13. Повноваження верховної палати парламенту.

Для верхніх палат універсальною назвою є “сенат”. У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами. Представництво в них залежить не від загально-територіального принципу, а від наявності суб´єктів федерації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв.. У деяких країнах, зокрема в Бельгії, Іспанії, Італії й Ірландії, встановлено однаковий термін повноважень обох палат. Триваліший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, і це забезпечує більшу стабільність і кваліфі-кованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Так, у США кожні два роки оновлюється третина сенаторів, у Японії й Австрії кожні три роки — половина складу палати. У деяких країнах, наприклад, у Франції, Японії тощо, верхні палати розпуску не підлягають. Розглянемо повноваження верхніх палат парламентів на конкретних прикладах. Отже, до повноважень верхньої палати США- сенату належать: схвалення міжнародних договорів, згода на призначення уряду та суддів Верховного суду США, послів, консулів, інших урядовців. Президент США має право ратифікувати міжнародну угоду тільки за умови, що дві третини присутніх на засіданні сенаторів приймуть схвальну резолюцію. Сенат може ухвалити угоду в цілому або з певними застереженнями. Як правило, спочатку рішення стосовно законопроекту ухвалює Палата представників, а потім Сенат. Кожен сенатор обирається у своєму штаті на шість років. Термін починається в січні наступного після виборів року. Через кожні два роки переобирають третину сенаторів. Вважається, що це забезпечує стабільність складу вищої палати та послідовність її роботи. В Японії Нижня Палата Представників, також має більші повноваження за верхню палату радників. Завданням Палати радників є перевірка і доопрацювання рішень нижньої палати, виходячи з загальнонаціональних інтересів.

В унітарних державах верхня палата традиційно є поміркованою і стримує революційні рішення нижньої палати.

Таким чином, у більшості сучасних парламентів права верхніх палат обмежені порівняно з правами нижніх палат, при чому що далі процес формування верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, то меншим є обсяг їхньої компетенції.

В двухпалатных парламентах общепарламентского руководящего органа обычно не создается, а на совместных заседаниях палат, как правило, председательствует спикер верхней палаты (се­ната).

Различаются две основные разновидности двухпалатной парламентской системы – система слабой верхней палаты и система сильной верхней палаты.

Слабая верхняя палата может лишь отсрочить принятие парламентского решения, с которым не согласна, но не может воспрепятствовать ему. Чаще всего это относится к законодательному процессу. Так, Палата лордов британского Парламента может задержать принятый Палатой общин билль (законопроект) не более чем на год, а если билль финансовый, то не более чем на месяц (ч. 1 ст. 1 Акта о Парламенте 1911 г., ст. 1 Акта 1949 г. об изменении Акта о Парламенте 1911 г.). Сильная верхняя палата характеризуется тем, что без ее согласия решение парламента принято быть не может. Когда верхняя палата сильная, компетенция обеих палат совпадает полностью либо в подавляющей части и при этом специальные полномочия верхней палаты подчас более значительны, чем у нижней; наоборот, при слабой верхней палате полномочия палат бывают разведены и по предметам ведения, причем нижняя палата обычно имеет преимущества.

Типи бікамеральних систем визначаються індексом бікамералізму, запропонований американським науковцем А. Лійпхартом. Основою визначення показників індексу бікамералізму є принципи формування двох палат (конгруентність – електоральні райони, представництво меншості, принципи формування палат та оновлення верхньої палати, віковий ценз, тривалість мандату) та їхні законодавчі функції (симетричність, якщо кожна з палат має рівні законодавчі повноваження, асиметричні – нерівні повноваження з посиленими функціями нижньої палати). Відповідно за індексом бікамералізму від 1.0 до 4.0 виокремлюють сильний бікамералізм, поміркований бікамералізм та слабкий бікамералізм.

Ступінь конгруентності/некогруєнтності (від розмірів виборчих округів та кількості кандидатів на місце у верхній та нижній палаті), симетричності /асиметричності (обсяг повноважень кожної з палат) визначається цілим комплексом чинників.

Головними інституціональними рисами неконгруетного бікамералізму (тобто палати сформовані за різними принципами) є:

· представництво територіальних одиниць у другій палаті;

· невиборче представництво в другій палаті (наслідування або призначення);

· непрямі вибори у другу палату;

· різні розміри палат (верхня палата менше);

· віковий ценз;

· селекційні критерії, включаючи експертизу, обрання членів другої палати;

· більш тривалий час перебування на посаді члена другої палати;

· часткове оновлення другої палати.

Інституціональні особливості симетричного бікамералізму:

· обидві палати мають однакові повноваження щодо прийняття законопроектів;

· мають рівні ініціативні можливості;

· мають однакові важелі політичного контролю;

· сенат погоджується із призначеннями в уряді;

· існує певний розподіл праці під час імпічменту;

· треба постійно погоджувати питання між двома палатами.

Серед переваг бікамералізму нерідко називають те, що він сприяє більшій виваженості рішень парламенту, кращій якості прийнятих ним законів. Із цим можна погодитись, хоча така пере­вага реалізується зовсім не автоматично, а вимагає, зокрема, щоб верхня палата: була сильною, тобто щоб її заперечення щодо за­конопроекту не могли бути подолані нижньою палатою повторним голосуванням за законопроект; мала інший, аніж нижня палата, політичний склад, для чого обидві палати мають формуватися різними способами, в різний час і мати різні строки повноважень. Дотримання цих та інших вимог саме по собі не є гарантією ефек­тивної роботи парламенту. Однак впровадження верхньої палати завжди гарантує значне ускладнення і затягування у часі законо­давчого процесу, оскільки сама процедура прийняття закону (від внесення законопроекту і до прийняття його у третьому читанні і в цілому) відбувається двічі — спочатку в одній палаті, потім в іншій. Багато часу вимагає узгодження змісту законопроекту і доведення його до прийнятного для обох палат варіанту. Лобіювання того чи того законопроекту, а значить, підкуп парламентаріїв, тиск на них, також здійснюватиметься в обох палатах. Через спротив верхньої палати частина законопроектів взагалі не будуть прийняті. До наявних суперечностей між гілками влади, зумовлених необхід­ністю її поділу, додається ще одна суперечність — між палатами парламенту, оскільки верхня і нижня палата мають відрізнятися за своїм політичним складом. Загострення цієї суперечності може призвести взагалі до блокування законодавчого процесу.

В унітарних державах верхня палата традиційно є поміркованою і стримує революційні рішення нижньої палати.

Таким чином, у більшості сучасних парламентів права верхніх палат обмежені порівняно з правами нижніх палат, при чому що далі процес формування верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, то меншим є обсяг їхньої компетенції.