4. Парламентські інститути в античному світі.

Першим органом «владування» стає зібрання дорослих родичів, які обирали свого ватажка. У папуасів Нової Гвінеї своєрідним парламентом був «чоловічий будинок»- туди збиралися на випадок війни, смерті вождя тощо. Старшина племені та старики відігравали велику роль на цих зборах.

Більш зрілу форму управління скл. Народні зібрання Ст. Греків(7 ст. до н.е.). Кожне з 4-х античних філ.-племен(Гелеонти, Аргади, Егікоре, Гопліти)мали свої органи управління, своє зібрання – буле, військо і «царя». Агара(зібрання всього вільного насел, що носили зброю) нагадувало військове віче, а не народне зібрання.

Розвинутих форм досягла родова демократія у давніх германців(збори – «народи». Важливі справи обговорювалися усіма. Обговорювали військові походи і іх схвалення, законодавчі анти тощо), ісландців(сформувався сталий суспільний інститут – тинги – народне зібрання декікох громад. Вони мали законавчу і судову владу), слов’ян(«словянська демократія ») і норвежців(обговорення правових і політ питань, що мали загальне значення).

В Афінах(9-8 ст.до нр)- етап становлення полісної організації. Всі прошарки населення допускалися до участі у народних зборах і могли бути суддями.Нова рада- буле, до якої визначалося по 100 громадян від кожної філи(племені) або «Рада чотирьохсот» попередньо обговорювала питання, що належали до розгляду на народних зборах. В 509. Рада 400 перетворилася на Раду 500- стає дорадчим виконавчим органом народних зборів.

Прелствницькі установи в Римі виникли на базі давніх курятних коніцій, перший вид коніцій представляли:

1. історичні куріати і зібрання (вирішували сопри в сімейно-родовій сфері).

2. центуріантні конідії – головний вид народовладдя (100 громадян). Охоплював більшість повноправного вільного населення. Займався державними питаннями. На центуріах відбувалися вибори консулів та тих осіб, які здійснювали виконавчі ф-ї.

3. трибутні комісії (судові ф-ї стос оскарження справ прийнятих ін. конідіями).

Особливу роль відігравав Сенат. Сенатори (спочатку 300, а вже у І ст. до н.е. 900) спочатку не обиралися. Існували спеціальні посадові особи - цензори, які раз в 5р. складали списки сенаторів з представників багатих сімей.

5. Станово - представницькі установи Середньовічча та Нового часу…

Характерним для Середньовічча є панув. Феодалізму і в соц. І в політ. відносинах. Виробником цих правових відносин стала становість суспільства – його поділ на жорсткі прошарки, що відрізнялися правами, привілеями відношенням до Держ. Влади. Форми середньовічної Держави: 1. Ранньо-феодю. Монархія, 2. Станово - представницька монархія, 3.Абсолютна монархія.

Кортеси – Іспанія 12ст. Королівська курія до складу якої входили магнати, вищі посадові особи королівства,-скликались королем для вирушення справ пов’яз з управл. Країною.(Обгов. Пит.. миру, війни, деяки законод. Акти, престолонаслідування)

У 12 ст. на таких забраннях почин. Зявлятися представники міст, що поступово призвело до утворення тричленної ст.-ри кортесів: світські вельможі, духовні магнати, представники міст. Обговорюються питання правосуддя та нових законопроектів. На кортесах 1202р. виник. Традиц. Вотування податків станами.

В Іспанії, в період абсолютного феодалізму з кінця XV ст. кортеси не втручалися у справи престолонаслідування, а з XVI ст. були позбавлені права петицій, впливу на законодавство. За ними зберігалось тілько обмежене право на затвердження податкі

Генеральні штати Фр. Їх появі передували зібрання королівської куріїВ 1302 скликані ГШ були дорадчим органом. Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували розширені збори королівської курії (консиліум і т.д.), які мали місце ще в XII-XIII ст. Скликання Генеральних штатів королем Філіпом IV найкрасивіших в 1302 році (сама назва "Etats generaux" стало використовуватися пізніше - з 1484 року) мав під собою цілком конкретні історичні причини: невдала війна у Фландрії, серйозні економічні труднощі, суперечка короля з римським папою. Стан. - предст. Установі ФР. Перший стан – духовенство, другий дворянство, третій – верні прошарки міщан. Остаточно ГШ сформув. В сер. 16 ст. Перші скликання були індивідуальними і визначалися монархом на свй розсуд. Вище духовенство (архієпископа, єпископи, абата), а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше складається практика обрання дворянством депутатів. Вибори провод. Від церков, конвентів монастирів та міст 2-3 представники. 1\7 частину ГШ складали юристи. Кожен стан збирався обговорювати пит. держ життя окремо. Тільки у 1468 та 84 рр провод спільні засідання. Деп. Обрані до ГШнаділялися імперативним мандатом. Їх позиції з питань що обговорювалися були повяз. З інструкцєю виборців, по поверненню вони звітували.

Питання, що виносяться на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їх засідань також визначалися королем. Король вдавався до созиву Генеральних штатів для того, щоб отримати підтримку станів з різних приводів: боротьба з орденом тамплієрів (1308 рік), укладення договору з Англією (1359 рік), релігійні війни (1560, 1576, 1588 гг.) І т.д . Король запрошував думку Генеральних штатів по ряду законопроектів, хоча формально їх згоди на прийняття королівських законів не потрібно. Генеральні штати зверталися до королю з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації. Після 1484 року Генеральні штати практично взагалі перестали збиратися (до 1560 року).  У Генеральних штатах кожен стан збирався і обговорювали питання окремо. Тільки в 1468 і 1484 рр.. всі три сословия проводили свої засідання спільно. Голосування звичайно організовувалися по бальяжам і сенешальствам, де і обиралися депутати. Якщо виявлялися розбіжності в позиції станів, голосування проводилося по сословиям. У цьому випадку кожний стан мав один голос і в цілому феодали завжди мали перевагу над третім.  Депутати, обрані в Генеральні штати, наділись імперативним мандатом. Після повернення із засідання депутат повинен буввідзвітувати перед виборцями. 

Генріх I (1100 - 1135 рр.)удосконалив центральний державний апарат. Королівська курія розділилася на велику раду і постійнодіючий правовий орган - малу курію. Велика рада збиралася три рази в рік. До його компетенції відносилося: давати королеві ради, заслуховувати рішення і акти короля. Мала курія здійснювала вищу судово-адміністративну і фінансову владу. У її склад входив лорд-канцлер, лорд-скарбник, камергер, стюард палацу... Потім Мала курія розпалася на власну королівську курію і рахункову палату, що відала фінансовими справами. Засідання курії очолював король. Велику роль в засіданнях грав лорд-канцлер. Він був державним секретарем і скарбником, який завідував скарбницею. Також існував констебль, що займався військовими справами і юрисдикцією, і маршал. Періодично виникали і зникали посадові особи або установи, наприклад, в ХII ст. існувала Палата «шахівниці», що відала зборами прибутків. З політичних інститутів, передбачених Хартією 1215р., утвердився тільки один — Велика рада королівства, що мала дорадчі функції та складалась із духовних і світських маг­натів. У середині XIII ст. вона часто іменувалась "парламентом". Проте такий "парламент" не був ні становою, ні представниць­кою установою.

Другим, не менш важливим етапом цієї політичної бо­ротьби, була громадянська війна 1258-1267 p.p., яка призвела до виникнення парламенту. Вперше в 1254 р. з приводу дискусії з питань надання допомоги королю до участі у Великій раді були запрошені не тільки духовні та світські магнати, але й по двоє лицарів від кожного графства. Це повторювалось у 1261 і 1264 pp.: до лицарів графств було приєднано по двоє представників від кожного привілейованого міста або містечка. Це було зроб­лено за порадою та ініціативою барона Сімона де Монфора, і тому в цьому останньому і вбачають справжнього творця англійського Парламенту⁴³. Практикувалося це і пізніше, в край­ньому разі в Парламентах 1273, 1275, 1283 pp., проте щоразу без участі представників від нижчих прошарків народу.

Та при цьому неодмінно треба враховувати ту обставину, що самі англійці вважають Парламентом, який складає рішучий прецедент, той Парламент, що був скликаним в 1295 р. Едуар- дом І, і який вони іменують великим і зразковим Парламен том (Great and Model Parliament). Адже дійсно, цей останній уперше об'єднував представництво всієї нації (підкреслено нами - А.Г.) , що складалося з трьох станів королівства. Поряд з еле­ментами, які утворювали Magnum Concilium (Велику Раду), він містив у собі окреме представництво духовенства і депутатів від графств, міст і містечок — усього близько 400 чоловік⁴⁴.

Право дозволяти податки установилося наприкінці XIII ст. У 1297 р. король Едуард І в "Акті підтвердження Хартій" встановив принцип, згідно з яким " ...ніякий податок або грошо­вий збір не можуть бути призначені або стягнені королем... без доброї волі та згоди архієпископів, єпископів, графів, баронів, лицарів, городян та інших вільних людей цього королівства"⁵⁰.

Що ж до права петицій до короля, то ним із давніх часів користувалися приватні особи; і коли Велика Рада стала склика­тися часто і періодично, король обирав з її членів комісарів, яким доручалось розгляд петицій. Пізніше Палата громад, як і Палата лордів, стали отримувати їх самі для подання їх королю

Оскільки з кожною петицією попе­редньо ознайомлювались обидві палати, то в такий спосіб уста­новлювалось співробітництво обох частин парламенту у справі законодавства. Тому офіційна формула у вступі до законів нага­дувала петицію Палати громад і згоду Палати лордів. Із ХУ ст, точніше з 1429 р., Палата громад (або Палата лордів) стала на­давати таким петиціям форму проекту закону або білля. Такий проект послідовно приймався обома палатами, а потім надавався королю, який, якщо тільки не відкидав його, негайно перетворю­вав його в закон або Статут даючи на нього свою згоду. Водно­час було вироблено поняття Статуту (закону у власному ро­зумінні цього слова) як акту, що приймався палатами, санкціонувався королем, уводився в парламентські реєстри і включався до книги законів⁵³. Отже, тим самим було визнано, що законотворчість є винятковою функцією парламенту.

Ще одним важливим повноваженням англійського пар­ламенту стало його право контролю за сферою державного управління. Здійснюючи ці повноваження, парламент наприкінці ХГУ ст. поступово запровадив процедуру імпічменту. Вона поля­гала в порушенні Палатою громад перед Палатою лордів, як ви­щої судової установи країни, звинувачення проти тієї чи іншої королівської посадової особи у зловживанні владою.