4. Журналістика у низці інших типів соціальної комунікації

1. Щоб відповідати вимогам часу і забезпечити більш глибоке і різнобічне наукове пізнання журналістики, журналістська наука повинна активно засвоювати філософські і методологічні наробітки суміжних гуманітарних і, передусім, соціальних наук.

2. Ось чому українська журналістика і журналістикознавство має нову дисциплінарну парадигму «соціальні комунікації» (з початку 2007 року).

Предмет теорія соціальних комунікацій охоплює журналістикознавство, теорію, історію й методологію вивчення видавничої справи і редагування, документознавство, архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство, соціальну інформатику, соціально-комунікативні технології (піар).

Власне термін «соціальні комунікації» передбачає наявність різних видів спілкування у соціумі. «Соціальні комунікації» належать не тільки журналістам. Навіть у масовій комунікації залучені різні фахівці – агітатори, пропагандисти, піарщики, рекламісти, проповідники. Суб’єктами соціальних комунікацій є педагоги, люди мистецтва, популярні лектори і т. ін.

Отже, ми окреслили горизонтальний комунікативний контекст журналістики, а є ще й вертикальний. «Соціальні комунікації» мають довгу еволюцію. На сьогодні найбільш істотними є два підходи до визначення еволюційної типології комунікації – внутрішньоісторичний і загальноісторичний.

Внутрішньоісторичний підхід демонструє М. Маклюен, котрий заявив, що суспільний розвиток зумовлений тими засобами зв’язку, на основі яких відбувається спілкування людей:

1) усно-акустична комунікація;

2) писемна комунікація;

3) «галактика Гутенберга»;

4) ера телевізійної комунікації.

Загально історичний підхід демонструє Ю. П. Буданцев, котрий пропонує розглядати історичну типологію соціальних комунікацій як таку, що співпадає з соціальними уколадами:

1) соціальна комунікація первісного суспільства;

2) соціальна комунікація рабовласницького суспільства;

3) соціальна комунікація феодального суспільства;

4) соціальна комунікація капіталістичного суспільства.

Феномен явища комунікації визначають 5 елементів її структури:

1) комуніканти;

2) ситуація;

3) текст;

4) мотиви;

5) канали.

Природу комунікації визначають 4 параметри:

І. характер та вид інформації

10. суб’єктивність/об’єктивність

11. вигадка/реальність

12. новинарність/повторюваність

13. духовність/профанність-повсякденність

ІІ. Співвідношення комунікатора і реципієнта

ІІІ. Функціональна спрямованість комунікації: прилучення, переконання, повідомлення, інформування.

ІІІ. Канал та форма комунікації.

Спираючись на цю матрицю комунікації ми визначаємо логіку її розвитку:

1. Біологічна комунікація – інформаційно-комунікативні відносини суб’єктів у біологічній спільноті, еволюційно зумовлені взаємною пристосованістю виробника і отримувача сигналу, що несе у собі певне нерозчленоване значення-повідомлення.

2. Комунікація гомінід – бісоціальна комунікація, що відрізнялася від попередньої принципом підвищення рівня індивідуального спілкування.

3. Ритуально-міфологічна комунікація прилучення – нерозчленована суб’єктно-обєктна комунікація «повторюваного повідомлення», котре

– зберігало стару ціннісну інформацію

- вносило нову інформацію в уже існуючу структуру, знімаючи її новизну й надаючи цінності

4. Комунікація переконання і залучення – релігійно-філософська комунікація, що виникає у вістовий час усе на світі у певний соціальний контекст, котрий став би визначеним і природним. Ця потреба породжує активного суб’єкта комунікації, активізує свідомість реципієнта, наділеного правом вибору.

5. Літературно-журналістська комунікація – зайомить реципієнта з багатьма іншими способами людського існування, множинністю істин.

6. Власне журналістська комунікація – комунікація повідомлення про оточуючий світ, від суб’єктів якої очікується швидке збирання фактів, об’єктивне донесення їх до аудиторії.