським письменником М. Грабовським з приводу публікації універсала гетьмана Острянині.

Куліш клопотався про дозвіл видавати періодичне видання «Хата», але йому відмовили. Але Куліш уже зібрав матеріали і видав їх альманахом, що дістав назву «Хата».

Про успіх книги свідчило те, що після першого видання довелося друкувати наступний наклад. У другому видання Куліш зробив лише незначні поправки.

«Хата» являла собою збірку творі провідних українських письменників. У рубриці «Кобзарський гостинець» було опубліковано 10 віршів Т. Шевченка, написаних на засланні і після нього

Друкувалося і оповідання «Чари» Марка Вовчка, друкувався тут і Є. Гребінка, Ганна Барвінок «Лихо не без добра», «Восени літо».

Зі своїх творів П. Куліш опублікував драму «Колії» та оповідання «Сіра кобила».

На завершення книжки друкувалося оповідання М. Номиса «Дід Мина і баба Миниха».

До багатьох розділів Куліш написав коротенькі літературно-критичні нариси про письменників.

Програмовий характер мала вступна стаття «Переднє слово до громади», наповнена багатьма дорогими для Куліша ідеями.

«Хата» стала першим українським альманахом, у якому літературна критика набула значення не доважку до художніх творів, а самостійної частини книжки. Завдяки гарному підбору творів, їх глибоким критичним інтерпретаціям альманах мав великий успіх. Він, як і «Записки о Южной Руси» написані новим українським правописом.

Журнал «Основа» над ним спільно працювали П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров. Виклопотати дозвіл взявся Василь Бєлозерський. І це йому вдалося. «Основа» замислювалася за типом товстого журналу з найширшим представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського краю. Журнал обіцяв друкувати українськ твори або такі, що відображають життя і природу України.

Перший номер вийшов із друку 12 січня 1861 р. Часопис проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 р. Друкувався він українською і російською мовами – перша вживалася для публікацій художніх творів, друга – наукових досліджень. В «Основі» художній і науковий відділи були урівноважені. Щономера друкувалися твори померлого Шевченка,, тут друкувалися уривки з Шевченкового щоденника.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок. Оцінку її «Народним оповіданням» дав М. Костомаров. У журналі надруковані оповідання «Три долі», «Від себе не втечеш», «Ледащиця».

О. Стороженко - оповідання «Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав», «Закоханий чорт». Друкувався у журналі і сам П. Куліш, класичні твори Л. Глібова «Вовк і ягня», «Лев та Миша», «Жаба і Віл», ліричний вірш «Журба» - ці твори вже друкувалися, але в «Основі» вони пролунали з всеукраїнської трибуни. Степан Руданський опублікував свої знамениті співомовки – «Повій вітре на Вкраїну» та «Гей, бики».

Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили історичні праці, головними авторами яких були Костомаров та Куліш.

Головна властивість історичних праць М. Костомарова – їх історіософічність. Це не просто виклад давно минулих подій, а спроба пояснити складний механізм формування національного характеру.

«Думки про федеративне начало в Русі», у якій він доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу, а вже тоді складалася як федерація племен. Програмовою слід вважати працю М. Костомарова «Дві руські народності», у якій наголошувалася думка про двозначність російського світу, що складався з двох народностей – велико- та малоросів. «Риси народної південно руської історії» - опис буття за часів князів, але не їх правління, а народних повстання.

Полемічна стаття «Іудеям» - для втихомирення дискусії з приводу вживання в українському фольклорі слова жид, сказав, що євреї талановитий народ.

Саме в «Основі» публікувалися «Листи з хутора2 П. Куліша. Як літературний критик П. Кудліш цілком знищив Гоголя, довів відсутність у них правди через численні порушення в них побутових деталей – «Сорочинський ярмарок».

«Характер і завдання літературної критики» - завдання критики викривати фальш у мистецтві, накреслює програму розвитку української літератури.

«Простонародність в українській словесності».

«Основа» проіснувала недовго, оскільки зменшилося число її передплатників, редакція не відповідала на листи читачів і не повідомляла авторам про долю їх рукописів, внутрішні суперечності в колективі, несвоєчасність виходу номерів.

Газета Л. Глібова «Чернігівський листок». У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру, місцеві новини і повідомлення, популярні статті із сільського господарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, короткі відгуки на книжки, об’яви приватних осіб і установ. 12 липня 1861 р. Глібов розпочав видавати газету, але у серпні 1863 р. видання було закрите.

До участі в газеті вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузьменка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського.

Глів опублікував на сторінках газети всього 2 власні байки, два давні перероблені вірші російською мовою, а також 13 нових російськомовних віршів. Це дозволяє твердити, що газета створювалася не для публікації літературних творів, а для виконання журналістських функцій.

В кожному номері газети друкувалися власні матеріали Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста. Передплатники виписували газету неохоче, тому у її виданні частенько траплялися перерви. Але Л. Глібов на її сторінках друкує блискучі журналістські твори, серед яких рецензія «Про виставу Наталки Полтавки, дану аматорами».

Орієнтуючись на «Основу» Глібов ввів рубрику «Із уст народу», де друкувалися українські народні казки, пісні та оповідання.

Появі Валуєвського циркуляра передувала кілька важливих суспільно-політичних чинників. Першим слід назвати українське відродження, яке проявлялося у виникненні громад, відкритті недільних шкіл для народу з викладанням української мови, активізації творчих дій письменників.

11 січня 1863 р. в Польщі почалося величезне національне повстання. Перед Росією постала загроза руйнації чи відторгнення окраїн. Вона було придушене спільними силами Росії, Прусії та Австрії. Польське повстання стало причиною репресій російського уряду проти українського руху. Воно засвідчило, якою силою володіє будь-яке національно-визвольне повстання і яку страшну загрозу становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського напроду.

7. Москвофільська та народовська журналістика в др.. пол. 19 ст.

Москвофільство має давню історію в Галичині і зародилося як суспільно-політична течія незадовго до революції 1848 р., ставши поруч з руською трійцею та її маніфестом «Русалкою Дністровою» першою ознакою пробудження серед українців національної свідомості.

Москвофільство виникає внаслідок безперервної боротьби проти українців проти загрозливих тенденцій полонізації, онімечення, мадяризації, який зазнавав український народ в Австрії. Власні українські сили були слабкими, а царська Росія була єдиною слов’янською державою.

У цих умовах виникає панславізм як суспільно-історична доктрина, головними постулатами якої були:

- український та російській народ братні, то їм і долею покладене спільне майбутнє

- саме майбутнє бачиться по-різному: українцям – як рівноправна федерація словянських народів, російським слов’янофілам – як подальше розширення Російської імперії, патріотам Польщі – як створення словянської держави під патронатом Речі Посполитої.

- найближче тактичне завдання – обмін культурними надбаннями між народами, для чого потрібно здійснювати переклади.

Типологію москвофільської журналістики можна викласти так:

1. Офіційні урядові видання, що видавалися від імені австрійської держави для галицьких русинів. Першою газетою цього типу слід вважати «Галичо-Руський Вестник». Газета виходила тричі на тиждень, друкувалася кирилицею. Газета була провідником офіційної позиції Відня, у перекладі на «язичіє», яке видавець М. Устинович намагався максимально приблизити до народної мови, друкувала державні постанови, закони і розпорядження У 1850 р. вона була перенесена до Відня, де виходила під назвою «Вестник для Русинов австрийской держави». У різний час він друкував додатки – «Отечественній сборник», де друкувалися повісті, казки, корисні в господарстві речі, «Домова школа» був присвячений проблемам домашньої освіти, а 2Сион церков, школа» містив церковні повчання

2. Загальні, суспільно-політичні якісні видання. До цієї групи належала «Зоря Галицька», тоді, коли її 1850 р. видавав Старопігіївський інститут, газета І. Гушалевича «Новини», яку він видавав 1849 р. «Новини» замість вступних статей давали вірші, далі йшли коротенькі політичні вісті.

«Руська рада» І. Наумовича, у якій засновник друкував свої промови і використовував для висвітлення своєї активної політичної позиції. Також він видавав і журнал «Наука».

3. Третю групу складали ліберально-наукові часописи. Першим серед них стоїть перший неполітичний літературно-науковий часопис «Пчола» І. Гушалевича, яка виглядала дещо кращою за «Новини», зокрема уній повідомлялося про діяльність Руської Матиці, подавалися протоколи її засідань. Редакція друкувало чимало матеріалів без вказівки на джерело, а твори Квітки-Основяненка без зазначення, що це переклади були перекладені на язичіє.

4. Спеціалізовані, фахові часописи – педагогічна газета «Дом і школа», «Школа».

Популярним виданням серед читачів став журнал «Страхопуд»

Газета «Зоря Галицька» була органом ГРР. Перший номер газети вийшов 3 травня 1848 р. і це був перший руський часопис. За короткий час газета набула величезної популярності. «Зоря Галицька2 являла собою тип загальної інформаційної газети і репрезентувала на своїх сторінках не політичну партію, а всенародну громадську організацію. Мовний режим газети не можна оцінити однозначно, вона виходила то народною мовою, то язичієма потім знову народною мовою

Газета друкувала головні документи ГРР, стала головним комунікативним каналом для народу, ставши на позиції обєднання українців з обох боків кордону. У цей час її редагує а. Павенцький, один із засновників і активний член ГРР. Окрім політичних питань газета торкалася і економічних, зокрема, застерігала селян від продажі ґрунтів. Але зрозумівши, що позиція ГРР, яка намагалися залишатися на боці українського народу і його прагнення до підкорення австрійському уряду не співпадають, Павенцький відмовився редагувати газету. «Зоря Галицьку» передано Ставропігієвському інститутові, редактором призначено Гушалевича. У своїх статтях він розвивав ідею орієнтації на Москву. Автори, що гуртувалися навколо нього перевели газету на язичіє і довели майже до занепаду.

Редактором став Б. Дідицький, який перетворив газету з політичної на літературно-наукову. Поруч з доволі слабкими літературними творами редактора друкували вірші Пушкіна «Зимний вечер», Крилова «Лебедь, Рак и Щука».

Матеріал про горілку і коров.

Наступним редактором став П. Костецький, який вів газету ніби-то в народнім дусі, але не допускав нічого протиурядового чи проти польського. Але повернути напрямок газети на пропольський не вдалося, зате її авторитет було підірвано. До кінця свого існування «Зоря Галицька» перетворилася на літературний часопис, зовсім не публікувала новин і читачі відвернулися від неї.

Наступним дітищем москвофілів стала газета «Слово» (1861-1887), яка була заснована як громадсько-політична газета, хоча й широко друкувала літературні й наукові, переважно історичні, матеріали. Головна роль у заснуванні «Слова» належить Крачковському. У мові орієнтувалася на язичіє, але дозволяла собі відхилення у бік чистої літературної мови.

Мовна політика вже на ранньому її етапі викликала дискусію. Так, молодий лікар А. Кобилянський видав у Чернівцях брошуру «Слово на лово до редактора слова». Вона була надрукована латинськими літерами за чеським правописом. Автор енергійно повставав проти поросійщення української мови. Як доказ він наводив твори О.-Ю. Федьковича. Це був дебют поета. Нові твори Федьковича зявилися у «Слові».

Наступною брошурою стала «Голос на голос для Галичини». Костя Горбаля.

У ряді матеріалів відчувався український вектор «Вспоминька о Шевченку» друкувала неправдиві відомості з його біографії, зате наступна стаття «Похорони Тараса Шевченка» мала виразний репортажний характер. Українські автори не долучилися до співпраці відразу, тому редакція розпочала передрук вже опублікованих матеріалів.

З жовтня у газеті зявляються вірші П. Куліша, так само передруки з 2Основи» та поступово між українцями та г8аличанами на сторінках слова завязується діалог.

Нарешті, 25 липня 1862 р. було надруковано «Слово к братьям Галичанам от братьей Киевлян». У цій статті кияни складали звіт перед Україною, розповідали про свої перемоги, ділилися думками про труднощі. Відповіддю стала «Дещо на ответ братьям украинцам».

У перші роки своєї діяльності газета відстоювала ідею єднання галицьких русинів саме з українцями.

Поляки прагнули перетворити Галичину на власне канцлерство, на що «Слово» відгукнулося статтею «Один именем многих» - проголосила орієнтацію на Росію.

Народовці належали до другого покоління інтелігенції у Галичині. Їх духовний досвід уже був збагачений працею попередників, у якій вони вбачали позитивні і негативні сторони. До позитивних слід віднести саме національне пробудження русинів, розгортання наукової і літературної праці, створення журналістики; до негативних – цілковитий відрив від національного ґрунту, орієнтація на Росію.

Народовці у своїй політичній програмі відстоювали такі погляди:

- галицькі русини – це не великороси, а українці, тобто нащадки русичів Київської Русі, від яких і ведуть свою назву

- українці – могутній народ, що кількісно перевищує поляків, чехів, болгар. Але в силу історичних обставин він перебуває у занедбаності

- маючи величезний запас внутрішньої сили українці не потребують орієнтації на зовнішні сили, наприклад, на Росію, вони здатні розв’язати свої проблеми самотужки.

- орієнтація на внутрішні сили передбачала, у першу чергу, освітню працю, яка має здійснюватися на основі української літературної мови.

- у стосунках з Австрією народовці стояли на засадах утворення українського кордонного краю з усіх українських територій.

Час зародження народовства – це 1850-1860 рр, остаточне відділення припадає на 1860 р. Різниця між народовцями і москвофілами стала помітна після створення українського народного театру. Москвофіли нав’язували йому недолугі п’єси Наумовича, Гушалевича та інших бездарних авторів. Але директор театру, спираючись на підтримку трупи і глядачів учинив цьому опір і включив до репертуару Котляревського, Квітку, Шевченка. Так і не був відданий москвофілам.

8 грудня 1868 р. у Львові засноване товариство «Просвіта», яке первісно мало опікуватися лише питаннями української освіти, але поступово захопило керівництво літературним життям. З просвіти вийшла і ідея створення першої народовської газети «Діло».

Періодизацію народовської журналістики можна викласти так:

1862-66 рр – послідовне існування кількох невеликих короткочасних часописів, які видавалися з перервами, і у яких не було постійного читача. – «Вечерниці», «Нива2, «Мета», «Русалка».

1876-1880 – існування єдиного журналу «Правда». Мав передплатників, був життєспроможним, консолідував різних діячів.

1880-1900 – бурхливий розвиток народовської журналістики, з’являються великі газети з тенденціями до щоденного виходу – «Батьківщина», «Діло», «Буковина», журнал «Правда», «Зоря». Вони повністю забезпечували інтереси українського читача.

Народовська журналістика стала головною складовою у системі журналістики другої половини 19 ст. Вона виражала інтереси українства у цілому, орієнтувалася на національні цінності, оборону політичних, економічних і культурних прав українського народу, на досягнення його рівноправності з сусідами. Вона опанувала загальнолюдські, загальнодемократичні цінності.

Політична програма – піднесення української національної свідомості, розширення освіти, української журналістики, книгодрукування, створення світської інтелігенції.

Народовська журналістика стала чинником розвитку української культури, літератури, піблікувала класичні твори української літератури, науки. Об’єднувала українців Австрії і Росії у праці над спільним завданням. Спричинила до вироблення української літературної мови у різних стилях – художньому, науковому, інформаційному. Забезпечує зростання політичного авторитету своєї партії. .не вичерпує себе у кінці19 століття, а продовжує розвиток у руслі всеукраїнських громадських організацій і партій, що стояли на засадах незалежності.

Журнал «Нива» (20 липня 1865 – почав видаватися – 1865), всього 20 номерів. Редактор – Кость Горбаль

Основний зміст:

Художню частину складали передруки з українських видань, Шевченко – вірш «О. А. Козачковському», М. Вовчок «Інститутка», О. Стороженко «Історія столітнього запорожця Миколи Коржа», Федькович «Сафат Зінич», «Побратим», «Три рідні брати».

Переклади Лермонтова, Крилова, Гейне Свінціцький переклав першу дію «Гамлета».

Театральна критика спиралася на репертуар Руського театру.

Видання прикметне тим, що обєднало авторів з під російської і під австрійської частин України.

Газета «Русалка» (1 січня – 2 квітня 1866). Редактором виступив Федор Заревич. Брали участь О. Левицький, К. Горбаль, О. Могильницький, В. Шашкевич.

Шашкевич був основним автором, що писав на політичні, соціальні теми – «Про що нам дбати» (діяльність народовців, анти москвофільська позиція).

Причинами швидкого закриття стала як слабкість авторського складу, так і відсутність фінансування.

Журнал «Правда» головний видавничий проект другого періоду народовської журналістики. Ініціював створення П. Куліш, з допомогою О. Патриць кого, А. Вапняного. Зявився 1 квітня 1867 р. Виходив 1, 11 і 21 числа кожного місяця

Тут друкувалися художні твори П. Куліша – «Потомки гайдамацтва», автобіографія 2Жизнь Куліша». Федькович представив «Опришок», «Безталанне закохання», «Довбуш» цикл віршів «Окруши». Нечуй-Левицький «Дві московки», «Панас Круть», «Причепа». М. Вовчок «Невільничка».

Серед публіцистики слід зазначити статтю О. Патриць кого «Отповідь московським журналам».

Етнографічна наука була представлена статтями Є. Загарського «Народна філософя списана по народним послів ям і приповідкам»

Літературно-критичні статті писали В. Барвінський, І. Нечуй-Левицький.

З журналу пішов Пантелеймон Куліш. Для редагування газети було запрошено Т. Леонтовича.

Правда мала перерву – видавали «Основу» - двічі на тиждень, складалася з новинарних повідомлень, публіцистики – «Відношення язика руського до московського», «Відношеня русинів до поляків і до москалів».

1862 р. – відродження журналу «Правда»., виходив у книжковому форматі двічі на місяць. Основний зміст складала література (Федькович, Нечуй-Левицьки «Баба Параска та баба Палажка», «Микола Джеря», «Кайдашева сімя».

Переклади Тургенєва, Некрасова, Лермонтова.

Відділом крити і публіцистики займався Драгоманов «Антракт з історії українофільства», орієнтувався на Росію, яка мала б допомогти Україні у визвольній боротьбі.

Через деякий час відбувся другий занепад «Правди»., у жовтні 1888 р. відновили Кониський, Баврінський. Співробітничали Драгоманов, Франко, Нечуй-Левицький, Мирний.

Але «Правда» знову занепадає через проіски конкурентів, відтік читачів, невміння реагувати на потреби ринку і вузько консервативні народовські погляди.

Газета «Батьківщина» - 1 жовтня 1879 р. у Львові вийшло перше число газети. Її заснував Юліан Романюк, основну увагу видавець спрямував на українське село. Спочатку газета виходила раз на два тижні, потім тижнево. Вона повідомляла про події в країні і в краї, говорила українською мовою. У літературній частині друкувалися твори Ю. Федьковича, К. Устиновича, В. Шашкевича, А. Чайковського, С. Коваленка, П. Думки. Вміщувала газета і переклади з російської М. Гоголь, О. Кольцов. Редакція намагалася відбирати твору, що відображали побут простолюду.

1886 р. існувало щомісячне видання «Додаток до Батьківщини», літературно-наукового спрямування. Його організувала О. Доброграєва. Тут були вміщені недруковані раніше твори Максимовича та Нечуя-Левицького, популярні нариси «Запорозька спілка», «Січове товариство».У 1888-1889 рр газету редагував М. Павлик, прагнув надати газеті радикального змісту, але наштовхнувся на опір аудиторії.

На відміну від «Батьківщини», спрямованої на селянство, «Діло» замислювалося як загальнополітична інформаційна газета, розрахована на широкі кола українства, включно з міською інтелігенцією. Редактор газети, В. Барвінський погодився працювати без платні аж поки газета не набуде 300 передплатників. «Батьківщина» та «Діло» витіснили москвофільське видання «Слово». У газеті існували рубрики «Наука, штука і література», «Вісті єпархіальні», «Переписка редакції», «Послідні відомості і телеграми», «Рецензії», «Господарство і торгівля», «Справи краєві», «Сойм краєвий», «Що пишуть газети», «Всячина». У цих рубриках охоплено все розмаїття дійсності того часу.

Важливу роль у публіцистичному плані відіграли статті Степана Качали «Право-політичне становище русинів», в цій та подальших його статтях відстоювалася ідея рівноправності українців з іншими народами.

У вересні 1887 р. співпрацювати з газетою почав І. Франко. Свої статі він маркував анонімно, або своїм знаменитим псевдонімом Мирон. Як письменник Франко опублікував оповідання «Грицева шкільна наука», «Пироги з черницями».

У статті «Наше теперішнє положення Франко розвинув думку, що наш народ платить податки, з яких користуються інші. Благополуччя не можливе без національного визволення. Головна ідея І. Франка полягала в доведенні неможливості відродження Речі Посполитої.

Газета приділяла увагу проблемам етногенезу, націософії

Газета мала розвинену публіцистику, що була зорієнтована на формування громадської думки, виховання українського патріотизму. «Діло» виховало групу майстрів історичної та історіофілософської публіцистики (Ом. Патриць кий, М. Грушевський).

Газета «Буковина»

Журнал «Зоря» став видатним явищем у журналістиці. Серед його авторів були провідні письменники тога часу. Крім І. Франка друкувалися Олена Пчілка, О. Кониський, М. старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, тобто у ньому співробітничали і українці, і галичани. Із «Зорі» виріс «ЛНВ» як ціком нове за типом і характером явище в українській журналістиці.

Буковина – 1 січня 1885 р. вийшов перший перший номер. Часопис заснували москвофіли, але через деякий час він перетворився на часопис буковинських народовців. Редактором журналу був Ю. Федькович. Газета виступала за права українського народу, розвивала національну самосвідомість буковинців, виховувала почуття єдності з усім українським, але підтримувала почуття вірності австрійському монархові.

Структуру журналу намагалися зробити зрозумілою і зручною

1 - ша стор – суспільно-політичні, культурно-освітні статі, господарська тематика

2-3 стор – окремі статті, рубрики «Рада державна», «Буковинське товариства руські»,

4 стор - «Новинки». Новини з Відня та світу.

Основою змісту була громадсько-політична тематика, піднесення самосвідомості українців. «Якого роду українці». Поступово газета набувала авторитету, до неї почали писати Кониський, Грінченко, Коцюбинський, Кримський.

Історичне значення – дискусія між Грінченком і Драгомановим.

Грінченко: українство в жалюгідному стані, народ зденаціоналізований, місія інтелігенції – повернути народу розуміння власної національної принциповості. Але Грінченко не бачить у інтелігенції сили, вказує на її бездіяльність, промосковську орієнтацію. Фомальне співчуття без конкретних дій. Вину покладає на попереднє покоління. Нелінива українська інтелігенція це радикали з соціалістичним ухилом, вони любять свій народ, але не мають чіткої програми дій, свідомі українські націоналісти виступають за самостійне порядкування на своїй землі.

Він повязував національну справу з народним добробутом, говорив, що добра освіта обов’язків елемент національної свідомості.

Драгоманов: Не сприймав національного максималізму. Він говорив, що Україна може зміцніти настільки це вигідно Росії

Дискусія засвідчила народження свідомого українського народу, прискорила механізм формування українців як нації, розширила коло політичних завдань ідеєю добробуту народу